Звіробій

РОЗДІЛ XV

Тиша цього вечора різко контрастувала з пристрастями людей, зате морок, що насувався й густішав, цілком відповідав їхньому настрою. Сонце сховалось, і його проміння вже не золотило краї нечисленних оболоків, крізь які сіялося тьмяне світло. Але над самими головами небо заволочили важкі, безпросвітні хмари, що віщували темну ніч. Поверхню озера ледь хвилювали легесенькі брижі. В повітрі відчувався плин, хоч його навряд чи можна було б назвати вітром. Однак важкий і вологий, він мав деяку силу. Мешканці «замку» були похмурі й мовчазні, як і довколишній краєвид. Викуплені бранці почували себе ображеними, зганьбленими і знемагали від жадоби помсти. Вони пам'ятали лише зневагу, якої зазнали в останні години полону, і геть забули про те, що перше ірокези ставились до них вельми поблажливо. Сумління, цей гостроокий наставник, нагадувало їм, що вони постраждали недарма, та все-таки вони думали не про власну провину, а про те, як помститися ворогам. Всі інші сиділи, поринувши кожне у власні думки. Звіробій та Джудіт згадували минуле, хоч і з вельми різних причин. Гетті ж тепер була щаслива до краю. Делавар малював у своїй уяві картини блаженства, які йому обіцяла скора зустріч з коханою. За таких обставин і з таким настроєм мешканці «замку» сіли вечеряти.

— Знаєш, старий Томе, — вигукнув раптом Непосида, заливаючись гучним нестримним сміхом, — ти був дуже схожий на зв'язаного ведмедя, коли простягся на гемлокових гілках, і я лише дивувався, чому ти не гарчиш! Ну гаразд, з цим уже кінчено. Ні сльозами, ні скаргами горю тепер не зарадиш. Але ще лишився отой негідник Розчахнутий Дуб, що привіз нас сюди. В нього чудовий скальп, і я сам ладен заплатити за нього більше, ніж колоніальне начальство. Еге, в такому ділі я почуваю себе багатшим за губернатора і можу позмагатися з ним дублоном за дублон.[42] Джудіт, дорогенька, ви дуже побивались за мною, коли я був у руках цих Філіпштейнів?

Філіпштейнами прозивалася родина німців, що жила на Могауці. Непосида почував до цих людей страшенну неприязнь і в простоті душевній плутав їх з філістимлянами, ворогами народу іудейського.

— Озеро спучилось від наших сліз, Гаррі Марчу, ви самі мали змогу це бачити з берега! — відповіла Джудіт з удаваною легковажністю, що зовсім не відповідала її справжнім почуттям. — Звичайно, ми з Гетті дуже жаліли батька, але, згадуючи вас, ми просто-таки обливалися сльозами.

— Ми жаліли бідолашного Гаррі. Жаліли так само, як тата, Джудіт, — простодушно докинула сестра, не збагнувши суті розмови.

— Та звісно ж, дівчинко, звісно! Адже ти знаєш, що ми жаліємо кожного, хто потрапив у біду, — притишивши голос, квапливо й напутливо відповіла сестрі Джудіт. — В усякому разі, майстре Марчу, ми раді бачити вас і ще дужче раді, що ви вирвалися з рук Філіпштейнів.

— Так, це препаршива публіка, нітрохи не краща того виводу, що гніздиться на Могауці. Їй-бо, дивуюся, Звіробою, як це тобі вдалося виручити нас! За цю невеличку послугу прощаю тобі, що ти не дав мені поквитатися з отим поганцем. Поділися з нами секретом, щоб ми принагідно могли відплатити тобі тим самим. Чим ти їх розчулив — побрехеньками чи лестощами?

— Ні тим, ні іншим, Непосидо, а просто викупом. Ми заплатили за вас обох таку високу ціну, що дуже прошу тебе: надалі будь обережний і не потрапляй знову в полон, інакше не вистачить наших капіталів.

— Викупили?! Отже старому Томові довелося вивернути калитку, бо за все моє манаття не викупиш навіть шерсті, не те що шкури. Звичайно, такі плутяги не могли задурно відпустити парубійка, коли їм пощастило покласти його на лопатки й добряче скрутити. Але гроші — це гроші, і встояти проти них було б якось неприродно. Щодо цього індіянин і білий одного плоту коли. Треба визнати, Джудіт, що кінець кінцем натура в усіх однакова.

Тут Гаттер підвівся і, зробивши знак Звіробоєві, повів його до себе в спальню. Розпитавши мисливця, він нарешті дізнався, якою ціною було їм куплено волю. Старий не виявив ні досади, ні подиву, почувши про наскок на його скриню, і тільки поцікавився, чи до самого дна було обслідувано її, та ще спитав, яким чином вони примудрилися знайти ключа. Як завжди, Звіробій розповів про все дуже правдиво, тож не було до чого причепитися. Розмова скоро кінчилася, й обидва знову повернулися в середню кімнату, що правила водночас за вітальню та кухню.

