20 000 льє під водою

РОЗДІЛ XIII Крижані затори

«Наутілус» продовжував неухильно рухатися на південь. Він ішов уздовж п’ятдесятого меридіана з досить значною швидкістю. Невже він хотів досягти полюса? Я не вірив у це, бо досі всі спроби досягти південної точки земної кулі закінчувалися невдачами. Крім того, було вже надто пізно, бо 13 березня в Антарктиці відповідає 13 вересня в північних районах, тобто початку осені.

14 березня під 55° південної широти я побачив плавучу кригу. Це були невеликі уламки синюватого льоду від двадцяти до двадцяти п’яти футів завдовжки; збираючись докупи, вони утворювали крижаний бар’єр, об який розбивалися морські хвилі.

«Наутілус» тримався на поверхні океану. Нед Ленд, що вже не раз промишляв в арктичних морях, уже звик до зустрічей з айсбергами. Консель і я захоплювалися ними, бачачи їх уперше.

В повітрі над обрієм повисла сліпучо-біла смуга. Англійські китолови називають її «льодовим блиском». І хоч які густі були б хмари, вони не могли б її затемнити. Ця смуга віщує появу крижаного поля.

І справді, невдовзі з’явилися крижані брили більших розмірів, блиск яких то посилювався, то зменшувався залежно від щільності туману. Одні з цих крижин були прорізані зеленими хвилястими смугами, наче прожилками мідного купоросу. Інші, подібні до велетенських аметистів, просвічувалися наскрізь, а деякі відбивали сонячне проміння тисячами своїх граней. Зустрічалися крижини, схожі на мармурові брили, яких вистачило б на побудову цілого міста.

Чим далі ми спускалися на південь, тим частіше траплялися нам ці плавучі острови, тим могутнішими ставали вони.

Полярні птахи тисячами гніздилися на них. Це були фульмари, крачки, пуфіни, які оглушали нас своїми криками. Деякі з них, приймаючи «Наутілус» за труп кита, сідали на ньому і починали довбати дзьобами дзвінке залізо.

Під час плавання серед крижин капітан Немо часто залишався на палубі. Він уважно розглядав ці пустинні райони. Я бачив, як іноді оживлявся його звичайно спокійний погляд. Можливо, він думав про те, що в полярних морях, недоступних для людей, він був єдиним володарем? Можливо! Але він про це не говорив уголос. Він годинами стояв нерухомо і немов пробуджувався лише тоді, коли потрібно було вивести корабель з льодів. Управляючи «Наутілусом» з разючою майстерністю, він спритно уникав зіткнення з крижаними горами й полями. Деякі з них досягали довжини в кілька миль при висоті в сімдесят-вісімдесят метрів. Часто шлях здавався повністю перегородженим суцільною стіною льоду. Так, на 60° південної широти прохід зовсім зник. Але капітан Немо, уважно оглянувши льодові маси, швидко знаходив якусь вузьку щілину, в яку він відважно прослизав, добре знаючи, що за ним вона відразу закриється.

Так «Наутілус», якого вела вміла рука, просувався у цих льодах.

Конселеві дуже подобалося, що крижини мали чітку класифікацію, залежно від форми і розмірів: айсберги, або крижані гори; айсфільди, або крижані безкраї поля; драйфтайси, або плавучі крижини; пекси, або роздрібнений лід, який у свою чергу називається пальхом, коли складається з круглих крижин, і стрімсом, коли крижини довгасті.

Температура стала досить низькою. Термометр, виставлений на повітря, показував уже два-три градуси нижче нуля. Але ми не відчували холоду в теплих хутряних шубах, зроблених з шкір тюленів і білих ведмедів. Усередині «Наутілуса» електричні печі постійно підтримували рівну температуру, так що й більші холоди були не страшні. До того ж, коли б навіть нагрівальні прилади корабля вийшли з ладу, йому було досить спуститися на кілька метрів під воду, щоб температура стала нормальною.

Два місяці тому ми могли б милуватися під цими широтами сонцем, яке не заходило цілу добу. Але тепер ніч уже продовжувалася три-чотири години і в скорому часі повинна була покрити своєю тінню весь близький до полюса район.

