20 000 льє під водою

РОЗДІЛ XX Під 47°24΄ широти і 17°28΄ довготи

Буря відкинула нас далеко на схід. Будь-яка надія на втечу поблизу Нью-Йорка або гирла ріки Святого Лаврентія зникла. Бідолашного Неда охопив такий відчай, що він, як і капітан Немо, зачинився в своїй каюті. Ми з Конселем не розлучалися.

Я вже сказав, що «Наутілус» був віднесений на схід, точніше — на північний схід. Протягом кількох днів він блукав то під водою, то на поверхні океану, майже весь час у тумані, дуже небезпечному для мореплавців. Ці тумани звичайно породжуються таненням льодів, що насичує атмосферу великою кількістю водяної пари. Скільки кораблів загинуло біля цих берегів, намагаючись дістатися до них і орієнтуючись лише на мерехтіння непевних берегових вогнів! Скільки нещасть трапилося через ці густі тумани! Скільки ударів сталось об підводні камені, де вітер заглушує шум прибою! Скільки аварій зазнали кораблі, незважаючи на сигнальні вогні, запобіжні гудки, на тривожні звуки судових дзвонів!

Тому не дивно, що морське дно цих місць являло собою поле бою і було вкрите рештками кораблів, переможених океаном; деякі з них були вже старі, поросли товстим шаром черепашок і вкрилися мулом; інші, відбиваючи промені нашого прожектора мідною чи залізною обшивкою своїх боків, свідчили про недавні події. А скільки було кораблів, що безвісти пропали з усім своїм майном, екіпажем, з масою емігрантів! Скільки катастроф сталося у подібних небезпечних місцях, відмічених в усіх довідниках: мис Рас, острів Сент-Поль, протока Бель-Іль, гирло ріки Святого Лаврентія! Тільки за останні кілька років сумний список жертв поповнився новими назвами кораблів англійської поштової лінії, суден з Інману, Монреаля: «Солвея», «Ізіди», «Параматти», «Угорця», «Канадця», «Англосакса», «Гумбольдта», «Сполучених Штатів», які натикалися на рифи недалеко від берегів; «Арктики» і «Ліонця», які загинули від зіткнення один з одним; «Президента», «Тихого океану», «Міста Глазго», що потонули від невідомих причин. «Наутілус» плив серед цих скорботних решток катастроф, наче робив огляд мерцям!

15 травня ми знаходилися недалеко від південної межі Ньюфаундлендської мілини, утвореної морськими наносами. Вона являє собою велике скупчення найрізноманітніших органічних решток, що були занесені або Гольфстрімом з самого екватора, або з Північного полюса тією протилежною холодною течією, що огинає американський берег. Тут скупчуються плаваючі крижані глиби, які заносяться під час льодоходу. Тут утворилося також величезне нагромадження риб’ячих кісток, решток молюсків і зоофітів, які мільярдами гинуть у цих місцях.

Глибина моря на Ньюфаундлендській мілині незначна. Вона досягає лише кількох сотень морських сажнів[107]. Але на півдні ця мілина раптом обривається глибокою западиною, проваллям завглибшки три тисячі метрів. Тут Гольфстрім розширюється, утворюючи ціле море, але втрачає свою швидкість і тепло.

Серед риб, яких «Наутілус» лякав своїм наближенням, я назву круглоперів розміром до метра, з темною спиною і рожевим черевом — вони являють приклад подружньої вірності; довгих риб з породи мурен ізумрудного кольору, чудових на смак; караксів з великими очима з головою, подібною до собачої. Часто траплялися зубатки, чорні піскарі завдовжки до двадцяти сантиметрів, швидкі довгохвости з яскраво-срібною лускою й інші.

Сітки «Наутілуса» принесли нам надзвичайно відважну, сміливу й дуже мускулясту рибу з колючками на голові й плавцях, справжнього скорпіона завдовжки від двох до трьох метрів, запеклого ворога зубаток, тріски і лососевих; вона нагадувала колючого бичка північних морів, але була величезних розмірів з бугристим тілом коричневого кольору і з червоними плавцями. Рибалкам «Наутілуса» довелося докласти значних зусиль, щоб оволодіти цією рибою, яка завдяки особливій будові зябрових покришок охороняє свої дихальні органи від висихання на повітрі і тому може жити деякий час без води.

