20 000 льє під водою

РОЗДІЛ ІІІ Перлина вартістю в десять мільйонів

Настала ніч. Я ліг спати, але сон був тривожний. Мені весь час привиджувались акули, уві сні я роздумував про етимологію[50] слова «реквієм» і прийшов до висновку, що воно походить від слова «акула»[51]. Наступного ранку о четвертій годині мене розбудив стюард, спеціально приставлений до мене для послуг капітаном Немо. Я встав, швидко одягнувся і вийшов у салон.

Капітан Немо вже чекав мене.

— Ви готові до виходу, пане Аронакс?

— Готовий!

— У такому разі, прошу за мною!

— А мої товариші, капітане?

— Вони вже попереджені і чекають нас.

— Хіба ми не будемо одягати скафандри?

— Поки що ні! «Наутілус» не може надто близько підходити до берега, тому він залишається вдалині від розсипів Манаарської затоки. Я наказав приготувати шлюпку, яка відвезе нас у призначене місце і звільнить від довгого і втомливого шляху під водою. Скафандри покладено в шлюпку, ми їх одягнемо безпосередньо перед спуском у воду.

По центральному трапу ми піднялися на палубу. Там уже були Нед Ленд і Консель, трохи збуджені готуванням до «підводного пікніка». П’ять матросів «Наутілуса» з веслами напоготові чекали нас у шлюпці, прив’язаній до борту.

Ще було темно. Все небо затягли густі хмари, між якими зрідка виблискували зірки. Я подивився в бік землі, але побачив лише неясну темну смугу, що закривала три чверті горизонту. Протягом ночі «Наутілус» обійшов острів Цейлон з заходу і тепер перебував напроти входу в бухту, вірніше в затоку, утворену берегом Цейлону і островом Манааром. Там, під темними водами, більш ніж на двадцять миль простяглися поклади перлових черепашок — невичерпної скарбниці дорогоцінних перлів.

Капітан Немо, Консель, Нед Ленд і я сіли на кормі човна. Один з матросів став до руля, його товариші взялися за весла, і, як тільки кінець був відданий, ми рушили в путь.

Шлюпка взяла напрям на південь. Гребці не поспішали. Я помітив, що їхні весла, якими вони робили енергійні гребки, занурювались у воду з інтервалами в десять секунд; це був найуживаніший спосіб веслування у військово-морських флотах. У ті секунди, коли шлюпка йшла за інерцією, було чути, як краплі, важкі, наче розплавлений свинець, дзвінко розбивались об чорну поверхню води. Легкий зиб, що йшов з відкритого моря, трохи похитував шлюпку, і гребінці хвиль з плескотом розсікались її носом.

Усі мовчали. Про що думав капітан Немо? Можливо, про землю, до якої він надто наблизився? Канадець, навпаки, думав, мабуть, про те, що земля продовжує залишатися надто далеко від нього. Щодо Конселя, то він, напевне, зовсім про це не думав, зацікавлений дальшим шляхом.

О пів на шосту перше проміння зорі осяяло обрій, чіткіше визначивши нерівну лінію поверхні острова. Досить низька на сході, ця поверхня трохи піднімалася в південній частині. До острова лишалося п’ять миль, тому його берегів ще не було видно: вони зливалися з вкритою туманом водою. Між ними і нашою шлюпкою морський простір був пустинним. Жодного судна, жодної людини! Глибока тиша панувала на традиційному місці зустрічей ловців коралів. Отже, капітан Немо був правий: ми прибули до цих берегів на цілий місяць раніше від сезону ловлі.

О шостій годині раптово настав день з швидкістю, звичайною для тропічної смуги, що не знає ні ранньої зорі, ні вечірніх присмерків. Перше сонячне проміння пронизало хмари на східному горизонті, а за ним незабаром з’явилось і яскраве денне світило.

Тепер я виразно бачив землю з кількома деревами, що росли в різних місцях.

