РОЗДІЛ XXX

Так кажеш ти—і кожен так гадає —

Про те, що є й чого уже немає.

Та інший тут врожай:

Його косили не косою,

А меченосною рукою,

Що плюндрувала край.

Скотт


Звіробій ніяк не міг збагнути, що раптово стримало його ворогів; лише подальші події все йому пояснили. Він зауважив, що особливо схвилювалися жінки, а воїни стояли, спершися на рушниці, поважно чогось чекаючи. То була, очевидячки, не тривога, хоч подія, яка викликала затримку, навряд чи здалася гуронам сприятливою. Розчахнутий Дуб напевне відав, що сталося; він подав рукою знак, аби коло лишилося незламне і кожен стояв на своєму місці. Через одну-дві хвилини вияснилася причина таємничої затримки: у таборі з'явилася Джудіт. Натовп розступився і впустив її всередину кола.

Звичайно, Звіробій був вражений цією несподіваною появою, бо знав, що кмітлива дівчина йшла в полон, не розраховуючи на пільги, якими користалася її недоумкувата сестра. Але він здивувався ще дужче, побачивши вбрання дівчини. Замість своєї простої гарненької сукні, що її носила завжди, Джудіт убралася в уже знайому нам парчеву одіж, яка перетворила її наче в казці. Та це ще було не все. Часто бачачи гарнізонних дам, прибраних за останньою модою, і вивчивши до дрібниць фасони, дівчина вдосконалила свій убір, усунувши недоречності, котрі помітила б людина, втаємничена в деталі жіночої моди. Одяг був гармонійно припасований до її зовнішності, бо гармонія тоді вважалася передумовою краси. Джудіт ставила перед собою мету вразити примітивну уяву дикунів, аби вони повірили — до них завітала значна і впливова особа, і дівчина досягла б цієї мети в товаристві бувалих людей, що зналися на суспільних звичаях. Окрім рідкісної краси, природа обдарувала Джудіт незвичайною грацією, а мати дала їй добрий приклад поводження, застерігши від вульгарних манір; отож пишні шати личили їй нітрохи не гірше, аніж будь-якій леді. Навіть у столиці навряд чи з тисячі жінок знайшлася хоч би одна, котрій би так пасували барвисті лискучі шовки, тонкі мережива, як прегарному створінню, що його вони тепер прикрашали.

І поява дівчини справила таки неабияке враження. Щойно Джудіт опинилася всередині кола, як уже була певною мірою винагороджена за страшний ризик виявом здивування і захоплення. Похмурі старі воїни озвалися своїм улюбленим вигуком: «Хуг!» Молодші були вражені ще дужче, і навіть жінки не могли стриматися й відверто виявили свій захват. Цим простодушним дітям лісів нечасто доводилося бачити білу жінку з іншого, вищого кола, а щодо вбрання, то очі їхні зроду не бачили такої пишноти. Найбарвистіша уніформа французів та англійців здавалася тьмяною поруч з осяйною парчевою сукнею. Рідкісна врода дівчини додавала враження, що його створювали пишні шати, а вони, в свою чергу, підкреслювали її вроду набагато виразніше, аніж вона сама того сподівалася. Звіробій був приголомшений і тим блискучим видовиськом, і сміливістю, яку виявила дівчина, зробивши цей небезпечний крок і зневаживши його можливі наслідки. За таких обставин всі чекали, аби гостя пояснила мету своїх відвідин, що для більшості присутніх видавалася такою ж незбагненою як і поява красуні.

— Хто серед цих воїнів головний вождь? — запитала Джудіт Звіробоя, коли побачила — всі чекають, аби вона почала переговори. — Справа моя дуже важлива, і я не можу її викласти людині нижчого рангу. Спочатку поясніть гуронам, що я кажу, а потім дайте відповідь на моє запитання.