15 березня ми пройшли паралель, на якій розташовані Ново-Шетландські і Південно-Оркнейські острови. Капітан Немо розповів мені, що не так давно на цих землях знаходили собі притулок величезні стада тюленів; але англійські і американські промисловці, охоплені жадобою до наживи, знищили як самців, так і самок з малятами. І там, де йшло жваве життя, тепер панувало непорушне мовчання смерті.

16 березня о восьмій ранку «Наутілус» перетяв Південне полярне коло, йдучи вздовж пятдесят п’ятого меридіана.

Нас з усіх боків оточувала крига, закриваючи горизонт. Проте капітан Немо, відшукуючи прохід за проходом, уперто просувався вперед.

— Куди ж він іде? — запитував я.

— Прямо перед собою, — відповідав Консель. — Коли він не зможе далі йти, він зупиниться.

— Я за це не присягнуся! — мовив я.

Щоб бути до кінця щирим, я мушу признатися, що це плавання, сповнене пригод, мені все більше подобалося. Важко передати, до якої міри захоплювався я красою цих просторів. Вічні льоди набирали тут найнесподіванішої форми. В одному місці їхнє нагромадження було схоже на якесь східне місто з мінаретами і численними мечетями. В іншому вони нагадували зруйноване під час землетрусу місто. Краєвид увесь час змінювався під впливом то косого сонячного проміння, то сірого туману і снігових хуртовин. Крім того, з усіх боків чулися вибухи від обвалів, величезні айсберги перевертались і зштовхувалися з гуркотом, що нагадував гарматну канонаду.

Коли в такі моменти «Наутілус» плив під водою, гуркіт передавався через воду з особливою силою, а падіння великих айсбергів створювало небезпечні водоверті і здіймало хвилі, що доходили до досить великих глибин океану. В такі хвилини «Наутілус» крутився і хитався як звичайний корабель під час шаленого розгулу стихії.

Часто, коли зовсім не було видно ніякого виходу, мені здавалося, що ми вже остаточно стали полоненими льодів. Але капітан Немо, керуючись безпомилковим інстинктом, знаходив вихід по найнезначніших прикметах — тоненьких струмках синюватої води, що стікали крижаними полями. Тому я не мав сумніву, що в антарктичних морях він, очевидно, бував уже не раз.

Проте вдень 16 березня крижини остаточно закрили нам шлях. Це ще не була смуга вічних льодів, — це були просто крижані поля, міцно скуті морозом. Звичайно, така перешкода не могла зупинити капітана Немо. Взявши розгін, «Наутілус» з величезною силою кинувся на неї, увійшов у крихку масу льоду, мов клин, і крига розкололася з страшним тріском. «Наутілус» став схожий на античний таран, який штовхала сила, що не мала меж. Уламки льоду, наче град, сипалися навкруги нас. Самою лише силою інерції корабель пробивав собі фарватер. Іноді траплялося, що «Наутілус» з розгону вискакував на саме крижане поле і продавлював його своєю вагою. При цьому крижини розсовувалися, і корабель плив утвореним проходом. У ці дні на нас неодноразово обрушувалися сильні шквали. Інколи спускалися такі щільні тумани, що не можна було навіть побачити протилежного краю палуби. Вітер безперервно міняв свій напрям. Сніг лягав таким твердим шаром, що його потрібно було розбивати кирками. Як тільки температура опускалася до п’яти градусів нижче нуля, всі зовнішні частини «Наутілуса» покривалися кіркою льоду. Парусне судно тут не змогло б маневрувати, бо вся його оснастка обледеніла б. Лише судно без щогл і парусів, яке обходилося без кам’яного вугілля і рухалося з допомогою електрики, могло не боятися таких високих широт.

У цих умовах барометр, як правило, показував дуже низький тиск. Дані компаса ставали все більш ненадійними. В міру наближення до магнітного полюса, що не збігався з полюсом земної кулі, стрілки компаса, немов збожеволівши, крутилися в різні боки і давали найсуперечливіші показники. Справді, за даними Ганстена, південний магнітний полюс розташований десь біля 70° широти і 130° довготи, а за спостереженнями Дюперея — біля 135°’ довготи і 70°30’ широти. Тепер доводилося для визначення напрямку переносити компас у різні частини корабля і потім брати середню цифру. Часто місцеперебування судна доводилося відмічати на карті лише приблизно, спираючись на показники лага. Цей метод був досить неточний, бо весь час ми мусили йти звивистими проходами і безперервно змінювати курс.