Я назву також — лише по пам’яті — боскінів, невеличких рибок, які часто супроводжують кораблі в північних морях, зокрема вид сибілів, характерних для північної частини Атлантичного океану. Але найбільше було тут тріски, яку ми зустріли в її улюбленому місці — на Ньюфаундлендській мілині. Можна сміливо сказати, що тріска — це гірська риба, бо Ньюфаундленд не що інше, як підводна гора. Коли «Наутілус» прокладав собі шлях через щільні косяки тріски, Консель не міг стримати подиву.

— Як? Це тріска? — скрикнув він. — А я гадав, що вона така ж плоска, як камбала!

— От дивак! — сказав я. — Тріска буває плоскою лише в рибних крамничках, куди вона потрапляє вже вичищеною. А у воді вона має веретеноподібну форму, чудово пристосовану для плавання!

— Я вірю, пане, — відповів Консель. — Але яка маса риби — справжній мурашник.

— Ех, друже мій, цієї риби було б значно більше, коли б не її численні вороги — риби і люди! Чи знаєш ти, скільки ікринок має кожна самка тріски?

— Припустімо, п’ятсот тисяч, — відповів Консель.

— Одинадцять мільйонів, мій друже!

— Одинадцять мільйонів! Ну, цьому я ніколи не повірю, поки сам не підрахую!

— Що ж, підрахуй, Конселю! Але ти тільки збережеш час, повіривши мені. Не забувай, що французи, англійці, американці, датчани, норвежці виловлюють тріску у величезній кількості. Її споживають неймовірно багато, і коли б не дивовижна плодючість цієї риби, то в морях не залишилося б і сліду її. Наприклад, тільки в Англії і Америці виловлюванням тріски займається п’ять тисяч кораблів з сімдесятьма п’ятьма тисячами моряків. Кожне судно повертається не менше, як з сорока тисячами штук тріски, що загалом складає двадцять п’ять мільйонів. Коло берегів Норвегії її виловлюють у такій самій кількості.

— Гаразд, — сказав Консель, — я вірю панові і не буду рахувати.

— Що рахувати, Конселю?

— Одинадцять мільйонів ікринок. Але я повинен зробити одне зауваження.

— Яке саме?

— А таке, що коли б з кожної ікринки вилуплювалася риба, то було б достатньо двох пар тріски, щоб нагодувати Англію, Америку і Норвегію!

В той час, як ми проходили під водою понад Ньюфаундлендською мілиною, я помітив довгі тонкі вірьовки, споряджені двомастами гачками. Кожен рибальський човен спускає їх дюжинами. Верхній кінець вірьовки з допомогою невеличкого гака з’єднувався з буйком, який і підтримував її на поверхні. «Наутілусові» доводилося спритно маневрувати серед цієї підводної сітки.

Проте наш корабель довго не залишався в цих пожвавлених місцях. Він піднявся до широти Сен-Джонс на Ньюфаундленді, де закінчується трансатлантичний кабель[108].

Замість продовжувати свій шлях на північ «Наутілус» повернув звідси на схід, немов бажаючи обстежити плоскогір’я, на якому лежав кабель і рельєф якого був дуже точно визначений завдяки численним зондуванням.

17 травня на відстані приблизно п’ятсот миль од Сен-Джонса я, нарешті, помітив на глибині дві тисячі вісімсот метрів кабель, що покоївся на дні. Консель, якого я про це не попередив, прийняв його спочатку за велетенську морську гадюку і збирався вже почати класифікувати її за своїм звичайним методом. Але я розчарував цього доброго хлопця і, щоб утішити його, розповів йому ряд подробиць про те, як укладали цей кабель.

Перший кабель був прокладений протягом 1857 і 1858 років. Але, передавши телеграм чотириста, він перестав працювати. В 1863 році інженери зробили новий кабель, завдовжки три тисячі чотириста кілометрів і вагою чотири з половиною тисячі тонн. Для укладання його був пристосований пароплав «Грей-Істерн». Але й ця спроба зазнала невдачі.