—їй-бо, не знаю, мир у нас тепер з дикунами чи війна! — вигукнув Непосида саме тоді, коли Звіробій, що з хвилину до чогось уважно прислухався, раптом попрямував до надвірних дверей. — Видача бранців нібито свідчить про дружелюбні наміри, і після того як люди чесно сторгувались, вони звичайно розходяться друзями, принаймні до певного часу. Йди-но сюди, Звіробою, і скажи нам твою думку, бо з деяких пір я почав цінувати тебе значно вище ніж раніше.

— Ось відповідь на твоє запитання, Непосидо, якщо тобі вже так кортить знову встряти у бійку.

З цими словами Звіробій кинув на стіл, об який Непосида спирався ліктем, щось схоже на маленький пучечок хмизу, в якому була дюжина паличок, міцно перев'язаних ремінцем з оленячої шкіри. Марч прожогом схопив цей предмет, підніс його близько до соснового поліна, що палало в печі й було єдиним джерелом світла, і побачив, що кінці паличок вимащені в кров.

— Якщо це не зовсім зрозуміло по-англійськи, — мовив безтурботний мешканець кордону, — то по-індіянськи ясніше не скажеш. В Йорку це називають оголошенням війни, Джудіт. Як ти знайшов цю штуку, Звіробою?

— Дуже просто. Її щойно поклали на тому місці, яке ти звеш двориком Плавучого Тома.

— Як же вона туди потрапила? Адже не могла вона впасти з хмар, Джудіт, як іноді падають жабенята! Та до того ж і дощу зараз нема… Ану, Звіробою, поясни нам, звідки взялася ця штука!

Звіробій підійшов до віконця і кинув погляд на темне озеро. Потім, мовби задоволений з того, що там побачив, наблизився до Непосиди й, узявши в руки пучечок хмизинок, почав уважно його роздивлятися.

— Так, це індіянське оголошення війни, — сказав він, — і воно свідчить, як мало ти годишся для військового діла, Гаррі Марчу. Ця річ уже тут, а ти навіть уявлення не маєш, звідки вона взялася. Дикуни залишили скальп на твоїй голові, та, мабуть, позатикали тобі вуха. Інакше б ти почув сплеск води, коли той хлопчак знову підпливав сюди на своїх колодах. Йому загадали кинути палички перед нашими дверима, а це означає: торгівля кінчилася, війна починається знову, приготуйтеся.

— Бродячі вовки! Дайте-но мені карабін, Джудіт, я пошлю відповідь волоцюгам через їхнього власного посланця!

— Цього не буде, поки я тут, майстре Марчу, — спокійно відповів Звіробій, жестом зупиняючи товариша. — Довіра за довіру, хоч би з ким ми мали справу — з червоношкірим чи з християнином. Хлопець запалив гілку й підплив при світлі, аби завчасно попередити нас. І ніхто не сміє покривдити його, поки він виконує таке доручення. А втім, балачки уже ні до чого, бо хлопець надто кмітливий, щоб дозволити смолоскипові горіти тепер, коли він зробив своє діло, і ніч така темна, що ти в нього все одно не влучиш.

— Ніч темна для рушниці, але не для човна, — відповів Непосида, прямуючи сягнистим кроком до дверей з карабіном в руках. — Не жити тому, хто стане мені на дорозі й заважатиме зняти скальп з цієї гадини! Що більше ти їх розчавиш у яйці, то менше їх лишиться жалити тебе в лісі!

Джудіт тремтіла, немов осичка, сама не знаючи чому. А втім, були всі підстави чекати насильства. Якщо Непосида, знаючи свою велетенську силу, був невгамовний і лютий до краю, то в поведінці Звіробоя відчувалася спокійна рішучість, несхильна до будь-яких поступок. Суворість і невблаганність, що відбилися на обличчі молодого мисливця, налякали Джудіт дужче за Непосидине буйство. Гаррі навально кинувся до того місця, де був припнутий човник, але Звіробій уже встиг щось швидко сказати Змієві по-делаварськи. Правда, пильний індіянин перший почув сплески весел і раніше за інших вийшов на поміст. Світло смолоскипа сповістило його про наближення посланця, і коли хлопець кинув йому до ніг пучечок хмизинок, це не розгнівило й не здивувало делавара. Він просто стояв напоготові з карабіном у руці й пильнував, чи не ховається за цим викликом якесь підступництво. І тепер, коли Звіробій гукнув делавара, він, швидкий, наче думка, плигнув у човник і прибрав весла. Непосида осатанів, побачивши, що йому не дали переслідувати хлопця. З гучними погрозами він підскочив до індіянина, і навіть Звіробоєві на мить стало страшно, коли він подумав, що може статися. Марч уже стиснув кулаки-молоти й насовувався з ними на Чингачгука. Всі чекали, що він ось-ось спробує звалити делавара з ніг. Звіробій не мав сумніву, що це неминуче призведе до кровопролиття. Але навіть Непосида знітився, наразившись на незворушний спокій вождя. Він збагнув, що такої людини неможливо покривдити безкарно. Тому весь свій гнів він спрямував на Звіробоя, гадаючи, що його можна менше боятися. Хтозна, чим закінчилася б суперечка між ними, та, на щастя, вона не встигла розпалитися.

