20 000 льє під водою

РОЗДІЛ XVI Нестача повітря

Таким чином, «Наутілус» з усіх боків був оточений непрохідною крижаною стіною. Ми стали полоненими вічних льодів! Канадець стукнув величезним кулаком по столу. Консель мовчав. Я дивився на капітана. Його обличчя знову зробилося безпристрасним, як і завжди. Схрестивши руки, він поринув у роздум. «Наутілус» більше не рухався.

Невдовзі капітан заговорив знову.

— Панове, — звернувся він до нас спокійним голосом, — у тому становищі, в якому ми тепер перебуваємо, є два способи померти.

Ця загадкова людина своїм тоном нагадувала професора математики, який читає лекцію студентам.

— Перший, — продовжував говорити він, — це бути розчавленими кригою. Другий — умерти від задухи. Я не кажу про можливість умерти від голоду, бо продовольчі запаси «Наутілуса», безумовно, переживуть нас. Отже, подумаймо і зважмо обидва ці шанси.

— На мій погляд, капітане, — відповів я, — задухи поки що можна не боятися, бо наші резервуари наповнені.

— Правильно, — ствердив капітан Немо, — але вони забезпечать нам повітря лише на два дні. А ми вже тридцять шість годин перебуваємо під водою, і згущене повітря «Наутілуса» потребує поповнення. Через сорок вісім годин наші запаси будуть вичерпані.

— Що ж, капітане, спробуймо визволитися до того, як минуть ці сорок вісім годин!

— Ми це й спробуємо зробити. Будемо намагатися пробуравити одну з стін, що нас оточують.

— З якого боку? — спитав я.

— На це нам відповість зонд. Я спущу зараз «Наутілус» на нижній шар криги, і матроси, одягнувши скафандри, почнуть атаку найтоншої стіни айсберга.

— А можна відчинити віконниці?

— Безумовно! Адже ми вже не рухаємося. Капітан Немо вийшов. Невдовзі почувся свист, який

сповістив нас про те, що вода почала входити в резервуари. «Наутілус» почав повільно спускатись і, нарешті, досягнув дна криги на глибині трьохсот п’ятдесяти метрів.

— Друзі мої, — звернувся я до своїх товаришів, — становище дуже серйозне, але я розраховую на вашу мужність і енергію.

— Пане професоре, — відповів канадець, — у таку хвилину ви не почуєте від мене нарікань. Я готовий зробити все можливе для загального врятування.

— Гаразд, Неде! — сказав я, простягаючи руку канадцеві.

— Додам також, — продовжував він, — що я так само добре володію киркою, як і гарпуном, і якщо я можу бути корисним капітанові, то хай він розпоряджається мною.

— Він не відмовиться од ваших послуг! Ходімте, Неде!

Я пройшов з канадцем у кімнату, де матроси «Наутілуса» одягали скафандри. Я передав капітанові Немо пропозицію Неда Ленда, і вона була прийнята. Канадець швидко одягнув скафандр і майже одночасно з матросами був готовий до роботи. Кожен з них причепив собі на спину апарат Руквейроля, наповнений свіжим повітрям з резервуарів загального користування. Це зменшувало повітряні запаси «Наутілуса», але така витрата була необхідною. А щодо ламп Румкорфа, то вони були зовсім непотрібні в яскраво освітлених прожектором водах.

Коли Нед повністю одягнув скафандр, я повернувся в салон, віконниці якого були вже відчинені. Сівши поруч з Конселем, я почав у вікно розглядати крижані стіни, що оточували «Наутілус».

Через кілька хвилин ми побачили дванадцять чоловік команди, які вже спустилися на дно крижаного тунелю. Нед Ленд виділявся серед них своєю високою постаттю. Капітан Немо був разом з ними.

Перш ніж приступити до рубки крижаної стінки, він наказав пробуравити кілька свердловин для визначення найкращого напряму робіт. У бокові стінки були встромлені довгі свердла, але й через п’ятнадцять метрів вони продовжували зустрічати міцний лід. Випробувати товщину стелі було безнадійною справою, бо це був шар вічних льодів завглибшки понад чотириста метрів. Тоді Капітан Немо наказав свердлити нижній шар. У цьому напрямі товщина льоду не перевищувала десяти метрів, далі була вода. Отже, потрібно було прорубати яму розміром з «Наутілус», тобто обсягом близько шести з половиною тисяч кубометрів, в яку він міг би опуститися і продовжувати свій шлях під льодами.

