Звіробій

РОЗДІЛ II

Двом нашим шукачам пригод залишалося йти вже недалеко. Втрапивши на галяву з джерельцем, Непосида правильно визначив напрямок і тепер простував уперед впевненою ходою людини, що твердо знає, де її кінцева мета.

В лісі панувала півтемрява, але чагарникові зарослі вже не заступали дороги, і ноги легко ступали по міцному й сухому грунтові. Пройшовши близько милі, Марч зупинився й почав уважно роздивлятися круг себе. Він прискіпливо вивчав довколишні предмети, часто зупиняючи погляд на стовбурах повалених дерев, що густо захаращували землю, як це звичайно буває в американських лісах, особливо там, де деревина ще не набула ринкової вартості.

— Начебто оце і є те місце, Звіробою, — мовив нарешті Марч. — Ось бук поруч з гемлоком,[24] ось рядком три сосни, а ондечки, трохи далі, біла береза із зламаною верхівкою. Тільки щось я не бачу ні скелі, ні пригнутих гілок, про які я тобі казав.

— Зламані гілки — нехитра позначка дороги, бо навіть недосвідчені люди знають, що гілки рідко ламаються самі,— відповів товариш. — Тому вони викликають підозру й наводять на слід. Делавари вірять зламаним гілкам тільки під час загального миру та на второваних стежках. А буки, сосни й гемлоки — лише поглянь! — вони скрізь, куди не кинеш оком, і не по два чи по три, а десятками й сотнями.

— Твоя правда, Звіробою, але ти не береш до уваги їхнього розташування. Ось бук і поруч нього гемлок…

— Еге, а осьдечки ще один бук і ще один гемлок любенько обнялися, мов двоє братів, ба навіть ніжніше за деяких братів. А ондечки Іде й інші, бо всі ці дерева не дивина в тутешніх лісах. Боюсь, Непосидо, що тобі легше спіймати бобра чи встрелити ведмедя, ніж бути провідником на таких неходжених стежках… Диви! Та ото ж воно й є те, чого ти шукаєш!

— Цього разу, Звіробою, це одна з твоїх делаварських витівок, бо нехай мене повісять, коли я бачу тут що-небудь, окрім дерев, які щонайхимерніше сплелися довкола нас, і ця химерія збиває з пантелику.

— А поглянь-но сюди, Непосидо! Хіба ти не бачиш отут, на одній лінії з оцим чорним дубом, похилене молоде деревце, що спирається на гілки сусідньої липи? Це деревце було заметене снігом і лягло під його вагою. Воно б ніколи не випросталося й не закріпилося б між липового гілля само. Добра рука людини допомогла йому.

— То була моя рука! — вигукнув Непосида. — Я натрапив на тендітне молоде деревце, яке припало до землі, немов знедолена жива істота, пригнічена горем, і поставив його так, як воно стоїть зараз… Ну, Звіробою, мушу визнати, що в лісі ти маєш справді гострий зір.

— Він гострішає, Непосидо, він потроху гострішає, це я визнаю. Та все одно це ще тільки зір дитини, коли порівняти мене з деким із моїх знайомих. Згадати хоча б Таменунда. Нині він такий старий, що мало хто пам'ятає, який він був у розквіті сил, але й тепер ніщо не сховається від йото погляду, що більше нагадує собачий нюх, ніж людський зір. Або Ункас, батько Чингачгука й законний вождь могіканів, — від його погляду також майже неможливо втекти. Я маю успіхи, можу погодитись, що маю успіхи, але мені ще далеко до такої досконалості.

— А хто цей Чингачгук, про якого ти так часто торочиш, Звіробою? — спитав Непосида, прямуючи до порятованого деревця. — Ясна річ — затятий волоцюга-червоношкірий!

— Не затятий, Непосидо, а найкращий серед волоцюг-червоношкірих, як ти їх узиваєш. Аби він увійшов у свої права, то став би великим вождем. А так він просто хоробрий і справедливий делавар. Щоправда, всі його поважають і навіть у дечому слухаються, але все-таки він нащадок занепалого роду, представник зниклого племені. Ex, Гаррі Марчу, як тепліє на серці, коли зимової ночі сидиш у них у вігвамі й слухаєш перекази про колишню велич та могутність могіканів!

