Звіробій

РОЗДІЛ XX

В попередньому розділі ми полишили захеканих супротивників на їхній вузенькій арені. Обізнаний з усіма прийомами кулачного бою, вельми поширеного в тодішній Америці, й особливо на прикордонні, Непосида, крім своєї велетенської сили, мав перевагу, що робила його боротьбу не такою нерівною, як можна було гадати. Тільки це й дало йому змогу протриматись так довго супроти такої кількості ворогів, бо індіяни теж недарма славляться своєю спритністю й силою в атлетичних вправах. Жоден учасник бійки серйозно не потерпів, хоч деякі дикуни по кілька разів, мов підкошені, падали з ніг. Про того, котрий полетів сторч головою на поміст, можна було сказати, що він до певного часу вибув з ладу. Серед решти індіянів дехто накульгував. Та й самому Марчеві не минулося без синців. Усім було конче потрібно хоч трохи відсапатись, і бійка на якийсь час припинилася.

Але замирення, хоч би яка причина його викликала, не могло тривати довго: надто тісна була для цього арена боротьби й надто велика небезпека якогось ворожого підступу. Всупереч тому, чого можна було чекати від Непосиди в його становищі, він перший знов кинувся битися. Чи керувався він свідомим розрахунком, гадаючи, що саме раптовий, несподіваний напад принесе йому успіх, чи то було наслідком його запеклої ненависті до індіянів — важко сказати. Проте він люто плигнув уперед і в першу мить розкидав геть усіх ворогів. Він ухопив найближчого гурона за поперек, підняв його над помостом і швиргонув у воду, мов те немовля. За кілька секунд така сама доля спіткала ще двох ірокезів, причому останній дуже забився, впавши на свого товариша, котрий уже борсався в озері. Залишилося ще четверо ворогів, і в рукопашній сутичці, без будь-якої зброї, окрім тієї, що нею обдарувала людину сама природа, Непосида сподівався легко впоратися і з цими червоношкірими.

— Ура, старий Томе! — загорлав він. — Бісові душі полетіли в озеро, й скоро я їх усіх примушу поплавати!

По цих словах жахливий удар ногою просто в обличчя скинув назад у воду індіянина, що, ухопившись за край помосту, силкувався видертись нагору. Коли розійшлися кола над місцем падіння, крізь прозору стихію Мерехтливого Свічада можна було побачити темне безпорадне тіло, розпростерте на відмілині, що на ній стояв «замок». Скоцюрблені пальці хапали пісок та водорості, наче бажали втримати життя цими останніми несвідомими корчами.

Від удару в живіт другий індіянин зігнувся, мов розчавлений хробак, і проти Непосиди лишилось власне тільки двоє супротивників. Втім, один з них був найвищий та найдужіший серед гуронів і — головне — найдосвідченіший воїн, загартований у незліченних боях та далеких походах. Він правильно оцінив велетенську міць ворога й тому беріг свої власні сили. До того ж він мав найвигідніший одяг для такого двобою — саму лиш пов'язку круг стегон. Він стояв на помості, немов жива оголена модель для прекрасної статуї, що втілює порив і мужність. Вже тільки для того, щоб схопити його, потрібна була надзвичайна вправність і сила. Проте Гаррі Марч і миті не вагався. Тільки-но впоравшись з одним ворогом, він притьмом став до герцю з другим, ще грізнішим, намагаючись і його скинути в воду. Боротьба між ними була справді жахлива. Обидва атлети переміщалися так швидко, а рухи їхні були такі блискавичні, що останній уцілілий дикун не мав жодної змоги втрутитися, навіть коли б йому стало для цього сміливості. Але подив і страх паралізували його. То був недосвідчений парубчак, і кров йому похолола в жилах, коли він зіткнувся з бурею пристрастей, що розігралися в такій незвичній для нього формі.

