20 000 льє під водою

РОЗДІЛ IV Нед Ленд

Капітан Фарагут був добрим моряком, гідним фрегата, яким він командував. Його корабель і він складали ніби одне ціле. Він був душею корабля. В питанні про існування нарвала в нього не було ніяких сумнівів, і він навіть не дозволяв на своєму судні будь-яких суперечок з цього приводу. Капітан вірив у чудовисько, як деякі жінки вірять у Левіафана, — серцем, а не розумом. Чудовисько існувало, і він очистить від нього моря, — в цьому він поклявся. Це був свого роду родоський рицар, який ішов назустріч змію, що розоряв його острів. Або капітан Фарагут уб’є нарвала, або нарвал уб’є капітана Фарагута, — середини тут не могло бути.

Суднові офіцери поділяли думку свого начальника. Треба було тільки послухати, як вони, стежачи за величезним простором океану, розмовляли, сперечались, обговорювали різні шанси на зустріч з чудовиськом. Нерідко то той, то другий добровільно йшов на вахту, тоді як за всяких інших умов кожен з них прокляв би цей нудний обов’язок. Поки сонце описувало своє денне коло, щогли були всіяні матросами, бо дошки палуби пекли їм ноги, і вони не могли встояти на них. А тимчасом «Авраам Лінкольн» ще не розрізав підозрілих вод Тихого океану.

Екіпаж горів бажанням зустріти нарвала, загарпунити його, витягти на палубу і порубати на куски. Всі вдивлялися в море з надзвичайною увагою. До того ж капітан Фарагут обіцяв суму в дві тисячі доларів тому, хто перший помітить тварину, буде то юнга чи матрос, боцман чи офіцер. Можна собі уявити, з якою старанністю очі екіпажу «Авраама Лінкольна» вдивлялися в море!

Я теж не відставав од інших і щодня подовгу стежив за океаном. Фрегат мав усі підстави називатися Аргусом[20]. Один тільки Консель байдуже ставився до питання, що цікавило всіх, і не поділяв загального захоплення.

Я вже говорив, що капітан Фарагут потурбувався спорядити свій корабель усіма знаряддями для ловлі велетенського кита. Жодне китоловне судно, мабуть, не могло бути краще озброєне. Ми мали в своєму розпорядженні всі відомі китоловні снаряди від гарпуна, який кидають руками, до зубчатих стріл і розривних куль. На носу стояла вдосконалена гармата, що заряджалася з казенної частини, з дуже товстими стінками і дуже вузьким жерлом; модель цієї гармати згодом була на всесвітній виставці в 1867 р. Оця дорогоцінна гармата посилала без усякого зусилля конічне ядро вагою в чотири кілограми на відстань у середньому до шістнадцяти кілометрів.

Отже, «Авраам Лінкольн» володів усіма засобами руйнування. Але цього мало — на борту був сам Нед Ленд, король гарпунників.

Нед Ленд, уродженець Канади, володів незвичайною вірністю руки і не знав собі рівних у. своєму ремеслі. Вправність і холоднокровність, сміливість і хитрість — усі ці якості досягали в нього найвищого ступеня, і треба було бути китові дуже хитрим або кашалотові занадто підступним, щоб уникнути удару його гарпуна.

Нед Ленд мав близько сорока років. Це був чоловік високого росту, — понад шість футів, — міцно збудований, суворий, мало товариський, часом запальний і дуже сердитий, коли йому перечили. Зовнішність його привертала увагу, а твердість погляду надавала його обличчю особливої виразності.

Я гадаю, що капітан Фарагут розумно вчинив, запросивши Неда на борт фрегата: він один вартий був усього екіпажу через вірність руки і погляду. Неда Ленда можна було б порівняти з потужним телескопом, з’єднаним водночас з гарматою, завжди готовою вистрілити.

Канадець — той же француз, і хоч який мало товариський був Нед Ленд, я повинен визнати, що він почував до мене деяку прихильність, — очевидно, він радів з нагоди поговорити по-французьки. І я охоче слухав старофранцузький діалект, який ще й досі зберігся з часів Рабле[21] в деяких провінціях Канади. Сім’я гарпунника походила з Квебека, і члени її були сміливими рибалками ще в ті часи, коли це місто належало Франції.

Потроху Нед розговорився, і я охоче слухав його розповідь про пригоди в полярних морях. Він розповідав про свої рибні ловлі і поєдинки з великою природною поетичністю, і мені здавалося, що я слухаю канадського Гомера[22], який співає «Іліаду» північних країн.

Я описую цю сміливу людину такою, якою знаю її тепер, бо ми з нею вже старі друзі, зв’язані тією нерозривною дружбою, яка народжується і міцніє в найтяжчих випробуваннях! Ах, бравий Неде! Я хотів би прожити сто років ще, щоб згадка про тебе була довшою!