25 травня «Наутілус», заглибившись на три тисячі вісімсот тридцять шість метрів, опинився якраз над тим місцем, де трапився розрив кабеля, що й було причиною невдачі. Аварія сталася на відстані шестисот тридцяти восьми миль од берегів Ірландії. О другій годині пополудні помітили, що сполучення з Європою раптом перервалося. Інженери-електрики, які були на борту корабля, вирішили знайти місце обриву. Це їм пощастило зробити, і об одинадцятій вечора вони виловили з моря обірваний кінець. Полагодивши, кабель знову опустили під воду. Але через кілька днів він знов обірвався, і цього разу його вже не змогли витягнути з океанських глибин.

Однак це не збентежило американців. Одважний Сайрус Філд, сміливий ініціатор усієї цієї справи, який вклав у неї всі свої багатства, організував нову підписку. Акції нового випуску були відразу розкуплені. Виготовили новий кабель досконалішої конструкції. Пучок дроту ізолювали гутаперчовою оболонкою, захистили подушкою з текстильного матеріалу і вмістили в металеву арматуру. 13 липня 1866 року «Грейт-Істерн» знову вийшов у море.

Все йшло добре, поки не стався такий випадок. Розгортаючи кабель для спуску, інженери помітили, що в кількох місцях він недавно був пробитий гвіздками, очевидно, з метою пошкодити його середину. Капітан Андерсон, корабельні офіцери й інженери зібралися разом, обміркували цю справу і оголосили своє рішення: якщо винуватця буде знайдено на кораблі, він буде викинутий за борт без усякого суду. З того часу злочинні спроби більше не повторювалися.

23 липня «Грейт-Істерн» знаходився од острова Ньюфаундленду всього на відстані восьмисот кілометрів, коли одержав телеграму з Ірландії про те, що після битви під Садовою між Пруссією і Австрією підписане перемир’я. 27 липня, незважаючи на великий туман, йому пощастило дістатися до порту на Ньюфаундленді. Справу було щасливо закінчено, і молода Америка надіслала старій Європі свою першу телеграму з такими мудрими, але не для всіх зрозумілими словами: «Мир людям доброї волі на землі».

Я, безумовно, не чекав побачити електричний кабель в його початковому стані, тобто таким, яким він вийшов з цехів заводу. Довга металева змія вкрилася вапняковою корою, яка охороняла її від нападу молюсків-свердлувальників, поросла черепашками і водоростями. Кабель спокійно лежав, надійно захищений від морських ураганів, і передача сигналу з Америки в Європу займала всього тридцять дві сотих секунди. Кабель цей існува тиме вічно, бо помічено, що гутаперчова оболонка від перебування в морській воді тільки міцнішає. До того ж, його напрям на підводному плато вибраний так вдало, що кабель не може заглибитися в нижчі шари води, де під тиском виникла б загроза розриву.

«Наутілус» проплив до найбільшої глибини залягання кабеля — до чотирьох тисяч чотирьохсот тридцяти одного метра, але ніяких ознак пошкодження не було видно, і на цій глибині він так само почував себе добре. Звідси ми попрямували туди, де в 1863 році сталась аварія.

Дно океану в тому місці мало вигляд долини завширшки сто двадцять кілометрів. Там можна було помістити Монблан і його вершина не виступала б над поверхнею моря. На сході ця долина була замінена стрімкою стіною заввишки дві тисячі метрів. Сюди ми припливли 28 травня. Тепер «Наутілус» знаходився на відстані всього ста п’ятдесяти кілометрів од Ірландії.

Можливо, капітан Немо хотів наблизитися до Британських островів? Ні! На превелике моє здивування, він знову взяв курс на південь, до європейських морів. Коли ми огинали острів Енглезі, я на мить помітив мис Клір і далекі вогні маяків Фастене, що показують шлях тисячам кораблів, які йдуть з Глазго або Ліверпуля.

Важливе питання непокоїло мої думки: чи насмілиться «Наутілус зайти в Ламанш? Нед Ленд, який вийшов з каюти після першої звістки про наближення до землі, весь час запитував мене про це. Що я міг йому відповісти? Капітан Немо не з’являвся. Показавши канадцеві береги Америки, він, здавалося, збирався так само подражнити і мене берегами Франції!

Тимчасом «Наутілус» продовжував плисти на південь. 30 травня він пройшов мимо мису Ленд-Енд, між південним краєм Англії і островами Сіллі, які він лишив з правого борту.

Якщо капітан Немо хотів увійти в Ламанш, йому необхідно було звернути просто на схід. Але він цього не зробив.