Не витрачаючи жодної хвилини, водолази розпочали роботу і продовжували її з неослабною енергією. Щоб уникнути великих утруднень, капітан Немо наказав рити яму не безпосередньо під «Наутілусом», а на відстані восьми метрів од його лівого борту. Водолази окреслили величезний овал і почали роботу одночасно в кількох місцях. Їхні кирки з силою врізалися в тверду масу льоду, відколюючи од неї великі куски. Цікаво, що відколоті уламки льоду, маючи меншу питому вагу, ніж вода, злітали, так би мовити, під стелю тунелю, яка ставала товщою в міру того, як тоншала його підлога. Але нам було байдуже до того що шар стелі збільшувався, бо товщина підлоги все-таки зменшувалася.

Після двох годин напруженої роботи Нед Ленд повернувся зовсім утомлений. Він і його товариші були замінені свіжими робітниками, до яких приєднались я й Консель. Нами керував помічник капітана.

Спочатку вода здалася мені дуже холодною, але, попрацювавши киркою, я швидко розігрівся. Незважаючи на тиск у тридцять атмосфер, я не відчував ніякого утруднення в рухах.

Коли, після двогодинної роботи, я повернувся, щоб трохи попоїсти й відпочити, мене вразило згущене, сповнене вуглекислоти повітря «Наутілуса», яке надзвичайно відрізнялося од чистого повітря апаратів Руквейроля. Повітря всередині корабля не поновлювалося вже сорок вісім годин і було мало придатним для дихання. Тимчасом за дванадцять годин безперервної роботи нам удалося вирубати яму всього на один метр завглибшки, тобто приблизно шістсот кубічних метрів. Отже, коли б навіть ми й продовжували працювати з тією ж інтенсивністю, заглиблюючись за дванадцять годин на один метр, нам і тоді б для закінчення роботи потрібно було п’ять ночей і чотири дні.

— П’ять ночей і чотири дні, — сказав я своїм товаришам, — а повітря в резервуарах нам вистачить усього на два дні.

— Не говорячи вже про те, — додав Нед, — що навіть коли нам пощастить вийти з цієї проклятої тюрми, ми ще будемо залишатися полоненими. Адже над нами будуть висіти вічні льоди, і ми знову-таки не зможемо поповнити запас повітря.

Цілком слушне зауваження. Справді, хто міг точно визначити час, необхідний для того, щоб вирватися на волю? Невже ми всі загинемо від задухи, поки «Наутілусові» пощастить вийти на поверхню моря? А можливо, він сам тут знайде свою крижану могилу разом з усіма нами?.. Наше становище було жахливим! Але кожен з нас дивився небезпеці просто у вічі, і всі були сповнені рішучості виконати свій обов’язок до кінця!

Як я й передбачав, протягом ночі велетенська яма заглибилася ще на один метр. Але ранком, коли я одягнув скафандр і пішов у воду, температура якої була від шести до семи градусів нижче нуля, я помітив, що бокові стінки потроху наближались одна до одної. Вода, яка знаходилася біля крижаних стін, далеко від водолазів, залишалася весь час спокійною, її не тривожили рухи працюючих людей і їхніх інструментів, і вона поступово замерзала. Це була нова й безпосередня грізна небезпека, що зводила нанівець наші шанси на врятування. Чим можна було затримати замерзання рідкого середовища і зближення стінок тунелю, які загрожували роздавити корпус «Наутілуса», як крихке скло?

Я нічого не сказав своїм товаришам про нову небезпеку. Для чого було вбивати в них волю до роботи, спрямованої на врятування? Проте, повернувшись на борт, я доповів капітанові Немо про це нове і важке ускладнення.

— Знаю про це! — сказав він спокійним голосом, якого не могли змінити навіть найтрагічніші обставини. — Що ж, стало однією небезпекою більше, але з цим я нічого не можу вдіяти. Єдина можливість урятуватися — це вийти звідси швидше, ніж вода повністю замерзне. Отже, нам необхідно бути першими! От і все!

«Бути першими!» Нарешті, я мав час звикнути до його манери розмовляти!

В цей день протягом багатьох годин я врізався в лід киркою з особливим напруженням. Важка праця мене підтримувала. Крім того, вона давала можливість дихати чистим повітрям, узятим з резервуарів для апаратів, а не важкою, бідною на кисень атмосферою «Наутілуса».