— Непосидо, — почувся біля його плеча ніжний заспокійливий голос, — грішно сердитись, бог цього не простить. Ірокези добре поводилися з вами і не зняли вашого скальпа, хоч ви з татом самі хотіли їх оскальпувати.

Давно відомо, як лагідність утихомирює бурхливі пристрасті. До того ж Гетті своєю нещодавньою самопожертвою й рішучістю завоювала до себе повагу, якої раніше ніколи не мала. Мабуть, її впливові сприяла й усім відома слабоумість, яка виключала найменший сумнів щодо чистоти намірів дівчини. А втім, хоча б які були причини, наслідки її втручання дали себе взнаки одразу ж. Замість учепитися в горлянку своєму недавньому попутникові, Непосида зненацька обернувся до дівчини й вилив перед нею усі свої жалі та кривди.

— Кривдно й образливо, Гетті! — вигукнув він. — Кривдно й образливо сидіти в буцегарні чи марно ганятися за бобрами, та ще гірше спіймати якусь звірюку у свою власну пастку, а потім бачити, як вона тікає звідти! Якщо брати на гроші, то шість першосортних шкурок попливли від нас на колодах, і це в той час, коли, щоб наздогнати їх, досить двадцяти добрих ударів веслом. Я кажу, коли брати на гроші, бо саме хлопчисько не варте бодай поганенької шкурки… Ти підвів товаришів, Звіробою, скоро дозволив такій здобичі вислизнути з моїх рук, та і з твоїх також.

Звіробій відповів йому спокійно, але так рішуче, як може собі дозволити людина не тільки безстрашна, але й свідома власної правоти:

— Я вчинив би велику несправедливість, Непосидо, коли б діяв інакше, і ні ти й ні хто інший не має права вимагати цього від мене. Хлоп'я прибуло сюди в законній справі, й найпослідущий червоношкірий, що вештається в лісах, вважав би для себе ганьбою не поважати звання посланця. Та тепер він уже недосяжний для вас, майстре Марчу, і не варто товкти воду в ступі, сперечаючись про те, чому неможливо зарадити.

Сказавши це, Звіробій одвернувся, як людина, що вирішила не пускати слів на вітер, а Гаттер шарпнув Непосиду за рукав і повів його в «ковчег». Там вони довго сиділи й радились. Тим часом індіянин та його друг також про щось таємниче перемовлялися.

Хоч до появи зірки-гасла лишалося ще три чи чотири години, Чингачгук нетерпеливився обговорити із Звіробоєм свої плани та вилити перед ним свою душу. Джуді? також заспокоїлась і уважно слухала простодушну розповідь Гетті про те, що сталося з нею по тому, як вона" ступила на берег. Сестри не боялися лісу, бо ж виросли поблизу нього й звикли щодня дивитися з озера на його пишне громаддя чи блукати в його темних хащах. Але старша сестра відчувала, що не зважилась би піти сама одна в табір ірокезів. Про Уа-та-Уа Гетті розповіла дуже небагато. Вона лише згадала про доброту та привітність делаварки і про те, як вони здибалися в лісі. Але Чингачгукову таємницю Гетті оберігала так хитро і з такою невідступністю, що не всі дівчата З гострішим розумом могли б позмагатися з нею.

Коли Гаттер знову вийшов на поміст, розмови припинились.

Старий зібрав усіх навколо себе й коротко розповів про те, що він вважає за потрібне робити далі. Гаттер схвалив план Звіробоя залишити на ніч «замок» і шукати пристановища в «ковчезі». Він поділяв думку, що це єдиний надійний спосіб уникнути цілковитого розгрому. Раз уже дикуни взялися будувати плоти, вони неодмінно спробують захопити «замок». А пучечок скривавлених хмизинок промовисто свідчить, що вони вірять в успіх цієї спроби. Одне слово, старий гадав, що ця ніч буде критичною, і попросив усіх якнайшвидше приготуватися до того, щоб покинути «замок» принаймні на деякий час, якщо не назавжди.

Коли Гаттер замовк, усі швидко, але дбайливо заходились лаштуватися в дорогу. Дім замкнули вже описаним раніше способом; човники вивели з доку й поприпинали до «ковчега»; позносили в каюту деякі необхідні речі, що ще залишалися в будинку, загасили вогонь, і всі перейшли на судно.

