20 000 льє під водою

РОЗДІЛ II «За» і «проти»

В той час, коли відбувалися ці події, я повертався з наукової експедиції, влаштованої з метою дослідити землю штату Небраска в Сполучених Штатах Америки. Як ад’юнкт-професор при Паризькому музеї природничої історії, я був відряджений у цю експедицію французьким урядом. Провівши шість місяців у штаті Небраска, я на кінець березня прибув у Нью-Йорк з дорогоцінними колекціями. Від’їзд мій у Францію був призначений на перші дні травня. Чекаючи від’їзду, я вирішив витратити вільний час на впорядкування своїх мінералогічних, ботанічних і зоологічних колекцій, коли стало відомо про випадок з «Шотландією».

Я, звичайно, був у курсі подій, що хвилювали громадську думку. Та й як могло бути інакше? Я читав і перечитував усі американські і європейські газети, але не міг узнати нічого точного. Ця таємниця заінтригувала мене. Не маючи можливості скласти собі певну думку, я переходив від однієї крайності до іншої. Тут, безперечно, крилася якась таємниця: скептикам варто було поглянути на протаранений борт «Шотландії», щоб переконатися в цьому.

Коли я прибув у Нью-Йорк, питання це палко обговорювалося. Гіпотеза про плавучий острівець, невловимий риф, підтримувана кількома мало компетентними особами, була зовсім відкинута. І справді, як цей риф міг пересуватися з такою дивовижною швидкістю, якщо тільки він не мав у собі потужної машини?

Так само облишили й гіпотезу про плаваючий корпус якогось корабля, що потонув, бо і вона не пояснювала такого швидкого пересування чудовиська.

Залишалися, таким чином, два можливих розв’язання питання, навколо яких і велися тепер суперечки: одні твердили, що це чудовисько величезної сили, інші — що це «підводне судно», яке має надзвичайно потужний двигун.

Останнє припущення, найбільш правдоподібне, кінець кінцем не могло не розвіятися після розшуків, проведених в обох півкулях. Неймовірно було припустити, що приватна особа має в своєму розпорядженні такий механічний прилад. Де й коли вона могла сконструювати його і притому зберегти це в таємниці?

Тільки яка-небудь держава могла володіти подібною руйнівною машиною. В наші згубні часи, коли людство вправляється у винайденні все нових знарядь війни, цілком можливо, що якась держава потай від інших спорудила і випробовувала на практиці цей жахливий корабель.

Але гіпотеза про якусь воєнну машину відпала після того, як уряди заявили про свою непричетність до цієї справи. Оскільки йшлося про інтереси суспільства і загрозу міжнародним трансокеанським зв’язкам, то не можна було сумніватися в щирості урядів. А втім, як допустити, що побудування такого судна могло приховатися від очей народу? Якщо приватній особі в такому випадку дуже важко зберегти таємницю, то державі це зовсім неможливо, бо за всіма її діями ревниво стежать інші держави.

Таким чином, після того як навели довідки в Англії, Франції, Росії, Німеччині, Іспанії, Італії, Америці і навіть у Туреччині, припущення про підводне судно було остаточно відкинуте.

А чудовисько знову «випливло на поверхню», незважаючи на безперервні насмішки, якими осипала його дрібна преса, і тому вигадки дійшли до абсурдних уявлень про фантастичну морську тварину. Коли я прибув у Нью-Йорк, багато хто виявив бажання довідатися про мій погляд на цей феномен. Я ще у Франції надрукував твір у двох томах під заголовком: «Таємниці морських глибин». Ця книжка, що особливо сподобалася вченому світові, зробила з мене спеціаліста в цій досить темній галузі природничої історії. Мою думку й запитували.

Поки я міг заперечувати реальність події, я прикривався повним запереченням. Але тепер, притиснутий до стіни, я повинен був висловитися категорично. Газета «Нью-Йорк Геральд» запропонувала навіть «шановному П’єру Аронаксу, професорові Паризького музею», висловити свою думку.

Я скорився. Я заговорив, бо мовчати було вже неможливо. Я розглядав питання з усіх боків, з політичного і наукового, і наводжу тут уривок з дуже змістовної статті, опублікованої мною в номері від 30 квітня.

«Отже, — писав я, — проаналізувавши одну по одній різні гіпотези, відкинувши всі інші припущення, треба через необхідність припустити існування морської тварини надзвичайної сили.

Великі глибини океану нам зовсім невідомі. Ніякий зонд ще не досяг їх. Що відбувається в цих незмірних безоднях? Які істоти живуть і можуть жити на глибині дванадцяти-п’ятнадцяти тисяч метрів під поверхнею води?

Який організм у цих тварин? Про це важко навіть висловити припущення.

Проте розв’язання цієї проблеми може набути форми дилеми: або ми знаємо всі види істот, що населяють нашу землю, або ми не знаємо всіх.

Якщо ми не знаємо всіх істот, якщо природа має ще від нас таємниці в іхтіології[16], то найбільш імовірним буде припустити існування риб або китоподібних тварин нових видів чи навіть родів, з особливою, «глибинною» будовою, які живуть у недоступних для дослідження наддонних шарах океану і яких будь-яка подія чи випадковість примушує час од часу спливати на його поверхню.

Якщо, навпаки, нам відомі всі види живих істот, то доводиться шукати дану тварину серед уже класифікованих морських істот, і в такому разі я схильний був би припустити існування нарвала-велетня[17].