До вечора яма заглибилася ще на один метр. Повернувшись на борт корабля, я відразу почав задихатися від вуглекислого газу, який перенасичував повітря. Ах, чому ми не мали хімічних засобів для поглинання цього отруйного для дихання газу! В кисні ми б не мали нестачі. Оточуючі нас води мали його у величезній кількості, і нам було б легко його добути, розклавши воду нашими могутніми батареями. Але я подумав про те, що це б нічого не дало, бо вуглекислий газ, продукт нашого дихання, заповнював усі кімнати корабля. Щоб поглинути його, потрібно було наповнити великі посудини їдким натрієм і безперервно перемішувати його. А цієї речовини у нас не було, і замінити її ми нічим не могли!

Цього вечора капітан Немо змушений був відкрити крани резервуарів і випустити кілька кубометрів свіжого повітря в атмосферу «Наутілуса». Без цього запобіжного заходу ми вранці вже не проснулися б.

На другий день, 26 березня, я знову розпочав свою роботу шахтаря, вирубуючи п’ятий метр. І стеля, і бокові стіни тунелю все помітніше робилися товщими. Було ясно, що вони зустрінуться скоріше, ніж «Наутілус» зможе визволитися. На мить мене охопив відчай. Кирка ледве не випала з моїх рук. Навіщо довбати цей лід, коли все одно я загину або від задухи, або буду розчавлений водою, що перетворювалася на камінь. Це була мука, до якої не могли б додуматися найжорстокіші з дикунів. Часом мені здавалося, що я знаходжуся між велетенськими щелепами якогось страхіття, і вони непереборно змикаються.

В цей момент капітан Немо, який керував роботами і сам працював, пройшов повз мене. Я торкнувся його рукою і показав на стіни нашої в’язниці. Стіна з правого борту наблизилася до корпусу, «Наутілуса» принаймні на чотири метри.

Капітан зрозумів мене і зробив знак іти слідом за ним. Ми повернулися на корабель. Знявши скафандр, я пішов за ним у салон.

— Пане Аронакс, — сказав він, — нам треба вжити якихось героїчних заходів, інакше ми будемо замуровані в замерзаючій воді міцніше, ніж у цементі.

— Це так, — відповів я, — але що робити?

— О! — скрикнув він, — коли б мій «Наутілус» був таким міцним, щоб витримати цей тиск і не розплющитися!

— І що тоді? — спитав я, не розуміючи думки капітана.

— Невже вам не зрозуміло, — продовжував він, — що замерзання води прийшло б нам на допомогу? Хіба вам не ясно, що коли б вона замерзла, ці крижані поля, які затримують нас, розкололися б так само, як розколюються під її дією найміцніші камені? Таким чином, замість знищити вона врятувала б нас!

— Так, капітане, можливо. Але хоч який міцний був би «Наутілус», він усе одно не зможе витримати цей неймовірний тиск і сплющиться, як лист заліза.

— Я це знаю, професоре. Отже, необхідно розраховувати не на допомогу природи, а на самих себе. Треба протистояти дальшому замерзанню води. Потрібно зупинити його! Тепер зближаються не тільки бокові стінки, але вже попереду й позаду «Наутілуса» залишається не більше як по десять футів води. Наша пастка стискає нас з усіх боків.

— Який час, — спитав я, — ми ще зможемо користуватися повітрям з резервуарів корабля?

Капітан подивився мені прямо в вічі.

— Післязавтра резервуари будуть порожні! Холодний піт виступив у мене на лобі. А втім, хіба я міг дивуватися з цієї відповіді? 22 березня «Наутілус» заглибився у вільні від льоду води поблизу полюса. Тепер уже було 26. Значить, уже п’ять днів ми користувалися запасами повітря, яке було на кораблі! Крім того, навіть ці рештки його необхідно було зберігати для тих, хто рубав лід. Тепер, коли я пишу ці рядки, згадка про жахливі хвилини постає з такою виразністю, що мимоволі всю мою істоту охоплює неймовірний страх, мені здається, що легеням знову не вистачає повітря!

Тимчасом капітан Немо, мовчазний і нерухомий, заглибився в роздуми. Як видно, в нього з’явилась якась думка. Але він, здавалося, відкинув її, сам собі заперечивши. Нарешті, з його уст вирвалися слова:

— Кипляча вода!

