Звіробій

РОЗДІЛ XXXII

Наступний день був дуже сумний, хоч минув у безнастанній праці. Солдати, які недавно закопували тіла своїх жертв, почали ховати мертвих товаришів. На присутніх те видовище справило гнітюче враження; кожному було тяжко з тієї чи іншої причини. Час минав, і зрештою настав вечір, коли мали віддати останню шану бідолашній Гетті Гаттер. Тіло її лягло на дні озера поряд з тілом матері, яку вона так любила й поважала. Хірург, хоч сам і невіруючий, на догоду загальноприйнятим звичаям взявся прочитати молитву над її могилою, як то він робив над іншими вбитими. Цьому простому ритуалові не бракувало й відповідного акомпанемента. Джудіт і Уа-та-Уа вмивалися слізьми, а Звіробій утупився вологими очима в прозору воду, що плинула над тілом тієї, чий дух був чистіший за гірські джерела. Навіть делавар одвернувся, аби приховати свою слабкість.

Денні справи скінчилися цією благочестивою церемонією. За наказом командира всі лягли спати рано, бо на світанку загін мав вирушити назад. Частина загону, захопивши поранених, полонених і трофеї, вийшла з «замку» ще вдень, маючи за провідника Непосиду й збираючись досягти форту коротшим шляхом. Усіх їх висадили на мисі, якого так часто згадувано й описувано в нашій повісті; коли сіло сонце, той гурт уже отаборився на схилі довгого нерівного й крутого кряжа, що уривався біля долини Могауку. Це значно спростило справу: решта загону була необтяжена вантажем та пораненими, і командир міг діяти вільніше.

Після смерті сестри Джудіт до самої ночі не розмовляла ні з ким, крім Уа-та-Уа. Всі поважали її горе і дали спокій обом дівчатам, що не відходили од покійниці до останньої миті. Коли церемонія скінчилася, торохтіння барабана порушило тишу над спокійними водами, і між гір залящала луна. Зірка, що була за провідницю Уа-та-Уа, зійшла над краєм, де панувала така тиша й спокій, наче діла та пристрасті людські ніколи їх не порушували. На помості всю ніч ходив вартовий, а вранці, як завжди, пробили зорю.

Властивий прикордонним мешканцям вільний спосіб життя, який панував на «ковчезі», змінився військовою точністю. Нашвидку докінчивши скромний сніданок, загін почав перевозитися на берег, без галасу й метушні, дотримуючись ладу. З офіцерів лишився тільки Ворлі. Крейг очолив передовий загін, Торнтон був з пораненими, а Грехем, звичайно, супроводив своїх пацієнтів. Навіть Гаттерову скриню з найціннішими речами — і ту взяли з собою. В «ковчезі» зосталося тільки манаття, яке не варто було труда перевозити. Джудіт урадувало, що капітан, шануючи її почуття, взявся до своїх командирських справ і облишив її на самоті з сумними роздумами. Всі знали, що дівчина має покинути свій дім, але вона нічого не пояснювала, і їй ніхто не казав ані слова.

Солдати під проводом капітана посідали на «ковчег». Він запитав у Джудіт, куди вона збирається податися, і, довідавшись про її бажання бути з Уа-та-Уа до останньої хвилини, більше не докучав їй запитаннями і не набридав порадами. До Могауку вела тільки одна безпечна й знайома дорога, й офіцер не мав сумніву — зрештою вони зустрінуться подружньому, якщо навіть не відновлять колишніх стосунків.

Коли всі зібралися, солдати взялися за весла, і «ковчег» поплив, як завжди, незграбно до далекого мису. Звіробій з Чингачгуком витягли з води два човни і сховали їх у «замкові». По тому вони забили вікна та двері й вилізли з дому через ляду вищезмальованим способом. Уа-та-Уа вже вийшла за палісад і сиділа в третьому човні; делавар, приєднавшися до неї, узяв весло, і човен поплив, оддаляючись від Джудіт, котра стояла на помості. Все те сталося швидко, і Звіробій несподівано опинився сам на сам з заплаканою красунею. Занадто простодушний, аби щось запідозрити, юнак підплив човном, посадив у нього господиню «замку» і рушив слідом за своїм другом.

Дорога до мису вела повз підводний цвинтар. Коли човен з ним порівнявся, Джудіт уперше за той ранок заговорила з своїм супутником. Сказала вона мало, — попросила тільки спинитися хвилинки на дві, щоб дати їй попрощатися.