Спочатку Непосида хотів просто повалити ворога. Він схопив гурона за руку й за горло і, підставивши ногу, спробував перекинути його з проворністю й силою американського прикордонного жителя. Прийом цей не мав успіху, бо гурон не давав учепитися навіть за той одяг, який на ньому був, а його ноги спритно виверталися щоразу, коли Непосида підставляв свої. Далі почалася справжня колотнеча, якщо тільки можна вжити це слово там, де змагаються двоє. Тут уже годі було щось розібрати, бо тіла звитяжців так крутилися й так вигинались, що неможливо було за ними устежити. Однак ця безладна й люта бійка тривала не довше хвилини. Оскаженілий від того, що вся його сила не може нічого вдіяти проти спритності голого ворога, Непосида відчайдушно напружився і штурхонув гурона так, що той аж угруз у стіну будинку. Удар був такий жорстокий, що індіянинові забило памороки. З грудей бідолахи вихопився глухий стогін — незаперечний доказ, що червоношкірий вкрай знесилів у бою. Але він знову кинувся назустріч ворогові, розуміючи, що тільки в цьому його єдиний порятунок. Тоді Непосида вхопив індіянина за пояс, одірвав од помосту, вдарив об підлогу й навалився на нього своїм важчезним тілом. Оглушений червоношкірий опинився у цілковитій владі блідолицього ворога. Закліщивши жертві горлянку руками, Марч стиснув їх з такою несамовитою, диявольською люттю, що голова гурона перевисла через край помосту. Минула секунда, й очі дикунові полізли на лоба, язик висолопився, ніздрі роздулися, мовби ось-ось ладні були порватися. Та раптом личана мотузка із зашморгом на одному кінці прослизнула попід руками Непосиди. Другий кінець умент просилився в зашморг, і лікті велетові було відтягнено назад з такою силою, що навіть він не міг чинити опору. Враз другий зашморг стягнув кісточки, й Марч покотився помостом, мов та колода.

Врятований Непосидин супротивник проте не одразу звівся на ноги. Щоправда, він знову почав дихати, але голова йому й досі, як нежива, звисала над краєм помосту, й здавалося, ніби в нього зламана шия. Він дуже повільно приходив до тями, й лише через кілька годин зміг ходити. Кажуть, остаточно він так ніколи й не очуняв ні тілом, ні духом після цього надто близького знайомства зі смертю.

Своєю поразкою й полоном Непосида завдячував тій несамовитості, з якою він зосередив усі свої сили на поваленому ворогові. Коли він озвіріло душив свою жертву, двоє скинутих у воду дикунів видерлись на палі, перебігли на поміст і приєдналися до свого товариша, котрий ще залишався на ногах. Юний воїн уже трохи оговтався від переляку й спромігся схопити приготовані заздалегідь личані мотузки. Тільки-но надійшла підмога, мотузки враз пішли в діло, як ми щойно розповіли читачам. За єдину мить супротивники мовби помінялись ролями. Непосида, що вже майже тримав у руках перемогу, пам'ять про яку зберігалася б століттями в індіянських переказах цілого краю, опинився тепер у полоні, зв'язаний і безпорадний. Але такий страшний був опір блідолицього й таку неймовірну силу він показав, що навіть тепер, коли він лежав спутаний, мов вівця, індіяни дивилися на нього шанобливо й не без боязні. Безпомічне тіло їхнього наймужнішого воїна досі корчилося на помості, а коли вони поглянули на озеро, шукаючи товариша, якого Непосида так безцеремонно пожбурив у воду і якого вони загубили з очей у розпалі бою, то побачили його закляклого на дні серед підводних трав. Отим-то здобута перемога приголомшила гуронів не менше ніж поразка.

Чингачгук і його наречена стежили за цією боротьбою з «ковчега». Коли троє гуронів почали скручувати руки Непосиді, делавар потягнувся до карабіна. Та перш ніж він устиг звести курок, блідолиций був уже міцно зв'язаний — і лихо скоїлось. Неважко було вбити котрогось із ворогів, але добути його скальп було неможливо. Молодий вождь ризикнув би власним життям ради такого трофея, однак, не маючи на це надії, він вагався, чи стріляти йому в незнайомого індіянина. Єдиний погляд на Уа-та-Уа, і від думки про помсту, що майнула йому в голові, не лишилося й сліду.

Читач уже знає, що Чингачгук по суті не вмів орудувати довгими веслами «ковчега», хоч був неабиякий мастак у керуванні човном з маленьким легким весельцем. Мабуть, жодна фізична вправа не завдає початківцеві таких прикрощів, як веслування. Навіть бувалий моряк чи добрячий човняр можуть зазнати невдачі, коли спробують позмагатися в спритності з гондольєром.[50] Одне слово, новакові без звички вельми нелегко впоратися навіть з одним веслом, а тут доводилось гребти водночас двома величезними веслами. Щоправда, взявшись невправними руками за цю роботу, делавар все-таки спромігся зрушити «ковчег» з місця. Проте ця спроба заронила Чингачгукові невіру в свої сили, й він одразу збагнув, у яку безвихідь потраплять він і Уа-та-Уа, якщо гурони скористаються з човника, що досі стояв під будинком.

