20 000 льє під водою

РОЗДІЛ XIX Гольфстрім

Цю жахливу подію, яка сталася 20 квітня, ніхто з нас ніколи не зможе забути. Я описав її під безпосереднім враженням від щойно пережитого сильного хвилювання. Пізніше я переглянув це оповідання і прочитав його Конселеві і канадцеві. Вони визнали його досить точним за фактами, але мало ефектним. Щоб описати подібну картину, потрібний хист одного з найуславленіших наших поетів, автора «Трудівників моря»[104].

Я вже сказав, що капітан Немо плакав, дивлячись на море. Горе його було невтішним. За час нашого спільного плавання він втрачав уже другого свого товариша. І яка смерть! Його друг, роздавлений, задушений, поламаний потворними щупальцями спрута, потрощений його залізними щелепами, не міг навіть покоїтися з своїми товаришами в тихих водах коралового кладовища!

Мене в саме серце вразив розпачливий крик нещасного, що пролунав під час боротьби. Цей бідолашний француз забув свою умовну мову і в час загибелі заговорив мовою рідної країни, мовою своїх батьків!

Отже, серед матросів «Наутілуса», що були віддані капітанові Немо душею і тілом, що уникали зустрічі з людьми так само, як і він, був мій співвітчизник! Чи був він одиноким представником Франції у цьому таємничому товаристві, яке, очевидно, складалося з людей різних національностей? Це була ще одна з нерозв’язаних проблем, що виникали безперервно в моїй уяві!

Капітан Немо повернувся в свою каюту, і деякий час я зовсім не бачив його. Але з поведінки підводного корабля, душею якого він був і який виявляв усі його переживання, я зрозумів, що горе капітана Немо справді було глибоким. «Наутілус» уже не дотримувався певного курсу. Він плив кудись, наче труп, по волі хвиль. Гвинт корабля був уже звільнений, але майже не служив йому. «Наутілус» плив навмання. Капітан Немо ніяк не міг одірватися від місця останньої битви, піти з моря, що поглинуло одного з його товаришів.

Так минуло 10 днів. Лише 1 травня «Наутілус» рішуче взяв курс на північ, пройшовши Лукайські острови і прямуючи до Багамського каналу[105]. Звідти ми попливли вздовж найбільшої океанської ріки, в якої є свої береги, своя фауна і своя температура. Я говорю про Гольфстрім.

Справді, ця ріка вільно котить свої води серед Атлантичного океану, не змішуючи їх з океанськими. Вона солона, більш солона, ніж оточуюче її море. Середня глибина її дорівнює трьом тисячам футів, а ширина — шістдесяти милям. У деяких місцях швидкість її течії досягає чотирьох кілометрів на годину. Постійна маса її вод значно більша за водні маси всіх річок земної кулі.

Справжнє джерело Гольфстріму, відкрите капітаном Морі, його, так би мовити, вихідна точка розташована в Гасконській[106] затоці. Там води Гольфстріму, ще мало нагріті, починають лише формуватися. Вони течуть на південь, уздовж екваторіальної Африки, нагріваються під промінням тропічного сонця, перетинають Атлантичний океан, досягають мису Сан-Рок, розташованого на узбережжі Бразилії, і в тому місці поділяються на дві течії, з яких одна ще більше нагрівається, проходячи через гарячі води Антильського моря. Тоді Гольфстрім починає виконувати роль регулятора температури земної кулі, змішуючи тропічні й полярні води. Нагрівшись до високої температури в Мексиканській затоці, він підіймається на північ уздовж американських берегів, доходячи аж до Ньюфаундленда, відхиляється під тиском холодної течії Девісової протоки і знову повертається назад до океану, описуючи одне з найбільших кіл на земній кулі. Під 43° Гольфстрім поділяється на два рукава, один з яких під впливом північно-східних пасатних вітрів повертається до Гасконської затоки і Азорських островів, а другий, нагрівши береги Ірландії і Норвегії, йде далі, до Шпіцбергена, де його температура падає до 4°, і створює вільне море Північного полюса.