Звичайний нарвал, або морський єдинорог, часто буває завдовжки шістдесят футів. Збільшіть цей розмір у п’ять-десять разів, надайте цій китоподібній тварині сили, пропорційної до її величини, відповідно збільшіть її наступальну зброю — і ви одержите бажану тварину. Вона матиме розміри, визначені офіцерами «Ханаана», зброю, необхідну для пробоїни такої ж форми, як у корпусі «Шотландії», і силу, достатню, щоб пробити корпус пароплава.

І справді, нарвал озброєний своєрідним кістяним мечем, алебардою, як висловлюються деякі натуралісти. Цей бивень має твердість сталі. Іноді знаходили такі бивні встромленими в тіло китів, яких нарвал атакує завжди з успіхом. Їх виймали не без зусиль з корпусів дерев’яних кораблів, які вони пронизували наскрізь, як свердло просвердлює бочонок. Музей медичного факультету в Парижі має один з таких бивнів завдовжки два метри двадцять п’ять сантиметрів, а завширшки в основі — сорок вісім сантиметрів.

Отже, уявіть зброю в десять разів сильнішу і тварину в десять разів могутнішу, уявіть, що вона рухається із швидкістю двадцять миль на годину, помножте її величину на її швидкість і ви дістанете удар, який може спричинитися до катастрофи будь-якого судна.

Таким чином, не маючи поки що докладніших відомостей, я схиляюсь до думки, що це морський єдинорог величезних розмірів, озброєний уже не алебардою, а справжнім тараном, як броненосні фрегати, на які він схожий і масою і силою.

Так можна пояснити цей загадковий феномен у тому разі, якщо він справді існує».

Ці останні слова були викликані боягузтвом з мого боку; але я хотів до деякої міри огородити свою професорську гідність і не дати американцям приводу сміятися з мене. Я приготував собі лазівку, а в глибині душі визнавав існування чудовиська.

Мою статтю гаряче обговорювали, вона стала широко відомою і зібрала деяку кількість прихильників. Рішення, яке в ній пропонувалося, давало повну волю уяві. Людський розум любить створювати величезні образи надприродних істот. А море є для них найкращим і єдиним середовищем, де можуть народжуватись і розвиватися ці велетні, в порівнянні з якими земні тварини — слони або носороги — просто карлики. У морських водах живуть найбільші породи відомих нам ссавців; можливо, там водяться і молюски небувалих розмірів, жахливі на вигляд ракоподібні, як, наприклад, стометрові омари або краби, що важать по двісті тонн. Чому ні? У колишні геологічні епохи наземні тварини, чотириногі, чотирирукі, плазуни, птахи досягали величезних розмірів, і тільки з часом вони поступово зменшилися до сучасних розмірів. Чому море, яке на відміну од суші ніколи не міняється, не могло зберегти в своїх незвіданих глибинах різноманітні зразки живих істот минулих епох? Чи не могло воно заховати в своїх надрах останні різновидності тих велетнів, роки яких вимірюються століттями, а століття — тисячоліттями?

Але я захопився мріями, що не личать моєму званню. Досить про ці химери, які з часом перетворилися для мене в жахливу дійсність. Повторюю, природа цього незвичайного явища не викликала більше суперечок, і громадськість визнала існування якоїсь величезної істоти, що не мала нічого спільного з казковими морськими зміями.

Проте, якщо одні дивилися на це питання тільки як на виключно наукове, то інші, більш практичні, зокрема в Англії та Америці, були тієї думки, що треба очистити океан від жахливого чудовиська, щоб убезпечити морські шляхи сполучення. Промислові і комерційні газети обмірковували це питання тільки з цього погляду. «Морехідна торгова газета», «Газета Ллойда», «Пакетбот», «Морський огляд» — усі друковані органи, що захищали інтереси страхових товариств і загрожували збільшенням страхових внесків, висловлювалися з цього приводу одностайно.

На вимогу громадської думки першими відгукнулися Сполучені Штати. В Нью-Йорку почали готуватися до експедиції, призначеної переслідувати нарвала. В море незабаром повинен був вийти швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн». Усі арсенали були відкриті для капітана Фарагута, який діяльно споряджав свій фрегат.

Але саме тоді, коли було вирішено переслідувати чудовисько, воно, як це завжди буває в таких випадках, не з’являлося більше. Протягом двох місяців ніхто нічого не говорив про нього. Жоден корабель не зустрічав його. Здавалося, що цей єдинорог довідався про змову, яка готувалася проти нього. Про це стільки говорили, і навіть по трансатлантичному кабелю! Тому жартівники запевняли, що цей хитрий бестія перехопив на шляху яку-небудь телеграму, і це стало йому на користь.

Таким чином, коли фрегат був споряджений у далеку путь і обладнаний усіма грізними пристосуваннями для незвичайної ловлі, не знали, куди йому слід направитися. Нетерплячка дедалі зростала, як раптом 2 липня одержали звістку, що пароплав, який курсує між Сан-Франциско і Шанхаєм, зустрів тварину тижнів три тому в північних водах Тихого океану.

Ця новина справила надзвичайне враження. Капітанові Фарагуту не дали відстрочки навіть на двадцять чотири години. Все продовольство уже навантажили на борт, трюм наповнили вугіллям, команда була в повному складі. Залишалося тільки запалити вогонь у топках, розвести пари і відчалювати! Капітанові не пробачили б, коли б він затримався хоч би на півдня! А втім, капітан Фарагут і сам поривався в море.

За три години до відплиття «Авраама Лінкольна» я одержав листа такого змісту: