20 000 льє під водою

РОЗДІЛ XIX Ванікоро

Це жахливе видовище було першим з ряду морських катастроф, які «Наутілус» повинен був зустріти на своєму шляху. З тих пір як він пропливав частіше відвідувані моря, ми не рідко бачили гниючі у воді корпуси кораблів, що зазнали катастрофи, а глибше знаходилися гармати, ядра, якорі, ланцюги і тисячі інших залізних предметів, які поїдала ржа.

Ми по-старому жили ніби ізольовані на «Наутілусі», який продовжував своє плавання. 11 грудня ми побачили архіпелаг Паумоту, названий Бугенвілем у свій час «Небезпечною групою островів». Він простягся на п’ятсот льє з південного сходу на північний захід, між 13°30΄ та 23° 50΄ південної широти і 125°30΄ та 151°30΄ західної довготи, від острова Дюсі до острова Лазарєва. Цей архіпелаг займає поверхню в триста сімдесят квадратних льє і складається з шістдесяти груп островів, серед яких є група Гамб’є, що перебуває під протекторатом Франції. Острови ці — коралові. Внаслідок повільної, але невтомної роботи поліпів вони весь час піднімаються з води і рано чи пізно з’єднаються між собою. Потім цей новий острів з’єднається з сусідніми архіпелагами, і п’ятий материк простягнеться під Нової Зеландії та Нової Каледонії до Маркізьких островів.

Того дня, коли я розгорнув цю теорію перед капітаном Немо, він відповів мені холодно:

— Земля потребує не нових континентів, а нових людей!

Під час свого плавання «Наутілус» випадково підійшов до острова Клермон-Тоннера, одного з найцікавіших у групі островів, відкритих 1822 року капітаном «Мінерви» Беллем. Завдяки цьому я зміг тоді вивчити колонії мадрепор, яким зобов’язані своїм походженням острови цього океану.

Мадрепори, яких не слід змішувати з коралами, являють собою живу тканину, вкриту вапняковою корою. Видозміни в її структурі дали Мільн-Едвардсові, моєму славетному вчителеві, підставу поділити їх на п’ять класів. Ці мікроскопічні істоти, що виділяють речовину, з якої утворюються поліпняки, живуть мільярдами в своїх комірках. З відкладуваного ними вапна виникають скелі, підводні рифи, острівці й острови. Тут вони утворюють вапнякове кільце, що оточує лагуну, тобто маленьке внутрішнє озеро, яке з’єднується з морем через підводні тріщини. Там споруджують бар’єри з рифів, схожі на ті, які обрамляють береги Нової Каледонії і різних островів Паумоту. В інших місцях, як, наприклад, на островах Товариства і Маврикія, будують зубчасті рифи, високі стрімкі стіни, біля яких глибина океану дуже значна.

Ми пливли на відстані лише кількох кабельтових од крутих берегів острова Клермон-Тоннера, і я захоплювався величезною роботою, здійсненою мікроскопічними будівниками. Ці стіни були збудовані мадрепорами, відомими під ім’ям міллепор, поріт, астрей і меандрін. Названі поліпи розвиваються переважно поблизу поверхні моря, а його бурхливих хвилях, і, значить, починають свої будівлі зверху, а потім потроху опускають їх донизу разом з уламками, які їх підтримують. Так принаймні пояснює теорія Дарвіна[44] утворення коралових островів. Ця теорія, на мою думку, правдоподібніша за ту, яка твердить, що для роботи мадрепор основою служать вершини гір або вулканів, які знаходяться на кілька футів нижче від рівня моря.

Я міг добре роздивитися ці дивовижні стіни, бо вони, як показало вимірювання, опускалися прямовисно до трьохсот метрів у глибину, і наше електричне освітлення надавало сяючій вапняковій масі незвичайно яскравого блиску.

Одного разу Консель запитав мене, скільки часу потрібно для спорудження таких колосальних бар’єрів. Відповідаючи йому, я дуже здивував його, коли сказав, що, за підрахунками вчених, висота стіни за сто років збільшується на одну восьму дюйма.