Шлюпка просувалася до острова Манаара, який заокруглювався на півдні. Капітан Немо піднявся з свого місця і уважно оглянув поверхню моря. За його знаком у воду був спущений якір, але якірний ланцюг довелося витратити всього на один метр: у цьому місці знаходилася найвища точка перлової мілини. Шлюпка відразу ж загойдалася на хвилях відпливу, що намагався винести її у відкрите море.

— От ми й прибули, пане Аронакс, — сказав капітан Немо. — Бачите цю замкнуту бухту? Через місяць тут зберуться численні промислові судна і ловці почнуть відважно пірнати в глибини її вод. Ця бухта розташована дуже вдало для такої ловлі: гори захищають її від найсильніших вітрів, а хвилі ніколи не бувають великі — обставини, надзвичайно сприятливі для продуктивної роботи ловців. А тепер одягнемо скафандри і розпочнемо нашу прогулянку.

Я нічого не відповів і, поглядаючи на підозрілі води бухти, почав з допомогою матросів одягати важкий костюм. Капітан Немо і обидва мої супутники робили те саме. Жоден з матросів «Наутілуса» не супроводжував нас у цій новій екскурсії.

Незабаром ми аж по шию вмістилися в каучукові костюми, а до спини нам були прикріплені балони з повітрям. Апаратів Румкорфа і ліхтарів не було. Перш ніж одягти на голову металевий скафандр, я сказав про це капітанові.

— Ці апарати нам тут непотрібні, — відповів він. — Надто глибоко ми спускатися не будемо, і сонячного світла, щоб роздивитись усе в мілководді, нам вистачить. Крім того, з нашого боку було б необережністю ходити в цих водах з електричним ліхтарем: його промені могли б притягнути якого-небудь небезпечного мешканця цих вод.

У той час як капітан Немо говорив це, я обернувся до Конселя і Неда Ленда. Але обидва мої товариші вже всунули голови в металеві шоломи і нічого не могли ні почути, ні відповісти.

Мені залишилося звернутися до капітана Немо з останнім питанням:

— А де ж наша зброя, наші рушниці?

— Рушниці? Навіщо вони? Хіба ваші горці не нападають на ведмедя з одним ножем у руці? Стальний кинджал завжди надійніший за свинець! Ось вам міцний клинок. Заткніть його за пояс і ходімте!

Я подивився на своїх супутників. Вони були озброєні так само, як і ми, а Нед Ленд, крім того, войовничо розмахував величезним гарпуном, якого він поклав у шлюпку перед від’їздом з «Наутілуса».

За прикладом капітана я надів важкий мідний шолом, загвинтив його і відкрив клапани резервуарів зі стисненим повітрям.

За хвилину матроси спустили нас одного за одним у воду, і на глибині півтора метра ми вже відчули ногами твердий пісок. Капітан Немо зробив знак рукою. Ми рушили за ним по трохи похилому спуску і зникли під водою.

З цього моменту думки про небезпеку, які весь час мучили мене, розвіялись. Я одразу відчув глибокий спокій. Легкість рухів тільки збільшила мою впевненість, і невдовзі я повністю вже захопився видовищами, що розкривалися переді мною.

Сонце досить яскраво освітлювало дно. Можна було бачити найдрібніші предмети. За десять хвилин ми вже спустилися на глибину п’яти метрів, де дно стало майже рівним.

Наша поява сполохала, наче куликів з болота, зграйки цікавих риб з ряду одноперих, представники якого не мають іншого плавця, крім хвостового. Я зустрів смугастих змієголовів завдовжки до восьмидесята сантиметрів, з жовтуватосірим черевом, — вони відрізнились од китайських змієголовів золотистим кольором своїх боків і відсутністю темних смуг. З роду строматейових, представники якого мають овальне тіло, стиснене з боків, я помітив невеличких з яскравим забарвленням рибок-парусів; у них спинний плавець нагадує комірець; ця риба придатна для їжі в сушеному і маринованому вигляді, а місцеве населення готує з неї дуже смачну страву під назвою «каравада». Поряд плавали транкебари, тіло яких покрите лускатим панциром.

Сонце піднялося вище, його проміння все яскравіше і яскравіше освітлювало воду. Ґрунт дна поступово змінювався. За дрібним ущільненим піском починалося справжнє шосе, наче вимощене округлими уламками скель, укритих килимом з молюсків і зоофітів. Серед маси представників цих двох типів я побачив плацену — молюска з тонкими і нерівними стулками, що належить до родини устричних і зустрічається особливо в Червоному морі та Індійському океані; жовтогарячих люцин з округлою черепашкою; кілька персидських пурпурниць, які постачали «Наутілус» чудовою фарбою; незвичайних рогатих молюсків, завдовжки до п’ятнадцяти сантиметрів, що стирчали під водою, наче руки, готові схопити вас; черепашок анатін, придатних для їжі, — їх постачають на ринки Індостану; ледве фосфоресціюючих панопір; нарешті, чарівних окулін, розкішні віяла яких створюють одне з найкрасивіших видовищ океанської фауни.

Серед живих квітів і гідрофітів снували легіони членистоногих, зокрема краби з трикутними, трохи заокругленими і зубчастими панцирами, жахливі й огидні на вигляд партенопи. Не менш огидними були й велетенські краби, так звані «пальмові злодії», що зустрічалися мені дуже часто; в свій час їх спостерігав Чарлз Дарвін; природа наділила їх незвичайним інстинктом і силою, завдяки чому вони дізнаються, де ростуть кокосові пальми, і поїдають їхні горіхи; такий краб вилазить на дерева, що ростуть поблизу берега, зриває з них кокосові горіхи, які частково розбиваються при падінні, і потім відкриває їх могутніми клешнями. Тут, в яскраво освітлених водах, краби пересувалися з надзвичайною швидкістю і тому були зовсім несхожі на своїх родичів з берегів острова Малабар, що ледве повзали між уламками скель.

О сьомій годині ми нарешті дійшли до перлової мілини, на якій розселилися мільйони черепашок. Ці дорогоцінні молюски прикріплюються до скель з допомогою слимакового або морського шовку коричневого кольору, який не дозволяє їм уже рухатися на відміну від їстівних черепашок, яким природа не відмовила в здібності пересуватися.

Перлова черепашка має заокруглені, майже рівні і дуже товсті стулки, шерехуваті зверху. Деякі з черепашок були вкриті зеленкуватими смугами, що розходилися на всі боки. Це були молоді черепашки. Інші, з чорною і нерівною поверхнею, віком у десять років і більше, були завширшки до п’ятнадцяти сантиметрів.

Капітан Немо показав мені рукою на колосальне нагромадження перлових черепашок, і я зрозумів, що ці роз сипи справді невичерпні, бо сили природи створюють завжди більше, ніж може знищити людина. Нед Ленд, вірний людському інстинктові, поспішав наповнити свою сітку, привішену збоку, найкращими екземплярами черепашок.

Але ми не могли зупинятися. Необхідно було поспішати за капітаном Немо, який упевнено йшов одному йому знайомим шляхом. Дно помітно піднімалось, і інколи, підвівши руку, я діставав нею до поверхні води. Потім воно почало знову опускатися. Нам часто доводилось обминати високі пірамідальні скелі, в темних заглибленнях і тріщинах яких гніздилися великі ракоподібні. При нашому наближенні вони загрозливо підводилися на високих ногах, нагадуючи якісь фантастичні бойові машини, і пильно дивилися на нас опуклими очима. З-під наших ніг розбігалися в усі боки міріани, гліцерії, анеліди, надмірно витягаючи свої щупальця й вусики.

Нарешті, ми опинилися перед входом у велику печеру, вириту у мальовничому нагромадженні скель, густо вкритих найкрасивішими представниками підводної флори. Спочатку печера здалася мені зовсім темною, сонячне проміння поступово наче згасало в ній. Але вода там була освітлена завдяки заломленому і розсіяному промінню сонця.

Капітан Немо увійшов першим, ми слідом за ним. Невдовзі мої очі звикли до півтемряви. Я почав поступово розрізняти арки, що примхливо оточували склепіння грота, природні пілястри з широкою гранітною основою, схожі на важкі колони тосканської архітектури. З якою метою затягнув нас у глибину цієї підводної печери наш незвичайний провідник? Незабаром я дізнався про це.

Ми спустилися досить стрімким схилом і опинилися на дні своєрідної улоговини. Там капітан Немо зупинився і показав рукою на предмет, якого ми спочатку не помітили.

Це була надзвичайних розмірів черепашка, велетенська тридакна завширшки два з лишнім метри і, значить, набагато більша за черепашку, що прикрашала салон «Наутілуса».

Я підійшов до цього феноменального молюска. Своїм шовковим павутинням він приліпився до гранітної площадки і самотньо ріс у спокійних водах печери. Я прикинув у думці приблизну вагу цієї тридакни. Очевидно, вона була не менше трьохсот кілограмів. Отже, тіло самого молюска важило понад п’ятнадцять кілограмів. Треба було б мати шлунок Гаргантюа[52], щоб з’їсти кілька таких «устриць».

Капітан Немо знав, очевидно, ще раніше про існування цієї двостулки-тридакни. Він не вперше приходив до неї, і я подумав, що він привів нас сюди лише для того, щоб показати це чудо природи. Але я помилявся. Капітанові Немо потрібно було особисто ознайомитися з станом черепашки.

Стулки тридакни були напіврозкриті. Капітан наблизився і вставив між ними свій кинджал, щоб не дати можливості їм закритися. Потім рукою трохи підняв перетинчасту і бахромисту по краях мантію молюска.

Там, між листовидними складками тіла, я побачив перлину завбільшки з кокосовий горіх. Завдяки правильній сферичній формі, дивовижній чистоті й прозорості, невимовним переливам кольорів ця перлина являла собою коштовність, якій не було ціни. Охоплений цікавістю, я простягнув руку, щоб торкнутися її, зважити, помилуватися зблизька. Але капітан зупинив мене, зробивши заперечливий жест, і швидким рухом витягнув кинджал із стулок, які відразу ж закрилися.

Тільки тоді я зрозумів намір капітана. Залишаючи перлину в тілі тридакни, він давав їй можливість непомітно рости. З кожним роком виділення молюска додавали до перлини новий перламутровий шар. І тільки один капітан знав цю печеру, де «визрівав» розкішний плід природи. Він його вирощував для того, щоб потім перенести в свій музей. Можливо, наслідуючи китайців або індійців, він, щоб викликати зростання перлини, поклав спочатку під мантію молюска бусинку чи металеву кульку, яка почала потроху вкриватися перламутровою речовиною. В усякому разі, порівнюючи цю перлину з тими, що я вже знав, і з перлинами, які виблискували у вітринах музею «Наутілуса», я оцінив її принаймні в десять мільйонів франків. Це була вже не коштовність, а небувала природна рідкість, оскільки в світі немає такої жінки, вухо якої могло б витримати вагу подібної серги.

Оглянувши чудову тридакну, ми вийшли з печери і знову піднялися на перлові розсипи, ще не потривожені роботою ловців перлів.

Ми йшли окремо один від одного, наче прогулюючись десь у полі. Кожен зупинявся чи віддалявся залежно від того, що цікавого він знаходив на своєму шляху. Я давно вже позбувся своїх страхів, набагато перебільшених грою власної фантазії. Дно весь час піднімалося, і, коли до поверхні океану залишалося трохи більше метра, моя голова винирнула над водою. Консель приєднався до мене і, приставивши скло свого скафандра до мого, дружньо привітався очима. Але це мілководдя тягнулося всього кілька туазів, і незабаром ми знову повернулися в нашу стихію. Я думаю, що тепер маю право називати так морські глибини.

Хвилин через десять капітан Немо раптом зупинився. Я думав, що він хоче повернути назад. Але ні. Жестом він наказав нам наблизитися до нього і стати у великій заглибині в скелі. Потім він витягнув руку, вказуючи на якусь точку у воді. Я уважно придивився.

На відстані п’яти метрів од мене промайнула якась тінь і спустилася на дно. Мене пронизала тривожна думка про акулу. Проте я помилився: ми й цього разу мали справу не з океанським страхіттям.

Це була людина, жива чорна людина, індієць-риболов, мабуть, якийсь бідолаха, що прийшов за черепашками перед початком промислу. Мені було добре видно дно його човна на відстані кількох футів од нього. Він пірнав і знову випливав на поверхню. Швидко досягати дна йому допомагав камінь, обточений у вигляді голови цукру і прив’язаний вірьовкою до човна. Це було єдине знаряддя ловця перлів. Стискуючи його ногами, індієць спускався на дно, приблизно на глибину п’яти метрів, ставав навколішки і починав без розбору наповнювати торбинку перловими черепашками. Потім повертався в човен, висипав у нього свій вилов, піднімав камінь і починав усе заново. Він тримався під водою не більше тридцяти секунд.

Ловець не помітив нашої присутності, бо нас закривала тінь від скелі. А втім, як могло навіть спасти на думку цьому бідному індійцеві, що люди, такі ж створіння, як і він сам, були поряд з ним під водою і уважно стежили за всім процесом ловлі, за кожним його рухом.

Він уже багато разів піднімався і знову пірнав, кожного разу виносячи на поверхню не більше десятка черепашок, бо йому доводилося відривати їх од дна, до якого вони добре прикріплювалися міцним шовковим павутинням. А скільки черепашок були пусті і не мали перлин, заради яких він рискував життям! Я спостерігав його роботу дуже уважно.

Водолаз спускався і піднімався через рівні проміжки часу. Протягом півгодини ніяка небезпека йому не загрожувала. А вона була близько!

Я раптом помітив, як індієць, стаючи навколішки, щоб збирати черепашки, несподівано скочив на ноги і поспішно кинувся до поверхні води.

Я зрозумів його страх. До нещасного водолаза зверху наближалася велетенська тінь. Це була акула дуже великих розмірів. Вона швидко пливла йому навперейми з палаючими очима і розкритою пащею.

Мене охопив такий жах, що я не міг поворухнутися.

Ненажерливий хижак кинувся прямо на нещасного ловця. Той рвонувся вбік і уник зубів акули, але не встиг утекти від удару страшного хвоста; цей удар влучив йому прямо в груди, і індієць упав на дно.

Ця сцена тривала лише кілька секунд. Акула перевернулася на спину і готувалася вже перекусити індійця, як раптом капітан Немо, який сидів поруч зі мною, швидко скочив на ноги. З кинджалом у. руці він сміливо пішов на потвору, готовий битися з нею сам на сам.

Акула, що вже готувалася схопити нещасного, раптом помітила нового суперника, знову перевернулася на живіт і кинулася на нього.

Я й досі бачу перед собою позу капітана. Трохи зігнувшись, він з разючим спокоєм чекав наближення страшного ворога… Коли акула кинулася на нього, капітан з надзвичайною спритністю відскочив убік, уникнув удару і глибоко встромив кинджал страхіттю в живіт. Але це ще не був кінець. Тільки тепер почалася страшна боротьба.

Акула наче заревла. Кров потоком била з її рани. Вода стала темно-червоною, непрозорою, і далі вже я нічого не міг бачити, — нічого до того часу, поки вода трохи не посвітлішала. Тоді я побачив хороброго капітана: вчепившись рукою за один з плавців, він бився з потворою сам на сам, безперервно ударяючи її кинджалом у живіт, але не маючи змоги завдати останнього, вирішального удару — в серце. Акула одчайдушно відбивалася і з такою силою збовтувала воду, що я ледве утримувався на ногах.

Я хотів кинутися на допомогу капітанові, але страх прикував мене до місця. Я дивився розгубленими очима на жахливу боротьбу. Ставало ясно, що хід її починав змінюватися. Капітан упав, не витримавши страшної ваги акули, що придавила його. Потім паща акули, величезна і страшна, розкрилася, наче велетенські ножиці, і це були б останні хвилини життя капітана, коли б раптом Нед Ленд не кинувся швидше за блискавку до акули і не завдав їй страшного удару своїм гарпуном.