Від близького сусідства прибережних горбів, порослих соснами, ніч здавалася набагато темнішою, ніж це звичайно буває на озерах. Тільки на самісінькій середині водяної поверхні тяглася ясніша смуга, тоді як усе інше губилося в кромішній пітьмі. «Замок» стояв у цій смузі, але ніч була надто темна, тож «ковчег» одплив зовсім непомітно. Ніякий спостерігач не міг би побачити судна з берега ще й тому, що воно просувалося на тлі темних горбів, які, куди не кинь оком, бовваніли по видноколу. На озерах цього краю дмуть здебільша західні вітри, але гори утворюють тут численні закрути, і часто-густо буває просто неможливо визначити справжній напрям повітряних потоків, бо він дуже швидко міняється. Це стосується головним чином легких коливань атмосфери, а не сталих вітрів. Хоча, як відомо, в горяних місцевостях та у вузьких водоймах пориви дужого вітру також бувають мінливі й непевні.

Цього разу, коли «ковчег» відчалив од помосту біля «замку», навіть сам Гаттер не наважився б сказати, в який бік дме вітер. Звичайно в таких випадках напрямок вітру визначають по хмарах, що пливуть над вершинами горбів. Але зараз увесь небосхил нагадував важкий суцільний похмурий дах. Жодного просвіту, жодної зірки, і Чингачгук уже почав не на жарт турбуватися, що його наречена не прийде на умовлене місце.

Гаттер тим часом поставив вітрило, очевидно, з єдиним наміром: одплисти якомога далі від «замку», бо залишатися поблизу нього було небезпечно. Коли вітрило напнулось і баржа стала слухатись керма, виявилось, що вітер дме на південний схід. Кращого ніхто не міг навіть бажати, і судно понад годину вільно пливло в цьому напрямі. Потім вітер перемінився, і «ковчег» стало потроху зносити в бік індіянського табору.

Звіробій з непослабною увагою стежив за кожним рухом Гаттера та Непосиди. Спочатку він не знав, чому приписати вибір напрямку— простій випадковості чи обдуманому наміру; тепер же він схилявся до останнього. Гаттер чудово вивчив своє озеро, і йому легко було ввести в оману новачка, не звиклого до маневрувань на воді. Коли він справді замислив те, що підозрював Звіробій, то було цілком ясно: не мине й двох годин, як судно опиниться за сотню ярдів од берега, саме навпроти індіянського табору. Але ще задовго до того, як «ковчег» досяг цього місця, Непосида, що трохи знав по-альгонквінськи,[43] зайшов у таємничу розмову з Чингачгуком. Про зміст цієї розмови молодий вождь одразу ж розповів Звіробоєві, який залишався холодним, щоб не сказати ворожим, свідком усього, що відбувалося в нього на очах.

— Мій старий батько і мій юний брат, Велика Сосна (так делавар охрестив Марча), бажають бачити скальпи гуронів при своїх поясах, — сказав своєму другові Чингачгук. — Для кількох скальпів знайдеться місце й на поясі Змія, і його народ шукатиме їх очима, коли він повернеться до себе в село. Недобре, коли їхні очі довго блукатимуть у тумані, вони повинні побачити те, чого шукають. Я знаю, у мого брата білі руки, він не захоче уразити навіть мертвого. Він чекатиме нас. Коли ми повернемось, він не ховатиме свого обличчя від сорому за друга. Великий Змій могіканів повинен бути гідний честі ходити стежкою війни разом з Яструбиним Оком.

— Так-так, Змію, я бачу, до чого воно йдеться. Це ім'я прилипне до мене, і колись мене зватимуть Яструбине Око, а не Звіробій. Що ж, коли людині випадає таке почесне ім'я, то вона, хоча б яка була скромна, мусить прийняти його. А про полювання на скальпи можу сказати: це відповідає твоїм звичаям, і я не вбачаю в цьому нічого поганого. Тільки не будь жорстокий, Змію, не будь жорстокий, прошу тебе. Далебі, твоя червоношкіра гідність через це не постраждає! Щодо старого Тома, батька оцих молодих дівчат, який міг би мати в серці кращі почуття, а також Гаррі Марча, який — Сосна там він чи не Сосна, — міг би давати плоди, які більше б личили християнському дереву, то їх обох я передаю до рук блідолицього бога. Коли б не оті закривавлені палички, ніхто з вас не посмів би виступити проти мінгів цієї ночі, бо це означало б зганьбити нашу честь і нашу добру славу. Але той, хто жадає крові, не має права скаржитись, якщо вона проливається у відповідь на його заклик. І все-таки не будь жорстокий, Змію. Не починай свого звитяжства одчайдушними криками жінок та плачем дітей. Поводь себе так, щоб Уа-та-Уа могла усміхнутися, а не ридала, коли зустрінеться з тобою. Тепер іди, і хай береже тебе Маніту!