В першу мить Чингачгук думав був забрати свою кохану в єдиного човника, який залишився в нього, й податися до гористого східного берега, сподіваючись пішки добутися звідти до делаварських поселень. Але різні міркування стримували його від цього необачного кроку. По-перше, майже не було сумніву, що ворожі розвідники звідусіль стежать за озером, і тому жоден човник не підійде до берега непомітно. Отже гурони неодмінно втраплять на їхній слід, а Уа-та-Уа була не така сильна, щоб бігти наперегони з дужими й загартованими воїнами. В цій частині Америки індіяни ще не користувалися кіньми, й утікачам довелося б покладатися тільки на власні ноги. Нарешті — й це було найголовніше — делавар пам'ятав про свого відданого друга Звіробоя, котрого він нізащо не міг покинути в біді.

Уа-та-Уа міркувала інакше, проте висновку дійшла того самого: Небезпека, що загрожувала їй особисто, непокоїла її багато менше, ніж хвилювання за двох сестер, до яких вона відчула глибоку приязнь.

Коли бійка на помості припинилася, човник з дівчатами підплив уже ярдів за триста до «замку». Тут Джудіт кинула веслувати, бо сцена, де розігралася драма, вперше відкрилася її очам. Вона й Гетті, випроставшись на весь зріст, стояли в човнику, нетерпляче вдивляючись уперед і силкуючись зрозуміти, що ж сталося в «замкові», хоч це їм погано вдавалося, бо стіни будинку майже ховали від них місце бойовиська.

Своєю нежданою безпекою пасажири «ковчега» та човника завдячували шаленому натискові Гаррі Непосиди. За інших обставин індіяни негайно полонили б дівчат. Зробити це було б дуже легко, надто зараз, коли дикуни заволоділи човном. Але бійка з блідолицим силачем підірвала відвагу гуронів. Потрібно було хоч трохи часу, щоб оговтатись після такої веремії, до того ж ватаг індіянського загону, показавши взірець особистої доблесті, потерпів більше від усіх.

Та все-таки Джудіт і Гетті слід було чим скорше шукати захистку в «ковчезі» — він-бо давав нехай і тимчасовий, але надійний притулок. І перш за все годилося якось умовити їх плисти до баржі. Уа-та-Уа побігла на корму й почала махати руками, закликаючи дівчат обігнути «замок» і причалити до «ковчега» із східного боку. Але вони чи не повірили, чи просто не зрозуміли її сигналів. Можливо, Джудіт ще не збагнула як слід, що тут сталося, й тому не зважувалась підпливати ні до «замку», ні до «ковчега». Натомість вона визнала за краще триматися від них якомога далі й, повільно веслуючи, рушила на північ, тобто до найширшої частини озера, де перед нею відкривався ширший круговид і де найлегше було врятуватися втечею. В цю мить на сході з-за сосон визирнуло сонце, і враз повіяв легкий південний бриз, як це звичайно буває в таку пору року й о такій годині.

Чингачгук не гаяв часу, напинаючи вітрило. Найголовніше для нього було — якомога далі відігнати баржу від «замку», аби вороги могли добиратись до неї тільки тим човном, що за примхою воєнного щастя так недоречно потрапив їм у руки. Тільки помітивши, як розгортається парусина, гурони мовби прокинулись. Тим часом баржа повернулася кормою до вітру, що, як на лихо, подував з небажаного боку й підігнав судно на кілька ярдів до помосту. Уа-та-Уа вирішила застерегти нареченого, щоб він чимшвидше сховався від ворожих куль. В цьому зараз полягала найбільша небезпека, до того ж делавар помітив, що Уа-та-Уа не хотіла сховатися сама, поки він залишався на видноті. Тому Чингачгук, здавши баржу на волю вітрові, потяг наречену в каюту й притьмом зачинив двері. Тут він почав озиратися, шукаючи зброю.

Становище обох сторін склалося тепер так своєрідно, що варт його змалювати детальніше. «Ковчег» погойдувався ярдів за шістдесят південніше «замку», себто з навітряного боку; вітрило було розгорнуте, а стернове весло кинуте напризволяще. На щастя, останнє не було закріплене й тому не заважало зигзагоподібним рухам громіздкої баржі. Вітрило вільно тріпотіло, хоч обидва бокові шкоти[51] були міцно натягнені. Завдяки цьому плоскодонне судно, що сиділо в воді не глибше ніж на три чи чотири дюйми, тихо розвернулося носом у підвітряний бік. Проте воно поверталося «надто помалу, бо вітер був не тільки слабкий, але, як завжди, й мінливий, і кілька разів вітрило повисло, немов ганчірка, а раз його навіть відкинуло б навітряний бік.

