РОЗДІЛ V Аравійський тунель

Того ж дня я передав Конселеві і Недові Ленду ту частину цієї розмови, яка найбільше їх цікавила. Коли я сповістив їх, що через два дні ми будемо вже у водах Середземного моря, Консель заплескав у долоні, а Нед Ленд недовірливо знизав плечима.

— Підводний тунель! — вигукнув він. — Сполучення між морями! Та про це ніхто ніколи не чув!

— Друже Нед, — відповів йому Консель, — а ви чули, щоб хто-небудь говорив про «Наутілус»? Ні! Але ж він існує! Отже, не знизуйте з такою недовірою плечима і не заперечуйте факти лише тому, що ви про них ніколи не чули!

— Що ж, побачимо! — кинув Нед Ленд, струшуючи головою. — Я буду тільки надзвичайно задоволений, якщо ми справді незабаром потрапимо в Середземне море через прохід, про який говорить капітан.

Того ж вечора «Наутілус», пливучи на поверхні моря, наблизився під 21°30΄ північної широти до аравійського берега. Я побачив Джедду, важливий торговельний центр, зв’язаний з Єгиптом, Сирією, Туреччиною й Індією. З того місця, де ми перебували, я досить чітко розрізнив увесь ансамбль міських будинків, пришвартовані вздовж набережних кораблі, а також великі кораблі на рейді — через глибоку осадку вони не підходять близько до берега. Сонце вже спустилося майже до самого горизонту; його яскраве проміння заливало світлом міські будівлі, підкреслюючи їхню білизну. Окремо від міста стояло кілька дерев’яних і очеретяних халупок бедуїнів.

Невдовзі Джедда зникла у вечірній пітьмі, і «Наутілус» заглибився у ледве фосфоресціюючу воду.

На другий день, 10 лютого, «Наутілус» виплив на поверхню, але назустріч нам ішло багато кораблів, і він поквапився знову зануритись углиб. Опівдні, коли потрібно було робити виміри, «Наутілус» знову піднявся і продовжував плисти на поверхні, бо кораблі вже зникли.

У супроводі Конселя і Неда Ленда я вийшов на палубу. Східний берег неясно маячив у вологому тумані.

Спершись ліктями на борти шлюпки, ми тихо розмовляли про всяку всячину, коли раптом Нед Ленд витягнув руку у напрямі якоїсь точки в морі і спитав:

— Ви нічого не бачите, пане професоре?

— Ні, Неде, — відповів я. — Адже ви знаєте, що в мене не такі зіркі очі, як у вас.

— Дивіться краще, — наполягав Нед, — он там, попереду, з правого борту, трохи вище прожектора! Невже ви не бачите якусь рухливу масу?

— Справді, — сказав я, уважно придивляючись, — я помічаю якесь темнувате тіло на поверхні води.

— Другий «Наутілус»? — вигукнув Консель.

— Ні, — озвався канадець, — але я не дуже помилюся, якщо скажу, що це якась морська тварина.

— А хіба в Червоному морі водяться кити? — запитав Консель.

— Так, друже, — відповів я, — зрідка зустрічаються.

— Це зовсім не кит, — знову сказав канадець, не перестаючи пильно вдивлятися в помічену тварину. — Ми з китами старі знайомі, і я ніколи не помилюся при зустрічі.

— Що ж, зачекаємо! — запропонував Консель. — «Наутілус» прямує якраз у цей бік, і ми скоро дізнаємося, з ким маємо справу.

— Але це тоді… — почав я.

— Дивіться, — перервав мене канадець, — воно перевертається на спину, грудьми догори.

— Та це ж сирена, з дозволу пана, справжнісінька сирена! — закричав Консель.

Слова Конселя відразу наштовхнули мене на правильну думку, і я зрозумів, що ця тварина належала до того виду морських істот, яких легенди перетворили на сирен — напівжінок, напівриб.

— Ні, — заперечив я Конселю, — це не сирена, але така ж цікава тварина з родини сирен, що дуже рідко зустрічається у Червоному морі. Це дюгонь.

— Ряд сирен, група рибоподібних, підклас дельфінових, клас ссавців, тип хребетних, — замурмотів Консель.

Коли Консель давав таку характеристику, додавати щось не було потреби.

Тимчасом Нед Ленд продовжував вдивлятись у тварину. Очі його блищали від пристрасного бажання, а рука наче вже відчувала гарпун. Можна було подумати, що він тільки чекає слушної нагоди, щоб кинутись у воду і напасти на дюгоня.

— Ой пане професоре, — звернувся він до мене тремтячим від збудження голосом, — мені ще ніколи не доводилося полювати на таких!

У цих словах виявився весь характер гарпунника.

Цієї миті на палубу піднявся капітан Немо. Він побачив дюгоня і, кинувши погляд на канадця, зрозумів його настрій.

— Коли б ви зараз тримали гарпун, пане Ленд, — звернувся він до Неда, — він вам, напевно, пік би руку?

— Цілком вірно, капітане!

— І вам хотілося б хоч на день повернутися до професії гарпунника і збільшити ще однією перемогою список своїх мисливських успіхів?

— З великим задоволенням!

— Що ж, можете спробувати!

— Дуже вдячний, капітане, — відповів Нед.

Очі його загорілися.

— Тільки попереджаю, — продовжував капітан, — треба бити без промаху! Це у ваших інтересах!

— Невже дюгонь така небезпечна тварина? — запитав я.

Канадець лише зневажливо знизав плечима.

— Так, — відповів капітан. — Іноді ця тварина кидається на мисливців і перекидає їхню шлюпку. Але Недові Ленду нема чого боятися цієї небезпеки. Його око влучне, рука міцна. І я раджу йому не промахнутися не тому, що дюгонь небезпечний, а тому, що в нього смачне, як у дичини, м’ясо. Здається, пан Ленд завжди готовий поласувати хорошою стравою.

— Он як! — вигукнув Нед. — Ця тварина до всього ще й смачна!

— Так, пане Ленд. Його м’ясо вважається надзвичайно цінним і в Меланезії подається на царські столи. Останнім часом на дюгоня полюють з особливим запалом, так що він незабаром, як і його ближчий родич — ламантин, буде знищений.

— У такому разі, капітане, — сказав серйозно Консель, — можливо, це останній представник його родини, то чи не слід його зберегти в інтересах науки?

— Може, й так, — заперечив канадець, — але в інтересах кулінарії краще на нього пополювати.

— Отже, дійте, пане Ленд! — відповів капітан.

У цей час на палубі з’явилося сім матросів команди, мовчазних і безпристрасних, як завжди. Один з них ніс гарпун і вірьовку, що використовується при ловлі китів. Шлюпку зняли з її місця на палубі і спустили на воду. Шість гребців зайняли свої місця, один став до стерна. Нед, Консель і я сіли на кормі.

— Хіба ви не поїдете з нами, капітане? — спитав я.

— Ні, пане професоре, але я бажаю вам успіхів! Шлюпка відпливла і під ударами шести весел швидко полетіла в напрямі до дюгоня, який знаходився тоді на відстані миль двох од «Наутілуса».

Підійшовши на кілька кабельтових до тварини, шлюпка попливла повільніше, весла заглиблювалися у тиху воду без будь-якого шуму. Нед Ленд з гарпуном у руці перейшов на ніс човна. Гарпун для полювання на китів прикріплюється звичайно до дуже довгої вірьовки, яка швидко розмотується пораненою твариною. Але тепер вірьовка була завдовжки не більше десяти брасів, до її кінця був прив’язаний пустий бочонок, який, залишаючись на поверхні, повинен був показувати напрям підводного шляху дюгоня.

Я піднявся і тепер уже ясно побачив супротивника канадця. Дюгонь, якого ще називають алікором, дуже нагадував ламантина. Його видовжене тіло закінчувалося довгим хвостом, а бокові плавці — справжніми пальцями. Він відрізнявся од ламантина тим, що його верхня щелепа була озброєна двома довгими і гострими зубами, справжніми іклами, що грізно стирчали в різні боки.

Дюгонь, на якого Нед Ленд збирався напасти, був величезний, завдовжки понад сім метрів. Він не рухався і, здавалося, спав на поверхні. Це значно полегшувало напад Неда.

Шлюпка обережно наблизилася до тварини на відстань трьох брасів. Матроси підняли весла, я трохи підвівся з свого місця. Нед Ленд ледь відхилився назад, змахнув рукою і з силою кинув гарпун.

Слідом за цим почувся свист, і дюгонь зник. Очевидно, гарпун зачепив лише воду.

— Тисяча чортів! — закричав розлючений Нед, — я промазав!

— Ні, — відізвався я, — тварину поранено, он сліди крові. Але гарпун не залишився в його тілі і упав у воду.

— Мій гарпун! — вигукнув Нед. — Мій гарпун! Матроси почали гребти, стерничий спрямував шлюпку до плаваючого бочонка. Виловивши гарпун, шлюпка кинулася навздогін тварині.

Дюгонь час від часу з’являвся на поверхні моря, щоб подихати. Рана, очевидно, була неглибокою, бо він плив з великою швидкістю. Шлюпка, яку приводили в рух дванадцять мускулястих рук, летіла по його слідах. Не раз вона наближалася до тварини на кілька брасів, і канадець уже збирався знову кинути гарпун, але вона раптово пірнала у воду, де вже не було можливості влучити в неї.

Можна уявити собі, який гнів охопив нетерплячого Неда Ленда. Він посилав навздогін тварині найенергійніші прокляття, які тільки існували в англійській мові. Навіть я починав відчувати деяку прикрість, коли бачив, як дюгонь розгадує всі наші хитрощі.

Так ми переслідували його без відпочинку вже понад годину, і я все більше починав сумніватися в тому, що ми ним оволодіємо, коли раптом тварина вирішила помститися нам за переслідування. Вона повернулася, щоб у свою чергу напасти на шлюпку.

Цей маневр не уникнув очей канадця.

— Увага! — крикнув він.

Стерничий вимовив кілька слів своєю дивною мовою, попереджаючи, мабуть, людей про необхідність бути на сторожі.

Дюгонь, підпливши на двадцять футів до шлюпки, зупинився, втягнув широкими ніздрями, розташованими не поблизу пащі, а у верхній частині морди, біля очей, багато повітря і кинувся на нас.

Нам не пощастило уникнути удару, але, дякуючи спритності стерничого, шлюпка майстерно зробила поворот і не перевернулася, а тільки набрала одну-дві тонни води, яку потім довелося вичерпувати. Нед Ленд, учепившись за ніс шлюпки, осипав ударами гарпуна велетенську тварину, яка вп’ялася зубами в борт шлюпки і намагалася підняти її з води, як лев піднімає косулю. Ми всі попадали один на одного, і я не знаю, як закінчилася б ця пригода, коли б канадець, ще більше розлючений твариною, не ударив нарешті її прямо в серце.

Я почув скрегіт зубів по обшивці шлюпки, і дюгонь зник, потягши за собою й гарпун. Але в скорому часі бочонок виплив на поверхню, а після нього з’явилось і тіло тварини, перевернуте на спину. Шлюпка обережно підпливла до дюгоня, взяла його на буксир і потягла до «Наутілуса».

Щоб витягнути тушу на палубу, довелося застосувати талі, бо вона важила понад п’ять тисяч кілограмів. Дюгоня розрубали на частини під безпосереднім доглядом Неда, який уважно стежив за всіма моментами цієї операції. Того ж вечора стюард подав мені на обід кілька кусків м’яса дюгоня, майстерно приготовленого коком. Воно мені здалося прекрасним, навіть кращим за м’ясо корови.

На другий день, 11 лютого, камбуз «Наутілуса» збагатився ще одним сортом смачної дичини. Зграйка морських ластівок сіла на палубу корабля. Це була різновидність поширених в Єгипті нільських ластівок з чорним дзьобом, сірою гострокінцевою голівкою, з очима, оточеними білими цятками, з сіруватими крилами, спинкою і хвостом, з білими черевцем і шийкою, з червоними лапками. Ми також спіймали кілька дюжин нільських качок — надзвичайно смачних диких птахів з білою головою і шиєю в чорних цятках.

«Наутілус» у цей день ішов розмірено. Він, здавалося, нікуди не поспішав. У міру того як ми наближалися до Суецу, я помітив, що вода Червоного моря ставала все менш солоною.

О п’ятій вечора ми побачили на півночі мис Рас-Мохаммед, який є кінцем кам’янистої Аравії, що лежить між Суецькою затокою і затокою Акаба.

«Наутілус» увійшов у протоку Жубаль, що вела до Суецької затоки. Я виразно помітив високу гору, яка височіла над обома затоками Рас-Мохаммеда. Це була гора Синай, на вершину якої, за переказами, піднімався Моїсей.

О шостій годині «Наутілус», то пливучи на поверхні, то заглиблюючись, пройшов поблизу Тору, розташованого в глибині бухти. Води цієї бухти здавалися, як про це мені вже говорив капітан, забарвленими в червоний колір. Настала ніч, сповнена важкого мовчання, що лише інколи порушувалося криком пелікана або якогось іншого нічного птаха, плескотом хвиль припливу, що розбивались об рифи, або далеким гулом пароплавів, колеса яких розсікали воду бухти.