— Послухай, друже Натаніелю, — сказав Непосида, на мить замовкнувши й зазираючи товаришеві прямо в обличчя, щоб вагоміше сприймалися його слова, — якщо людина вірить усьому, що говорять про себе інші люди, в неї може скластися перебільшена думка про них і применшена про себе. Всі червоношкірі — відомі хвальки, і я певен, що добра половина їхніх переказів — пустопорожнє базікання.

— Не буду перечити, Непосидо, в твоїх словах є дещиця правди, бо я сам у цьому впевнився й чудово це знаю. Вони таки люблять похвалитися, але це в них дар від природи, і гріх ставати йому опір… Чекай! Ось те місце, яке ти шукаєш!

Цей вигук урвав їхню розмову, й обидва товариші зосередили всю свою увагу на предметі, що був якраз перед ними. Звіробій показав своєму приятелеві на стовбур велетенської липи, що віджила свій вік і впала від власної ваги. Це дерево, як і мільйони його братів, лежало там, де повалилося, й тепер гнило під повільною, але невблаганною дією всього, що насилала на нього безперервна зміна пір року. Однак тління торкнулося серця ще в той час, коли дерево стояло струнко, в усій красі свого величавого зросту, й це тління руйнувало його зсередини, як іноді хвороба підточує життєві сили людини, хоч збоку видно лише її здорову зовнішність. Тепер стовбур лежав, простягнувшись по землі майже на сотню футів, і пильне око мисливця за деякими ознаками відразу розпізнало в ньому саме те дерево, що його шукав Марч.

— Еге, оце і є те, що нам треба! — вигукнув Непосида, подивившись на окоренок липи. — Все ціле-цілісіньке, ніби пролежало в бабусиній скрині. Допоможи мені, Звіробою, і за півгодини ми будемо на воді.

Мисливець негайно відгукнувся на заклик товариша, й обидва взялися до роботи розважливо й уміло, як люди, що мають неабиякий досвід у таких справах. Перш за все Непосида зняв шматки кори, які прикривали широкий отвір у кінці стовбура й, на думку Звіробоя, були покладені так, що скорше привертали увагу, ніж маскували схованку, аби тут проходив якийсь бродяга. По тому вони спільними зусиллями витягли на світ божий зробленого з кори човна, в якому були лавочки, весла, та інше причандалля, аж до вудок з волосінню й гачками. Суденце було чимале, проте, як на свої розміри, досить легке. А що Непосида мав силу справжнього велета, то він, одмовившись від допомоги, без видимого зусилля завдав човна собі на плечі, хоч це й було вельми неспосібно.

—Іди вперед, Звіробою, — сказав Марч, — і розсовуй кущі; з усім іншим я впораюсь сам.

Той послухався, і вони рушили до озера. Звіробій розчищав дорогу товаришеві, звертаючи за його командою то праворуч, то ліворуч. За якихось десять хвилин вони зненацька наче пірнули в яскраве сонячне світло й зупинилися на низькій рінявій косі, що її з трьох боків омивала вода.

Коли Звіробій підступив до берега й очам його несподівано відкрився цей краєвид, крик подиву вихопився йому з вуст — щоправда, крик неголосний і стриманий, бо юнак був набагато розсудливіший і обачливіший за невгамовного Непосиду.

Краєвид справді так вражав своєю красою, що йому варт приділити увагу.

Врівень з косою слалася широка водяна гладінь, така тиха й прозора, що здавалася ложем із кришталевого гірського повітря, затиснутим в оправу з гір та лісів. Озеро тяглося милі на три і вшир сягало на півмилі, а навпроти коси навіть більше; далі на південь воно вужчало до половини. Береги, як і належить, мали химерні обриси, їх помережили затоки й численні клинцюваті відмілини. З північного, ближчого, краю озеро стримувала самотня гора, від якої на захід та схід збігали долини, що приємно різноманітнили обрій. Та загалом місцевість все-таки була гориста. Високі пагорби чи невеликі гори стрімко здіймалися з води вздовж майже всього берега. Лише поодинокі улоговинки становили виняток, бо навіть там, де берег був не дуже крутий, оддалік бовваніли висоти.