— Може, мені більше ніколи не доведеться побачити цю місцину, — сказала вона, — а тут спочиває моя мати й сестра! Як ви гадаєте, чи може невинність однієї врятувати душі обом?

— На мою думку, ні, Джудіт, хоч я й не місіонер і дуже мало вчений. Кожен відповідає за власні гріхи, але щире каяття може спокутувати гріх.

— Тоді моя бідолашна мати попала на небо! Гірко, ой, як гірко вона каялася в своїх гріхах, і, певна річ, ті страждання, які вона пережила, залічаться їй на тому світі.

— Усе те мені годі збагнути, Джудіт. Я прагну робити все по правді, бо це найпевніший спосіб уникнути лиха в потойбічному житті. Гетті була дівчина незвичайна, це визнають усі, хто її знав; душа її напевно витає з янголами.

— Гадаю, так воно і є. Ой леле! Чому буває така велика різниця між тими, кого вигодували одні груди, хто спав у одному ліжку й жив під однією стріхою! Та байдуже; поверніть човна трохи далі на схід, Звіробою: сонце сліпить мені очі, і я не бачу могил. Оце могила Гетті, праворуч од материної?

— Атож. Ви попросили, щоб її поховали праворуч. Усі сповняють радо вашу волю, коли ви чините по правді.

Хвилину дівчина дивилася на нього уважно й мовчки, по тому знову озирнулася на «замок».

— Скоро це озеро зовсім спорожніє,— сказала вона, — і саме в той час, коли жити на ньому стало безпечніше, аніж будь-коли досі. Дізнавшися про те, що тут оце сталося, ірокези довгенько не насміляться сюди навіть носа поткнути.

— Певна річ! Мабуть, так воно й буде. Я не думаю сюди вертатися, доки триває війна: на мою гадку, жоден гуронський мокасин не залишить сліду на листі цих лісів, аж поки їхні нащадки пам'ятатимуть про цю ганебну поразку.

— Невже ви тішитеся з насильства й кровопролиття? Я була про вас кращої думки, Звіробою, — вважала, що ви можете знайти своє щастя в домашньому затишку з вірною люблячою дружиною, що радо виконує всі ваші бажання, з слухняними здоровими дітками, які прагнуть наслідувати ваш приклад і стати такими ж чесними й справедливими, як і ви.

— Мати божа, Джудіт, яка у вас красна мова! Слова й лице у вас пасують одне до одного, і чого не втнете одним, того напевне осягнете іншим. Така дівчина за один місяць могла б зіпсувати найстійкішого воїна в усій нашій колонії.

— Отож, я помиляюся! Чи справді ви, Звіробою, любите війну більше за домашнє вогнище й укоханих близьких?

— Я розумію, про що ви питаєте, дівчино; так, я чудово вас розумію, хоч навряд чи ви мене як слід розумієте. Гадаю, що можу тепер назвати себе воїном, бо я бився й переміг, а цього досить, аби дістати таке звання. Не буду заперечувати — я полюбляю цю справу, вважаючи її поважною й почесною для людини, яка має до неї природні здібності. Але я не люблю проливати крові. Проте молодість є молодість, а мінги є мінги. Коли б усі наші хлопці сиділи в себе в запічку й дозволили волоцюгам плюндрувати нашу землю, то краще нам усім зразу пофранцузитися та віддати на поталу чужинцям і наш край, і всіх своїх рідних. Я не заводіяка, Джудіт, і не люблю воюватися заради війни, але я не бачу великої різниці між тим, коли землю віддають перед війною, боячись війни, і тим, коли її віддають після війни, бо не стало сили, — крім того, що останній спосіб набагато почесніший і вимагає мужності.

— Жодна жінка не схоче, Звіробою, щоб її чоловік чи брат сидів у запічку й терпів зневагу та образи, хоч як їй страшно, що він наразиться на небезпеки війни. Але ви вже досить зробили, очистивши цей край од гуронів, бо перемогу ми здобули головним чином завдяки вам. А тепер вислухайте мене уважно і дайте відповідь з усією щирістю, яку тим приємніше бачити у представника вашої статі, що рідше вона стрічається.

