20 000 льє під водою

РОЗДІЛ XXII Останні слова капітана Немо

Віконниці зачинились, і страшне видіння зникло, але світло в салоні не з’являлося. Всередині «Наутілуса» панувала темрява і тиша. Запрацювали машини, і він з великою швидкістю помчав на глибині ста футів від місця скорботи. Куди він направлявся? На північ чи південь? Куди тікала ця людина від своєї страшної помсти?

Я повернувся в свою каюту, де Нед і Консель чекали мене в глибокому мовчанні. Я відчув непереборну огиду до капітана Немо. Хоч як би він страждав з вини людей, але так карати він не мав права. Капітан зробив мене якщо не співучасником, то в усякому разі свідком своєї помсти! Це вже було занадто!

Об одинадцятій годині спалахнуло світло. Я пройшов у салон. Там нікого не було. Я подивився на прилади. «Наутілус» мчав на північ з швидкістю двадцять п’ять миль на годину, то виринаючи на поверхню, то заглиблюючись під воду до тридцяти футів.

Знайшовши наше місцеперебування на карті, я побачив, що ми ввійшли в Ламанш і тепер з незрівнянною швидкістю пливемо в напрямі до північних морів.

Навряд чи міг я при такому швидкому плаванні роздивитися довгоносих акул, акул-молотів, морських вовків, які часто зустрічаються в цих водах, великих морських орлів, зграї морських коників, що нагадують шахові фігури, вугрів, які звивалися, немов язики вогнів феєрверку, армії крабів, що розбігалися в усі боки, схрещуючи клешні на панцирі, стада касаток, які змагалися в швидкості з «Наутілусом». Тепер уже не могло бути й мови про те, щоб спостерігати, класифікувати і вивчати, як раніше, весь цей підводний світ.

До вечора ми пройшли у водах Атлантичного океану понад двісті льє. Спустився присмерк, і море вкрилося пітьмою до сходу місяця.

Я повернувся в кімнату, але заснути не міг. Мене переслідували кошмари. Жахлива сцена знищення знову й знову поставала в мене перед очима.

Хто тепер міг би сказати, куди нас затягнув «Наутілус», в яке місце північної частини Атлантичного океану? Він увесь час мчав з незвичайною швидкістю, незважаючи на туман! Наближався він до Шпіцбергена чи до берегів Нової Землі? А можливо, він проходив через невідомі моря: Біле, Карське, Обську губу, минав архіпелаг Ляхова та інші мало відомі береги Північної Азії? Я не міг цього сказати. Я втратив будь-яку уяву про час. Здавалося, що день і ніч, як на крайній півночі, не змінюються в своїй звичайній послідовності. Я відчував себе втягнутим у світ невідомого і таємничого, властивий скоріше хворобливій уяві Едгара По[111]. Кожну мить я чекав, що побачу, як казковий Гордон Пім, «укриту покривалом людську постать, більшу за всі земні істоти, що закриває доступ до полюса».

Мені здається, — а можливо, я й помиляюсь, — що ця пригодницька подорож «Наутілуса» тривала п’ятнадцять чи двадцять днів, і я не знаю, скільки б вона ще продовжувалась, коли б не сталася катастрофа, яка поклала край нашій подорожі. Капітан Немо наче не існував на кораблі, так само як і його помічник. Жоден з матросів екіпажу не з’являвся ні на одну хвилину. «Наутілус» майже весь час плив під водою. Коли він піднімався на поверхню, щоб набрати повітря, люк відкривався і закривався автоматично. На карту ні разу не наносилося місце нашого перебування. Я не знав, де ми знаходимося.

Треба також додати, що канадець, вичерпавши всі свої сили і терпіння, не виходив з каюти. Консель не міг витягнути з нього жодного слова і побоювався, що під час одного з приступів відчаю або туги за батьківщиною Нед покінчить самогубством. Тому Консель невідступно стежив за кожним рухом канадця.

Легко зрозуміти, що за таких умов наше життя стало нестерпним.

Одного ранку — якого числа, сказати не можу — я заснув лише на світанку важким і хворобливим сном. Коли прокинувся, побачив Неда Ленда, який схилився наді мною. Він сказав мені пошепки:

— Ми втікаємо!

Я швидко схопився на ноги.

— Коли? — спитав я його.

— Наступної ночі. Здається, на «Наутілусі» тепер не має ніякого догляду. Всі мов заціпеніли. Ви будете готові, пане професоре?

— Так! А де ми?

— Недалеко від землі, яку мені пощастило роздивитися цього ранку в тумані на відстані миль двадцяти на схід.

— Що це за земля?

— Не знаю, але якою б вона не була, ми будемо шукати на ній притулку!

— Гаразд, Неде, гаразд, ми втікаємо цієї ночі, хоч би море й поглинуло нас!

— Море бурхливе, вітер міцний, але мене не лякає проплисти двадцять миль у легкій шлюпці «Наутілуса». Мені пощастило перенести в неї непомітно для екіпажу деякі харчі і кілька пляшок води.

— Я піду за вами!

— Знайте, — додав канадець, — що коли я попадуся, я буду захищатися. Краще умру, ніж здамся.

— Ми умремо разом, друже Нед!

Я наважився на все. Канадець пішов. Я вийшов на палубу. На ній ледве можна було триматися, такими сильними були удари хвиль. Небо було загрозливим, але через те що земля була недалеко, там, за густим туманом, необхідно було тікати. Ми не повинні були гаяти жодного дня, жодної години. Я повернувся в салон, боячись і бажаючи одночасно зустріти капітана Немо. Мені хотілося і не хотілося бачити його. Що я йому скажу? Чи зможу я приховати мимовільний жах, який він вселяв у мене? Ні! Краще нам було з ним не зустрічатися! Краще було його забути! І все ж…

Як довго тягнувся цей день, останній день, який я повинен був провести на «Наутілусі»! Я залишився сам. Нед Ленд і Консель не розмовляли зі мною, боячись викрити себе.

О шостій годині я пообідав, хоч і не відчував голоду. Не бажаючи ослаблювати свої сили, я примусив себе поїсти, хоч почував відразу до їжі.

О пів на сьому Нед Ленд зайшов у мою кімнату і сказав:

— До самої втечі ми більше не побачимося. О десятій годині місяць ще не сходить. Ми скористаємося темрявою. Приходьте в шлюпку. Я й Консель чекатимемо вас там.

Канадець вийшов, не давши мені часу навіть відповісти йому.

Я хотів перевірити напрям «Наутілуса» і повернувся у салон. Корабель тримав курс на північний схід і йшов з неймовірною швидкістю на глибині п’ятдесяти метрів.

Я кинув останній погляд на чудеса природи і неоцінимі твори мистецтва, що зберігалися в цьому музеї, на колекцію, яка не мала собі рівних і повинна була одного дня загинути разом з тим, хто її створив. Мені хотілося надовго зберегти в пам’яті останнє враження від неї. Я цілу годину оглядав розкішні скарби, розкладені під склом і осяяні електричним світлом. Потім повернувся в свою кімнату.

Там я одягнув теплий морський костюм, зібрав усі свої записи і старанно, як дорогоцінність, заховав під одежу. Серце моє посилено билося. Я не міг стримувати себе. Моє хвилювання, збуджений вигляд, безумовно, зрадили б мене, коли б я потрапив на очі капітана Немо.

Що він робив у цю хвилину? Я підійшов до дверей його кімнати і прислухався. Звідти почулися звуки кроків. Капітан Немо був у себе. Він ще не лягав спати. При кожному його русі мені здавалося, що він зараз вийде і спитає, чому я збирався тікати? Страх оволодів мною, а моя уява його ще збільшувала. Це почуття стало таким гострим, що я вже почав себе питати, чи не краще було б увійти зараз у кімнату капітана і зустрітися віч-на-віч з ним, жестом і поглядом довести відсутність страху перед ним.

Це було божевіллям. На щастя, я стримав себе і простягнувся на ліжку, щоб заспокоїтися. Поступово тривога почала зникати, але мозок продовжував збуджено працювати. Я швидко пригадав усе своє життя на борту «Наутілуса», всі щасливі чи нещасливі події, які сталися на ньому після мого зникнення з «Авраама Лінкольна». Підводне полювання, Торресова протока, дикуни Нової Гвінеї, зупинка на мілині, коралове кладовище, Аравійський тунель, острів Санторін, крітський водолаз, бухта Віго, Атлантида, перлові розсипи, Південний полюс, льодова пастка, битва з восьминогами, буря в Гольфстрімі, «Месник» і жахлива сцена загибелі судна разом з усім екіпажем!.. Усі ці картини промайнули перед моїми очима, мов декорації, що безперервно змінювалися на сцені театру. Вони були нерозривно пов’язані з капітаном Немо. В моїй уяві він зростав до розмірів велетня, його особа набирала надлюдських розмірів. Це вже була не людина, подібна до мене, а якийсь мешканець вод, геній морів!

Було пів на десяту. Страшенно боліла голова. Я стиснув її руками, заплющив очі, намагаючись ні про що більше не думати. Ще півгодини чекання! Півгодини кошмарів, від яких можна збожеволіти.

Цієї хвилини до мене долинули невиразні звуки органа, сумна мелодія якоїсь скорботної пісні, справжній плач душі, яка хоче порвати з земними зв’язками. Ледве дихаючи, я всією своєю істотою вбирав ці звуки, охоплений, як і капітан Немо, музикальним екстазом.

Потім мене вразила раптова думка. Адже капітан Немо у салоні, який мені необхідно було зараз пройти. Там я його зустріну востаннє. Він мене побачить, а можливо, й заговорить! Один його жест може мене знищити, одне його слово може назавжди прикувати мене до його корабля!

Тим часом уже продзвонило десяту годину. Настала пора залишити кімнату і приєднатися до своїх товаришів.