Але найдужче в цьому краєвиді вражали його величава пустинність і солодкий спокій. Скрізь, куди не повернися, перед очима тільки дзеркальний полиск води та заворожена синява неба в облямівці густих лісів. Верховіття дерев кучерявилося так пишно, що крізь нього не проглядала бодай щонайменша галявка, — геть увесь виднокіл, від округлих гірських верховин аж до кромки води, вкривала суцільна пелена зелені. Та рослинам було замало навіть такої цілковитої перемоги, і дерева перевисали над самісіньким озером, тягнучись до світла. Вздовж східного берега милями можна було плисти під вітами темних рембрандтівських[25] гемлоків, тремтливих осик і зажурених сосон. Одне слово, людська рука ще не нівечила й не спотворювала цього первозданного пейзажу, що купався в сонячних хвилях, цієї всепереможної лісової величі, що ніжилася в пахощах черівня, збагачених і підсилених щедрою близькістю води.

— Яка велич! Яка краса! Сам очищаєшся, подивившись на все це! — вигукував Звіробій, зіпершись на свій карабін і розглядаючись навсебіч — праворуч і ліворуч, на північ і на південь, на небо й на землю. — Я бачу, навіть рука червоношкірого не зачепила тут жодного дерева, — все живе й відмирає за одвічним законом природи! Твоя Джудіт, Непосидо, певне, дуже моральна й благочестива дівчина, якщо вона, за твоїми словами, прожила півжиття в такому райському куточку.

— Це чистісінька правда. Але в дівчиська є свої химери. Хоч вона не весь час живе тут, бо старий Том, відколи я його знаю, перебуває зиму в сусідстві з колоністами або під захистом гармат форту. Ні-ні, Джуді, на свою біду, набралась дечого від колоністів, а надто від шаркунів-офіцерів.

— Якщо це так, Непосидо, якщо це справді так, то ось та школа, що може її виправити… Але скажи, що воно видніється отам, якраз супроти нас? Як для острова — замале, для човна — завелике, хоча й стоїть посеред озера.

— Ге, ото ж і є те, що дженджики з форту прозвали Хохулиним замком. Старий Том шкірить зуби, чуючи це прізвисько, однак воно якнайкраще розкриває його вдачу й навички. Перед нами — постійне житло, а всього їх два: оце, що ніколи не рушає з місця, і ще одне, яке плаває, і тому його можна уздріти будь-де на озері. Плавучу споруду охрестили ковчегом, хоч я не беруся тобі пояснити, що означає це слово.

— Певне, воно прийшло від місіонерів, Непосидо, які при мені балакали й читали про цю штуку. Вони кажуть, ніби колись геть усю землю затопило водою, і Ной з своїми дітьми врятувався, побудувавши судно, що називалося ковчегом. Одні делавари вірять у цю легенду, інші заперечують її. Але нам з тобою слід вірити, бо ми люди білі й так велить наша церква… А ти не бачиш де цього ковчега?

— Він, безперечно, відплив південніше або заякорився у котрійсь із заток. Але наш човник уже готовий, і пара таких весел, як твоє і моє, за чверть години домчать нас до замку.

Сприйнявши це як запрошення, Звіробій допоміг товаришеві поскладати речі в човна, що вже похитувався на воді. Тільки-но це було зроблено, обидва прикордонні жителі ступили в нього самі й сильним поштовхом відігнали легке суденце ярдів на вісім чи десять од берега. Непосида сів на кормі, Звіробій умостився спереду, й під неквапливими, але пружними ударами весел човник швидко полинув водяною гладінню у напрямку дивовижної споруди, що її Непосида величав Хохулиним замком. Обігнувши мис, юнаки кілька разів кидали веслувати, озираючи довколишні краєвиди. Перед ними відкрилася широка панорама на протилежний берег озера та на порослі лісом гори. Мінялися обриси пагорбів, химерно крутилися лінії заток і далеко на південь тяглася долина, якої вони раніше не бачили. Вся земля здавалась пишно вбраною у святкові зелені шати.

— Ця краса гріє серце! — вигукнув Звіробій, коли вони зупинилися вже вчетверте чи вп'яте. — Озеро мовби саме для того й створене, щоб ми могли глибше зазирнути у величаві діброви. Тільки сама природа могла так чудово поєднати землю й воду! І ти кажеш, Непосидо, що ніхто не вважає себе законним власником оцих красот?