Якби «ковчег» був кільовим судном, він неминуче наскочив би просто на поміст, і тоді вже, мабуть ніяка сила не позаважала б гуронам захопити його, тим більш що вітрило давало їм змогу непомітно наблизитись аж до каюти. А так баржу повільно занесло вбік, і вона не зіткнулася з «замком», тільки її носова частина застряла між двома палями, що виступали на кілька футів уперед.

Делавар пильно дивився в стрільницю, очікуючи зручної миті, щоб вистрелити, а гурони в «замкові» були зайняті тим самим. Знесилений двобоєм, індіянський воїн сидів, прихилившись спиною до стіни, бо його ще не встигли забрати, а Непосида, безпомічний, мов колода, й спутаний, мов та вівця, яку везуть на заріз, лежав посеред помосту. Чингачгук міг би пристрелити гурона першої-ліпшої миті, однак до скальпа й цього разу неможливо було дістатися, а молодий вождь вважав за негідне вбивати, коли це не обіцяло йому ні слави, ні вигоди.

— Одчепися од ломаччя, Змію, коли ти справді Змій, — простогнав Непосида, якому тугі пута вже почали завдавати нестерпного болю. — Одчепися од ломаччя, звільни ніс баржі, й ти попливеш геть. А коли зробиш це для себе, поріши оцього недобитого мерзотника ради мене.

Проте Непосидине благання не дало нічого, тільки привернуло увагу юної делаварки, яка зацікавилась його становищем. Кмітлива дівчина враз усе зрозуміла. Ноги полоненого було кілька разів обкручено міцною личаною мотузкою, а лікті стягнуто за спиною, та все-таки він міг ворушити пальцями й плеснами. Припавши вустами до стрільниці, Уа-та-Уа тихо, але виразно сказала:

— А чому б тобі не скотитися й не впасти на баржу? Чингачгук застрелить гурона, якщо він поженеться за тобою.

— Їй-бо, дівчино, ти міркуєш розумно, і я спробую це зробити, коли ваша баржа підпливе ближче. Поклади там сінник, аби мені м'якше падати.

Це було сказано у найзручнішу мить, бо, стомившись далі чекати, всі індіяни майже водночас розрядили рушниці, не заподіявши нікому шкоди, хоч деякі кулі влетіли в стрільниці. Уа-та-Уа розчула лише кілька Непосидиних слів, решту заглушив гуркіт пострілів. Делаварка відсунула засув на дверях, що вели на корму, але сама не зважувалась вийти з каюти. Ніс «ковчега» й досі чіплявся за палі, однак слабкіше й слабкіше, тим часом як корма, повільно розвертаючись, прибивалася до помосту.

Непосида, який лежав тепер лицем до «ковчега», весь час крутився й корчився з болю від тієї самої миті, коли його зв'язали. При цьому він пильно стежив за баржею. Нарешті побачивши, що судно звільнилося й тихо посунуло вздовж паль, Непосида вирішив діяти. Спроба була одчайдушна, але в ній був єдиний шанс урятуватися від тортур і смерті, й до того ж вона якнайкраще відповідала нестримно сміливій вдачі цієї людини.

Отож, дочекавшись моменту, коли корма ось-ось мала черкнути об поміст, Непосида знову почав крутитися мовби від пекельних мук, проклинаючи всіх індіянів узагалі й гуронів зокрема, а далі зненацька й швидко покотився до баржі. Як на біду, в плечах Непосида був багато ширший, ніж у ногах, через те він котився півколом і досяг краю помосту зовсім не там, де розраховував. А що швидкість руху та необхідність поспішати не дозволили йому розгледітися, то він упав у воду.