Яка ж була думка Неда Ленда про морське чудовисько? Я повинен признатися, що він зовсім не вірив в існування нарвала і — єдиний на борту фрегата — не поділяв загального переконання. Він уник навіть розмови на цю тему, коли я одного разу спробував довідатися про його думку.

Одного чудового вечора, 30 липня, тобто через три тижні після нашого відплиття, фрегат знаходився недалеко від мису Бланка, на відстані тридцяти миль під вітром од берегів Патагонії. Ми перетяли вже тропік Козерога, і тепер на відстані менш ніж сімсот миль на південь перед нами відкривалася Магелланова протока. Ще тиждень — і «Авраам Лінкольн» борознитиме води Тихого океану.

Я і Нед Ленд сиділи на юті[23], розмовляли про те й про се, вдивляючись у таємниче море, глибини якого залишалися досі недоступними поглядові людини. Цілком природно, я заговорив про велетенського нарвала і проаналізував різні шанси на успіх або невдачу нашої експедиції. Потім, помітивши, що Нед мовчить, даючи мені можливість говорити, я прямо запитав його про нарвала:

— А що, Неде, невже ви не вірите в існування величезного кита, якого ми переслідуємо? Чи маєте ви якісь особливі причини не вірити?

Гарпунник мовчки дивився на мене кілька хвилин, перш ніж відповісти, потім звичним жестом руки провів по широкому лобі, заплющив очі, нібито зосереджуючись, і сказав нарешті:

— Мабуть, маю, пане Аронакс.

— Однак, Неде, ви, як гарпунник за професією, який уже не раз мав справу з великими морськими ссавцями і уява якого може легко сприйняти гіпотезу про велетенських китів, ви менше, ніж хто інший, повинні були б сумніватися за таких обставин.

— Отут ви помиляєтеся, пане професоре, — відповів Мед. — Якщо невіглас вірить у незвичайні комети, що перетинають простір, або в існування допотопних чудовиськ, які живуть усередині земної кулі, то це ще сяк-так; але ні астроном, ні геолог не повірять цим казкам. Так і китолов. Я переслідував багато китоподібних тварин, загарпунив велику кількість їх, багатьох з них убив, проте, хоч які вони були великі й сильні, ні їхні хвости, ні їхні бивні не в змозі були пробити обшивку пароплава.

— І все ж, Неде, розповідають, що зуб нарвала пробивав наскрізь великі судна.

— Дерев’яні, можливо, — відповів канадець, — але й цього я ніколи не бачив. Отже, поки сам не пересвідчуся, я заперечуватиму, що кити, кашалоти або нарвали спроможні на подібні дії.

— Послухайте, Неде…

— Ні, пане професоре, ні. Все що вам завгодно, тільки не це. Можливо, велетенський спрут…

— Це ще менш імовірно, Неде. Спрут — тільки молюск. І вже навіть ця назва вказує на м’якість його тіла. Хоч би спрут був завдовжки п’ятсот футів, він, належачи до безхребетних, зовсім не є небезпечним для таких суден, як «Шотландія» або «Авраам Лінкольн». Отже, слід відкинути як вигадки розповіді про подвиги кракенів або інших чудовиськ цього роду.

— Значить, пане натуралісте, — зауважив Нед Ленд досить іронічним тоном, — ви продовжуєте вірити в існування величезного кита?..

— Так, Неде, я повторюю вам це з переконливістю, то має своєю підставою ряд незаперечних фактів. Я вірю в існування ссавця дуже міцної будови, що належить до розряду хребетних, як кити, кашалоти або дельфіни, і наділений бивнем виняткової пробивної сили.

— Гм! — гмукнув гарпунник, похитуючи головою з виглядом людини, яку не переконаєш.

— Візьміть до уваги, мій дорогий, — продовжував я, — що коли така тварина існує, коли вона живе в глибинах океану на відстані кількох миль од поверхні води, то вона неодмінно повинна мати такий організм, міцність якого ні з чим не можна порівняти.

— А чому цей організм такий міцний? — спитав Нед.

— Тому, що потрібна незмірна сила, щоб витримувати на такій глибині тиск води.

— Справді? — сказав Нед, дивлячись на мене примруженим оком.

— Так, і кілька цифр легко доведуть вам це.

— О, цифри! — заперечив Нед. — З цифрами можна зробити що завгодно.