— Кипляча вода? — скрикнув я.

— Так, пане. Ми ув’язнені в просторі, що все більше звужується. Невже струмені кип’ятку, які безперервно можуть викидати насоси «Наутілуса», не підвищать температури води, що оточує нас, і не затримають процес її замерзання?

— Треба спробувати! — рішуче сказав я.

— Спробуємо, пане професоре!

Зовні термометр показував сім градусів нижче нуля. Разом з капітаном Немо я пройшов у камбуз, де стояли великі дистиляційні апарати, що перетворювали морську воду на прісну і робили її придатною для пиття.

Кип’ятильники залили, водою, і вся сила могутніх електричних батарей була переключена на нагрівання змійовиків, наповнених водою. За кілька хвилин вода вже досягла точки кипіння. Насоси почали викачувати кип’яток у зовнішні води, а на його місце відразу вливалася нова вода. Теплота, яку давали батареї, була така велика, що холодній морській воді достатньо було лише пройти змійовиком до насосів, як вона вже починала кипіти.

Через три години безперервного викачування кип’ятку термометр показував уже мінус шість градусів. Це поки що був один виграний градус. А ще через дві години температура піднялася до чотирьох градусів нижче нуля.

— Ми робимо успіхи! — сказав я капітанові, пильно стежачи за показниками термометра.

— Я теж так думаю, — відповів він. — Значить, ми не будемо роздавлені. Залишається врятуватися від задухи, що загрожує нам.

Протягом ночі температура піднялася вже до одного градуса нижче нуля. Спроба підняти її вище не вдалась. Але через те що замерзання морської води починається не менше ніж при двох градусах, я зовсім заспокоївся — небезпека оледеніння була повністю усунена.

Наступного ранку, 27 березня, яма досягла глибини шести метрів. Залишалося пройти всього чотири метри. Для цього потрібно було ще сорок вісім годин. Повітря всередині «Наутілуса» не могло вже поновлюватися, тому в цей день воно все погіршувалось.

На груди мої навалився нестерпний тягар. Близько третьої години пополудні почуття тривоги в мене надзвичайно зросло. Я почав безперервно позіхати. Легені судорожно вдихали повітря, намагаючись знайти в ньому необхідний для дихання животворний кисень, якого ставало все менше й менше. Якесь заціпеніння оволоділо мною. Я лежав знесилений, майже непритомний. Мій добрий Консель, який відчував ті ж самі муки і страждав не менше за мене, не покидав мене. Він брав мене за руку, підбадьорював, і я чув ще, як він шепотів:

— О! коли б я міг не дихати, щоб залишилося більше повітря панові!

В мене виступили сльози на очах, коли я почув ці слова.

Чим важчим було наше становище всередині, тим з більшою радістю й поспішністю ми одягали скафандри, коли надходила черга працювати. Кирки з дзвоном врізалися в льодову масу. Плечі швидко наливалися втомою, руки вкривалися мозолями, але що значила така втома чи рани в порівнянні з задухою! Головне — животворне повітря входило в легені! Ми дихали! Дихали на повні груди!

І все ж ніхто не намагався залишитися під водою більше за призначений час. Закінчивши роботу, кожен передавав товаришеві, що задихався, резервуар, який знову повертав йому життя. Капітан Немо перший подавав приклад суворої дисципліни. В призначений час він твердо повертався на корабель, передавав свій апарат іншому і входив в отруєну атмосферу. Його обличчя завжди залишалося спокійним, на ньому не було помітно знесилення, з його уст не зривалося жодної скарги.

В цей день звичайна робота виконувалася з ще більшим напруженням. Залишалося вибрати всього два метри, що відділяли нас од чистого моря. Але в резервуарах повітря вже майже не було. Та його незначна частина, що залишалася, призначалася для роботи. І жодного атома — для «Наутілуса»!

Коли я повернувся на борт корабля, я відразу ледве не задихнувся. Яку ніч я пережив! Описати її неможливо! Про такі страждання не можна розповісти словами! Вранці дихати стало ще важче. До головного болю приєдналося сильне запаморочення. Я хитався, мов п’яний. Мої товариші страждали так само. Деякі з матросів починали вже хрипіти.