В цю мить Чингачгук, на вимогу своєї нареченої, знову відкрив вогонь по гуронах. А ті, гадаючи, що бранець їхній надійно зв'язаний, у розпалі бою не помітили, як він зник. Зате Уа-та-Уа вельми близько брала до серця успіх цього сміливого плану й стежила за кожним Непосидиним рухом, мов кішка за мишею. Тільки-но він покотився, вона вже вгадала, чим це скінчиться, бо баржа тепер посувалася доволі швидко. Делаварка гарячково думала, як врятувати безпорадного бранця. З інстинктивною меткістю вона розчахнула двері саме тоді, коли Чингачгуків карабін гримнув у неї над вухом, і під захистом стін каюти перебігла на корму. Тут вона побачила, як Непосида шубовснув у озеро. Нога її ненароком наступила на шкот, що ним було приторочено вітрило до краю корми. Схопивши вільний кінець довгої мотузки, Уа-та-Уа в пориві жіночої великодушності, хоча й вельми незграбно, кинула його Непосиді. Мотузка впала просто на голову бідоласі, і він, уже захлинаючись, все-таки встиг учепитись за неї не тільки пальцями, але й зубами.

Непосида був досвідчений плавець. Маючи пута на руках і ногах, він обрав найдоцільніший прийом, який лиш могли підказати знання законів фізики та тверезий розрахунок. Упавши на спину, Непосида не став борсатись, аби втриматися на поверхні, розуміючи, що всі його зусилля були б марні й він би тільки потопив себе. Замість цього він дав своєму тілові зануритись у воду й тієї миті, коли мотузка торкнулася його, вистромив на поверхню лише саме обличчя. В цьому положенні, ворушачи кистями рук, наче риба плавцями, Непосида мав би чекати, аж поки його витягли б гурони, коли б не наспіла допомога з іншого боку. Але «ковчег» поплив, мотузка напнулась і потягла його за собою. Тепер йому стало легше тримати обличчя над водою. Певне, в такий незвичайний, хоча й простий спосіб витривалу людину можна буксирувати не одну милю.

Як уже було сказано, гурони не помітили наглого зникнення Непосиди. Спочатку бранця ховав од їхніх очей сам поміст, далі, коли наповнилось вітрило й «ковчег» помалу рушив з місця, Непосиду заступив палісад. До того ж гуронам надто кортіло вбити свого ворога-делавара, і вони посилали кулю за кулею в стрільниці та щілини в стінах каюти, геть забувши про блідолицього, якого, на їхню думку, вони так міцно спутали. Найдужче їх турбувало те, що «ковчег» уже виривався з полону, хоч тертя об палі й досі уповільнювало його хід мало не на половину, і вони кинулися в північну частину «замку», аби скористатися з прорубаних там стрільниць. Чингачгукові теж не було коли глянути вгору, й він так само, як і гурони, нічого не знав про Непосидину долю. Коли «ковчег» пропливав уздовж палісаду, димки від пострілів раз у раз вихоплювалися з стрільниць каюти й будинку, але очі стрільців були не надто гострі, а рухи надто швидкі, тому кулі не досягали своєї мети. Та ось, на втіху одній стороні й незадоволення другій, баржа відірвалась од паль і, помітно набираючи швидкості, посунула на північ.

Тільки тепер Чингачгук довідався від Уа-та-Уа, в якому жахливому становищі опинився Непосида. Показатися на кормі баржі — значило неминуче загинути під ворожими кулями. На щастя, мотузку, що за неї вчепився потопаючий, було прив'язано до нижнього ріжка вітрила. Делавар якось примудрився розв'язати її, і Уа-та-Уа миттю заходилась підтягувати незвичайного плавця до борту. В цей час Непосида волікся на буксирі футів за п'ятдесят-шістдесят позаду корми, й на поверхні виднілося тільки його обличчя. Він уже був досить далеко від «замку», коли гурони нарешті помітили його. Вони огидно завили й почали обстрілювати свого недавнього бранця. Саме цієї миті Уа-та-Уа почала підтягувати мотузку, і це, та ще Непосидине самовладання, очевидно, й урятували його. Перша куля цьвохнула по воді достеменно там, де широкі груди молодого велета чітко проступали крізь прозору стихію. Куля пробила б йому серце, аби її було пущено не під таким гострим кутом. Зараз же вона не шурхнула в озеро, а тільки ковзнула по гладенькій поверхні, зрикошетила вгору й уп'ялася в колоду поблизу того місця, де хвилину тому стояв Чингачгук, одв'язуючи од вітрила мотузку. Друга, третя, четверта кулі наштовхнулися на ту ж перепону, хоч Непосиді була вельми відчутна вся сила їхніх ударів, що сипалися один за одним так близько від його грудей.

Збагнувши свою помилку, гурони змінили тактику й цілили тепер у нічим не захищене обличчя. Але Уа-та-Уа підтягувала й підтягувала мотузку, отже ціль переміщалася, і смертоносні шматочки металу знов сікли воду. Спливла ще хвилина, й Непосида опинився під бортом «ковчега», недосяжний для куль. Що ж до делавара та його нареченої, то їх добре захищали стіни каюти. Багато швидше, ніж ми оповідаємо про це, вони підтягли до себе здоровезне тіло Непосиди. Чингачгук стояв напоготові з гострим ножем і, перехилившись через борт, миттю перерізав личані пута.

Витягти Непосиду з води й допомогти йому залізти в «ковчег» було вельми нелегко, бо руки в молодого велета затерпли і майже не діяли. Але все було зроблено вчасно, й звільнений бранець нарешті опинився на палубі. Знесилений і безпорадний, він ступив крок уперед, похитнувся й важко впав на дно баржі. Тут ми й залишимо його набиратися сил та відновлювати кровообіг, № самі далі поведемо розповідь про події, які громадилися й заступали одна одну надто швидко, щоб ми могли дозволити собі найменше зволікання.

Загубивши з очей Непосиду, гурони розчаровано завили. По тому троє найпроворніших кинулися до трапа й ускочили в човна. Але тут вони трохи забарилися, бо треба було захопити зброю, розшукати весла й, кажучи суто технічною мовою, «вийти з доку». На цей час Непосида був уже на баржі, а делавар устиг набити всі рушниці, які лише мав під руками. «Ковчег» оддалився від «замку» принаймні на двісті ярдів і, гнаний погожим вітерцем, плив далі й далі, хоч так повільно, що ледь хвилював воду. Човник з дівчатами мрів за чверть милі північніше: очевидно, Джудіт цілком свідомо трималася оддалік. Вона не знала, що відбулося в «замкові» та в «ковчезі», й боялася підпливати ближче. Дівчата веслували до східного берега, намагаючись водночас триматися з навітряного боку щодо «ковчега». Отже вони власне опинилися між двома ворогуючими сторонами, хоча й не могли визначити, де ж їхні друзі, а де вороги. Маючи за плечима добру підготовку, дівчата напрочуд вправно орудували веслами. Джудіт частенько перемагала на веслових перегонах, змагаючись з молодиками, які принагідно відвідували озеро.

Випхавшись із палісаду, троє гуронів опинились у відкритому озері. Тепер, коли б вони схотіли довести до кінця свій початковий намір, треба було плисти до «ковчега» без будь-якого прикриття. Це відразу ж охолодило бойовий запал червоношкірих. У човнику з кори їх ніщо не захищало від куль, і природжена індіянська розсудливість стала опір нерозумному молодецтву: адже кожна спроба вчинити напад на ворога, що укріпився так добре, як делавар, неминуче коштувала б їм життя. І замість гнатися за «ковчегом», воїни повернули до східного берега й попливли на безпечній відстані од Чингачгукових рушниць. Цей маневр створював для дівчат величезну загрозу. Він мовби заганяв їх між двох вогнів. Не знаючи, хто засів у «ковчезі», Джудіт гадала, що гурони влаштували їй пастку, і, щоб не вскочити в їхні тенета, негайно почала відступати на південь, тримаючись неподалік берега. Висадитись вона не зважилась, поклавши собі вдатися до цього лише в крайньому разі, коли справді вже буде нікуди дітись.

Спочатку індіяни майже не звертали уваги на другого човника; вони чудово знали, хто в ньому сидить, і їм було те байдуже, надто тепер, коли «ковчег» з його гаданими скарбами і з двома такими воїнами, як делавар та Непосида, маячив у них перед очима. Проте атакувати «ковчег» було небезпечно, хоча й вельми спокусливо. Тому, пропливши за ним близько години на безпечній відстані, ірокези раптом облишили його й шалено погналися за дівчатами.

Скоро вони це зробили, взаємні позиції усіх трьох груп, які брали участь в подіях, істотно змінились. «Ковчег», підштовхуваний вітром і течією, відплив приблизно на півмилі північніше «замку». Тільки-но делавар помітив, що дівчата уникають його, він, не вміючи впоратися з неповоротким судном і знаючи, що будь-яка спроба втекти від легкого човна приречена на невдачу, згорнув вітрило, сподіваючись, що це примусить сестер змінити плани і спонукає їх шукати порятунку на баржі. Втім, це не дало жодних наслідків, хіба що «ковчег» наблизився до місця подій і пасажири його стали свідками згаданої погоні. Човник Джудіт плив за чверть милі південніше човна з гуронами й ближче до східного берега. Дівчата були майже на однаковій відстані від «замку» й від переслідувачів. За таких умов розпочалася погоня.

Коли гурони зненацька кинулись за дівчатами, їхній човен був не вельми підготовлений до цього. Індіяни захопили з собою лише два весла, тож третій воїн виявився просто додатковим і непотрібним вантажем. Далі, різниця у вазі між сестрами й трьома чоловіками, та ще коли взяти до уваги легкість обох суденець, зводила майже нанівець перевагу в фізичній силі, що, звісно, була на боці гуронів, і робила змагання далеко не таким нерівним, як могло здатись. Джудіт берегла свої сили, поки не наблизився другий човен і вона не збагнула наміру індіянів. Тоді Джудіт почала благати Гетті не жаліючи себе допомогти їй.

— А чого нам тікати, Джудіт? — спитала простодушна дівчина. — Гурони ніколи не кривдили мене й, гадаю, не покривдять.

— Тебе вони, може, й не покривдять, Гетті, але я — інша річ. Стань навколішки й помолися, а потім поможи мені веслувати. Коли молитимешся, думай про мене.

Джудіт заговорила в такому тоні з двох причин. По-перше, вона враховувала побожність своєї сестри, котра, не помолившись, не починала жодної справи. По-друге, в цю скрутну хвилину Джудіт гостро відчула свою самотність, свою безсилість, і її пойняло бажання хоч у когось знайти підтримку.

Цього разу Гетті, проте, молилась недовго. Коли вона скінчила, човник поплив багато швидше. Та все-таки ні втікачки, ні переслідувачі не налягали на весла щосили, бо розуміли — погоня може бути вельми тривала й виснажлива. Мов два військових кораблі, які готуються до бою, вони, здавалося, бажали спершу випробувати свою швидкість та маневреність, а вже потім розпочинати рішучий наступ. Небавом гурони пересвідчилися, що дівчата вправно орудують веслами й що наздогнати їх буде нелегко.

Спочатку Джудіт повернула до східного берега з підсвідомою думкою, що в крайньому разі вона й Гетті висядуть на суходіл і шукатимуть порятунку в лісі. Та наблизившись до землі, дівчина переконалася, що за нею невідступно стежать ворожі розвідники, й відкинула цей одчайдушний замір. Вона анітрохи не втомилася, тож плекала рожеву надію, що зуміє втекти від переслідувачів. Підбадьорена цією думкою, Джудіт жваво запрацювала веслом, одпливла від прибережних заростей, де вже збиралася була сховатись, і знову скерувала човника на середину озера. Ця мить видалася гуронам найзручнішою для вирішального ривка, бо водяний простір розлягався тепер перед ними на всю свою широчінь, а самі вони опинилися між утікачками й берегом. Обидва суденця стрімко полинули вперед. Нестачу фізичних сил Джудіт надолужувала спритністю та самовладанням. Подолавши півмилі, індіяни не домоглися суттєвих переваг, але тривале напруження далося взнаки, неабияк утомивши супротивників. Тут гурони зміркували, що, залучивши до роботи третього товариша й передаючи весла з рук у руки, вони зможуть по черзі відпочивати, не стишуючи руху човна. Джудіт подеколи озиралася і застерегла цю хитрість. Тепер дівчина вже не вірила, що їй пощастить утекти, бо на кінець погоні вона, очевидно, знесиліє і, звісно, не подужає трьох чоловіків, які заступають один одного. Та все-таки вона не здавалась і ще з більшим завзяттям веслувала далі.

Індіяни не спромоглися підпливти до дівчат ближче ніж на двісті ярдів, хоч гналися за їхнім човном у хвості, або в кільватері, як кажуть моряки. Проте Джудіт бачила, що відстань між нею і гуронами поволі, але неухильно меншає. Вона була не така дівчина, щоб одразу впасти в розпач. І все-таки в якусь мить їй раптом закортіло піддатися, аби вороги одвели її у свій табір, де, вона знала, мучився в полоні Звіробій. Проте думка, що вона ще зуміє якось прислужитися мисливцеві й допомогти йому здобути волю, примусила її негайно поновити боротьбу. Поглянувши на це незвичайне змагання збоку, ви побачили б, як човник Джудіт рвонув уперед і полетів, мов на крилах, швидко віддаляючись од переслідувачів. Протягом наступних п'яти хвилин гурони остаточно збагнули, що настав момент, коли їм треба напружити всі сили, або ж вони зазнають ганебної поразки від жінки. Розлютований цією принизливою думкою, мускулястий воїн зробив надто різкий рух і поламав весло, котре щойно передав йому товариш. Це й вирішило наслідки змагання. Човен з трьома чоловіками й тільки одним веслом очевидячки не міг наздогнати таких утікачок, як дочки Томаса Гаттера.