Після виходу з Багамського каналу Гольфстрім, маючи ширину 14 льє і глибину 350 метрів, тече з швидкістю вісім кілометрів на годину. З наближенням до півночі ця швидкість зменшується. Треба тільки побажати, щоб вона завжди залишалася такою, інакше, в разі зміни напрямку й швидкості, клімату Європи загрожуватимуть такі потрясіння, наслідки яких важко передбачити.

Цією рікою в океані і плив «Наутілус». Опівдні я був на палубі разом з Конселем і розповідав йому про деякі особливості Гольфстріму. Закінчивши пояснення, я запропонував йому опустити руку у воду.

Консель зробив це і був надзвичайно здивований, не відчувши ні тепла, ні холоду.

— Це трапляється тому, — сказав я — що температура Гольфстріму після його виходу з Мексиканської затоки мало відрізняється од температури людського тіла. Гольфстрім — це велике джерело тепла, завдяки якому узбережжя Європи вкрите вічною зеленню. Якщо вірити Морі, тепла цієї течії вистачило б, щоб підтримувати у розплавленому стані цілу ріку заліза завбільшки з Амазонку або Міссурі.

В цьому місці швидкість Гольфстріму дорівнювала двом метрам двадцяти п’яти сантиметрам на секунду. Ця течія різко відрізняється од навколишнього моря. Її стиснуті води ніби випинаються в океані, і утворюється різниця в рівні теплих вод течії і холодних вод океану. До того ж темні й насичені сіллю води течії чітко виділяються своїм синім кольором на фоні зеленкуватих хвиль океану. Демаркаційна лінія між ними така виразна, що поблизу берегів штату Північної Кароліни можна було помітити, як ніс «Наутілуса» розсікав уже хвилі Гольфстріму, а гвинт продовжував ще спінювати води океану.

Ця течія несла на собі цілий світ живих істот. Аргонавти, які водяться в Середземному морі, мандрували тут численними зграями. Серед хрящових риб найвизначнішими були скати, хвости яких займали майже третину тіла; ці риби були подібні до великих подовжніх ромбів завдовжки до двадцяти п’яти футів. Тут були однометрові акули з великими головами і коротким заокругленим рилом, озброєним численними рядами гострих зубів; їхнє тіло здавалося вкритим лускою.

Серед костистих риб я помітив губанів, звичайних для цих морів морських карасів, в яких райдужна оболонка ока горіла вогнем; барабанщиків з родини умбрійцових завдовжки понад метр, у широких пащах яких були помітні численні маленькі зуби; ці риби мають властивість видавати звуки, схожі на крик. Зустрічалися вже згадувані мною маслюки, або клинкові риби; блакитні, забарвлені в золотий і срібний відтінки макрелі; морські папуги, справжні океанські райдуги, які можуть конкурувати своїм забарвленням з найпрекраснішими тропічними птахами; палтуси з трикутними головами; блакитнуваті ромби, або тюрбо, майже позбавлені луски; маси невеличких бичків, усіяних коричневими цятками; різні види лососевих, кефалевих з гнучкими блискучими тілами; нарешті, красиві риби, так звані американські вершники, прикрашені різними кольоровими стрічками й орденами, та багато інших.

Уночі фосфоресціюючі води Гольфстріму конкурували з електричним світлом нашого прожектора. Особливої яскравості вони досягали перед грозами, які досить часто насувалися на нас.

8 травня ми ще були на траверсі мису Гаттераса, в широтах штату Північної Кароліни. В цих місцях ширина Гольфстріму досягає сімдесяти п’яти миль, а глибина — двісті десять метрів. «Наутілус» продовжував плисти навмання. Здавалося, ніякого нагляду тепер не було. Я повинен був визнати, що в цих умовах плани нашої втечі могли бути здійснені. Справді, на заселених берегах легко було знайти притулок. Пароплави безперервно борознили ці води, з’єднуючи Нью-Йорк або Бостон з Мексиканською затокою. Невеличкі навантажені шхуни каботажного плавання день і ніч снували між різними пунктами американського узбережжя. Ми могли надіятися, що нас підберуть. Отже, нам траплялася найбільш слушна нагода, незважаючи на те, що тридцять миль відділяли «Наутілус» од берегів Сполучених Штатів.

Але одна прикра обставина зовсім перешкоджала здійсненню планів канадця: весь час стояла надзвичайно погана погода. Ми наближалися до тих широт, де часто бушують грози, де народжуються шторми й циклони, що виникають саме під впливом дії Гольфстріму. Нехтувати небезпекою і пускатись у бурхливе море на ненадійній шлюпці означало йти на вірну загибель. Нед Ленд прекрасно це розумів. Тому він тільки люто зціплював зуби. Його охопила туга за батьківщиною, і тільки втеча могла його вилікувати.

— Пане професоре, — звернувся він до мене цього дня, — необхідно, щоб це скінчилося. Я хочу все остаточно з’ясувати. Ваш капітан Немо віддаляється од землі і йде на північ. Я заявляю вам, що з мене досить Південного полюса і що я зовсім не збираюся йти на Північний.

— Що ж робити, Неде, коли зараз втеча абсолютно неможлива?

— Я повертаюся до своєї пропозиції. Необхідно поговорити з капітаном. Ви нічого не сказали, коли ми пливли вздовж берегів вашої батьківщини. Тепер, проходячи повз мої рідні береги, я не можу мовчати. Коли я думаю, що через кілька днів «Наутілус» досягне широти Нової Шотландії і що там, поблизу Ньюфаундленда, відкриється велика бухта, а в ту бухту впадає ріка Святого Лаврентія, і що ріка Святого Лаврентія — моя рідна ріка, ріка міста Квебека, мого рідного міста, — коли я думаю про все це, мене охоплює несамовита лють, я можу зробити все, що завгодно! Знайте, пане, що все скінчиться тим, що я кинуся в море! Я більше тут не залишуся! Я задихаюся!

Очевидно, канадець зовсім уже втрачав терпіння. Його волелюбна натура не могла пристосуватися до довгого ув’язнення. Його обличчя день у день ставало все більш змарнілим і похмурим. Я добре розумів, як він повинен був страждати, бо й мене почала поступово охоплювати туга за батьківщиною. Минуло вже майже сім місяців, як ми втратили будь-який зв’язок з землею. Крім того, замкнутість капітана Немо, його настрій, що особливо змінився після битви з восьминогами, його мовчазність, — усе це примусило мене інакше оцінити наше становище. Я більше вже не відчував ентузіазму перших днів. І потрібно було бути таким фламандцем, як Консель, щоб примиритися з подібним станом речей, з середовищем, придатним лише для китів і інших мешканців моря. Справді, коли б у цього достойного хлопця замість легенів були зябра, то, мені здається, він був би визначною рибою.

— Ну то як, пане професоре? — знову звернувся до мене Нед Ленд, побачивши, що я не відповідаю йому.

— Що ж, Неде, ви хочете, щоб я запитав у капітана Немо про його наміри щодо нашого майбутнього?

— Так, пане!

— І це після того, як вони давно вже нам відомі?

— Так! Я хочу з’ясувати це востаннє! Говоріть лише про мене, тільки від мого власного імені, якщо хочете.

— Але я надзвичайно рідко зустрічаюся з ним. Здається, він навіть уникає мене.

— Значить, це лише зайвий привід, щоб поговорити з ним.

— Гаразд, я його запитаю, Неде!

— Коли? — наполягав канадець. — Коли зустріну.

— Пане Аронакс, хочете, я його розшукаю?

— Ні, ні, я сам це зроблю, завтра…

— Сьогодні! — відповів Нед Ленд.

— Гаразд! Сьогодні я його побачу! — відповів я канадцеві, побоюючись, що коли він візьметься за цю справу, то може все зіпсувати.

Я залишився сам. Давши обіцянку, я вирішив виконати її негайно, бо завжди віддавав перевагу зробленій справі перед справою, яку ще необхідно було зробити.

Я повернувся до своєї кімнати. За стіною почув кроки капітана Немо. Не можна було пропустити таку нагоду, щоб побачитися з ним. Я постукав у його двері. Ніякої відповіді. Я знову постукав, а потім повернув дверну ручку. Двері відчинилися.

Я зайшов. Капітан був у себе. Зігнувшись над робочим столом, він не чув моїх кроків. Я наблизився до нього, вирішивши, що не вийду звідси, поки не поговорю з ним. Раптом він підняв голову, насупив брови і досить грубо спитав мене:

— Ви тут? Що вам потрібно?

— Поговорити з вами, капітане.

— Але я зайнятий, пане, я працюю. Я надав вам повне право залишатися на самоті! Ви гадаєте, що я позбавлений цього права?

Такий прийом не обіцяв нічого доброго, але я твердо вирішив домогтися від капітана ясної відповіді.

— Пане, — сказав я холодним тоном, — я прийшов поговорити з вами про справу, що не може чекати.

— Про яку саме, професоре? — спитав він іронічно. — Може ви зробили якесь відкриття, якого я не помітив? Або, можливо, море відкрило вам ще якусь з своїх таємниць?

Однак, перш ніж я встиг відповісти, капітан Немо, показуючи відкритий рукопис, який лежав на столі, сказав мені урочисто:

— Ось, пане Аронакс, рукопис, написаний кількома мовами. Він містить у собі короткий виклад моїх досліджень моря, і я надіюсь, що він не загине разом зі мною. Ця робота, підписана моїм ім’ям і доповнена історією мого життя, буде вміщена в невеличкий апарат, що не зможе потонути. Останній, хто залишиться живим на борту «Наутілуса», викине його в море, і він попливе туди, куди понесуть його хвилі.

Ім’я цієї людини! Його історія, написана ним самим! Отже, одного дня таємницю його життя буде відкрито! Але в той момент я побачив у цьому повідомленні лише привід для переходу до теми, що цікавила мене.

— Капітане, — промовив я, — я можу лише схвалити думку, яка хвилює вас. Не можна, щоб результати ваших досліджень загинули. Але засоби, які ви хочете застосувати, здаються мені примітивними. Хто знає, куди вітри занесуть цей апарат, в які руки він потрапить? Невже не можна знайти кращих? Ви самі чи хтось з ваших товаришів?..

— Ніколи, пане! — з жвавістю перебив мене капітан.

— Тоді я і мої товариші, ми можемо зберегти цей рукопис до визначеного вами часу і, якщо ви повернете нам волю…

— Волю? — сказав капітан Немо, підводячись.

— Так, капітане, і саме про це я хотів поговорити з вами. От уже сім місяців, як ми перебуваємо на борту вашого корабля, і я хочу спитати вас сьогодні ж від власного імені і від імені своїх товаришів, чи входить у ваші наміри тримати нас тут завжди?

— Пане Аронакс, я тепер вам відповім те ж саме, що сказав сім місяців тому: «Хто потрапить на «Наутілус», той уже ніколи його не покине!»

— Але ж це справжнє рабство!

— Називайте це як вам буде завгодно.

— В усіх місцях раб має право домагатися волі! Для цієї мети всі засоби будуть добрі!

— Хто у вас відбирає це право? — відповів капітан Немо. — Хіба я коли-небудь зв’язував вас якоюсь клятвою?

І капітан, схрестивши руки на грудях, подивився на мене.