Звіробій спокійно пояснив, а весь гурт жадібно слухав переклад перших слів, які промовило це незвичайне видіння. Вимога здавалася цілком природною з боку особи, що за всіма ознаками сама належала до найвищого рангу. Розчахнутий Дуб виступив наперед, даючи тим самим зрозуміти своїй вродливій гості: найстарший — то він.

— Я вірю цьому, гуроне, — провадила Джудіт, граючи свою роль поважно і з гідністю, яка робила честь її акторським здібностям, бо вона трактувала вождя з поблажливою ввічливістю, — таку маніру поведінки дівчина запозичила в дружини генерала за подібних, хоч і мирних обставин. — Я вірю, ти тут найстарший, бо бачу на чолі твоєму сліди міркувань і роздумів. Тож до тебе я зверну свою мову.

— Нехай Лісова Квітка говорить, — ввічливо відповів старий вождь, вислухавши перекладача. — Коли її слова будуть такі ж приємні, як і її вигляд, вони ніколи не залишать моїх вушей. Я чутиму їх довго по тому, як канадська зима уб'є квіти й заморозить усі літні розмови.

Природно, ця сповнена захоплення мова сподобалася дівчині з такою вдачею, як у Джудіт; вона допомогла їй підтримати самовладання і потішила марнославство красуні. Мимоволі всміхнувшись, хоч їй дуже хотілося зберегти поважність, вона почала здійснювати свій задум.

— Тож вислухай мої слова, гуроне, — мовила вона. — Твої очі свідчать тобі — я не проста жінка. Не скажу, що я королева цієї країни, — вона живе ген-ген у далеких землях, — але під владою наших милостивих монархів є багато важливих посад, одну з них обіймаю я. Яку саме посаду, вам казати не варто, бо ви того не зрозумієте. Ви мусите повірити своїм власним очам. Ви бачите, хто я така; ви повинні зрозуміти, що, слухаючи мої слова, ви слухаєте жінку, котра може стати вам другом або ворогом, залежно як ви її приймете.

Вона сказала це поважним і, за даних обставин, дивовижно рішучим тоном. Звіробій витлумачив її слова індіянською мовою, і гурони вислухали їх з пошаною, що віщувало успіх задумам дівчини. Але думку індіянина нелегко простежити до її початків. Джудіт чекала відповіді, стривожена і водночас сповнена надії. Розчахнутий Дуб був досвідчений промовець, він одповів так швидко, як те дозволяли правила індіянського етикету; цей народ вважав — перед відповіддю годиться витримати невеличку паузу на знак того, що слова співрозмовника добре зважено.

— Дочка моя гарніша за дикі троянди Онтаріо; голос її приємний, мов пісня волового очка, — мовив обережний і хитрий вождь, що його одного з гурту не ввело в оману пишне й незвичайне вбрання Джудіт. Він роздивлявся її з подивом і з недовірою. — Пташка колібрі завбільшки така, як бджола, але пір'я у неї барвисте, як павичів хвіст. Великий Дух часом надягає яскраву одіж на дрібненьких тваринок, а лося він вкриває грубою шерстю. Бідолашні індіяни негодні втямити ці речі, вони розуміють лише те, що бачать і чують. Без сумніву, моя дочка має десь біля озера дуже великий вігвам; недолугі гурони його не вгледіли.

— Я вже сказала тобі, вождю, немає сенсу пояснювати, яка моя посада і де я мешкаю, — ви мене однаково не зрозумієте. Ви мусите вірити власним очам. Що ж то за індіянин, коли він не вміє дивитися? Оця одіж на мені — то не одіж звичайної жінки; такі оздоби носять тільки дружини й дочки вождів. Послухай-но тепер, чому я прийшла сама до твого народу і яка привела мене сюди справа. У інгізів, так само як і в гуронів, є молоді воїни. І до того ж, ви знаєте, їх багато.

—Інгізів багато, як листя на деревах! Це кожен гурон бачить і знає.

— Розумію тебе, вождю. Аби я прийшла з супроводом, то могла б виникнути сварка. Мої молоді воїни і твої позирали б сердито один на одного, надто коли б мої побачили, — блідолицього зв'язано, щоб завдати його на тортури. Він видатний мисливець, і його дуже люблять у всіх залогах, далеких і близьких. За нього б заступилися, і слід ірокезів назад до Канади був би позначений кров'ю.

— На ньому вже й так стільки крові, що вона сліпить нам очі,— похмуро відмовив вождь. — Мої воїни бачать: вся ця кров — гуронська.

— Без сумніву. І ще більше гуронської крові пролилося б, якби я прийшла оточена блідолицими. Я чувала про Розчахнутого Дуба й подумала, що краще відпустити його з миром — хай іде до свого села і залишить там своїх жінок та дітей. Коли ж він згодом схоче вернутися по наші скальпи, ми його зустрінемо. Він любить тварин з кістки і маленькі рушниці. Бач, я принесла їх, аби йому показати. Я йому друг. Коли він залакує ці речі разом з іншим своїм збіжжям, він подасться до свого села, перш ніж мої воїни наздоженуть його, і покаже своєму народові в Канаді, які багатства можна тут здобути тепер, коли наші великі батьки по той бік Солоного Озера послали один одному бойову сокиру. Я ж заберу з собою цього великого мисливця: він-бо мені потрібний, щоб постачати мій дім м'ясом.

Джудіт була досить знайома з індіянським красномовством, тож вона силкувалася висловлюватися у звичній для цього народу манірі, і в неї виходило навіть краще, аніж вона сподівалася. Звіробій старанно перекладав її мову, і то вельми охоче, бо дівчина пильно уникала прямої неправди, роблячи це заради юнака, що ненавидів брехню і вважав її ницістю, негідною білої людини.

Нагода одержати ще двох слонів і вже згадані пістолі, один з яких щойно побував у бувальцях і вийшов з ладу, викликала серед гуронів сенсацію. Проте Розчахнутий Дуб поставився до неї холодно, хоч іще недавно виявив захват, довідавшися про існування створінь з двома хвостами. Одне слово, цього стриманого розумного індіянина не так легко було ввести в оману, як його підлеглих, і з почуттям власної гідності, котре добрій половині цивілізованого світу здалося б надмірним, він одхилив хабар, не бажаючи піддатися умовлянням чужинки.

— Нехай моя дочка залишить собі цих двохвостих свиней на той випадок, коли їй бракуватиме м'яса, — сухо відповів він. — А також нехай залишить маленьку рушницю з двома цівками. Коли гуронам схочеться їсти, вони полюють оленів, а для бою у них є довгі рушниці. Цей мисливець не може зараз полишити моїх молодих воїнів, вони хочуть знати, чи в нього таке мужнє серце, як він хвалиться.

— От з цим я не згоден, гуроне, — палко перебив його Звіробій. — Атож, не згоден, бо твої слова суперечать правді й здоровому глуздові. Ніхто не чув, щоб я хвалився, і ніхто не почує, хоч би ви мене живцем оббілували і підсмажили за вашими пекельними жорстокими приписами! Я людина скромна, бездольна, я ваш бранець, але я не хвалько, бо хвастощі мені вадять.

— Мій юний блідолиций друг хвалиться, що він не хвалько, — відмовив дотепний вождь. — Мабуть, він каже правду. Я чую спів дивовижної пташки. У неї дуже гарне пір'я. Жоден гурон ще не бачив такого. Соромно їм буде повернутися в своє село і сказати своєму племені, що воїни відпустили полоненого, заслухавшися пісні невідомої пташки, а назви її не знатимуть. Вони не відають, чи це волове очко, чи дрізд. Для них то буде великий сором. По тому юнакам дозволять ходити в ліс тільки в супроводі матерів, аби ті казали їм, як зветься та чи інша пташка.

— Ви можете спитати моє імення у вашого полоненого, — відмовила дівчина. — Мене звуть Джудіт. Про Джудіт є ціла історія в книжці блідолицих, у біблії. Якщо я пташка з гарним пір'ям, то в мене є власне ім'я.

— Ні,— заговорив хитрий гурон досить правильною англійською мовою, виявляючи, що досі він прикидався, буцімто не розуміє тої мови. — Я не спитаю полоненого. Він утомився, нехай спочине. Я спитаю свою доньку, слабку на розум. Вона скаже правду. Ходи-но до мене, донько, відповідай. Тебе звати Гетті?

— Атож, так мене звуть, — відповіла дівчина, — хоч у біблії написано Естер.

— Невже твоє ім'я теж записане в біблії? В біблії все записане. Гаразд. Як її звати?

— Джудіт, — так записано в біблії, хоч батько часом називав її Джуді. Це моя сестра Джудіт, дочка Томаса Гаттера, що його називали ви Хохулею, хоч він був ніяка не хохуля, а така самісінька людина, як і ви, — він жив у будинку на воді, цього вам буде досить.

Переможна посмішка засяяла на зморшкуватому обличчі вождя, коли вія побачив — його звернення до правдолюбної Гетті завершилося повним успіхом. Що ж до самої Джудіт, то як тільки запитали її сестру, вона побачила — все пішло на марне, бо ані знаками, ані благаннями не можна було примусити правдиву дівчину збрехати. Вона знала, що годі видати дикунам дочку Хохулі за принцесу чи значну леді, й побачила, що її сміливий і хитромудрий задум зазнав невдачі від найпростішої й найприроднішої причини. Тож вона звернула свій погляд на Звіробоя, благаючи його врятувати їх обох.

— Нічого не вийде, Джудіт, — сказав юнак у відповідь на її німе звернення, розуміючи, чого вона хоче. — Нічого не вийде. То був сміливий задум, гідний генералової дружини; але цей мінг, — Розчахнутий Дуб саме відійшов і не міг чути їхньої розмови, — але цей мінг — людина не звичайна, його такими хитрощами не обдуриш. Щоб пустити йому туману, треба все показувати в природному вигляді. Він нізащо не повірить, буцімто королева чи значна леді живе в цих горах, і, певна річ, він здогадався — гарне вбрання, яке ви надягли, було серед речей, що їх награбував ваш батько, чи то пак той, кого вважали за вашого батька.

— У кожному разі, Звіробою, моя присутність урятує вас на деякий час. Навряд чи вони осміляться вас мордувати на моїх очах.

— Чому ні, Джудіт? Ви гадаєте, до білої жінки вони поставляться уважніше, як до своїх жінок? Правда, ваша стать, очевидячки, врятує вас од тортур, але вона не врятує вас од полону і, може, не врятує вашого скальпа. Краще б ви сюди не приходили, моя добра Джудіт; мені ви нічим не зарадите, а вам може бути з того велика шкода.

— Я поділю вашу долю, — відповіла дівчина, спонукувана великодушним пориванням. — Вони не займуть вас, поки я стоятиму поруч і зможу стати їм на заваді… До того ж…

— Що, Джудіт? Невже ви зможете завадити їхній жорстокості чи розладнати їхні пекельні задуми?

— Може й ні, Звіробою, — твердо відповіла дівчина, — однак я ладна страждати з моїми друзями і, коли доведеться, вмерти з ними.

— Ох, Джудіт, страждати ви, може, й страждатимете, але не помнете, доки настане від долі визначена остання ваша година. Навряд чи жінку, та ще й таку гарну, спіткає щось страшніше, аніж доля дружини якогось вождя, якщо ви з вашою вдачею погодитеся вийти за індіянина. Краще б ви залишилися в ковчезі чи в замкові. Та зробленого назад не повернеш. Що ви хотіли сказати отим «до того ж»?