— Поглянь-но, Джудіт! — вигукнула Гетті, спостерігши цю пригоду. — Сподіваюсь, тепер ти повіриш у силу молитви. Гурони поламали весло й уже не наздоженуть нас.

— Я ніколи не заперечувала цього, бідолашна Гетті. Іноді на душі мені гірко, й мені хочеться більше молитися за себе та менше думати про свою вроду. Твоя правда, тепер ми врятовані. Треба тільки відплисти трохи на південь і віддихатись.

Так вони й зробили.

Індіянський човен ураз припинив погоню, мов корабель, на якому зненацька впала щогла й він утратив потрібну швидкість. Замість переслідувати човник Джудіт, що пір'їнкою линув на південь, гурони повернули до «замку», де скоро й причалили. Побоюючись, що вороги знайдуть у «замкові» інше весло, дівчата пливли далі й далі. Вони зупинилися тільки тоді, коли впевнились, що гурони лишилися далеко позаду й погоня вже анітрохи їм не страшна. Але дикуни начебто й не збиралися гнатися далі. Десь за годину човен, повен червоношкірих, залишив «замок» і поплив до берега.

Дівчата зголодніли, а харчів з собою не мали. Отож вони знов повернули додому. Сусідство «ковчега» вже не лякало їх, бо вони нарешті збагнули, що там їхні друзі.

Хоч в «замкові», здавалося, нікого не було, Джудіт наближалася до нього дуже обережно. «Ковчег» тепер бовванів за якусь милю північніше, але й він тримав курс на будинок і плив так упевнено, що Джудіт стало ясно: за весла взявся білий. Коли до «замку» лишалося не більше сотні ярдів, дівчата обпливли навколо нього, аби ще раз пересвідчитися, що там справді нікого немає. Поблизу не було видно жодного човника, і вони сміливо підпливали все ближче й ближче, аж поки поминули палі й опинилися біля помосту. — Зайди до хати, Гетті,— сказала Джудіт, — та подивися, чи не зосталося там дикунів. Тебе вони не скривдять. А коли побачиш хоч одного, попередь мене. Гадаю, вони не стануть стріляти в нещасну, беззахисну дівчину. Я рятуватимусь од них, аж поки сама вирішу, що час з'явитися до них у табір.

Гетті вволила її прохання, а Джудіт, тільки-но сестра ступила на поміст, відштовхнулася на кілька ярдів і приготувалася тікати. Та в цьому вже не було потреби: за хвилину Гетті повернулася і сказала, що в будинкові їм ніщо не загрожує.

— Я обійшла асі кімнати, Джудіт, — сказала вона поважно, — й усі вони порожні, крім татової спальні. А тато в себе, він спить, хоча й не так спокійно, як мені хотілося б.

— Невже з ним щось трапилось? — спитала Джудіт, зіскакуючи на поміст.

Дівчина надсилу вимовила ці слова, бо була вкрай знервована, і все її зараз лякало.

Гетті, напевно, щось непокоїло. Вона нишком озирнулася навсебіч, мовби не бажаючи, аби ще хтось, окрім Джудіт, почув її.

— Ти ж бо знаєш, Джудіт, як іноді буває з татом, — мовила вона нарешті.— Коли він хильне зайве, то сам не тямить, що каже чи робить. І мені здається — зараз він теж п'яний.

— Це дивно! Невже дикуни напоїли його, а потім кинули? Ох, Гетті, тяжко дітям дивитися на рідного батька, коли він отакий! Ми не підійдемо до нього, поки він не проспиться.

Але стогін, що долинув з кімнати, примусив Джудіт змінити це рішення. Обидві дівчини боязко підступили до батька, якого вони не раз бачили в стані, що робить з людини тварюку.

Він сидів у кутку тісної кімнати, спершись спиною об стіну, й голова йому важко спадала на груди.

Скоряючись раптовому поривові, Джудіт кинулася вперед і зірвала з батька полотняний ковпак, насунутий йому на голову майже по самі плечі.

Вона побачила закривавлене тріпотливе м'ясо, оголені вени й м'язи…

Гаттер був оскальпований, хоча ще й живий…