20 000 льє під водою

РОЗДІЛ XX Торресова протока

У ніч з 27 на 28 грудня «Наутілус» покинув береги Ванікоро з надзвичайною поспішністю. Він узяв напрям на південний захід і за три дні пройшов сімсот п’ятдесят льє, що відділяють групу островів Лаперуза від південно-східної частини Нової Гвінеї.

1 січня 1863 року рано-вранці до мене на палубу прийшов Консель.

— Чи дозволить мені пан побажати йому щасливого нового року? — спитав бравий хлопець.

— Звичайно, Конселю, зовсім так само, як коли б ми були в Парижі, в моєму кабінеті при Ботанічному саду. Дякую тобі за побажання І тільки хочу запитати тебе, що ти розумієш під «щастям» у таких обставинах, в яких ми перебуваємо? Чи бажаєш ти, щоб цей рік приніс нам визволення, чи, навпаки, продовження цієї дивної подорожі?

— Справді, — відповів Консель, — я. не знаю, що сказати панові. Звичайно, ми бачимо цікаві речі, і протягом двох місяців, що ми тут, у нас не було часу нудьгувати. Останнє чудо завжди дивовижніше за попередні, і коли так триватиме й далі, то я не знаю, чим це закінчиться. Я думаю, що нам ніколи не трапиться подібної нагоди.

— Ніколи, Конселю.

— Крім того, капітан Немо цілком виправдовує своє латинське ім’я «Ніхто»: він нас ні в чому не обмежує, нібито його й зовсім не існує на світі.

— Ти правду сказав, Конселю.

— Отже, я дозволю собі сказати панові, що вважатиму щасливим той рік, який дасть нам можливість побачити все…

— Побачити все, Конселю? Це було б, мабуть, дуже довго. А що думає про це Нед Ленд?

— Нед Ленд думає зовсім інакше, ніж я, — відповів Консель. — Це людина з прозаїчним складом розуму і вимогливим шлунком. Йому набридло вже дивитися на риб і весь час харчуватися ними. Відсутність вина, хліба, м’яса дуже відчутна для справжнього саксонця, який звик до біфштекса і до помірної порції бренді або джину[48].

— Щодо мене, Конселю, то мене це ніскільки не тривожить, і я дуже добре пристосувався до режиму на цьому судні.

— Я теж, — відповів Консель, — і так само охоче бажаю залишитися тут, як містер Ленд утекти звідси. Отже, коли рік, що починається, буде нещасливий для мене, то він буде щасливим для нього, і навпаки. Таким чином хто-небудь з нас неодмінно буде задоволений. Нарешті, на закінчення, я бажаю панові того, що він сам собі бажає.

— Дякую, Конселю. Тільки попрошу тебе відкласти на пізніше питання про новорічні подарунки і натомість задовольнитися міцним потиском рук. Нічого більше не можу тобі тепер запропонувати.

— Пан ніколи не був таким щедрим, — відповів Консель.

Після цього він вийшов.

До 2 січня ми пройшли одинадцять тисяч триста сорок миль, тобто п’ять тисяч двісті п’ятдесят льє з часу нашого виходу з Японського моря. Перед «Наутілусом» простиралися небезпечні зони Коралового моря, що омивало північно-східні береги Австралії. Наше судно пливло на відстані кількох миль од страшного бар’єра з рифів, де ледве не загинули 10 червня 1770 року кораблі капітана Кука. Судно, на. якому плив Кук, ударилось об скелю і тільки тому не потонуло, що кусок корала, який відломався при зіткненні, закрив собою пробоїну в його корпусі.

Я дуже хотів оглянути цей риф завдовжки триста шістдесят льє, об який море, що завжди хвилювалося, розбивалося з страшною силою й гуркотом, схожим на розкоти грому. Але в цей час. «Наутілус» нахилом рулів глибини був потягнутий униз, і мені так і не довелося побачити ці коралові стіни. Я мусив задовольнитися розглядом різних зразків риб, принесених нашими сітями. Я помітив серед інших гермони, вид скумбрії, завбільшки з доброго тунця, з поперечними смугами на блакитнуватому череві, які зникають після смерті риби. Ці риби супроводжували нас цілими зграями і постачали наш стіл дуже смачними делікатесами. Спіймали також велику кількість спар, завдовжки з півдециметр, але дуже смачних, і літаючих риб, справжніх підводних ластівок, які темними ночами раз у раз борознять повітря і воду фосфоресціюючими фігурками. Серед молюсків і зоофітів я знайшов у сітях різні види альціонарій, лужанок живородних, байдарок, молотків. Флора була представлена красивими плавучими водоростями, ламінаріями і макроцистами, просякнутими слизом, що просочувався крізь їхні пори.