— Отже, щоб збудувати ці стіни, — сказав він мені, — потрібно було…

— Сто дев’яносто дві тисячі років, мій добрий Конселю[45]. Виходить, що біблія надто омолодила Землю. А втім, біблейські твердження стають ще менш достовірними, якщо пригадати, що утворення кам’яного вугілля, тобто мінералізація лісів, потоплених повенями, потребувала значно тривалішого часу.

Коли «Наутілус» виплив на поверхню океану, я зміг роздивитися острів Клермон-Тоннер, увесь низинний і порослий лісом. Його мадрепорові скелі були, очевидно, родючі, чому дуже сприяли бурі й смерчі. Одного прекрасного дня яке-небудь зернятко, підхоплене ураганом на сусідній землі, впало на його вапняковий ґрунт, удобрений гниючими рештками риб і морських рослин. Кокосовий горіх, викинутий хвилями на цей новий берег, укорінився на Ньому. Дерево, виростаючи, зупинило випаровування води, і утворився струмок. Рослинність потроху поширювалася. Разом з стовбурами дерев, вирваних вітром на сусідніх островах, припливли до берега нижчі тварини, черв’яки, комахи. Черепахи почали класти там свої яйця, птахи — вити гнізда на молодих деревах. Таким чином, розвинулося тут тваринне життя. Нарешті, притягнута зеленню й родючістю землі, сюди прибула людина. Так виникли ці острови, створені величезною працею мікроскопічних тварин.

Надвечір Клермон-Тоннер зник удалині і «Наутілус» різко змінив свій напрям. Дійшовши до тропіка Козерога під сто тридцять п’ятим градусом довготи, він повернув на північний захід, ідучи через усю тропічну зону. Хоч проміння літнього сонця і було нестерпно пекучим, проте ми ніскільки не страждали від спеки, бо на глибині тридцяти-сорока метрів температура не перевищувала десяти-дванадцяти градусів.

15 грудня ми пройшли на захід від Островів Товариства і граціозного острова Таїті, перлини Тихого океану. Я помітив уранці на відстані кількох миль під вітром високі вершини цього острова. Його води постачили їдальню корабля чудовою рибою — макреллю, бонітами, альбікорами і різновидністю морської змії, відомою під назвою мюнерофіс.

«Наутілус» пройшов вісім тисяч сто миль. Коли він плив між архіпелагом Тонга-Табу, де загинули екіпажі «Арго» та «Дюк-оф-Портленд», і архіпелагом Мореплавців, де був убитий капітан Лангль, друг Лаперуза,4 то лаг «Наутілуса» відмітив дев’ять тисяч сімсот двадцяту милю пройденого шляху. Потім перед нами з’явився архіпелаг Фіджі, де дикуни вбили матросів корабля «Юніон» і капітана Бюро, командира «Любимої Жозефіни».

Цей архіпелаг розкинувся на сто льє з півночі на південь і на дев’яносто льє зі сходу на захід між 6° і 2° південної широти та 174° і 179° західної довготи. Він складається з деякої кількості островів, острівців і рифів, серед яких виділяються по величині острови Віті-Леву, Вануа-Леву і Кандюбон.

Цю групу островів відкрив Тасман 1643 року, того самого року, коли Торрічеллі винайшов барометр, а Людовік XIV сів на французький престол. Яка з цих подій була найкориснішою для людства, — це я залишаю на розсуд читачів. Потім, у 1714 році, острови ці відвідав Кук, у 1793 році — д’Антркасто, і, нарешті, в 1827 році Дюмон-Дюрвіль розплутав географічний клубок цього архіпелагу. «Наутілус» наблизився до бухти Ваїлеа, місця жахливих пригод капітана Дільйона, який першим розгадав таємницю катастрофи кораблів Лаперуза.

Ця бухта, в яку ми кілька разів закидали сіті, дала нам величезну кількість чудових устриць. Ми жадібно поїдали їх, розкриваючи тут же, за столом, як у свій час радив Сенека. Ці молюски належать до виду, що відомий під назвою остреа ламеллоза і часто зустрічається у водах Корсіки. Устрична мілина бухти Ваїлеа була велика, і звичайно, коли б не численні причини, що обумовлюють знищення устриць, то подібне накопичення черепашок запрудило б цілі бухти, бо кожна устриця може знести до двох мільйонів яєчок.