— Мій брат залишиться тут на судні. Уа-та-Уа скоро вийде на берег, і Чингачгукові треба поспішати.

По цьому індіянин приєднався до двох інших співучасників замисленого походу. Спустивши вітрило, всі троє сіли в човник і відштовхнулися від «ковчега». Гаттер і Марч не сказали Звіробоєві ні про мету своєї поїздки, ні про те, чи довго їх не буде. Все це вони поклали на індіянина, який і виконав доручення з властивим йому лаконізмом. Не вдарили весла й дванадцять разів по воді, як човник пропав з очей.

Звіробій довго мудрував, поки поставив «ковчег» так, щоб його нікуди не зносило. Потім він сів на кормі й поринув у гіркі роздуми. Та незабаром до нього підійшла Джудіт, яка не проминала жодної нагоди, аби побути сам на сам з молодим мисливцем. Залишимо їх поки що удвох та помандруємо слідом за човником, який тихо підкрадався до берега.

Затіваючи свій другий напад на індіянський табір, Гаттер і Непосида керувалися тими ж мотивами, що й перше; до цього лише частково додавалося бажання помститися. Цими грубими людьми, що були цілковито байдужі до прав та інтересів червоношкірих, володіло єдине почуття — нестримна жадоба наживи. Щоправда, в перші хвилини після звільнення Непосида дуже лютився на індіянів, та скоро гнів поступився місцем давній любові до золота, якого він прагнув скорше з невгамовною жагою марнотрата, ніж з упертою зажерливістю скнари. Одне слово, тільки одвічна зневага до ворога та невситиме бажання розбагатіти спонукали обох шукачів пригод так поспішно кинутись у нову авантюру проти гуронів. Вони знали, що більшість воїнів, а може, навіть і всі до ночі мають зібратися на березі поблизу «замку». Отже

Гаттер і Марч сподівалися, що неважко буде здобути скальпи беззахисних жертв. Правду кажучи, Гаттер, який сам щойно кинув напризволяще двох дочок, був певен, що в таборі немає нікого, крім жінок та дітей. На це він мимохідь натякнув у розмові з Непосидою, але постарався приховати від Чингачгука. Може, делавар про це і здогадувався, однак не прохопився й словом.

Гаттер кермував човником. Непосида сміливо зайняв пост на носі, а Чингачгук стояв посередині. Ми кажемо «стояв», бо всі троє так призвичаїлись до вертких суденець з кори, що могли стояти на весь зріст навіть у темряві. Вони тихенько підпливли до берега і безперешкодно вийшли на сушу. Потім ураз взяли свою зброю напоготів і, мов тигри, почали скрадатися до табору. Індіянин ішов попереду, а Гаттер та Марч — по його слідах, завдяки чому вони просувалися вперед майже нечутно. Хіба що трісне суха хмизина під ногою велета Непосиди або під вайлуватим Гаттером, але могіканин ступав так легко й обережно, наче зовсім не торкався землі. Перш за все вони мали розшукати багаття, що, як відомо, горіло посеред табору. Гострі очі Чингачгука нарешті помітили відблиск вогню, що ледь-ледь мрів між стовбурами дерев. То не було полум'я, то просто тліла якась головешка, чого й годилося чекати в такий пізній час, бо індіяни звичайно лягають спати і прокидаються разом з сонцем.

Скоро засвітився їм цей маяк, мисливці на скальпи пішли швидше й упевненіше. За кілька хвилин вони досягли перших куренів. Тут вони зупинилися, аби краще все роздивитись та узгодити свої дії. Темрява була така непроглядна, що можна було розрізнити лише стовбури найближчих дерев, підсвічені жаром з багаття, та безмежну листяну запону, над якою нависло безхмарне небо. Але найближчий курінь стояв зовсім поруч, і Чингачгук зважився розвідати, що в ньому є. Повадки індіянина, що наближався до місця, де можна було наразитись на ворога, нагадували гнучкі рухи кішки, коли та скрадається до пташки. Підійшовши впритул до куреня, він став навкарачки, бо вхід був надто низький і тільки так туди можна було пролізти. Перш ніж зазирнути в отвір, що правив за двері, він довго прислухався, сподіваючись почути рівне дихання поснулих людей. Але жоден звук не долинув до його чутливих ушей, і змія в людській подобі просунула голову всередину куреня достеменно так, як це робить звичайна змія, зазираючи в пташине гніздо. Ця небезпечна вихватка минулася щасливо, бо, помацавши рукою довкола, індіянин упевнився, що житло порожнє.