Джудіт змовкла, бо нині, коли вона вже зібралася сказати все відверто, її пойняла природна сором'язливість, хоч дівчину чимало підбадьорювала та обставина, що співрозмовник її був простецької вдачі. Щоки її, недавно бліді, враз зашарілися, і очі заяскріли колишнім блиском. Хвилювання надало виразності її обличчю і ніжності голосові, роблячи дівчину ще вродливішою та привабливішою.

— Звіробою, — мовила вона після довгої паузи, — тепер не час прикидатися, обманювати чи таїтися. Тут, над могилою матері й над могилою правдивої, щирої Гетті, всяке ошуканство недоречне. Тому я говоритиму з вами прямо, відкинувши побоювання, сподіваючись, що ви мене зрозумієте правильно. Хоч ми з вами зустрілися менш як тиждень тому, але мені здається, що я знала вас роками. За цей короткий час сталася сила важливих подій. Втрати, небезпеки й перемоги цілого життя скупчилися протягом кількох день, і ті, кому довелося пережити все те разом, не можуть вважати одне одного чужим. Я знаю: те, що я хочу сказати вам, більшість чоловіків витлумачили б хибно, але ви, сподіваюсь, поставитеся до мого почуття великодушніше. Нам ні до чого підступи й омана, які квітнуть у містах, ми з вами не маємо потреби дурити одне одного. Сподіваюся, ви мене розумієте?

— Авжеж, Джудіт; мало хто говорить краще за вас, і ніхто не говорить приємніше. Ваші слова личать вашій красі.

— Ви так часто хвалили мою красу, що це надає мені хоробрості провадити далі. Однак, Звіробою, беручи до уваги мою стать і роки, мені нелегко забути повчання, засвоєні з дитинства, звички й природну сором'язливість і сказати відверто все, що почуває моє серце.

— Чому, Джудіт? Чому б жінкам, а також і чоловікам, не ставитися до своїх ближніх совісно й чесно? Не бачу причини, чому вам не можна говорити так само відверто, як кажу я, коли маю сказати щось справді важливе.

Непоборна сором'язливість, що досі приховувала від юнака істину, зовсім би збентежила дівчину, коли б вона всією душею і всім серцем не прагнула зробити відчайдушне зусилля, аби врятуватися від майбутнього, яке лякало її тим дужче, що виразніше вона його уявляла. Це прагнення подолало всі інші побоювання, і на овій власний подив зніяковіла дівчина провадила далі:

— Я буду, я мушу говорити з вами так само відверто, як говорила б з моєю бідолашною Гетті, аби та люба дитина була й досі жива, — сказала вона, сполотнівши з великого зусилля, замість того щоб зашарітися, як то зробила б інша дівчина. — Так, я подолаю всі інші почуття заради найважливішого! Ви ж любите ліси і наше тутешнє життя в цих нетрях, вдалині від осель і міст, де мешкають білі.

— Люблю, Джудіт, не менше, аніж любив своїх батьків, коли йони були живі! Це місце замінило б для мене увесь світ, якби війна щасливо скінчилася і займанці сюди не потикалися.

— То навіщо його кидати? Воно не має власника, принаймні власника, що володіє більшими на нього правами, аніж я, а я віддаю їх вам. Аби це було королівство, Звіробою, я радо сказала б те ж саме. Вернімося сюди, побувавши у форті й попросивши благословення священика, і залишімося тут, аж доки настане наш час перейти в інший світ, де ми стрінемося з моєю бідолашною матусею і сестрою.

Запала довга напружена мовчанка. Зважившися висловити таку відверту пропозицію, Джудіт затулила обличчя руками, а засмучений і здивований Звіробій міркував над тим, що йому довелося почути. Зрештою мисливець порушив мовчанку, силкуючись говорити як найлагідніше, аби не образити дівчину.

— Ви, Джудіт, не досить усе це обміркували, — сказав він. — Ні, почуття ваші збуджені тим, що недавно сталося, і, вважаючи, що лишилися в світі самі, як палець, ви занадто поспішаєте знайти когось, хто зайняв би місце втрачених близьких.

— Коли б я навіть, Звіробою, жила оточена юрбою друзів, то й тоді міркувала б так, як міркую нині, й казала б те, що кажу, — відмовила Джудіт, й досі затуляючи руками своє вродливе обличчя.

— Дякую, дівчино, дякую вам од щирого серця. Проте я не з тих, що могли б скористатися вашою хвилинною слабкістю, коли ви забули свої неабиякі переваги й уявили собі, наче в цьому човнику—всенький світ. Ні-ні, Джудіт, це було б нечесно. Те, що ви пропонуєте, ніколи не може здійснитися.