За два дні ми перетяли Коралове море і 4 січня побачили береги Папуасії. З цього приводу капітан Немо повідомив мене про свій намір пройти в Індійський океан Торресовою протокою. Більше він нічого не сказав. Нед з задоволенням відзначив, що цей шлях наближує нас до європейських морів.

Торресова протока дуже небезпечна через рифи і через дикість жителів, які часто відвідують її береги. Вона відділяє од Нової Голландії великий острів Папуасію, що називається також Новою Гвінеєю.

Папуасія, завдовжки чотириста і завширшки сто тридцять льє, має поверхню в сорок тисяч географічних льє. Вона розташована між 0°19΄ та 10°2΄ південної широти і 128°23΄ та 146°15΄ довготи. Опівдні, коли помічник капітана визначав висоту сонця, я помітив ланцюг гір Арфалькс, що підносилися терасами і закінчувалися гострокінцевими вершинами.

Ця земля, відкрита в 1511 році португальцем Франціско Серрано, «була центром чорношкірих, що населяють Малазію», як сказав де-Ріенці, і я майже не сумнівався в тому, що пригоди цього плавання поставлять мене лицем до лиця з страшними Андаменами.

«Наутілус» наблизився до входу в найнебезпечнішу на земній кулі протоку, по якій найвідважніші мореплавці ледве насмілювалися пливти. Цю протоку відкрив Луї Пас де-Торрес, повертаючися з південних морів у Меланезію; тут у 1840 році ледве не загинули на мілині корвети Дюмон-Дюрвіля з усім екіпажем. Навіть «Наутілус», для якого не страшні були ніякі небезпеки моря, повинен був усе-таки остерігатися коралових рифів.

Торресова протока завширшки приблизно тридцять-сорок льє, але вона захаращена численною кількістю островів, острівців, скель і підводного каміння, які роблять її майже непридатною для судноплавства. В зв’язку з цим капітан Немо вжив усіх необхідних заходів обережності. Гойдаючись на поверхні води, «Наутілус» плив уперед з помірною швидкістю. Його гвинт, як хвіст кита, повільно розсікав хвилі.

Користуючися цією обставиною, обидва мої товариші і я вийшли на палубу, завжди порожню. Перед нами було приміщення стерничого, де, коли я не помиляюся, перебував сам капітан Немо, управляючи «Наутілусом»..

У мене перед очима лежала чудова карта Торресової протоки, складена інженером-гідрографом Вінцендоном Дюмуленом і мічманом експедиції Купван-Дебуа — нині адміралом — який був при штабі Дюмон-Дюрвіля під час його останньої кругосвітньої подорожі. Ця карта разом з картами капітана Кінга — найкращий засіб розплутати непрохідний лабіринт Торресової протоки, і я уважно розглядав її.

Навколо «Наутілуса» море люто клекотіло. Сильна течія, що котила хвилі з південного сходу на північний захід з швидкістю двох з половиною миль, розбивалась об коралові рифи, які подекуди виступали з води.

— Погане море! — сказав Нед Ленд.

— Справді дуже погане, — погодився я, — навіть для такого судна, як «Наутілус».

— Мабуть, — промовив канадець, — цей клятий капітан добре знає свій шлях, бо я бачу далі такі коралові рифи, об які розбився б ущент його корабель, коли б навіть тільки доторкнувся до них.

Справді, становище було дуже небезпечним, проте «Наутілус», ніби зачарований, ковзав серед жахливих рифів. Він не йшов точно по шляху «Астролябії» і «Ретельного», який виявився фатальним для Дюмон-Дюрвіля, а взяв курс більше на північ, обійшов острів Мюррея і повернув на південний захід, до проходу Кумберленда. Я гадав, що «Наутілус» піде цим проходом, але, повернувши на північний захід, він поплив між численними маловідомими островами й острівцями до острова Таунда й Небезпечного каналу.