Так само обережно делавар обнишпорив ще кілька куренів, але й там не було ні душі. Тоді він повернувся до своїх супутників і повідомив, що гурони залишили табір. Подальший огляд ствердив цей факт, і тепер не лишалось нічого, як повернутись до човника.

Побіжно варто згадати, як ця невдача подіяла на кожного шукача пригод.

Індіянський вождь, що висів на берег з єдиною метою здобути собі воїнську славу, стояв непорушно, прихилившись плечем до дерева й чекаючи подальшого рішення товаришів. Він був пригнічений і трохи здивований, це так, але з гідністю зніс розчарування, тішачи себе солодкою надією на те, що ще мала принести йому сьогоднішня ніч. Правда, делавар більше не міг сподіватися, що, зустрівши кохану, покаже їй наочні докази своєї спритності та відваги. Зате він скоро побачить обраницю свого серця, а воїнську славу рано чи пізно все одно здобуде.

Тим часом Гаттер і Непосида, якими керувало найниціше з усіх людських почуттів — жадоба грошей, ніяк не могли приборкати своєї злості. Вони гарячково повзали по куренях, немов надіялись знайти забуту дитину або когось із дорослих, хто, б мав нещастя безтурботно заснути; вони зганяли злість на ні в чому не повинних індіянських житлах — потрощили деякі з них на друзки й розкидали на всі боки. Вони навіть завелися лаятись і кляли один одного на всі заставки. Певно, могло б дійти до бійки, коли б не втрутився делавар, — він нагадав, якою небезпекою загрожує така необачна поведінка, й запропонував швидше повертатися на судно. Це поклало край сварці, й за кілька хвилин всі троє вже пливли назад на те місце, де сподівалися знайти «ковчег».

Як уже було сказано, невдовзі після відплиття мисливців на скальпи до Звіробоя підійшла Джудіт. Деякий час дівчина мовчала, і мисливець не мав уявлення, котра з сестер вийшла з каюти. Але скоро він упізнав багатий на переливи, виразистий голос старшої.— Яке жахливе отаке життя для жінки, Звіробою! — вигукнула вона. — Дай боже мені скоріше померти!

— Життя — хороша штука, Джудіт, — озвався мисливець, — хоч би як ми ним користувались. Але скажіть, чого б ви хотіли?

— Я була б у тисячу разів щасливіша, коли б жила ближче до цивілізованих місць, де є ферми, церкви, міста… де б мій сон уночі був солодкий і спокійний. Жити біля форту набагато краще, ніж у цьому похмурому закапелку.

— Е ні, Джудіт, я не можу так легко погодитися з вами. Якщо форти захищають нас од ворогів, то вони часто ховають за своїми стінами ворогів іншого гатунку. Не думаю, щоб для вас чи для Гетті було б добре жити в сусідстві з фортом. Я навіть сказав би, що, по-моєму, один час ви жили надто близько від нього…

Звіробій говорив, як завжди, серйозно й переконано. Темрява приховала від нього густий рум'янець, що залив щоки дівчині. Величезним зусиллям волі Джудіт стримала, дихання, яке здушило їй груди.

— А щодо ферм, — провадив далі мисливець, — то вони мають свої переваги, і є чимало людей, ладних там жити до самої смерті. Та чи варто ото займатися розчисткою землі, коли вдвоє більше добра можна добути в лісі? Якщо ви любите свіже повітря, простір і світло, вам дадуть їх удосталь галявини та береги струмків, ну, а хто вже аж надто вибагливий в цьому, для тих існують озера. Але де на розчищених місцинах ви зустрінете справжній холодок, дзюркотливі джерельця, прудкі струмки й величаві тисячолітні дерева? Ви не знайдете їх там, зате побачите понівечені стовбури, що вкривають землю, мов надмогильні плити. Мені здається, що люди, які живуть у таких місцях, повинні завжди думати про свою смерть та про загальну неминучу погибель, спричинену не дією часу й природи, а спустошенням і насильством. Нарешті, щодо церков, то, мабуть, од них повинна бути якась користь, інакше добрі люди не стали б їх будувати. Хоч особливої потреби в них немає. Кажуть, це храми господні, але, по-моєму, Джудіт, уся земля — це храм для людей із здоровим розумом. Ні фортеці, ні церкви не роблять людей щасливішими. Крім того, в наших поселеннях усі ворогують поміж собою, а в лісах панує злагода. Фортеці й церкви завжди стоять поруч, і все-таки вони суперечать одні одним: церкви мають служити мирові, а фортеці будують для війни. Ні-ні, я віддаю перевагу лісові, тут моя й церква, поставлена природою з дерев, укритих листяною банею!

— Жінки не створені для кровопролиття, Звіробою, а йому не буде кінця, поки точиться оця війна.