— Все те може статися, і ніхто за тим не жалкуватиме, — відповіла Джудіт з такою силою почуття і так рвучко, що враз одвела від очей руки. — Ми скажемо солдатам, щоб вони залишили наші речі на дорозі, а, вертаючись, легко перенесемо їх назад у дім; вороги вже не поткнуться на озеро, принаймні до кінця війни; ваші хутра можна продати у форті. Там ви зможете купити все найнеобхідніше, бо я більше не хочу той форт у вічі бачити. І ще скажу вам, Звіробою, — додала дівчина, так любо й щиро всміхаючись, що хлопець насилу встояв проти тієї усмішки, — на доказ того, як дуже я бажаю бути вашою, як прагну стати вам за дружину: перше вогнище, повернувшися додому, я розпалю парчевою сукнею і вкину в нього всі інші речі, що їх ви вважаєте непідхожими для вашої дружини.

— Горе мені! Ви таке миле й чарівне створіння, Джудіт. Так, це правда, і ніхто не зможе того заперечити, не вдаючися до брехні. Ці картини приємні в уяві, а насправді все може вийти інакше, аніж ви собі уявляєте.

Отож забудьмо цю розмову та пливімо слідом за Змієм і Уа-та-Уа, наче ми про це й не балакали. Самолюбство Джудіт було глибоко вражене; більше того, вона поринула в розпач. Звіробій тримався так твердо й спокійно, що всі її надії зів'яли; дівчина зрозуміла — цього разу її дивовижна врода не справила своєї звичайної переможної дії. Кажуть, жінки рідко дарують тим, хто знехтує їхні зальоти. Але ця смілива палка дівчина ані тоді, ані згодом і не думала злоститися на чесного щирого мисливця. Тієї миті їй кортіло будь-що пересвідчитися, що вони зрозуміли одне одного правильно. Тому після болісної паузи вона перейшла до суті справи, поставивши пряме запитання, яке не дозволяло двозначної відповіді.

— Боронь боже, щоб колись нам довелося пожалкувати через те, що нині нам забракло відвертості, — мовила вона. — Сподіваюся, ми принаймні розуміємо один одного. То ви не згодні взяти мене за дружину, Звіробою?

— Для нас обох буде краще, коли я не скористаюся вашою слабкістю, Джудіт. Ми ніколи не зможемо одружитися.

— Ви мене не любите… Може, Звіробою, в глибині серця ви мене навіть не поважаєте?

— Заради вашої дружби, Джудіт, я ладен зробити для вас усе, ладен навіть пожертвувати власним життям. Так, заради вас я б ризикнув життям, так само як і заради Уа-та-Уа, а більше того я не можу пообіцяти жодній жінці. Навряд чи я люблю будь-кого, чи то її, чи вас — зауважте, я сказав будь-кого — настільки, щоб покинути батька й матір, якби вони були живі; та хоч вони й померли, жодна жінка не вабить мене, і я б ніколи не кинув їх, аби з'єднатися з нею.

— Цього досить! — відповіла Джудіт зневіреним, здавленим голосом. — Я добре вас зрозуміла. Ви не можете одружитися без кохання, а мене ви не кохаєте. Не відповідайте, якщо я вгадала: я-бо зрозумію ваше мовчання. Воно саме завдасть мені досить болю.

Звіробій послухався й нічого не відмовив. Добру хвилину дівчина пильно вдивлялася в нього своїми ясними очима, наче хотіла прочитати, що діється в нього на душі, а він сидів і ніяково хлюпав веслом, схожий на школяра, що прошпетився. По тому Джудіт і собі занурила весло й неохоче, поволі зрушила човен з місця. Звіробій теж наліг на своє весло, і скоро вони вже мчали слідом за делаваром.

Дорогою Звіробій і його вродлива супутниця не обмінялися жодним словом. Джудіт сиділа на прові човна спиною до хлопця, інакше, мабуть, її вираз спонукнув би Звіробоя по-дружньому втішити дівчину. Наперекір усім сподіванням, вона «а нього не сердилася, хоч обличчя її то густо шарілося з сорому, то полотніло з досади. Жаль, глибокий гіркий жаль панував у її серці; він виявлявся явно й очевидно.