І якщо Нед Ленд цього разу не розкаювався в своєму ненажерстві, то це тільки тому, що устриці — єдина їжа, яка не спричиняється до розладу шлунка. Справді, треба з’їсти не менше шістнадцяти дюжин цих безголових молюсків, щоб одержати триста п’ятнадцять грамів азотистих речовин, необхідних для щоденного харчування кожної людини.

25 грудня «Наутілус» плив посеред Ново-Гебрідського архіпелагу, який був відкритий Квіросом у 1606 році, досліджений Бугенвілем у 1768 році і дістав від Кука в 1773 році свою теперішню назву. Ця група складається головним чином з дев’яти великих островів і утворює смугу в сто двадцять льє, яка тягнеться з північного заходу на південний схід, між 15° та 2° південної широти і 164° та 168° довготи. Ми пройшли досить близько від острова Арру, який під час опівденних спостережень здався мені вкритим суцільним лісним масивом і був увінчаний дуже високим гірським піком.

Я не бачив капітана Немо уже тиждень. Тільки 27 числа, вранці, він увійшов до великого салону з виглядом людини, яка розлучилася з вами лише п’ять хвилин тому. Я в цей час відшукував на карті шлях «Наутілуса». Капітан наблизився і вказав пальцем місце на карті, промовивши тільки одно слово:

— Ванікоро.

Це слово подіяло на мене як магічне: так називалися острівці, біля яких загинули кораблі Лаперуза. Я швидко підвівся.

— «Наутілус» везе нас до Ванікоро?

— Так, пане професоре, — відповів капітан.

— І я зможу відвідати ці знамениті острови, де розбилися «Буссоль» і «Астролябія»?

— Якщо ви захочете, пане професоре.

— Коли ми будемо у Ванікоро?

— Ми вже прибули, пане професоре.

Я піднявся на палубу у супроводі капітана Немо і почав жадібно оглядати обрій.

На північному сході підносилися два вулканічних острови неоднакової величини, оточені кораловим рифом, що мав сорок миль в окружності. Ми були перед островом Ванікоро, який Дюмон-Дюрвіль назвав островом Відкриття, і саме перед маленькою гаванню Вану, розташованою під 16°4΄ південної широти і 164°32΄ східної довготи. Земля, здавалося, була вкрита зеленню від берега аж до внутрішніх вершин, над якими підносилася гора Капого заввишки чотириста сімдесят шість туазів[46].

«Наутілус», проминувши зовнішню ограду із скель, ввійшов через вузький прохід і опинився поза лінією прибою, де море було завглибшки від тридцяти до сорока брасів[47]. У тіні зелених тропічних рослин я помітив кількох дикунів, які з надзвичайним здивуванням стежили за нашим наближенням. Довге чорнувате тіло, що посувалося вперед по поверхні води, напевне здавалося їм якоюсь страшною китоподібною твариною, якої слід було боятися.

У цей час капітан Немо запитав мене про загибель Лаперуза.

— Про це знає весь світ, капітане, — відповів я.

— А чи не могли б ви мені розказати про те, що знає весь світ? — запитав він трохи іронічним тоном.

— Дуже охоче.

Я розповів йому про останні дослідження Дюмон-Дюрвіля. Ось короткий виклад цих фактів.

Лаперуз і його помічник, капітан де-Лангль, були послані в 1785 році Людовіком XVI у кругосвітнє плавання. Вони вирушили на корветах «Буссоль» і «Астролябія», які більше не повернулися.

У 1791 році французький уряд, не без підстав занепокоєний долею двох корветів, спорядив два великих фрегати «Розшук» і «Надію», які вийшли з Бреста 28 вересня під командою де-Брюні д’Антркасто. Через два місяці з розповіді якогось Боуена, командира корабля «Ельбермаль», довідалися, що біля берегів Нової Гвінеї помічені уламки кораблів, які зазнали катастрофи. Але д’Антркасто, не знаючи про це повідомлення, — досить сумнівне, між іншим, — попрямував до островів Адміралтейства, позначених у рапорті капітана Гунтера як місце аварії кораблів Лаперуза.