Нарешті, 18 березня, після двох десятків безнадійних спроб пробити собі дорогу, «Наутілус» остаточно був затиснутий кригою. Це вже були не пальхи чи стрімси, навіть не крижані поля, а нескінченний і нерухомий бар’єр з крижаних гір, які позмерзалися між собою.

— Крижані затори! — вимовив канадець.

Я зрозумів, що Нед Ленд, як і всі інші мореплавці, яким доводилося бувати в полярних широтах, вважав цю перешкоду непереборною.

Опівдні на кілька хвилин з’явилося сонце, і капітан Немо скористався цим, щоб зробити досить точні спостереження. Ми знаходилися під 51°31΄ довготи і 67°39΄ широти. Отже, «Наутілус» заглибився далеко в арктичний район. Перед нами вже не було водної поверхні океану. Навколо «Наутілуса» простягалася безмежна рівнина, вкрита гострими торосами і безформними глибами. Вони були нагромаджені в тому хаотичному безладді, яке характерне для поверхні річки перед льодоходом, але у велетенських масштабах. Тут і там, досягаючи двохсот футів у висоту, підносилися гострі шипи, голкоподібні стовпи. Далі можна було побачити стрімкі крижані стіни, оповиті сіруватим серпанком, величезні природні дзеркала, що іноді відбивали сонячне проміння, яке проривалося крізь туман. І над усім цим скорботним пейзажем стояла сувора тиша, яку ледве порушував шум крил пролітаючих фульмарів або пуфінів. Тут усе ніби замерзло, навіть звуки. Отже, «Наутілус» був змушений припинити мужній біг серед крижаних полів.

— Пане професоре, — звернувся до мене в цей день Нед Ленд. — Якщо ваш капітан піде далі…

— То що тоді, Неде?

— Він буде молодець! — Чому саме?

— Тому що нікому не вдавалося ще подолати крижані затори! Справді, ваш капітан — могутня людина! Але ж, — тисяча чортів! — він не могутніший за природу! І там, де вона ставить непереборну межу, то хочеш чи не хочеш, а мусиш зупинитися.

— Це так, Неде, але мені все ж таки хотілося б знати, що знаходиться за цими суцільними льодами? Мене самого найбільше дратує ця стіна!

— Пан правий, — сказав Консель. — Стіни створені спеціально для того, щоб дратувати вчених. Їх потрібно було б зняти на всій землі!

— Дурниці! — знизав плечима канадець. — Адже дуже добре відомо, що знаходиться за цими стінами.

— Що саме? — запитав я.

— Крига, скрізь сама крига!

— Ви в цьому впевнені, Неде? Проте я далекий від цього! От чому мені хотілося б піти й подивитися.

— Тим гірше, пане професоре, — сказав канадець, — бо ви повинні відмовитись од подібної думки. Ви дійшли до кордонів вічного льоду — і цього досить. Ніхто з вас — ні ви, ні капітан Немо, ні «Наутілус» — не піде далі. І хоче він чи не хоче цього, але ми повернемося на північ, тобто в країни, де живуть усі порядні люди.

Я мусив погодитися з Недом Лендом. До тих пір, поки кораблі не навчаться плавати по крижаних полях, їм нічого не залишатиметься, як зупинятися перед вічними льодами.

Справді, незважаючи на всі зусилля й могутні способи розбити кригу, «Наутілус» залишався нерухомим.

Звичайно, буває так, що хто не може йти вперед, той, як правило, повертає назад. Але в даному випадку повертатися назад було так само неможливо, як і йти вперед, бо всі проходи закрилися слідом за нами, і коли б корабель ще залишався на одному місці, він через короткий час був би затертий кригою. Саме ця небезпека і почала йому загрожувати. Десь близько другої години вода біля його бортів почала замерзати з дивовижною швидкістю.

Я повинен був визнати, що поведінка капітана Немо була більш ніж легковажною.

Я з цей момент був на палубі. Капітан, який уже деякий час спостерігав створення льодової плівки на воді, звернувся до мене:

— Ну, як, пане професоре, що ви думаєте про наше становище?