— Говорити про це небезпечно, Звіробою, — поспіхом мовила дівчина, проходячи повз нього з удавано байдужливим виглядом. — Півгодини для нас можуть усе вирішити. Ваші друзі не сидять склавши руки.

Мисливець відповів їй вдячним поглядом. За мить він повернувся до ворогів, наче готуючись зустріти нові тортури. Тим часом вожді порадились між собою і дійшли рішення. Хитрощі Джудіт не тільки не досягли своєї мети, а й викликали прямо протилежні наслідки: вони дуже послабили милосердні наміри Розчахнутого Дуба. Природна річ: індіянин обурився, виявивши, що його замалим не обдурила недосвідчена дівчина. На той час уже всі знали, хто вона та, ка; слава красуні допомогла її викрити. А до її незвичайного вбрання індіяни враз утратили цікавість, захопившися загадковими звірами з двома хвостами.

Отож коли Розчахнутий Дуб знову став перед полоненим, на лиці йому був зовсім інший вираз. Він облишив думку його врятувати і не був схильний відволікати найстрашнішу частину тортур. Ця зміїна у почуттях вождя передалася молодим воїнам, і вони жваво заходилися готувати все потрібне для довгожданого видовища: швидко понаносили до молодого дерева сухого труску, назбирали трісок, аби встромити їх у тіло жертви, а потім запалити, і вже наготували пута, щоб знову прив'язати його до дерева. Все те вони робили в глибокій мовчанці. Джудіт стежила за кожним їхнім рухом, затамувавши подих, а Звіробій стояв незворушний, наче сосна на горбі. Проте, коли вони підступили, щоб його зв'язати, юнак подивився на Джудіт, наче питаючи поради — чи йому опиратися, чи підкоритися. Виразним знаком вона порадила йому останнє; за хвилину його знову припнули до дерева, і він став безпомічною жертвою для будь-якої образи чи зловмисної дії. Все те робилося поспіхом, без жодного слова. По тому воїни запалили вогнище й нетерпляче стали чекати кінця.

Гурони не збиралися підсмажувати на смерть свою жертву. Вони хотіли до краю випробувати юнакову витривалість. Звичайно, їм потрібний був його скальп, який вони бажали віднести в своє селище, але спершу їм кортіло зламати його мужність, примусити, аби він виказав усі ознаки страждань. З цією метою вони розклали багаття на деякій відстані, щоб полум'я припекло Звіробоя добряче, але не загрожувало його життю. Як то часто буває в таких випадках, ця відстань була визначена неправильно, і полум'я підвело свої роздвоєні омахи так близько до обличчя жертви, що за мить могло б завдати їй фатальної шкоди, аби не втрутилася Гетті. Схопивши палицю, вона пробилася крізь натовп і розкидала багаття на всі боки. Кілька рук підвелося, щоб збити з ніг непрошеного захисника, але вожді втрутилися, нагадавши своїм розлютованим підлеглим, що дівчина не сповна розуму. Сама Гетті не розуміла, яка їй загрожує небезпека; вчинивши те сміливе діло, вона стала і насуплено оглянула натовп дикунів, наче докоряючи їм за їхню жорстокість.

— Боже благослови тебе, люба сестро, за цей хоробрий вчинок, — прошепотіла Джудіт, така знесилена від нервової напруги, що неспроможна була до будь-якої дії.— Саме небо спонукнуло тебе на цю добру справу.

— То був добрий намір, Джудіт, — озвався полонений, — намір чудовий і своєчасний, хоч зрештою він може виявитися несвоєчасним. Що має статися, нехай станеться якомога швидше. Аби я вдихнув на повний рот цього полум'я, ніяка людська сила не змогла б урятувати мені життя. А ви бачите: цього разу вони так прив'язали моє чоло, що я не можу поворухнути головою. Намір добрий, але, мабуть, краще було б, аби вогонь зробив своє милосердне діло.