В цей, шостий, день нашого полону капітан Немо, розуміючи, що робота кирками просувається надто повільно і ми незабаром не витримаємо, вирішив іншим засобом пробити шар льоду, що відділяв нас од водних глибин. Ця людина зберегла всю холоднокровність і енергію. Зусиллям волі капітан Немо примушував себе не помічати страждань. Він обмірковував, зважував і діяв!

За його наказом, з «Наутілуса» було викачано частину води, і внаслідок зміни ваги корабель піднявся над дном тунелю. Потім судно було встановлено точно над величезною ямою, виритою нами. Після цього резервуари були знову наповнені, і корабель спустився на дно приготовленого для нього гнізда.

Вся команда повернулася на борт судна, подвійні двері були герметично зачинені. Тепер «Наутілус» лежав на льодовому шарі, який був не більше метра завтовшки і до того ж просвердлений у тисячі місцях.

Усі крани водних резервуарів були одночасно відкриті, і в них хлинуло сто кубометрів води, збільшивши вагу «Наутілуса» на сто тисяч кілограмів.

Ми напружено чекали і вслухалися, забуваючи навіть про свої страждання. Ми ще надіялися! Адже це була остання наша ставка на порятунок.

Незважаючи на великий шум у голові, я незабаром відчув здригання корпусу «Наутілуса». Його рівновага порушилася. Почувся різкий тріск льоду, схожий на звук паперу, який розривають. «Наутілус» опустився.

— Ми проходимо! — прошепотів Консель мені на вухо.

Я не міг йому відповісти, а тільки схопив його за руку і конвульсивно стиснув.

Раптом «Наутілус», потягнутий своїм надмірним вантажем, каменем полетів на дно, наче ядро в пустому просторі.

Відразу вся електрична енергія батареї була спрямована до насосів, які швидко почали викачувати воду з резервуарів. Через кілька хвилин наше падіння зменшилось, а потім і зовсім припинилося. Невдовзі стрілка манометра показала, що вже почався підйом. У цей час почав діяти гвинт; він запрацював з такою силою, що весь корпус судна задрижав, а потім ми помчали на північ. Скільки часу повинна була тривати ця подорож під вічними льодами до відкритого моря? Ще один день? Але я не доживу!

Напівлежачи в бібліотеці, на дивані, я задихався. Моє обличчя стало фіалковим, губи посиніли, почуття притупилося. Я вже нічого не бачив і не чув, утративши будь-яку уяву про час. Мої мускули не могли вже скорочуватися.

Я не можу сказати, скільки годин минуло в таких муках. Але я вже відчував, що починається агонія, і зрозумів, що вмираю…

І раптом опритомнів. Струмок повітря проникнув у мої легені. Невже ми вийшли на поверхню моря? Значить, ми вже подолали крижаний бар’єр?

Ні! Це просто Нед і Консель, мої вірні друзі, жертвували собою, щоб повернути мені життя. В одному з апаратів залишилося трохи повітря. Замість того, щоб самим його вдихнути, вони зберегли його для мене. Задихаючись, вони крапля за краплею повертали мені життя! Я хотів відштовхнути апарат. Вони схопили мене за руки, і протягом кількох хвилин я з жадобою вдихав свіже повітря.

Я подивився на годинник. Була одинадцята ранку. Отже, сьогодні повинно бути 28 березня. «Наутілус» мчав з неймовірною швидкістю — сорок миль на годину, — мов стріла, розтинаючи воду.

Де був капітан Немо? Чи вижив він? А може, всі його товариші померли разом з ним?

Цієї хвилини стрілка манометра показала, що ми знаходимося всього в двадцяти футах од поверхні. Від повітря нас одділяло порівняно тонке льодове поле. Невже не можна було його пробити?

Ні, можна! В усякому разі, «Наутілус» готувався зробити це. Я відчув, як він набирає зручного положення, спустивши вниз корму і піднявши свій бивень. Щоб зберегти це положення, досить було впустити воду в кормові резервуари. Потім, підхоплений силою гвинта, він атакував крижане поле, немов велетенський таран. «Наутілус» ударив раз, удруге, відійшов і знову вдарив з усією силою в крижане поле, яке, нарешті, не витримало й тріснуло. З великого розгону він вискочив на поверхню криги і проломив її своєю вагою.

Люки були відкриті, вірніше, зірвані, і чисте повітря потоками линуло в усі закутки «Наутілуса».