Обидва налягали на весла не дуже пильно, і «ковчег» уже пристав, а солдати повиходили на берег, перш ніж човен досягнув мису; Чингачгук обігнав їх і вже чекав у лісі біля того місця, де розходилися стежки, — одна вела до форту, друга — до делаварських селищ. Солдати теж уже вирушили маршем, спершу пустивши «ковчег» на волю хвиль, зовсім не турбуючись його долею. Джудіт теж бачила, але не звернула ніякої уваги. Мерехтливе Свічадо втратило для неї всіляку принаду, і, ступивши на берег, вона зразу подалася за солдатами, ні разу не озирнувшися. Навіть повз Уа-та-Уа вона пройшла одвернувшися; це лагідне юне створіння знітилося, ніби відчуваючи якусь перед нею провину.

— Почекай-но, Змію, — сказав Звіробій, минаючи друга і простуючи за знехтуваною красунею. — Я проведу Джудіт до загону, а тоді вернуся до тебе.

Коли вони одійшли на сотню ярдів, Джудіт повернулася й заговорила.

— Не треба, Звіробою, — оказала вона сумно. — Я розумію, ви хочете мене розрадити, але не маю в тому потреби. За кілька хвилин я наздожену солдатів. Коли ви не можете супроводити мене у життєвій мандрівці, то я не хочу, щоб ви йшли зі мною далі. Але стривайте; перш ніж ми розлучимося, я хочу поставити вам одне запитання. І, якщо ви боїтеся бога й шануєте правду, дайте мені щиру відповідь. Я знаю, ви не любите іншої, і бачу тільки одну причину, чому ви не можете, не хочете любити мене. То скажіть мені, Звіробою…

Дівчина змовкла, наче похлинувшися словами, які хотіла вимовити. По тому, зібравши всю свою рішучість, то паленіючи, то полотніючи з кожним подихом, вона провадила:

— То скажіть мені, Звіробою, чи не вплинуло на ваші почуття те, що говорив про мене Гаррі Марч?

Правда була для Звіробоя за провідну зірку. Він ніколи не спускав з неї ока і нізащо не приховав би її, навіть коли розсудливість вимагала, щоб він мовчав. Джудіт прочитала відповідь на його обличчі; серце їй мало не розірвалося, коли вона зрозуміла, що сама собі накоїла лиха. Дівчина махнула йому на прощання рукою і щезла в лісі. Деякий час Звіробій стояв, не знаючи, що робити далі, але зрештою подався назад до делавара. Тієї ночі всі троє розташувалися табором біля верхів'я рідної річки, а наступного вечора ввійшли у делаварське село. Чингачгука та його наречену зустріли з тріумфом, а їхнього супутника з великими почестями й захопленням. Але минуло багато місяців, сповнених безнастанної діяльності, перш ніж душа його позбулася важкого жалю.

Війна та була стомлива й кривава. Делаварський вождь здобув такої слави серед свого народу, що ім'я його не згадували без велемовних похвал. Водночас інший Ункас, останній представник свого роду, прилучився до довгої низки воїнів, що носили це почесне прізвисько. А Звіробій, здобувши прізвисько Яструбине Око, прославився по всій країні, і зрештою мінги стали боятися пострілу його рушниці не менш, аніж грому бога Маніту. Незабаром королівські офіцери звернулися до нього по допомогу, з одним з них під час походів він вельми заприязнився і по тому підтримував тісні зв'язки, які відіграли важливу роль у його житті.

Минуло п'ятнадцять років, перш ніж Звіробій дістав змогу знову відвідати Мерехтливе Свідчадо. Країна була напередодні нової, ще серйознішої війни, коли він із своїм вірним другом Чингачгуком поспішав до фортів, де вони мали приєднатися до союзників. Їх супроводив хлопець, бо Уа-та-Уа вже спала вічним сном під делаварськими соснами, і троє живих стали тепер нерозлучні. Вони досягли озера якраз тоді, коли сідало сонце. Все тут лишилося без змін: річка плинула, як і колись, під густими зеленими вітами, невисоку скелю, як і багато століть тому, помалу точила вода; навкруг височіли вбрані у природні шати гори, темні й загадкові; а серед цих безлюдних нетрів коштовним самоцвітом виблискувала поверхня озера.