— Я вважаю, що ми здорово влипли, капітане!

— Влипли? Що ви під цим розумієте?

— Те, що ми не можемо йти ні вперед, ні назад, ні вправо, ні вліво. Таке становище, як я розумію, і визначається в цивілізованих країнах словом «влипли».

— Отже, пане Аронакс, ви вважаєте, що «Наутілус» не зможе звідси вибратися?

— Це майже неможливо, капітане, бо на порозі антарктичної зими важко розраховувати на пересування крижаних полів.

— Ах, професоре, професоре! — іронічно промовив капітан Немо. — Ви, як і завжди, залишаєтесь вірний собі! Ви бачите лише самі труднощі й перешкоди! Але я можу вас запевнити, що «Наутілус» не тільки визволиться з льодового полону, а піде ще й далі.

— Далі на південь? — спитав я, дивлячись на капітана.

— Так, професоре, він піде до полюса!

— До полюса? — скрикнув я з недовір’ям.

— Так! — холодно підтвердив капітан, — до антарктичного полюса, до тієї невідомої точки, де збігаються всі земні меридіани. Ви ж знаєте, що я можу примусити «Наутілус» робити все, що схочу!

Так, правда! Я це знав! Я знав і те, що ця людина, відважна до нерозсудливості! Але подолати перешкоди, що робили недоступним Південний полюс навіть більше, ніж Північний, — це могла придумати тільки гарячкова фантазія божевільного.

Мені спало на думку запитати капітана Немо, чи не відкрив він уже цей полюс, на який ще не ступала нога жодної людини.

— Ні, професоре, — відповів він, — це відкриття ми зробимо разом з вами. І там, де іншим не пощастило, мені пощастить. Ніколи я ще не заводив «Наутілус» так далеко в антарктичні моря. Але повторюю: ми підемо ще далі.

— Хочеться в це вірити, капітане, — з легкою іронією відповів я. — І я вам вірю! Значить, уперед! Для нас не існують перешкоди. Розіб’ємо крижані затори! Висадимо їх у повітря, а якщо вони будуть опиратися, дамо крила «Наутілусові», щоб він міг перелетіти над ними!

— Над льодами, пане професоре? — спокійно спитав капітан Немо. — Ні в якому разі! Не над льодами, а під льодами.

— Під льодами? — вигукнув я.

І раптом у мене, наче блискавка, майнула думка, що освітила плани капітана. Я зрозумів, на що він розраховував. Чудові якості «Наутілуса» повинні були ще раз згодитися капітанові для виконання його надлюдського задуму!

— Я бачу, що ми починаємо розуміти один одного, пане професоре, — сказав мені, усміхаючись, капітан. — Ви, здається, вже готові припустити можливість такої спроби. Про себе я не кажу, бо повністю певен в успіху. Те, що неможливо для звичайного корабля, стає легким для «Наутілуса». Якщо біля полюса він зустріне континент, він зупиниться перед континентом. Але якщо, навпаки, полюс омивають води відкритого моря, то він дійде до самого полюса!

— Справді, — погодився я, захоплений логічними міркуваннями капітана. — Якщо поверхня моря закута в кригу, то внутрішні шари зовсім вільні від неї. І коли я не помиляюся, занурена у воду частина льодів так відноситься до виступаючої над поверхнею, як чотири до одного?

— Приблизно так, пане професоре. На кожний фут айсберга, що виступає над водою, припадає три фути занурених у воду. Отже, через те що ці крижані гори підносяться не більш як на сто метрів над рівнем моря, то заглиблюються вони лише на триста метрів. А що таке триста метрів для «Наутілуса»?

— Справжня дрібниця, капітане!

— Він навіть може спуститися ще нижче, в ті глибини, де температура води однакова для всіх морів, і нам будуть байдужі зовнішні морози в тридцять-сорок градусів.

— Правильно, капітане, дуже правильно! — промовив я з захопленням.

— Єдине утруднення, — говорив далі капітан Немо, — це багатоденне перебування під водою без поповнення запасів свіжого повітря.

— Тільки й усього? — спитав я його. — Але ж ми можемо наповнити повітрям великі резервуари «Наутілуса», і вони постачатимуть нам кисень у потрібній кількості.