— Ніхто, крім короля, хлопче. Той, може, й має деякі права на цей райський куточок, але живе так далеко, що його претензії ніколи не потурбують старого Тома Гаттера, який володіє всім цим і має намір володіти до самої смерті. Том не скваттер,[26] він безземельник. Я прозвав його Плавучим.

— Заздрю цьому чоловікові! Знаю, що це недобре, і постараюся здолати це почуття, але все-таки заздрю цьому чоловікові! Та ти не думай, Непосидо, що я намірився залізти в його мокасини, такого в мене й близько на мислі немає, але не заздрити не можу. Це природне почуття. Зрештою, найкращі серед нас і ті не позбавлені природних почуттів, котрим іноді дають волю.

— Тобі досить лише одружитися з Гетті, щоб успадкувати половину цього маєтку! — регочучи, вигукнув Непосида. — Дуже миле дівча! Справді, аби не врода її сестри, вона здавалася б навіть гарненькою. А розуму в неї так мало, що ти легко привчиш її дивитися на все твоїми очима. Забери Гетті з рук старого, і я запевняю — він поступиться тобі всією звіриною, яку ти спроможешся підстрелити на п'ять миль довкола його озера.

— А тут багато звірини? — раптом спитав юнак, пропускаючи повз вуха Марчеві жарти.

— Та це ж для неї земний рай. Навряд чи хто хоч раз натискав проти неї курок, а щодо траперів, то вони тут нечасті гості. Я б і сам не так часто тут швендяв, тільки ж бобри тягнуть в один бік, а Джуді — в інший. За останні два роки ця шельма коштувала мені понад сотню іспанських доларів,[27] проте я не в змозі подолати бажання поглянути ще. раз на її личко.

— А червоношкірі, Непосидо, часто бувають на цьому озері? — спитав Звіробій, думаючи про щось своє.

— Аякже, навідуються. Іноді невеликими ватагами, іноді поодинці. Очевидно, цей закуток не належить жодному тубільному племені окремо, і тому він потрапив до рук племені Гаттерів. Старий розповідав мені, що деякі пройди підбурювали жителів Могауку на війну з індіянами, аби видерти в Колонії право на цю землю. Але з того нічого не вийшло: певне, досі не знайшлося спритника, якому б стало снаги на таке діло. Мисливці й зараз можуть вільно блукати в тутешніх нетрях.

— Тим краще, Непосидо, тим краще. Був би я королем Англії, негайно видав би наказ: кожен, хто зрубає хоч одне з оцих дерев, підлягає вигнанню у пустельні й мертві місцевості, де ніколи не пробігав жоден звір. Просто чудово, що Чингачгук призначив зустріч на цьому озері, бо мені в житті не доводилось бачити такої краси.

— Це тому, що ти довго жив серед делаварів, а в їхніх краях немає озер. Зате далі на північ і на захід таких водоймищ скільки завгодно. Ти молодий і ще можеш побачити їх. Отак, Звіробою, на світі є інші озера, але немає іншої Джудіт Гаттер!

У відповідь на це зауваження Звіробій усміхнувся, а потім опустив весло в воду, ніби співчуваючи поспіхові закоханого. Обидва веслували щосили, аж доки підпливли за сотню ярдів до «замку», як Непосида жартома величав Гаттерове житло. Тут вони знову кинули весла. Палкий прихильник Джудіт стримав свою нетерплячку, тим паче коли помітив, що господарів дома зараз немає. Ця нова затримка дозволила Звіробоєві добре оглянути своєрідну споруду, яка заслуговує окремого опису.

«Замок Хохулі»—як жартома охрестив цей будинок якийсь збитник-офіцер — стояв посеред озера принаймні за чверть милі від найближчого берега. В усі інші боки вода сягала значно далі: до північного кінця озера було миль зо дві, й ціла миля, коли не більше, пролягала між спорудою та східним берегом. Ніде не було помітно аніякісіньких ознак острова. Будинок спирався на палі, й під ним хлюпотіла вода. Тим часом Звіробій уже знав, що озеро дуже глибоке, й попрохав пояснити йому цю дивну обставину. Непосида розтлумачив загадку, сказавши, що в цьому місці є довга вузька обмілина, яка тягнеться на кілька сотень ярдів на північ та південь і підходить на шість-вісім футів до поверхні озера, й що Гаттер позаганяв у обмілину палі, а на них поставив своє житло з метою безпеки.

— Старому тричі пускали червоного півня індіяни та мисливці, а в одній з сутичок з червоношкірими він втратив єдиного сина. Отоді він і переселився на воду. Тут на нього можна напасти лише з човна, а здобич та скальпи навряд чи варті того, щоб ради них довбати каное. Та й ризиковано встрявати в таку бійку, бо старий Том має вдосталь зброї і набоїв, а стіни замку, як бачиш сам, досить товсті, щоб захистити людину від куль.

Теоретично Звіробій був обізнаний з прикордонним воєнним мистецтвом, хоч досі йому ще ніколи не доводилося здіймати руку на людину. Він бачив, що Непосида анітрохи не перебільшує надійності Гаттерової позиції з воєнної точки зору: атакувати «замок» без того, щоб нападники самі не потрапили під вогонь обложених, справді було б нелегко. Неабияке майстерство відчувалося і в розташуванні колод, що з них було споруджено будівлю, завдяки чому вона давала багато надійніший захисток, ніж звичайні рублені хатини на кордоні. Стіни були зв'язані із стовбурів велетенських сосон, попиляних на дев'ятифутові оцупки й поставлених сторч, а не покладених поземно, як це заведено в тутешніх краях. Прямокутно обтесані з трьох боків, ці колоди мали на кінцях великі шипи. В масивних лежнях, закріплених на палях, що виступали з води, Гаттер повидовбував зверху жолоби й позаганяв у них нижні шипи колод, таким чином надійно зв'язавши все це докупи. Верхівки колод було скріплено в той самий спосіб, а на них постелено дошки. Кути споруди він добряче зашплінтував. Підлогу зробив з тонших колод, так само обтесаних, а дах — з легких жердин, щільно припасованих і ретельно вкритих корою. Кінець кінцем це хитромудре майстрування дало господареві житло, до якого можна було підступитися лише водою. Стіни складалися з міцно з'єднаних колод, що навіть у найтонших місцях досягали не менше двох футів завтовшки і роз'єднати які могли тільки зумисні й напружені зусилля людських рук або повільна дія часу. Зовні будинок мав грубий і непоказний вигляд, бо колоди були різні в обхваті, зате всередині обтесана поверхня стін та підлоги здавалася достатньо гладенькою як на взір, так і на дотик. Не менше диво у «замку» являли собою також піч та димар. Непосида звернув на них увагу свого товариша і пояснив, як їх робили. За матеріал правила густа, старанно замішана глина, яку вкладали в лозові форми й висушували по футу або по два зараз, починаючи з основи. Коли таким робом було вивершено весь комин і закріплено його на даху, в печі розклали жаркий вогонь і підтримували його доти, доки глина випалилася на якусь подобу цегли. То була морочлива робота, і вона не принесла цілковитого успіху. Та заповнюючи тріщини свіжою глиною, врешті вдалося зліпити доволі безпечну піч з димарем. Ця деталь споруди стояла на брусованій підлозі, підпертій зісподу додатковою палею. Житло мало й інші особливості, про які краще буде розповісти далі.

— Старий Том майстер на вигадки, — додав Непосида, — і він усю душу вклав у цей комин. Але в умілого і долото рибу ловить, і ось тепер він має затишну хатинку, хоч вона й обіцяє одного чудового дня спалахнути, мов порох.

— Здається, ти знаєш усю історію замку, Непосидо, з його комином і стінами, — усміхаючись, сказав Звіробій. — Невже кохання таке всесильне, що примушує мужчину вивчати навіть історію оселі своєї милої?

— Почасти й так, — сміючись, відповів добродушний велет, — але дещо я бачив на власні очі. Того літа, коли старий почав будуватися, нас тут на озері зібралася добра ватага, і ми всі допомагали йому в роботі. Чимало отих колод я попотягав на власних плечах і можу тебе запевнити, майстре Нетті,— сокири так і мелькали в повітрі, коли ми хазяйнували серед дерев на березі. Старий песиголовець не скупий на харч, і ми так часто їли біля його вогнища, що надумались поставити йому затишний будинок, перед тим як податися в Олбані з добутими хутрами. Еге, багато всілякого їдла ум'яв я в хатині Тома Гаттера, а Гетті хоч і кволенька на розум, зате навдивовижу спритно орудує пательнями!

Поки друзі отак розмовляли, човник непомітно підпливав до «замку» і був тепер так близько, що вистачило одного удару веслом, як він уткнувся в причал. За нього правив дощаний поміст перед входом площею зо два десятки квадратних футів.

— Старий Том величає цю чудернацьку пристань своїм двориком, — докинув Непосида, прив'язуючи човник після того, як обидва зійшли на поміст, — а джиґуни з форту охрестили її «замковим судилищем», хоч я не знаю, яке може бути судилище там, де навіть не пахне законом… Але схоже на те, що вдома зараз немає ні душі,— геть уся сімейка рушила в мандри по озеру.

Поки Непосида метушився у «дворику», роздивляючись остені, вудки, сіті та інше необхідне причандалля прикордонного житла, спокійний і стриманий Звіробій зайшов до господи, озираючись навсебіч із цікавістю, яку не часто виявляє той, кого тривалий час виховували в індіянських звичаях. Всередині «замок» відзначався бездоганною охайністю, так само як зовні — своєю новизною. Усе жиле приміщення, площею приблизно двадцять на сорок футів, було розгороджене на кілька невеличких комірчин-спалень, а кімната, в яку перше ступив Звіробій, видно, правила водночас за вітальню, їдальню та кухню. Умеблювання дивувало, око своєю строкатістю, як це часто трапляється на далеких околицях. Здебільшого це були грубі, вкрай примітивно змайстровані речі. Зате дзиґарі у вишуканому футлярі з чорного дерева, що висіли в кутку, кілька стільців, обідній стіл та бюрко, які, напевне, перекочували сюди з якогось іншого житла, претендували на не зовсім звичайну розкіш. Годинник старанно цокав, але його свинцевого кольору стрілки з гідною їх понурістю вперто показували на одинадцяту, хоча по сонцю добре було видно, що вже давно перейшло за полудень. Тут стояла також важка темна скриня. Кухонне начиння було найпростіше й досить убоге, але кожна річ займала своє місце і промовисто свідчила про те, що за нею чудово доглядають.

Побіжно оглянувши передню кімнату, Звіробій підняв дерев'яну клямку й ступив у вузький коридорчик, який ділив навпіл внутрішню частину будинку. Прикордонні звичаї не вельми делікатні, а що цікавість юнака не на жарт розпалилася, то він прочинив двері й опинився у спальні.

З першого погляду було ясно, що то жіноче приміщення. За це говорила препишна перина з пуху диких гусей, хоч лежала вона на грубій лаві, що лише на фут здіймалась над підлогою. По один бік постелі, на дерев'яних кілочках, висіли сукні, обшиті стрічками та іншими прикрасами і значно вищого гатунку, ніж можна було сподіватись побачити в такому місці. На підлозі стояли зграбненькі черевички, оздоблені гарними срібними пряжками, які носили тоді жінки з достатком. Не менше як шість напіврозчахнутих яскравих опахал милували око химерною грою барв. Навіть подушка по цей бік постелі хизувалася тоншою покривкою та ще й мережаною шляркою. А над нею висіли чепчик, кокетно прикрашений стрічками, і пара довгих рукавичок, що їх у ті часи рідко надівали жінки, які належали до трудового люду. Рукавички було пришпилено в узголов'ї з очевидним наміром виставити їх напоказ хоча б тут, раз нема змоги показати їх на руках власниці.

Все це Звіробій помітив і запам'ятав з такими деталями, які зробили б честь спостережливості навіть його друзів-делаварів.

Не пройшла повз його увагу й різниця між одним та другим боками ліжка, що стояло головами до стіни. По другий бік усе було простеньке й невибагливе і викликало захват хіба що тільки своєю надзвичайною охайністю. Кілька одежин, що також висіли на кілочках, були з грубшої матерії, простішого крою, і, мабуть, ніщо в них не призначалося для показу. Ніяких стрічок не було тут і сліду. Чепчика чи хустини — також.