Протягом усього дня 31 травня «Наутілус» описував у морі якісь кола, що надзвичайно мене інтригувало. Здавалося, він шукав якесь місце і не знаходив його. Опівдні капітан Немо робив спостереження особисто. Він не звернувся до мене з жодним словом і здався мені ще похмурішим, ніж завжди. Що могло його так засмутити? Може, близькість європейських берегів? А може, йому пригадалася покинута батьківщина? Що він відчував — скорботу чи докори сумління? Ця думка довгий час не давала мені спокою. У мене було якесь передчуття, що випадок так чи інакше розкриє таємницю капітана.

Наступного дня, 1 червня, «Наутілус» продовжував дивні маневри. Було очевидно, що він намагався точно визначити якесь певне місце в океані. Капітан Немо, як і напередодні, сам піднявся на палубу, щоб зробити спостереження. Море було спокійне, небо чисте. На відстані восьми миль од нас на східному горизонті чітко вимальовувався силует якогось великого пароплава. На його кормі не було ніякого прапора, і тому я не міг визначити його національність.

За кілька хвилин до того, як сонце повинно було пройти через меридіан, капітан Немо взяв секстант і почав робити виміри з особливою старанністю. Абсолютний спокій морської поверхні полегшив йому роботу. Нерухомий «Наутілус» не відчував ні бортової, ні кільової качки.

В Цей момент я був на палубі. Закінчивши виміри, капітан вимовив два коротких слова:

— Це тут!

Потім він спустився через люк. Чи бачив він судно, яке змінило свій курс і, здавалося, наближалося до нас? Я цього не знаю.

Я повернувся в салон. Кришка люка закрилася, і незабаром я почув свист води, що входила в резервуари. «Наутілус» почав заглиблюватися. Він спускався майже по вертикальній лінії, бо його гвинт у цей час не працював.

За кілька хвилин він зупинився на глибині вісімсот тридцять три метри, дійшовши до самого дна.

Світло в салоні погасло, віконниці розсунулися, і я побачив глибини моря, яскраво освітлені прожектором у радіусі півмилі.

Я подивився у вікно ліворуч, але нічого, крім неосяжних спокійних вод, не побачив.

Зате у вікні праворуч в глибині бовваніла якась велика маса, що привернула мою увагу. Здавалося, це були руїни, вкриті шаром білуватих черепашок, немов сніговим покровом. Придивившись уважніше до цієї маси, я почав розпізнавати в ній нечіткі форми корабля без щогл, який, очевидно, пішов носом на дно. Цей уламок корабельної катастрофи покоївся, мабуть, багато років на дні океану, бо весь був покритий вапняковою корою.

Що це був за корабель? Чому «Наутілус» приплив відвідати саме його могилу? Може, зовсім не морська буря була причиною загибелі цього судна?

Я не знав, що й думати, коли раптом почув біля себе повільну мову капітана Немо:

— Колись цей корабель носив назву «Марселець». Він був спущений на воду в 1762 році і мав на борту сімдесят чотири гармати. 13 серпня 1778 року під командуванням Ла-Пойпа-Вертріє він хоробро бився з «Престоном», а 4 липня 1779 року у складі ескадри адмірала д’Естена брав Гренаду. 5 вересня 1781 року під командуванням графа де Граса він брав участь у битві в бухті Чизпік. У 1794 році французька республіка змінила його назву. 16 квітня того ж року він приєднався в Бресті до ескадри де Вілларе-Жуайєза, якому було доручено супроводжувати караван суден з зерном, що. йшли з Америки під командуванням адмірала Ван-Стабеля. 11 і 12 преріаля[109] другого року Республіки ця ескадра зустрілася з англійськими кораблями. Пане професоре, сьогодні 13 преріаля, або 1 червня 1868 року. Минуло рівно 74 роки, день у день, коли на цьому ж місці, під 47°24’ широти і 17°28’ довготи, цей корабель після героїчного бою, напівзатоплений, утративши три щогли і третину екіпажу, визнав за краще піти на дно, ніж здатися ворогові. Його триста п’ятдесят шість моряків, що залишилися живими, піднявши на кормі прапор Республіки, зникли під морськими хвилями з єдиним закликом: «Хай живе Республіка!»

— Це «Месник»! — скрикнув я.

— Так, професоре, «Месник»! Прекрасна назва! — прошепотів капітан Немо, схрещуючи руки.