Ці розшуки були марні. «Надія» і «Розшук» пройшли навіть мимо Ванікоро, не зупиняючись; одним словом, ця подорож була дуже нещасливою, бо вона коштувала життя д’Антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам з його екіпажу.

Перший, хто знайшов незаперечні сліди загиблих, був капітан Дільйон, досвідчений моряк, який добре знав Тихий океан. 15 травня 1824 року його корабель «Святий Патрик» проходив мимо острова Тікопія, одного з Ново-Гебрідських островів. Там один тубілець, що приплив на пірозі, продав йому срібний ефес шпаги, на якому ще видно було сліди вирізаних літер. Цей тубілець, крім того, розповів, що шість років тому, під час свого перебування на Ванікоро, він бачив там двох європейців, які служили на кораблях, що розбилися багато років тому об підводні рифи острова.

Дільйон здогадався, що мова йде про кораблі Лаперуза, зникнення яких схвилювало весь світ. Він вирішив іти на острів Ванікоро, де, як говорив тубілець, знаходилися численні уламки загиблих кораблів, але вітри й течії перешкодили йому.

Дільйон повернувся в Калькутту. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство і Ост-Індську компанію. Корабель, який назвали «Розшук», був відданий в його розпорядження, і 23 січня 1827 року Дільйон вирушив з Калькутти у супроводі французького представника.

Після кількох зупинок у різних пунктах Тихого океану «Розшук» 7 липня 1827 року кинув якір перед Ванікоро, в тій самій гавані Вану, де перебував тепер «Наутілус».

Там Дільйон знайшов численні залишки аварії: залізні інструменти, якорі, блоки, каменеметальну мортиру, вісімнадцятифунтове ядро, уламки астрономічних приладів, кусок гакаборта і бронзовий дзвін з написом «Мене відлив Базен», що був клеймом ливарного двору Брестського арсеналу близько 1785 року. Тепер сумнівів уже не було більше.

Дільйон для поповнення своїх відомостей залишився на цьому нещасливому місці до жовтня. Потім, покинувши Ванікоро, вирушив до Нової Зеландії, а 7 квітня 1828 року причалив у Калькутті; після повернення до Франції він був ласкаво прийнятий Карлом X.

У цей же час Дюмон-Дюрвіль, не знаючи про відкриття Дільйона, вирушив у зовсім іншому напрямі шукати місце аварії кораблів. І справді, за словами одного китолова, у дикунів Луїзіади і Нової Каледонії нібито бачили медалі і хрест святого Людовіка.

Дюмон-Дюрвіль, командуючи «Астролябією», вийшов у море і кинув якір біля Гобарт-Тоуна через два місяці після того, як Дільйон залишив Ванікоро. Тут він довідався про наслідки, одержані Дільйоном, і, крім того, почув, що якийсь Джемс Гоббс, помічник капітана корабля «Юніон» з Калькутти, висадився на острові, розташованому під 8°18’ південної широти і 156°30’ східної довготи, і бачив там у тубільців залізні бруси та куски червоної матерії.

Дюмон-Дюрвіль, досить збентежений цим, і, не знаючи, чи можна вірити повідомленням газет, вирішив усе-таки йти по слідах Дільйона.

10 лютого 1828 року «Астролябія» зупинилася перед Тікопією, взяла за провідника і перекладача одного збіглого матроса, що поселився на цьому острові, і вирушила до Ванікоро. Сюди вона прибула 12 лютого, об’їхала його підводні рифи близько 14 лютого і лише 20 числа проминула зовнішню огорожу і кинула якір у гавані Вану.

23 лютого багато офіцерів обійшли весь острів і— принесли кілька незначних уламків. Тубільці, які вдавалися до заперечень і викрутасів, затялись і відмовилися провести їх на місце нещастя. Ця дуже підозріла поведінка їх наводила на думку, що вони погано поводилися з тими, хто зазнав катастрофи; і справді, вони, здавалося, боялись того, що Дюмон-Дюрвіль приїхав помститися за Лаперуза і його нещасних товаришів.

Однак 26 лютого, одержавши подарунки і зрозумівши, що їм нічого боятися помсти, вони провели помічника капітана, Жакіно, на місце аварії кораблів.