Минуло вже кілька років відтоді, як Звіробій востаннє заходив до приміщення, де мешкали жінки його племені й роду. Ця картина розбурхала в його уяві цілу низку дитячих споминів, і він довго стояв у кімнаті, сповнений зворушливого, давно забутого почуття. Він згадав свою матір, чиє простеньке вбрання також висіло на дерев'яних кілочках і дуже скидалося на те, що, певно, належало Гетті Гаттер. Згадалася йому і його сестра, яка змалечку теж полюбляла чепуритися, хоч і не в такій мірі, як Джудіт Гаттер. Ці незначні риси схожості розчулили його, і, коли він виходив з кімнати, лице йому посмутніло. Він не захотів оглядати помешкання далі і повільно, в глибокій задумі повернувся до «дворика».

— Старий Том узявся за нове ремесло й тепер силкується набити руку на пастках, — вигукнув Непосида, діловито вивчаючи ловецьке знаряддя прикордонного жителя. — Якщо він це серйозно і якщо ти готовий залишитися в тутешніх краях, нас чекає надзвичайно приємне літо. Поки я із старим вистежуватиму бобрів, ти можеш рибалити й стріляти дичину задля втіхи тіла та душі. Навіть поганенькому мисливцеві ми завжди даємо половину пайки. А такий спритник, як ти, може розраховувати на цілу пайку.

— Дякую тобі, Непосидо, дякую від щирого серця, але я хочу й сам принагідно половити бобрів. Щоправда, делавари прозвали мене Звіробоєм, тільки це не тому, що мені таланить у полюванні, а тому, що, вбивши казна-скільки оленів та ланей, я жодного разу не позбавив життя свого ближнього. Вони кажуть, що в їхніх переказах немає згадки про людину, яка пролила б так багато звіриної крові, не проливши жодної краплі людської.

— Сподіваюсь, вони не мають тебе за боягуза, хлопче? Полохливий мужчина — все одно що безхвостий бобер.

— Не думаю, Непосидо, щоб у їхніх очах я був безнадійним страхополохом, хоч, можливо, вони й не вважають мене великим смільчаком. Але я не сварливий, і, коли живеш серед мисливців та червоношкірих, це найліпший спосіб не забруднити свої руки в крові. Таким робом, Гаррі Марчу, і сумління залишається чистим.

— Ну, а про мене, що звір, що червоношкірий, що француз — одне й те саме. І все-таки я наймиролюбніша людина в усій Колонії. Я зневажаю забіяк, мов тих дворових шавок. Проте не слід надто панькатися, коли підходить час натиснути курок.

— А я вважаю, що це можна зробити лиш у крайньому разі, Непосидо… Але ж який тут чарівний край! Мої очі ніколи не стомляться милуватися ним.

— Це твоє перше знайомство з озером. Свого часу таке саме враження воно справляло на всіх нас. Однак запевняю тебе — всі озера більш-менш однакові: скрізь багато води, і землі, і мисів, і заток.

Такий висновок зовсім не відповідав почуттям, що сповнювали вщерть серце юного мисливця, і він нічого не відповів, а все стояв, дивлячись у мовчазному захваті на темні пагорби та дзеркальну воду.

— А скажи, губернаторські або королівські чиновники дали вже назву цьому озеру? — спитав він раптом, ніби вражений якоюсь новою думкою. — Якщо вони досі не почали ставити тут свої тички, зирити на компас та креслити карти, то вони, певне, ще й не вигадали назви для цієї місцевості.

— До цього в них ще руки не дійшли. Коли я востаннє ходив продавати хутра, королівський землемір довго розпитував мене про тутешні краї. Він чув, ніби десь тут є озеро, і навіть дещо про нього знає — наприклад, що тут є вода й гори, але про все інше в нього не більше уявлення, ніж у тебе про мову могауків.[28] Я відкрив пельку не ширше ніж було треба, натякнувши, що тут погані надії на розчистку лісу та влаштування ферм. Одне слово, я нагородив йому, ніби в тутешніх краях протікає лише струмок брудної води, до якого веде стежина, така грузька — по вуха провалюватимешся в драговину. Він сказав, що вони досі не нанесли цього місця на свої карти. Але я гадаю, тут трапилась якась помилка, бо він показав мені пергамент, на якому позначено озеро, — тільки там, де ніякого озера немає, миль так за п'ятдесят від того місця, де йому належить бути, коли вони мають на увазі оце озеро. Не думаю, що після моїх пояснень він зміг собі щось уточнити.