— Чудово сказано, пане Аронакс, — відповів капітан, посміхаючись. — Однак, я не хочу, щоб ви мене потім звинувачували в нерозважливості, і тому наперед висловлюю свої сумніви.

— У вас ще є сумніви?

— Єдиний: якщо біля полюса існує море, то можливо, що воно повністю вкрите суцільною кригою. А це означає, що ми не зуміємо вийти на поверхню.

— Що ви, капітане! Невже ви забули, що «Наутілус» озброєний могутнім тараном? Хіба ви не зможете спрямувати його по діагоналі вверх, ударити в крижане поле і пробити його?

— О пане професоре, у вас сьогодні на все готова відповідь!

— А втім, капітане, чому б нам не зустріти на Південному полюсі, як і на Північному, відкрите море? — продовжував говорити я, все більше й більше захоплюючись. — Полюси холоду не збігаються з земними полюсами ні в північній, ні в південній півкулі. І, поки не доведено протилежне, можна сподіватися, що на цих двох крайніх точках знаходиться або земля, або море, очищене від криги.

— І я так думаю, пане Аронакс, — відповів капітан Немо. — Я тільки повинен зауважити, що після стількох заперечень проти мого проекту ви тепер засипаєте мене доводами на його користь.

Капітан Немо був правий. Я дійшов до того, що змагався з ним у сміливості. Тепер уже я вмовляв його вирушити до полюса! Я вже випереджав його. Але ні! Жалюгідний безумець! Капітан Немо краще за тебе обміркував усі «за» і «проти» в цьому питанні і тепер тільки бавився, дивлячись, як ти кидаєшся з однієї крайності в другу, поринаєш мріями у неможливе!

Тимчасом капітан не гаяв жодної секунди. Він викликав свого помічника. Обидва почали швидко розмовляти своєю незрозумілою мовою і, чи то помічник уже був попереджений, чи то він знайшов план капітана цілком здійсненним, але не виявив ніякого подиву.

Та хоч який він був спокійний, йому не вдалося перевершити байдужість Конселя, коли я розповів своїм товаришам про намір капітана Немо досягнути Південного полюса. Спокійне «як буде завгодно панові» було єдиною відповіддю Конселя на моє повідомлення, і я повинен був задовольнитися цим. Але щодо Неда Ленда, то навряд чи можна було так знизати плечима, як це зробив канадець.

— Ви знаєте, пане професоре, — сказав він мені, — ви і ваш капітан Немо викликаєте в мене жаль!

— І все ж ми підемо на полюс, Неде!

— Можливо, проте звідти не повернетеся!

І Нед Ленд пішов у свою каюту, щоб, як він мені сказав, не «накоїти лиха».

В цей час почалися готування до сміливої спроби. Могутні насоси «Наутілуса» накачували повітря під високим тиском у резервуари. О четвертій годині капітан Немо повідомив мене, що палубний люк зараз закривається. Я кинув останній погляд на величний крижаний бар’єр, під який ми повинні були поринути. Погода стояла ясна, повітря було надзвичайно прозорим. Мороз досягав дванадцяти градусів нижче нуля. Проте ця низька температура мало відчувалася, бо вітер повністю затих.

На палубі «Наутілуса» з’явилося з десяток матросів з кирками в руках і почали обколювати лід навколо бортів «Наутілуса». Ця робота була закінчена досить швидко, бо молодий лід був ще зовсім тонкий. Ми всі спустилися всередину. Резервуари, як звичайно, наповнилися водою, і «Наутілус» почав заглиблюватися.

Я й Консель зайшли в салон і, посідавши біля вікна, почали спостерігати глибини Південного Льодовитого океану. Ртутний стовпчик термометра поступово піднімався. Стрілка манометра повзла вправо.

Як і передбачав капітан Немо, приблизно на глибині в триста метрів вода була вже вільною від криги. Але «Наутілус» продовжував занурюватися ще нижче, поки не досягнув глибини у вісімсот метрів. Температура води в цих шарах була на два градуси вища, ніж на поверхні. Зайве говорити, що внутрішня температура «Наутілуса», що створювалась його нагрівальними приладами, постійно підтримувалася на нормальному рівні. Всі маневри «Наутілус» виконував надзвичайно точно.