— Якщо ви кажете про білих жінок, я згоден з вами — ви недалеко від істини. Та коли взяти червоношкірих скво, такі випробування їм до душі. Ніщо не може так ощасливити Уа-та-Уа, майбутню дружину нашого делавара, як думка, що в оцю саму мить він шастає навколо табору своїх заклятих ворогів, полюючи на скальпи.

— Але ж вона жінка, Звіробою! Невже вона не тривожиться, знаючи, що її коханий наражає своє життя на смертельну небезпеку?

— Вона не думає про небезпеку, Джудіт, вона думає про славу. А коли серце сповнене таких почуттів, у ньому не лишається місця для страху. Уа-та-Уа — лагідне, ніжне, добре й веселе створіння, але вона мріє про славу не менше, ніж будь-яка з делаварських дівчат, котрих мені доводилося знати. Через годину вона повинна зустріти Змія на тому місці, де Гетті висіла на берег, і я не маю сумніву, що вона зараз хвилюється, як кожна жінка. Але вона почувала б себе незрівнянно щасливішою, коли б знала, що цієї самої миті її коханий підстерігає мінга, аби здобути собі його скальп.

— Якщо ви справді вірите в це, Звіробою, то я не дивуюсь, що ви надаєте такого великого значення природженим нахилам. Я певна — кожна біла дівчина була б у найглибшому розпачі, аби знала, що її нареченому загрожує смертельна небезпека. Гадаю, що й ви, хоча й здаєтеся завжди таким незворушним і спокійним, не могли б не тривожитись, знаючи, що ваша Уа-та-Уа в небезпеці.

— Це інша річ, Джудіт, це зовсім інша річ. Жінка надто слабка й ніжна істота, щоб наражатися на такий ризик, і мужчина повинен турбуватись про неї. Я навіть думаю, що це в однаковій мірі відповідає натурі червоношкірого й білого. Але я не маю своєї Уа-та-Уа, та, певне, й не матиму. Я проти змішання кольорів, хіба що коли йдеться про дружбу та службу.

— О, ви дивитесь на це як справжній білий! А от Гаррі Непосиді байдужісінько, хто буде його дружина — індіянська скво чи губернаторська дочка, тільки була б вона хоч трішки гарненька та вміла добре напихати його ненаситливу утробу.

— Ви несправедливі до Марча, Джудіт, дуже несправедливі. Бідолаха сохне по вас. А коли мужчина віддає своє серце такій кралі як ви, то вже ніяка ірокезька чи делаварська дівчина не присилує його зрадити це почуття. Ви можете скільки завгодно сміятися з таких людей, як Непосида і я, бо ми грубі й не вчилися по книжках, але й у нас не все тільки погане. Не треба зневажати чесне серце, дівчино, навіть коли воно не звикло до різних тонкощів, які подобаються жінкам…

— Сміятися з вас, Звіробою?! Та невже ж ви можете бодай на мить подумати, що я здатна поставити вас нарівні з Гаррі Марчем? Ні-ні, я не настільки дурна! Ніхто, ніякий чоловік чи жінка, не можуть порівняти ваше чесне серце, мужню натуру і простодушну правдивість з галасливим себелюбством, неситою зажерливістю та нелюдською жорстокістю Гаррі Марча. Найкраще, що можна сказати про нього, вже сказано в двох його прізвиськах — Непосида й Поспішака, які не означають щось вельми гарне. Навіть мій батько, хоч він і зайнятий зараз тим самим ділом, що й Гаррі, чудово розуміє різницю між вами. Я знаю напевне, бо він сам казав мені про це.

Джудіт мала вразливу й безпосередню вдачу. Вона не звикла до умовностей, які стримують вияв дівочих почуттів у цивілізованому оточенні. Її вільні й невимушені манери були далеко вищі за банальні хитрощі кокетування чи черствої, безсердечної зарозумілості. Вона навіть схопила шкарубку руку мисливця в обидві свої долоні і стисла її так палко, що неможливо було узяти під сумнів щирість її слів. Добре ще, що надмір почуттів не дав їй висловитись до кінця, бо вона б, напевне, повторила тут все, що казав їй батько: старий не тільки віддав перевагу мисливцеві перед Непосидою, але навіть з властивою йому одвертою грубістю порадив дочці відмовитись од Марча і вийти заміж за Звіробоя. Джудіт зроду не сказала б про це будь-якому іншому мужчині, але безхитра простота Звіробоя викликала в неї безмежну довіру. Однак вона обірвала себе на півслові, квапливо випустила юнакову руку і знову прибрала холодного, стриманого вигляду, що, звісно, більше личив її статі й природженій скромності.

— Дякую вам, Джудіт, дякую від щирого серця, — відповів мисливець; скромність не дозволила йому витлумачити в приємному для себе світлі слова та вчинки дівчини. — Дякую вам, коли все, що ви сказали, правда. Гаррі — мужчина показний, він як найвища сосна на оцих горах, і недарма Змій прозвав його так. Проте одним подобається зовнішня краса, а іншим — тільки гарна поведінка. Гаррі вже має одну з цих переваг, і від нього самого залежить здобути й другу або… Тс-с-с!.. Це голос вашого батька, дівчино, і, здається, він на щось сердитий.

— О господи, коли вже настане кінець цим жахливим сценам! — вигукнула Джудіт, уткнувши лице в коліна й затуляючи руками вуха, щоб не чути брутальної лайки, яка долітала з темряви. — Іноді мені хочеться зовсім не мати батька!

Це було сказано з великим болем. Невідомо, що могло б вихопитися в неї наступної миті, якби раптом не почувся ласкавий, ніжний голос.

— Джудіт, мені треба було б прочитати одну главу з біблії татові й Непосиді,— наївно сказала Гетті, хоч відчувалося, що вона дуже налякана, — це б їх стримало від нової поїздки в такій страшній справі… Покличте їх сюди, Звіробою, скажіть їм, що дуже добре буде для них обох, якщо вони повернуться й вислухають мої слова.

— Ах, бідолашна Гетті, ви погано знаєте, що таке жадоба золота й жадоба помсти, коли вірите, ніби вони так легко відмовляться від своїх замірів! А все-таки в них там щось скоїлось, Джудіт. Ваш батько й Непосида гарчать, мов ведмеді, а юний індіянський вождь чомусь мовчить. Я не чую його бойового кличу, що мав пролунати над горами, як це належить в разі перемоги.

— Може, небесне правосуддя покарало Чингачгука, і його смерть врятувала життя багатьом безневинним.

— Ні-ні, якщо такий закон, то постраждати мусив не лише Змій. Безперечно, до бійки в них не дійшло. Скидається на те, що в таборі нікого не виявилось, і вони повертаються, піймавши облизня. Через те Непосида й гарчить, а Змій мовчить.

В цю мить вони почули, як у човнику гупнуло весло: Марч з досади забув про всяку обережність. Тепер Звіробій упевнився — його здогад правильний.

Завдяки тому, що вітрило було спущене, «ковчег» не віднесло далеко. Через кілька хвилин мисливець почув притишений, спокійний голос Чингачгука, який підказував Гаттерові, куди слід стернувати. Незабаром човник причалив до баржі, і шукачі пригод зійшли на борт. Ні Гаттер, ні Непосида не зронили жодного слова про те, що їх спіткало. Тільки делавар, проходячи повз свого друга, стиха кинув: «Вогнище погашено». Хоч у буквальному розумінні це й не відповідало дійсності, проте Звіробоєві все стало ясно.

Постало питання, що робити. далі. Після короткої наради Гаттер вирішив, що найрозумніше буде цілу ніч пересуватися по озеру: так легше уникнути раптового нападу. Далі він заявив, що вони з Марчем ляжуть спати, щоб винагородити себе за безсонну ніч, проведену в полоні. Вітер не стихав, тому вирішили плисти просто вперед, аж поки «ковчег» наблизиться до протилежного берега.

Домовившись про це, звільнені бранці допомогли напнути вітрило, а потім розляглися на сінниках, полишивши Звіробоєві та Чингачгукові кермувати баржею. Молодий мисливець і делавар радо пристали на це, бо, чекаючи побачення з Уа-та-Уа, вони і не думали спати. Друзів анітрохи не засмутило те, що Джудіт і Гетті теж залишились на палубі.

Якийсь час баржа скоріш дрейфувала, ніж пливла, попід західним берегом, підштовхувана легенькими подувами південного вітер-ця. Швидкість судна не перевищувала двох миль на годину, але юнаки розуміли, що й цього достатньо: «ковчег» пливе в потрібному їм напрямку, і вони встигнуть вчасно прибути на місце зустрічі.

До дівчат друзі не заговорювали. Тільки коли-не-коли обмінювалися між собою двома-трьома словами, та й то лише про те, як визволити Уа-та-Уа. Зовні делавар здавався цілком спокійним, хоч насправді з кожною хвилиною хвилювався більше й більше. Звіробій стояв біля стерна, скеровуючи баржу якомога ближче до берега. Це дозволяло триматися в тіні, що падала від лісу, й водночас давало змогу помітити найменші ознаки нового індіянського пристановища на березі. В такий спосіб вони обігнули низький мис і попливли вже затокою, на півночі якої саме й було умовлене місце. До нього залишалося не більше чверті милі, коли Чингачгук мовчки підійшов до свого друга і показав рукою прямо вперед. Невеличке багаття горіло якраз там, де кінчались кущі, що облямовували південний берег мису. Отже, не лишалося сумніву, що індіяни зненацька перенесли свій табір на те саме місце, де Уа-та-Уа призначила побачення.