По цьому Непосида весело зареготав: такі плутні були особливо до душі людям, які боялися наступу цивілізації, бо вона обмежувала їхнє власне владарювання в беззаконній імперії. Карти, — а вони геть усі виготовлялися в Європі,— ставали предметом нескінченних глузувань. Хоч ці люди були й не сильні в науці й не вміли самі накреслити досконаліші карти, зате вони знали місцеві умови і вельми легко могли виявити на папері кричущі розходження з тим, що існувало в дійсності. Кожен, хто взяв би на себе клопіт порівняти ці промовисті свідчення топографічного мистецтва минулого сторіччя з уже точнішими картами наших днів, одразу переконався б, що мешканці лісів мали досить підстав ставитися критично до цієї галузі знань колоніального уряду. Анітрохи не вагаючись, віл зміщував річку чи озеро на один-два градуси убік, навіть коли вони були на відстані всього лиш одноденного переходу від населеної частини країни.

— Я радий, що озеро досі не має назви, — повів далі Звіробій, — принаймні назви, даної блідолицими, бо коли вони охрестять по-своєму яку місцевість, це завжди передвіщає спустошення й руїну. Але ж червоношкірі, безперечно, якось називають це озеро, та й мисливці, і трапери також. Воли полюбляють давати місцевостям розумні й підхожі назви.

— Щодо індіянських племен, то в кожного з них своя мова, і вони все називають на свій лад, і цей куточок також. А ми поміж себе прозвали це озеро Гліммерглас — Мерехтливе Свічадо, бо його поверхня чудово віддзеркалює прибережні сосни, і здається, ніби гори висять у ньому вершинами донизу.

— Тут десь витікає струмок. Я знаю, з усіх озер витікають струмки, і скеля, біля якої Чингачгук призначив мені зустріч, стоїть поблизу струмка. Скажи, а цьому струмкові в Колонії дали яку назву?

— Тут у них перевага над нами, бо один кінець, і до того ж ширший, у їхніх руках. Вони й дали йому ім'я, яке піднялося аж до верхів'я; назви завжди піднімаються супроти течії. Ти, Звіробою, звичайно, бачив річку Сасквеганну в країні делаварів?

— Бачив і сотні разів полював на її берегах.

— Оце ж і є та сама річка і, гадаю, так вона й зветься. Мені приємно, що вони зберегли назву червоношкірих, бо було б надто жорстоко позбавити їх і землі, й назви.

Звіробій нічого не відповів. Він стояв, спершись на карабін, і милувався довколишнім краєвидом, що так захоплював його. Читач, однак, не повинен гадати, що тільки зовнішня мальовничість прикувала до себе його увагу. Це, правда, місцина була чарівна, і зараз вона постала перед очима в усій своїй красі: поверхня озера, гладенька, мов скло, й прозора, мов найчистіше повітря, віддзеркалювала вздовж усього східного берега гори, вкриті темними соснами; дерева майже поземно перевисали над водою, і їхнє гілля та листя утворювало зелені мереживні арки, під якими виблискувала вода в затоках. Глибокий спокій, пустельність, ліси, яких не займала рука людини, — одне слово, царство природи, — ось що зачаровувало Звіробоя з його звичками й складом розуму. Водночас, хай навіть несвідомо, він переживав те саме, що переживав би на його місці поет.

Якщо йому давало насолоду споглядання незліченних форм і таємниць лісу, що раптом так незвично розкрилися перед ним, — бо кожному з нас буває приємно поглянути під ширшим кутом зору на предмет, який давно вже полонив твою уяву, — то разом з тим юнак не лишився байдужий і до внутрішнього благородства цього пейзажу, відчуваючи душевне зворушення, що його навіває глибоко пройнята священним спокоєм природа.