Я не міг більше вагатися, навіть коли б сам капітан Немо став переді мною.

З великою обережністю я відчинив двері, хоч мені здалося, що вони повернулися на петлях з жахливим скрипом. Можливо, цей шум просто був плодом моєї уяви!

Я пробирався темними коридорами «Наутілуса» навпомацки, зупиняючись на кожному кроці, щоб стримати калатання серця.

Нарешті я дійшов до дверей салону і тихо відчинив їх.

У салоні була глибока пітьма. Тихо звучали акорди органа. Капітан Немо був там. Він не бачив мене. Я думаю, що навіть і при повному світлі він мене не помітив би: такий великий екстаз охопив його.

Я пішов по килиму, намагаючись не робити ніякого шуму, що міг би викрити мою присутність. Потрібно було п’ять хвилин, щоб дійти дверей, які виходили в бібліотеку.

Я вже збирався відчинити їх, коли почулося тяжке зітхання капітана Немо, що прикувало мене до місця. Я зрозумів, що він підводиться, і навіть розгледів його силует, бо слабке проміння світла проникало в салон з бібліотеки. Він наближався до мене мовчазний, зі схрещеними руками. Здавалося, що він не йде, а лине, мов привід. Його груди здіймалися від приглушеного ридання. До мене ледве долинули його останні слова, які я почув від нього:

— Досить! Досить!

Очевидно, докори совісті все ж таки мучили цю людину!..

Не стримуючи більше себе, я кинувся в бібліотеку, піднявся по центральному трапу і верхнім коридором дійшов до шлюпки, де мене вже чекали товариші.

— Тікаймо! Тікаймо! — прошепотів я.

— Зараз! — відповів канадець.

Отвір у залізній обшивці «Наутілуса» герметично закривався і загвинчувався з допомогою англійського ключа, яким Нед Ленд передбачливо запасся. Кришка шлюпки загвинчувалася таким самим способом, і канадець уже почав було відгвинчувати гайки — останнє, що нас тримало на підводному кораблі.

Раптом до нас долинув якийсь шум зсередини судна. Почулася голосна розмова. Що там трапилося? Може, помітили нашу втечу? Я відчув, як Нед Ленд всунув мені в руку кинджал.

— Так! — пробурмотів я. — Ми скоріше помремо! Канадець припинив свою роботу.

Але одне слово, повторене десятки разів, одне страшне слово відкрило нам причину тривоги на борту «Наутілуса». Воно не мало до нас ніякого відношення.

— Мальстрем! Мальстрем! — скрикнув канадець.

Мальстрем! Це була найжахливіша назва, яку ми могли почути в нашому не менш жахливому становищі! Отже, ми перебували в найнебезпечнішому місці норвезького берега! Невже «Наутілус» буде затягнутий у цю згубну прірву саме в той момент, коли наша шлюпка повинна була відділитись од нього?

Відомо, що в цьому місці, під час припливу, морські води, стиснені між Фарарськими і Лофотенськими островами, мчать з непереборною силою, утворюючи коловорот, з якого ще жодному кораблю не пощастило вирватися цілим. Звідусіль сюди набігають страхітливі вали! Вони утворюють у цій безодні вир, справедливо названий «пупом океану», доцентрова сила якого поширюється на п’ятнадцять кілометрів. У цьому вирі гинуть не тільки кораблі, але й кити, і навіть білі ведмеді північних районів.

І от саме сюди — мимоволі, а може й навмисно, — капітан Немо привів свій «Наутілус». Корабель рухався по спіралі, радіус якої поступово зменшувався. Разом з ним з неймовірною швидкістю мчала і наша шлюпка, пригвинчена ще до його борту. Я це ясно відчув, і саме тому в мене почалося хворобливе головокружіння — результат довгого обертального руху.

Нас охопив неймовірний, божевільний жах, який майже зупинив кров у наших жилах. Серце переставало битися. Ми обливалися холодним потом, як в останні хвилини агонії. А який стояв шум навколо нашої крихкої шлюпки! Яке ревіння, що повторювалося луною на віддалі багатьох миль! Який гуркіт від морських валів, що розбивались об гострі підводні скелі! Там, у глибині, трощилися найтвердіші тіла, а стовбури могутніх дерев швидко перетворювалися в тріски.

Який це був жах! Нас страшенно гойдало. «Наутілус» захищався від ударів хвиль, як жива істота. Його стальні мускули тріщали. Іноді він ставав дибки, і ми разом з ним.

— Необхідно триматися, — сказав Нед, — і знову загвинтити гайки! Якщо ми залишимося прикріпленими до «Наутілуса», ми ще можемо врятуватися!..

Але він не встиг закінчити фрази, як почувся сильний тріск. Гайки зірвались, і шлюпка, вирвана з свого гнізда, була викинута, мов камінь з пращі, в саму середину виру.

Я сильно ударився головою об залізний кістяк шлюпки і знепритомнів.