Між восьмою та дев’ятою годинами «Наутілус» спустився на кілька метрів під воду. Згідно з моїми розрахунками, ми повинні були бути зовсім близько від Суецу. У вікна салону я бачив основу скель, яскраво освітлених нашим прожектором. Мені здавалося, що прохід ставав усе вужчим.

У чверть на десяту судно випливло на поверхню. Бажання капітана швидше пройти Аравійський тунель не давало мені ні хвилини спокою, і я вийшов на палубу подихати свіжим нічним повітрям.

Невдовзі я побачив у темряві на відстані однієї милі од нас бліде світло, послаблене вечірнім туманом.

— Плавучий маяк! — промовив чийсь голос коло мене.

Я здригнувся від несподіванки, повернувся і побачив капітана Немо.

— Це суецький плавучий маяк, — повторив він. — Незабаром ми наблизимося до входу в тунель.

— Очевидно, вхід у нього не легкий?

— Так, пане професоре. Тому я взяв за правило, входячи в тунель, особисто перебувати в рульовій рубці, щоб керувати судном. А тепер, пане Аронакс, вам доведеться зійти вниз: «Наутілус» повинен спускатися під воду, щоб повернутися на поверхню вже після проходу через Аравійський тунель.

Я пішов слідом за капітаном Немо. Люки закрилися, резервуари наповнилися водою, і корабель заглибився на десять метрів.

Я хотів уже повернутися в свою кімнату, коли капітан зупинив мене.

— Пане професоре, — спитав він, — чи не хочете ви піти зі мною в рульову рубку?

— Я просто не насмілювався вас просити про це, капітане.

— В такому разі, ходімте. Там ви побачите все, що можна бачити в цьому підземному і разом з тим підводному плаванні.

Ми пройшли разом з капітаном Немо до центрального трапа. Піднявшись до половини, він відчинив двері, пройшов верхній коридор і опинився в рубці управління, що знаходилася, як відомо, в передній частині корабля.

Це була квадратна каюта, розміром шість на шість футів, схожа на каюти, які займають стерничі на пароплавах, що курсують по Міссісіпі чи Гудзону. Посередині її знаходився штурвал, встановлений вертикально і з’єднаний із стерном управління штуртросами, які відходили аж до корми. В усіх чотирьох стінах рубки були ілюмінатори з товстого сочевицеподібного скла, які дозволяли стерничому дивитися в усі боки.

У рубці було темно. Але невдовзі очі звикли до пітьми, і я помітив стерничого, могутню людину, руки якої лежали на штурвалі. Морські глибини попереду були освітлені прожектором, що горів на протилежному кінці корабля.

— А тепер, — сказав капітан Немо, — пошукаємо вхід у наш тунель.

Електричні дроти з’єднували рубку управління з машинним відділенням. Звідси капітан міг давати послідовні команди для зміни напряму і руху «Наутілуса». Він натиснув металеву кнопку, і швидкість обертання гвинта відразу помітно зменшилася.

Я мовчки дивився на високу круту стіну — непохитну основу піщаного материка; на відстані кількох метрів од неї ми пливли протягом цілої години. Капітан Немо не спускав очей з компаса, що висів у рубці. Іноді він робив ледве помітний жест рукою, і стерничий одразу трохи змінював курс корабля.

Я притулився до ілюмінатора лівого борту і роздивлявся розкішні колонії коралів, зоофітів, водоростей, членистоногих, що ворушили величезними клешнями, ховаючись у тріщинах скель.

О десятій годині п’ятнадцять хвилин капітан Немо сам став за штурвал. Перед нами розкрився вхід у широку і глибоку чорну галерею. «Наутілус» сміливо заглибився в неї. Відразу почулося незвичайне гудіння. Це був гул вод Червоного моря, які мчали схилом тунелю в Середземне море. «Наутілус», підхоплений цим потоком, летів з швидкістю стріли, незважаючи на те, що для гальмування його руху машини з максимальним напруженням обертали гвинт у протилежний бік.

На стінах вузького тунелю я міг лише помітити блискучі смуги світла, прямі лінії, вогняні борозни, в які перетворювалися промені прожектора під дією швидкості.

Серце моє шалено билося.





О десятій годині тридцять п’ять хвилин капітан Немо залишив штурвальне колесо і, обернувшись до мене, сказав:

— Середземне море!

Отже, підхоплений потоком, «Наутілус» менш ніж за двадцять хвилин перетяв під землею Суецький перешийок…

Загрузка...