Вода знову стала темною від потоків крові і заходила ходором від несамовитих рухів і ударів хвоста акули. Нед Ленд не промахнувся. Гарпун влучив їй прямо в серце. Почалась агонія потвори. Передсмертні корчі акули були такої сили, що створене ними хвилювання води перекинуло Конселя.

Тимчасом Нед Ленд витягнув капітана з-під акули. Не маючи жодного поранення, капітан, як тільки став на ноги, підбіг до індійця, швидко перерізав вірьовку, що з’єднувала його з каменем, узяв його на руки і, відштовхнувшись ногою від дна, піднявся на поверхню.

Ми втрьох випливли слідом за ним і через короткий час уже були в човні ловця перлів.

Капітан Немо перш за все вирішив привести потерпілого до притомності. Я не надіявся, що це йому вдасться, хоч індієць пробув під водою не дуже довго. Проте удар акули міг бути для нього смертельним.

На щастя, енергійні розтирання його тіла, які робили капітан Немо і Консель, допомогли, і індієць потроху почав приходити до пам’яті. Він розплющив очі. Яким повинен був бути подив, навіть жах індійця, коли він побачив чотири великі мідні голови, що схилилися над ним!

І що він міг подумати, коли капітан Немо вийняв з кишені мішечок з перлинами і поклав йому в руку? Цей чудовий подарунок водяної людини цейлонець прийняв тремтячою рукою. Його здивований і разом з тим наляканий вигляд свідчив про те, що він так і не знав, яким надприродним істотам він зобов’язаний багатством і власним життям.

За знаком капітана ми знов опустилися на перлову мілину і знайомою вже дорогою за півгодини дійшли до якоря шлюпки «Наутілуса». Піднявшись на її борт, ми з допомогою матросів звільнилися від важких мідних шоломів.

Перше слово капітана Немо було до канадця.

— Дякую вам, пане Ленд! — сказав він.

— Нема за що, капітане, — відповів Нед Ленд. — Я тільки повернув свій борг!

Ледве помітна усмішка промайнула на губах капітана Немо, і цим усе закінчилось.

— До «Наутілуса»! — скомандував він.

Шлюпка полетіла по хвилях. Через кілька хвилин ми зустріли труп акули, що виплив на поверхню.

По довгих серпоподібних плавцях, які по краях були чорні, я впізнав страшну акулу Індійського океану, найнебезпечнішу серед так званих справжніх акул. Довжина її перевищувала двадцять п’ять футів. Величезна паща займала третину тіла. Це була вже доросла акула, про що свідчили шість рядів зубів, розташованих у вигляді рівнобедреного трикутника на верхній щелепі.

Консель дивився на неї з чисто науковою цікавістю, і я можу присягнутися, що він її відносив, і не без підстав, до класу риб, підкласу хрящуватих або пластинчатозябрових, до ряду акулових, до родини справжніх акул.

У той час як я розглядав цю нерухому масу, навколо шлюпки раптом з’явилося до дванадцяти ненажерливих родичів цієї акули. Не звертаючи на нас уваги, вони кинулися на труп і жадібно почали розривати його, вириваючи одна в одної куски м’яса.

О пів на дев’яту ми вже були на борту «Наутілуса». Я почав згадувати всі подробиці нашої подорожі на Манаарську перлову мілину. З неї можна було зробити два висновки: по-перше, що по сміливості у капітана Немо не було суперників; по-друге, що він готовий був віддати життя заради врятування людини, тобто представника того роду, від якого він тікав в океанські глибини. Отже, хоч би що говорила ця дивовижна людина про себе, вона ще не змогла повністю заглушити в собі гуманні почуття.

Коли я висловив це капітанові Немо, він відповів мені трохи схвильовано:

— Це індієць, пане професоре, мешканець країни пригноблених! А я був, є і буду до свого останнього подиху другом і захисником усіх пригноблених!