— В торгових справах, Неде, але не в математиці. Слухайте. Уявімо собі тиск в одну атмосферу у вигляді тиску водяного стовпа заввишки тридцять два фути. Насправді водяний стовп повинен бути трохи нижчим, бо мова йде про морську воду, щільність якої більша за щільність прісної води. Отже, коли ви пірнаєте у воду, Неде, то тіло ваше витримує тиск у стільки атмосфер, тобто у стільки кілограмів на кожний квадратний сантиметр своєї поверхні, скільки стовпів води у тридцять два фути відділяють вас од поверхні моря. З цього випливає, що на глибині в триста двадцять футів тиск цей дорівнює десяти атмосферам, на глибині три тисячі двісті футів — ста атмосферам, а на глибині тридцять дві тисячі футів, тобто приблизно дві з половиною милі, — тисячі атмосферам. Інакше кажучи, коли б ви могли досягти такої глибини в океані, то кожний квадратний сантиметр поверхні вашого тіла зазнавав би тиску в тисячу кілограмів. А чи знаєте ви, дорогий Неде, скільки квадратних сантиметрів має поверхня вашого тіла?

— Не маю й найменшої уяви про це, пане Аронакс.

— Близько сімнадцяти тисяч.

— Невже стільки?

— А через те що насправді атмосферний тиск трохи перевищує вагу одного кілограма на квадратний сантиметр, то ваші сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів витримують цієї миті тиск у сімнадцять тисяч п’ятсот шістдесят вісім кілограмів.

— І я цього не помічаю?

— Так, ви цього не помічаєте. І якщо вас не роздавлює такий тиск, то це тому, що повітря, яке проникає всередину вашого тіла, давить там з такою ж силою. Таким чином, утворюється повна рівновага між тиском внутрішнім і зовнішнім, це й дає вам можливість непомітно витримувати цей тиск. Але у воді — інша справа.

— Так, я розумію, — відповів Нед, ставши уважнішим. — Вода мене оточує, але не проникає всередину.

— Вірно, Неде. Таким чином, на відстані тридцяти двох футів од поверхні моря ви будете відчувати тиск у сімнадцять тисяч п’ятсот шістдесят вісім кілограмів; на глибині в триста двадцять футів цей тиск збільшиться в десять разів, тобто дорівнюватиме ста сімдесяти п’яти тисячам шестистам вісімдесяти кілограмам; на глибині в три тисячі двісті футів тиск збільшиться в сто разів і дорівнюватиме мільйону семистам п’ятдесяти шести тисячам восьмистам кілограмам, нарешті, на глибині в тридцять дві тисячі футів він посилиться в тисячу разів, тобто становитиме сімнадцять мільйонів п’ятсот шістдесят вісім тисяч кілограмів; одним словом, ви були б сплющені так, ніби вас витягли з-під гідравлічної машини.

— Хай йому чорт! — вигукнув Нед.

— Отже, шановний мій китолове, якщо хребетні завдовжки кілька сотень метрів і відповідної товщини можуть існувати в подібних глибинах і поверхня їхня налічує мільйони квадратних сантиметрів, то вони витримують тиск багатьох мільярдів кілограмів. Підрахуйте тепер, яким повинен бути опір їхньої кісткової системи і яка сила їхнього організму, щоб вони могли витримувати такий тиск!

— Схоже на те, — відповів Нед, — що вони повинні бути обшиті листовим залізом вісім дюймів[24] завтовшки, як броненосні фрегати.

— Правильно, Неде. А тепер подумайте, які руйнування може зробити подібна маса, кинувшись із швидкістю експреса на корпус пароплава.

— Так… справді… можливо, — відповів канадець, збентежений цими цифрами, але ще не бажаючи здаватися.

— Ну що, переконав я вас?

— Ви мене переконали тільки в одному, пане натуралісте: якщо подібні тварини існують у глибині морів, то вони повинні обов’язково бути такими сильними, як ви про це говорите.

— Але якщо вони не існують там, упертий гарпуннику, то як ви поясните випадок, що стався з «Шотландією»?

— Це можливо… — почав Нед нерішуче.

— Та говоріть же!

— Можливо… це неправда! — відповів канадець.

Але така відповідь доводила лише впертість гарпунника і нічого більше. Цього дня я не пробував уже його переконувати. Випадок з «Шотландією» був безсумнівним. Пробоїна була настільки очевидною, що її довелося забивати; і я не думаю, щоб можна було довести існування пробоїни більш незаперечним способом. Але ж ця пробоїна не могла з’явитися сама по собі, і через те що вона не була зроблена ні підводними скелями, ні підводними машинами, необхідно було визнати існування свердлячого органу якоїсь тварини.

Я особисто на підставі всіх вищенаведених міркувань відносив цю тварину до типу хребетних, до класу ссавців, до групи рибоподібних і, нарешті, до ряду китоподібних. Що ж до родини, до якої слід було її віднести, — китів, кашалотів або дельфінів, — її виду і, нарешті, різновидності, то питання це може бути з’ясовано тільки згодом. Щоб розв’язати його, слід було розтяти цю невідому тварину; а щоб її розтяти, треба було спочатку її впіймати; щоб упіймати, треба було загарпунити її — це стосувалося Неда Ленда; щоб загарпунити, слід було її побачити — це було справою всього екіпажу; щоб побачити, треба було її зустріти, — а це вже було справою нагоди.