Я запитував себе: невже капітан Немо такий до божевілля необережний, що поведе свій корабель цим проходом, де сіли на мілину обидва корвети Дюмон-Дюрвіля? Але, змінивщи вдруге свій напрям, «Наутілус» пішов прямо на захід, до острова Гвебороар.

Була третя година пополудні. Морський приплив досяг найвищого рівня, і хвилювання на морі припинилося. «Наутілус» наблизився до острова, який ще й тепер стоїть у мене перед очима разом з його чудовим узліссям з пальм. Ми були від нього на відстані двох миль.

Раптом сильний поштовх перекинув мене. «Наутілус» наткнувся на підводний риф і зупинився нерухомо, трохи накренившись на лівий бік.

Коли я підвівся, то побачив на палубі капітана Немо і його помічника. Вони оглядали корабель, обмінюючись кількома словами на своєму незрозумілому наріччі.

Становище було ось яке. На відстані двох миль з правого боку виднівся острів Гвебороар, берег якого заокруглювався з півночі на захід, як величезна рука. На півдні й сході вже з’являлися кілька коралових виступів, оголюваних морським відпливом. Ми міцно сіли на мілину і до того ж в одному з таких морів, де припливи не бувають високі, — обставина неприємна для «Наутілуса», якому треба було зніматися з мілини. Одначе корабель ніскільки не постраждав, настільки міцним був його корпус. Але якщо в ньому не могло утворитися ні пробоїни, ні течі, то він рискував усе ж назавжди залишитися прикутим до цих рифів, що означало б кінець підводній машині капітана Немо.

Так міркував я, коли до мене наблизився капітан. Завжди незворушний і спокійний, він не був ні роздратований, ні схвильований.

— Нещасний випадок?

— Ні, просто випадок, — відповів він.

— Але все-таки це пригода, яка, можливо, примусить вас зробитися жителем тієї землі, від якої ви тікаєте, — заперечив я.

Капітан Немо якось дивно подивився на мене і зробив заперечливий рух. Цим він ясно дав зрозуміти, що ніщо ніколи не примусить його повернутися на землю. Потім сказав:

— Що ви, пане Аронакс, «Наутілусу» ніщо не загрожує. Він ще знайомитиме вас з чудесами океану. Наша подорож тільки-но починається, і я не бажаю так швидко позбутися честі бути вашим супутником.

— І все ж, капітане Немо, — мовив я, ніби не помітивши іронії в його словах, — «Наутілус» сів на мілину під час припливу. А припливи не бувають високими в Тихому океані, і якщо ви якимсь чином не розвантажите «Наутілус», — а це мені здається неможливим, — то я не бачу, як він спливе на воду.

— В тому, що припливи не бувають високими в Тихому океані, ви праві, пане професоре, — відповів капітан Немо, — але в Торресовій протоці різниця між високим і низьким рівнем припливів складає півтора метра. Сьогодні 4 січня, а через п’ять днів буде повний місяць. Я дуже здивуюсь, якщо цей люб’язний супутник Землі не підніме води досить високо і тим не зробить мені послуги, якої я ні від кого іншого не прийму, крім нього.

Сказавши це, капітан Немо у супроводі свого помічника спустився всередину «Наутілуса». Щождо судна, то воно більше не рухалося, нібито коралові поліпи вже прикріпили його до скелі своїм незруйновним цементом.

— Ну що, пане професоре? — спитав Нед Ленд, наблизившись до мене після того, як пішов капітан.

— От що, друже Нед: ми спокійно чекатимемо припливу 9 січня, бо, виходить, місяць люб’язно зніме нас з мілини.

— Тільки й усього?

— Тільки й усього.

— І цей капітан не має наміру кинути якір у відкритому морі і пустити на повний хід машину, щоб зрушити з місця?

— Але ж для цього досить буде припливу, — просто відповів Консель.

Канадець поглянув на Конселя і знизав плечима. В ньому заговорив моряк.

— Пане професоре, — вигукнув він, — повірте мені: цей кусок заліза ніколи вже не плаватиме ні на воді, ні лід водою! Він годиться тепер тільки для продажу з ваги. Отже, я думаю, що настав час нишком позбутися товариства капітана Немо.