— Жорстокі, безсердечні гурони! — вигукнула обурено Гетті.— Ви ладні спалити людину, наче поліно. Невже ви не читаєте біблії?

Розчахнутий Дуб дав знак позбирати розкидані головешки. Індіяни принесли ще дров; і навіть жінки з дітьми жваво заходилися збирати сухі галузки. Полум'я вже знову спалахнуло, коли це якась індіянка пробилася в коло, підскочила до вогнища й відкинула ногою палаючі гілки. Знову розчаровані в своїх сподіваннях, ірокези зарепетували щосили; та коли винна повернулася, всі впізнали Уа-та-Уа й вигукнули з великого дива і втіхи. На хвилину індіяни забули про свою жорстоку справу. І молоді, й старі скупчилися круг дівчини, аби швидше довідатися про причину її нежданого й негаданого повернення. Саме цієї критичної миті Уа-та-Уа сказала щось Джудіт упівголоса, непомітно передала їй якусь річ і зразу ж повернулась, відповідаючи на привітання гуронських дівчат, котрі дуже її любили. Джудіт отямилася і негайно заходилася діяти. Маленький нагострений ніж, що його їй дала Уа-та-Уа, вона доручила Гетті, бо ж та могла безпечно, не викликаючи підозри, передати його Звіробоєві. Проте через недоумкуватість дівчини задум той розладнався. Замість розрізати пута на руках полоненого, а потім сховати ножа в його одежі, щоб він міг його використати слушної миті, простодушна Гетті стала сама різати мотузки, які припинали юнакові голову, аби він не дихнув полум'ям. Звичайно, гурони побачили, що дівчина робить, і схопили її за руки; вона встигла звільнити лише голову й плечі полоненого. Те відкриття зразу викликало недовіру до Уа-та-Уа. На подив Джудіт, смілива індіянка не приховувала своєї участі в цій справі.

— Чому мені не допомогти Звіробоєві? — спитала вона затято. — Він брат делаварського вождя; моє серце теж делаварське. Вийди-но, мерзенний Терновий Шпичаку, змий з обличчя ірокезький візерунок! Стань перед гуронами, вороно! Ти ладен їсти своїх мерців, аби не голодати. Поставте його лицем до лиця з Звіробоєм, вожді й воїни; я покажу вам, якого негідника ви прийняли до свого племені.

Ці сміливі слова, що їх дівчина виголосила гуронською говіркою, та ще й переконаним упевненим тоном, справили на ірокезів глибоке враження. Зрадникам завжди не довіряють, і хоч перекинчик Терновий Шпичак щосили пнувся прислужитися своїм ворогам, та, попри всі його силкування догодити їм, вони його ледве терпіли. Бажання взяти Уа-та-Уа собі за дружину призвело його до того, що він зрадив і дівчину, і свій народ: але серед нових друзів виявилися серйозні суперники, які ще дужче почали зневажати його за зраду. Словом, хоч Терновому Шпичакові й дозволили залишитися в гуронському таборі, проте за ним стежили так само пильно, як і за Уа-та-Уа. Він рідко з'являвся перед вождями і всіляко уникав Звіробоя, котрий до цієї хвилини не знав навіть, що він є тут. Але коли до нього звернулися, перекинчик відчув — ховатися годі. Ірокезького візерунка з свого обличчя він не змив, і коли виступив на середину кола, розмальований новими фарбами, мисливець спочатку його не впізнав. Набундючившися, Терновий Шпичак запитав, хто може сказати що-небудь проти нього.

— Спитай самого себе, — відповіла Уа-та-Уа, хоч думала, очевидячки, вже про щось інше, і це помітили Звіробій та Джудіт. — Спитай про те своє власне серце, полохливий зраднику делаварів, не ходи тут, удаючи з себе невинного. Піди подивися в струмок — ти побачиш ворожі кольори на своїй брехливій шкірі, а коли вернешся, то похвастайся, як ти втік од свого племені й убрався у французьку ковдру. Розмалюй себе барвисто, мов колібрі,—однаково будеш чорний, неначе ворона.