— Капітане, — сказав я йому, — повертатися вдруге до цього питання неприємно ні вам, ні мені. Але через те, що ми вже його торкнулися, необхідно його повністю вичерпати. Я повторюю, що йдеться не про мене тільки. Власне, для мене наука є могутньою підтримкою, розвагою, захопленням, пристрастю, яка може допомогти мені забути все. Як і ви, я можу жити нікому невідомий, усіма забутий, втішаючи себе лише надією заповісти коли-небудь людству результати своєї праці з допомогою якогось гіпотетичного апарату, викинутого на волю хвиль і вітрів. Одним словом, я можу вами захоплюватися, з великою охотою брати участь у ваших мандрах. Але існує ще інша сторона вашого життя, оточена таємницями, до якої лише ми, я й мої товариші, не маємо ніякого відношення… І навіть тоді, коли наші серця билися в унісон з вашими, схвильовані яким-небудь вашим горем, зворушені вашими геніальними діями чи мужністю, ми повинні були придушувати в собі почуття і прояви найменшої симпатії, які завжди виникають при погляді на все хороше й прекрасне, незалежно від того, помічаємо ми це прекрасне у друзів чи ворогів. І те, що ми відчуваємо себе чужими у всьому, що стосується вас, робить наше перебування тут незручним і неможливим навіть для мене. Особливо стало воно нестерпне для Неда Ленда. Кожна людина, саме тому, що вона людина, заслуговує на те, щоб про неї думали. Чи запитували ви себе, які плани помсти можуть породити у людини любов до волі і ненависть до рабства? У такої натури, як наш канадець? Запитували ви себе, що він може вигадати, спробувати, на що може наважитися?..

Я замовк. Капітан Немо підвівся.

— Нехай Нед Ленд вигадує, пробує, наважується на все, що йому завгодно! Мені що до того? Я не шукав його. І не для власного задоволення тримаю його на борту! Щодо вас, пане Аронакс, то ви належите до тих людей, які можуть усе зрозуміти, навіть мовчання. Більше я нічого не можу вам відповісти. Нехай ця перша ваша спроба поговорити зі мною на цю тему буде й останньою, бо іншого разу я навіть слухати вас не буду!

Я вийшов. З цього дня наші стосунки стали надзвичайно напруженими. Зміст розмови з капітаном Немо я передав обом товаришам.

— Ну, що ж, — сказав Нед Ленд, — тепер ми хоч знаємо, що від цієї людини нам нема чого чекати. «Наутілус» наближається до острова Лонг-Айленда. Ми втечемо, якою б не була погода.

Але небо ставало дедалі загрозливішим. З’явилися передвісники шторму. В повітрі носився молочно-білий туман. Смуги тонких хмар-цирусів змінилися важкими грозовими хмарами, що затягнули весь горизонт. Інші хмари мчали низько над морем з величезною швидкістю. Море стало темним, на ньому почали здійматися високі хвилі. Птахи зникли, крім буревісників, цих друзів бурі. Барометр різко упав. Атмосфера була гранично насичена електрикою. Наближалася велетенська битва стихій.

Буря почалася вдень 18 травня, якраз у той час, коли «Наутілус» знаходився на широті острова Лонг-Айленда, в кількох милих від Нью-Йорка. Я можу описати цю боротьбу стихій, бо замість укритися в глибинах моря капітан Немо, з якоїсь незрозумілої примхи, залишався на його поверхні.

Вітер дув з південного заходу з швидкістю п’ятнадцять метрів на секунду; о третій годині дня його швидкість досягла двадцяти п’яти метрів. Це був справжній ураган.

Капітан Немо, непохитний під його ударами, стояв на палубі. Він прив’язав себе до поручнів, щоб протистояти велетенським хвилям, які могли його змити. Я став поряд з ним і також прив’язав себе, захоплений як величною картиною шторму, так і цією незвичайною людиною, яка зустрічала бурю з піднесеною головою.

Великі клапті хмар торкалися здибленого моря. Я не бачив більше невеликих проміжних хвиль, що звичайно утворюються між великими валами. Нічого, крім чорних, мов сажа, валів, гребінь яких навіть не розсипався в бризках, такі вони були щільні. Їхня висота все збільшувалася.

«Наутілус» то лягав зовсім набік, то піднімався вверх носом, мов щогла, страшенно розхитуючись і зариваючись кормою у воду.

О п’ятій вечора почалася злива, але вона не втихомирила ні вітер, ні море. Ураган мчав з швидкістю сорок п’ять метрів на секунду, тобто близько сорока льє на годину. Такі урагани перевертають будинки, руйнують черепичні дахи портових будівель, розбивають залізні огорожі і перекочують великі гармати.

Однак «Наутілус» серед цього хаосу виправдовував слова одного видатного інженера: «Немає такого корабля, коли він тільки добре побудований, який би не міг боротися з морем». «Наутілус» не був непохитною скелею, яку величезні хвилі могли б рознести, — ні, це було стальне веретено, покірне і рухливе, без щогл і оснащення, яке безкарно боролося з їхньою несамовитою люттю.

Тимчасом я з цікавістю стежив за немов збожеволілими хвилями, які тепер досягали п’ятнадцяти метрів у висоту і від ста п’ятдесяти до ста сімдесяти п’яти метрів у довжину; вони котилися з швидкістю п’ятнадцять метрів на секунду. Їхній обсяг і могутність збільшувалися залежно від глибини моря. Тепер я повністю зрозумів роль цих хвиль, які увібрали в себе повітря і немов нагнітали його в морські глибини, де кисень дає життя всьому живому. Їхній тиск, як підрахували вчені, може досягати трьох тисяч кілограмів на квадратний фут поверхні, на яку вони обрушуються. Саме такі хвилі зсунули з місця на Гебрідських островах скелю вагою у вісімдесят чотири тисячі фунтів, а під час бурі 23 грудня 1864 року зруйнували частину міста Ієддо в Японії, потім помчали з швидкістю сімсот кілометрів на годину через океан, щоб розбитися в той же день біля берегів Америки.

З настанням ночі сила бурі зросла ще більше. Барометр, як це було і в 1860 році на острові Реюньйоні під час страшенного циклону, знизився до 710 міліметрів. Уже в присмерках я помітив на обрії великий корабель, який одчайдушно боровся з хвилями. Він лежав у дрейфі, підтримуючи невелику пару лише для того, щоб удержатися на хвилях. Очевидно, це був один з пароплавів, що робили рейси між Нью-Йорком і Ліверпулем або Гавром. Незабаром він зник у темряві.

О десятій вечора небо було наче в огні. Яскраві блискавки безперервно розсікали його. Я не міг дивитися на їхній сліпучий блиск, але капітан Немо не зводив з них очей. Здавалося, він вдихав у себе душу бурі! Повітря сповнювало гуркіт валів, які розбивались один об один, завивання вітру, розкоти грому, що зливалися в жахливий шум. Вітер увесь час змінював свій напрям, і циклон, який починався на сході, туди ж і повертався, проходячи північ, захід і південь у напрямі, протилежному бурям південної півкулі.

Ах, цей Гольфстрім! Він виправдовував свою назву «короля бур»! Адже це він породжував страхітливі циклони різницею температури між шарами повітря, що лежали над ним.

За дощем почалася справжня вогняна злива. Краплини води наче сповнилися електричних розрядів. Можна було подумати, що капітан Немо, шукаючи собі гідної смерті, хотів загинути від удару блискавки. В момент жахливої кільової качки «Наутілус» підняв у повітря свій стальний бивень, мов громовідвід, і видно було, як з нього сиплються довгі іскри!

Розбитий утомою, я на череві доповз до люка, відкрив його й спустився в салон. У цей час ураган досягнув максимальної сили. Стояти всередині «Наутілуса» було неможливо.

Капітан Немо повернувся опівночі. Я почув, як резервуари почали наповнюватися водою, і «Наутілус» поступово заглибився під воду.

У вікна салону я побачив великих риб, що, немов привиди, стривожено металися серед вогневих вод. Деякі з них були вбиті на моїх очах блискавкою.

«Наутілус» продовжував спускатися. Я думав, що він досягне спокійних вод на глибині п’ятнадцяти метрів. Але ні! Поверхня моря була надто бурхливою. Щоб досягти спокійних шарів, нам довелося спуститися в морські глибини на п’ятдесят метрів.

Зате який там був спокій, яка тиша, який мир! Хто б міг сказати, що на поверхні океану бушує страшний ураган!