— Друже Нед, — відповів я, — я не втрачаю надії, як ви, на доблесного «Наутілуса», і за чотири дні ми будемо знати, як нам бути і чи високі припливи в Тихому океані. А втім, порада тікати була б доречна, коли б поблизу були береги Англії або Провансу, але біля берегів Нової Гвінеї — зовсім інша справа; ми завжди встигнемо вдатися до цього крайнього заходу, якщо «Наутілус» не підніметься з мілини, хоч мені, щиро кажучи, це буде неприємно.

— То чи не можна хоч побувати на цій землі? — спитав Нед Ленд. — Он острів. На тому острові є дерева. Під тими деревами живуть земні тварини — живі котлети, ростбіфи та біфштекси, які я покуштував би з превеликим задоволенням.

— Цього разу друг Нед правий, — сказав Консель, — і я приєднуюся до його думки. Чи не може пан попросити свого друга, капітана Немо, висадити нас на землю, хоч би для того, щоб не розучитися ходити по твердій землі нашої планети?

— Я можу його попросити, але він відмовить.

— Нехай пан усе-таки рискне, — сказав Консель, — тоді ми принаймні знатимемо, наскільки ласкавий капітан.

На щире моє здивування, капітан Немо погодився задовольнити наше прохання і зробив це з великою люб’язністю та ввічливістю, навіть не вимагаючи від мене обіцянки повернутися на борт. А втім, утеча через землі Нової Гвінеї була б дуже небезпечною, і я навіть не порадив би Недові Ленду спробувати робити це. Краще було залишатися полоненим на «Наутілусі», ніж потрапити до рук тубільців Папуасії.

Наступного ранку в наше розпорядження було дано човен. Я не старався довідатися, чи супроводжуватиме нас капітан Немо. Я навіть думав, що ніхто з людей екіпажу не поїде з нами і що Нед Ленд самостійно буде правити шлюпкою. До того ж земля була од нас на відстані ледве чи двох миль, і Нед Ленд міг жартома провести легкий човен між рифами, небезпечними для суден.

Другого дня, 5 січня, човен витягли з його приміщення і спустили на воду. Для цього досить було двох матросів. Весла були в човні, і нам залишалося тільки сісти в нього.

О восьмій ранку, озброєні рушницями й сокирами, ми відчалили од борту «Наутілуса». Море було досить спокійне. Легкий бриз дув з берега. Консель і я сиділи на веслах і енергійно гребли, а Нед направляв шлюпку у вузькі проходи між рифами. Човен добре слухався руля і летів дуже швидко.

Нед Ленд не міг стримати своєї радості. Це був в’язень, який вирвався з тюрми і зовсім не думав, що йому знову належить повернутися туди.

— М’ясо! — вигукував він. — Ми будемо їсти м’ясо, та яке м’ясо! Справжню дичину! Правда, без хліба. Я не кажу, що риба — погана річ, але не слід нею зловживати, і кусок свіжої дичини, підсмажений на гарячому вугіллі, може приємно різноманітити нашу їжу.

— Ненажера! — сказав Консель. — У мене від його слів слинки течуть.

— Залишається довідатися, — зауважив я, — чи є дичина в цих лісах і чи не такого вона зросту, що почне полювати на самих мисливців.

— Гаразд, пане Аронакс, — відповів канадець, зуби якого, здавалося, були такі гострі, як лезо сокири. — Я з’їм навіть тигра, філей тигра, якщо не знайдеться інших чотириногих на цьому острові.

— Друг Нед стає небезпечним, — сказав Консель,

— У всякому разі, — заявив Нед Ленд, — чи буде то чотиринога тварина без пір’я, чи двонога істота в пір’ї, я готовий привітати її першим моїм пострілом з рушниці.

— Ну, — промовив я, — знову починається безрозсудство містера Ленда.

— Не бійтеся, пане Аронакс, — відповів канадець, — і веслуйте сміливо. За півгодини я запропоную вам страву, приготовлену на мій смак.

О пів на дев’яту човен «Наутілуса» тихо зупинився на піщаному березі, щасливо проминувши коралове кільце, що оточувало острів Гвебороар.