Живучи в гуронів, Уа-та-Уа поводилася так лагідно, що вони тепер дивом дивувалися, слухаючи її мову. А в затаврованого зрадника кров закипіла в жилах, і щастя гарненької ораторші, що йому не до снаги було здійснити помсту, яку він плекав, незважаючи на кохання.

— Кому потрібний Терновий Шпичак? — спитав він, насупившись. — Якщо цьому блідолицьому набридло жити, якщо він боїться індіянських тортур, скажи слово, Розчахнутий Дубе, — я пошлю його слідом за воїнами, котрих ми втратили.

— Ні, вождю, ні, Розчахнутий Дубе! — враз утрутилася Уа-та-Уа. — Звіробій нічого не боїться, а менше всього ворони. Розв'яжи його, розріж його пута, постав лицем до лиця з цією галасливою вороною, тоді ми побачимо, кому з них набридло жити.

І Уа-та-Уа ступила наперед, аби взяти ножа й зробити самій те, чого вона просила, але її спинив один літній воїн за знаком Розчахнутого Дуба. Вождь недовірливо стежив за дівчиною, бо, навіть коли вона говорила й трималася як найзухваліше, в ній відчувалась якась невпевненість, ніби вона чогось чекала, і це не уникло його спостережливого ока. Вона добре грала свою роль, але двоє чи троє старих індіянів збагнули — то вона тільки грає. Отож її пропозиція звільнити Звіробоя від пут була відхилена, і збентежену Уа-та-Уа одтягли від дерева тої самої миті, коли вона вже повірила була в успіх. Водночас гурт ірокезів, який досі юрмився безладно, знову став колом. Розчахнутий Дуб оголосив: старшини поклали провадити тортури; затримка виявилася задовга й марна.

— Стривай, гуроне! Стривайте, вожді! — вигукнула Джудіт, сама не знаючи, що каже, — аби тільки виграти час. — Заради бога, ще одну хвилину…

Мову її урвала ще одна і ще незвичайніша з'ява. Якийсь молодий індіянин проскочив крізь гуронські ряди і вистрибнув на середину кола з упевненістю й сміливістю, що межувала з божевіллям. П'ятеро чи шестеро вартових і досі пильнували озера в різних близьких та далеких місцях; спочатку Розчахнутому Дубові здалося — то прибіг один з них, аби сповістити якусь важливу новину. Незнайомий рухався прудко, й одяг на ньому, якого було се набагато більш, ніж на античній статуї, не вирізнявся нічим особливим, тож першої миті неможливо було визначити, хто він, — свій чи чужий. Трьома стрибками цей воїн опинився поряд із Звіробоєм, і не встиг ніхто й оком змигнути, як він перерізав мотузки. Мить — і бранець стояв уже вільний. Аж тоді незнайомий повернувся, і здивовані гурони побачили шляхетне чоло, гарну статуру й орлиний погляд молодого воїна, помальованого делаварським візерунком і спорядженого делаварським обладунком. У кожній руці він тримав по рушниці, спираючись прикладами на землю, а на одній висіла ладунка й порохівниця. То був «оленебій». Сміливо й визивно оглянувши юрбу навколо, індіянин подав зброю її власникові. Присутність двох озброєних людей посеред їхнього гурту ошелешила гуронів. Їхні рушниці стояли в лісі, де попало, притулені до дерев, при них були тільки ножі та томагавки. Проте вони мали досить витримки, щоб не виявити страху. Навряд щоб такі нечисленні сили зважилися напасти на такий здоровий гурт. Всі чекали, що за цим одчайдушним учинком буде висунута якась незвичайна пропозиція. Незнайомий справдив їхні сподівання: він налагодився говорити.