Наступного ранку хлопець знайшов прибитий до берега напівструхлявілий човен. Доклавши рук, вони його полагодили й попливли, аби обстежити озеро. Вони побували в усіх пам'ятних місцях, і Чингачгук указав синові, де гурони спочатку отаборилися і де йому пощастило викрасти свою наречену. Там вони навіть вийшли на берег, але не знайшли жодних слідів колишнього табору. По тому вони подалися до бойовища і виявили деякі залишки кривавих подій. Дикі звірі порозносили кістки, і вони біліли, вимиті літніми дощами. Ункас дивився на те видовисько, відчуваючи пошану й жаль, хоч приклад старших уже спонукав його юний розум до честолюбства й суворості воїна.

Від мису човен попрямував до мілини, де ще маячіли залишки «замку», який перетворився на мальовничу руїну. Зимові бурі давно вже зірвали з нього покрівлю, колоди геть потрухли. Двері були зачинені, але стихії хазяйнували всередині, наче глумлячись над спробою не пустити їх у хату. Обгорода згнила, палі теж; було очевидно — за кілька зим урагани й бурі повалять будівлю в озеро, і нікому й на думку не спаде, що в цих диких нетрях стояла людська оселя. Могил вони не знайшли. Може, від них не лишилася й сліду, a може, шукачі забули, де вони є,— адже відтоді минуло чимало часу.

«Ковчег» вони виявили на східному березі, куди його прибило постійними в цих місцях північно-західними вітрами. Він лежав на піщаному кінці довгої коси, розташованої милі за дві од початку річки; коса та зникала під дією хвиль. У баржі було повно води, дах на каюті зірвано, дерево спорохнявіло. Грубші меблі збереглися й досі, і Звіробоєве серце забилося швидше, коли він угледів стрічку Джудіт, що майоріла, зачепившися за колоду. Він пригадав її красу, а також і всі її вади. Хоча дівчина й не діткнула його серця, Яструбине Око— як ми його будемо називати віднині — зберіг про неї добру пам'ять і щиро цікавився її долею. Він одчепив стрічку і прив'язав її до прикладу «оленебоя», котрий подарувала йому дівчина.

Трохи далі вони знайшли другого човна, а на мисі залишки тих, що ними загін востаннє перевізся на берег. Човен, у якому вони тепер мандрували озером, і той, що лежав на східному березі, зберігалися в «замкові», але підлога під ними прогнила, вони впали додолу, пропливли крізь повалений палісад, і їх викинуло на берег.

Зважаючи на ці ознаки, ніхто не бував на озері відтоді, як сталися останні події нашої історії. Випадок, а може, й традиція перетворили це місце на природний заповідник: війни в країні велися часто, населення було нечисленне, отож люди не селилися за певними, вузькими межами. Чингачгук та його друг залишали це місце в полоні сумних почуттів. Тут вони вперше стали на стежку війни, а тепер у пам'яті їм ожили часи ніжної дружби і години перемоги. Мовчки вони попрямували до Могауку, назустріч новим пригодам, таким самим хвилюючим f незвичайним, як ті, що ними вони починали свій славний шлях на цьому чудовому озері. Згодом вони туди повернулися знову, і Чингачгук знайшов там свою могилу.

Час і обставини огорнули непрозірним покривом все, що стосувалося Гаттерів. Вони жили, помилялися, вмерли, і їх забули. Ніхто не відчув такої цікавості до цієї зганьбленої родини, аби підняти той покрив. Відтоді минуло сто років, і скоро навіть імена їхні зникнуть з людської пам'яті. Історія злочинів завжди відразлива, і, на щастя, мало хто любить її вивчати.

Така ж сама доля спіткала Джудіт. Коли Яструбине Око дійшов до форту на Могауці, він почав розпитувати про те гарне, але заблудне створіння. Ніхто не знав, що з нею сталося, ніхто її навіть не пам'ятав. На місце Ворлі, Крейгів та Грехемів давно вже прийшли нові офіцери. Тільки один старий сержант, що недавно вернувся з Англії, зміг розповісти нашому героєві, що сер Роберт Ворлі жив у своєму родинному маєтку і що в домі його мешкала леді рідкісної вроди, яка мала на нього великий вплив, хоч і не носила його імені. Чи то була Джудіт, що знову втрапила на колишню стежку, чи якась інша жертва цього воїна, Яструбине Око ніколи не дізнався, а якби й дізнався, то не мав би з того ані користі, ані втіхи.