— З дозволу пана, скажу, що ми пройдемо, — зауважив Консель.

— Розраховую на це, — промовив я тоном глибокого переконання.

В цих вільних від криги глибинних просторах «Наутілус», не відхиляючись од п’ятдесят другого меридіана, взяв курс просто на полюс. Від 67°30΄ до 90° потрібно було пройти двадцять два з половиною градуси, тобто трохи більше, як п’ятсот льє. «Наутілус» ішов з середньою швидкістю двадцять шість миль на годину, інакше кажучи, з швидкістю кур’єрського поїзда. Коли б він її зберігав такою і надалі, для досягнення полюса йому вистачило б сорока годин.

Значну частину ночі я й Консель пробули біля вікна салону, зацікавлені незвичайністю нашого становища. Морські глибини яскраво освітлювалися промінням нашого прожектора, але були пустинні. В цих скутих кригою водах риб зовсім не було. Можливо, якщо полюс справді оточувало вільне від криги море, вони йшли з полярного океану якимось одним, лише їм відомим шляхом.

Швидкість «Наутілуса» була велика, про що можна було судити по здриганню довгого корпусу корабля.

О другій годині ранку я пішов трохи відпочити. Консель рушив за мною. Проходячи вузьким коридором, я не зустрів капітана Немо і подумав, що він чергує в рубці стерничого.

Наступного дня, 19 березня, о п’ятій ранку, я вже знову був на своєму місці біля вікна. Електричний лаг показував, що швидкість «Наутілуса» значно зменшилася. Корабель обережно піднімався до поверхні, поступово виливаючи воду з резервуарів.

Моє серце тривожно билося. Чи пощастить нам вийти на поверхню? Чи знайдемо ми вільні від криги простори?

Ні! Я відчув поштовх, який свідчив, що «Наутілус» ударився об нижню частину крижаного покрову, очевидно, досить товстого. І справді, ми «пришвартувалися», як кажуть моряки, до криги завтовшки понад півтори тисячі футів. Отже, над нами був шар льоду в дві тисячі футів, з яких п’ятсот виступало над поверхнею. Значить, у цьому місці крига була значно товщою, ніж там, де ми заглибились у воду. Це були мало втішні обставини!

Протягом цілого дня «Наутілус» багато разів повторював той самий маневр і весь час наштовхувався на стелю з товстого льоду. Іноді ця «стеля» досягала в глибину дев’ятисот метрів, тобто товщина криги дорівнювала тисячі двомстам метрам, з яких триста метрів виступали над поверхнею моря. Це було втроє товще за крижаний покров у момент заглиблення «Наутілуса».

Я уважно записував усі глибини і, нарешті, одержав підводний профіль цього перекинутого догори ногами гірського пасма.

Настав вечір, але ніяких змін у нашому становищі не трапилося. Лід скрізь тягнувся на глибині чотириста-п’ятсот метрів. Зменшення крижаного покрову було очевидним, але і до цього часу нас ще відділяли од поверхні великі товщі льоду.

Була вже восьма година вечора. Чотири години тому «Наутілус» повинен був, за встановленим звичаєм, поповнити запас повітря. Проте нестачі повітря поки що не почувалося, хоч капітан Немо ще не випустив жодного літра кисню з запасних резервуарів.

Протягом цієї ночі я спав дуже погано. Надії й тривоги мучили мене. Я неодноразово прокидався і вставав. «Наутілус» продовжував свої розшуки. Близько третьої години ранку я зайшов у салон і побачив, що манометр показує глибину всього п’ятдесят метрів. Отже, від поверхні нас одділяло якихось півтораста футів. Суцільні затори з айсбергів поступово переходили в айсфільди. Підводні гори змінювалися підводною рівниною.

Тепер я вже не відривав очей од манометра. Ми весь час піднімались, ідучи по діагоналі вверх, уздовж поверхні льоду, яка виблискувала тисячами вогнів під промінням прожектора. З кожною милею товщина крижаного поля ставала все меншою й меншою.

Нарешті, о шостій годині цього пам’ятного дня, 19 березня, двері в салон відчинились, і в них з’явився капітан Немо.

— Відкрите море! — сказав він.