— Гурони, — сказав він, — земля наша простора. Великі озера просторі теж; за ними вистачає місця для ірокезів, по цей бік вистачає місця для делаварів. Я Чингачгук, син Ункаса, родич Таменунда. Це моя наречена; цей блідолиций — мій друг. На серці мені стало важко, коли я втратив його, і я пішов слідом за ним до вашого табору, щоб йому не сталося ніякої шкоди. Всі делаварські дівчата чекають Уа-та-Уа. Вони дивуються, чому її немає так довго. Нумо попрощаймося, і дайте нам піти своєю дорогою.

— Гурони, це ваш смертельний ворог, Великий Змій, якого ви ненавидите! — закричав Терновий Шпичак. — Коли він утече з ваших рук, то кров буде на слідах ваших мокасинів звідціля і аж до Канади. Я гурон і тілом, і душею.

За тими словами зрадник кинув свого ножа в голі делаварові груди. Швидким рухом руки Уа-та-Уа, яка стояла поруч, одхилила удар, і небезпечна зброя встромилася гостряком у сосну. Наступної миті така сама зброя блиснула в Змієвій руці й влучила в серце зрадникові. Від менту, коли Чингачгук ускочив у Коло, й до того, як Терновий Шпичак упав мертвий, не минуло й хвилини. Все те сталося так швидко, що гурони не встигли отямитись, але смерть Тернового Шпичака спонукнула їх до дії. Вони закричали, весь гурт заворушився. Цієї миті пролунав незвичайний для лісу звук, і всі гурони—і чоловіки, й жінки — спинилися, нашорошивши вуха, напружено чекаючи. Звук був розмірений і важкий, наче гатили довбнею. Щось замерехтіло між деревами, і з лісу вийшов військовий загін, що простував маршем. Солдати йшли в атаку, пурпур королівських уніформ яснів серед зеленого листя.

Що далі діялося, важко списати. Охоплені розпукою гурони безладно забігали, шукаючи рятунку. Про єдність і злагодженість дій не було й мови. Оточені відчайдушно заволали; на відповідь англійці бадьоро крикнули «ура». Але досі не вистрелив жодний мушкет, жодна рушниця, хоч розмірений тупіт наближався, і перед шерегою, що налічувала чоловік шістдесят, блиснув багнет. Гурони опинилися в страшенно невигідному становищі. З трьох боків їх оточувала вода, а чималий загін досвідчених солдатів одрізав їм шлях до відступу з четвертого боку. Воїни кинулися до зброї, а по тому всі — чоловіки, жінки, діти — майнули шукати схованки. Серед цього безладдя й мотанини один тільки Звіробій виказав обережність і спокій. Найперше він сховав Джудіт і Уа-та-Уа за деревами й спробував знайти Гетті, але вона зникла в гурті гуронських жінок. По тому він кинувся на фланг індіянів, котрі відступали до південного кінця мису, сподіваючись урятуватися водою. Звіробій виждав зручної нагоди, і коли двоє недавніх мучителів опинилися на одній лінії, його рушниця перша урвала тишу того страшного видовища. Куля скосила обох за одним разом. Тоді гурони почали стрілянину. Серед шуму-гаму чути було, як, випалюючи, подає свій бойовий клич Великий Змій. Проте вимуштрувані солдати не стріляли на відповідь, з їхнього боку один тільки Непосида загукав і випалив; шерега сунула мовчки, лиш інколи гучала коротка швидка команда та чулася важка, розмірена загрозлива ступа. Проте за мить залящали крики, почулися стогони, лайка, що завжди супроводжують багнетний бій. Ця страшна смертельна зброя наситилася помстою. Почалося видовище, схоже на ті, які часто бувають і в наші часи, і під час яких ані вік, ані стать не захищають од жахів війни.


Загрузка...