Там, на глибині трьох-чотирьох брасів, між рифами Паку і Вану, лежали якорі, гармати, залізні й свинцеві чушки, вкриті вапняковими відкладеннями. Шлюпка і китоловний човен «Астролябії» попрямували до цього місця, і на превелику силу екіпаж їхній витяг якір вагою в тисяча вісімсот фунтів, гармату, що стріляла восьмифунтовими ядрами, одну свинцеву чушку і два мідних каменемети.

Дюмон-Дюрвіль, розпитуючи тубільців, довідався також, що Лаперуз, утративши обидва свої кораблі через підводні рифи біля острова, збудував маленьке судно і вдруге зазнав аварії… Де? Цього ніхто не знав.

Тоді командир «Астролябії» звелів спорудити під тінню мангіфер пам’ятник славетному мореплавцеві і його товаришам. Це була проста чотиригранна піраміда, що стояла на кораловому п’єдесталі. На неї не пішло жодного кусочка заліза, щоб не викликати жадібності у тубільців.

Після цього Дюмон-Дюрвіль хотів одразу відплисти, але екіпаж його був виснажений лихоманкою, звичайною в цих нездорових місцях, та й сам він був дуже хворий; тому він знявся з якоря тільки 17 березня.

Тимчасом французький уряд, побоюючись, що Дюмон-Дюрвіль не знає про відкриття Дільйона, послав у Ванікоро корвет «Байонез» під командуванням Легоарана де-Тромеліна, який у цей час перебував на західному березі Америки. «Байонез» кинув якір біля Ванікоро за кілька місяців по тому, як відпливла «Астролябія». Він не знайшов ніяких нових документів, але переконався, що дикуни пощадили пам’ятник Лаперузу.

От що я розповів капітанові Немо.

— Отже, — сказав він, — ще нікому не відомо, де загинуло третє судно, збудоване тими, хто зазнав аварії на острові Ванікоро?

— Невідомо.

Капітан Немо нічого не відповів і знаком запропонував мені йти слідом за ним у великий салон. «Наутілус» занурився на кілька метрів углиб, і віконниці відсунулися.

Я кинувся до вікна і під кораловими відкладеннями, що були вкриті фунгіями, каріофілеями, серед міріадів чарівних рибок побачив кілька уламків, які не могли витягти драгою: залізні ланцюги, якорі, гармати, ядра, форштевень — одним словом, усі предмети, що належали загиблим кораблям, а тепер були вкриті живими квітами.

У той час як я роздивлявся ці сумні уламки, капітан Немо сказав мені серйозно:

— Командир Лаперуз відплив з своїми кораблями «Буссоллю» і «Астролябією» 7 грудня 1785 року. Спочатку він причалив у Ботані-Бей, відвідав острови Гонга, Нову Каледонію, потім вирушив до Санта-Круца і зупинився на Намука — острові, що належить до Гавайської групи. Після цього кораблі Лаперуза припливли до невідомих їм підводних рифів Ванікоро. «Буссоль», який ішов попереду, наткнувся на рифи біля південного берега. «Астролябія» поспішила йому на допомогу і так само наскочила па риф. Перший корабель потонув майже одразу. А другий, що сів на мілину під вітром, протримався ще кілька днів. Тубільці досить добре прийняли потерпілих. Останні поселилися на острові і збудували з уламків двох великих кораблів маленьке судно. Кілька матросів добровільно залишилися на Ванікоро. А інші, кволі і хворі, поїхали з Лаперузом. Вони направилися до Соломонових островів і всі загинули на західному березі головного острова групи, між мисами Розчарування й Задоволення.

— Як ви довідалися про це? — вигукнув я.

— Ось що я знайшов на місці останньої аварії корабля.

Капітан Немо показав мені ящик з білого заліза, прикрашений французьким гербом і весь роз’їдений солоною водою. Він відкрив його, і я побачив сувій паперів, які хоч і пожовкли вже, але ще можна було прочитати їх.

Серед них були навіть інструкції морського міністра Лаперузу з власноручними помітками на полях Людовіка XVI.

— Це чудова смерть для моряка! — сказав капітан Немо. — Коралова могила спокійна, і я був би радий, коли б моїм товаришам і мені доля послала таку саму могилу.