20 000 льє під водою

РОЗДІЛ IV Червоне море

29 січня острів Цейлон зник за горизонтом. З швидкістю двадцять миль на годину «Наутілус» заглибився в лабіринт проток, що відділяють Мальдівські острови від Лаккадівських, Він пройшов поблизу Кіттана, коралового острова, відкритого Васко да Гама[53] в 1499 році, одного з дев’ятнадцяти найбільших островів Лаккадівського архіпелагу, розташованого між 10° і 14°30’ північної широти та 69° і 50°72’ східної довготи.

Таким чином, ми зробили шістнадцять тисяч двісті двадцять миль або сім з половиною тисяч льє з моменту відплиття з Японського моря.

Наступного дня, 30 січня, коли «Наутілус» виринув на поверхню океану, ніякої землі вже не було видно. Корабель тепер держав курс на північний захід і прямував до Оманської затоки, що лежала між Аравією та Індійським півостровом і була входом до Персидської затоки.

Це був, очевидно, тупик, який не мав виходу. Куди вела нас примха капітана Немо? Я не зміг дати відповіді ні собі, ні тим більше Недові Ленду, який у той самий день звернувся до мене з цим питанням.

— Ми йдемо туди, любий Неде, куди веде нас фантазія капітана Немо!

— Ця фантазія не може нас завести далеко! — відповів канадець. — Адже Персидська затока не має виходу, і якщо ми до неї ввійдемо, то відразу ж повернемо назад.

— Ну що ж, і повернемо, Неде, а якщо після Персидської затоки «Наутілус» захоче відвідати Червоне море, то Баб-ель-Мандебська протока завжди готова пропустити його.

— Але ж ви знаєте не гірше за мене, пане професоре, — заперечив канадець, — що Червоне море так само закрите, як і Персидська затока, бо Суецький канал ще не проритий повністю, і навіть такий чудовий корабель, як «Наутілус», не зможе пробратися через котловани майбутніх його шлюзів. Отже, Червоне море не може бути тим шляхом, що приведе нас у Європу.

— А я й не говорив, що ми повертаємося в Європу!

— Що ж ви думаєте?

— Я думаю, що, відвідавши цікаві береги Аравії і Єгипту, «Наутілус» поверне з Індійський океан, можливо через Мозамбікську протоку або біля Маскаренських островів, з метою досягнути мису Доброї Надії.

— Ну, а коли ми будемо біля мису Доброї Надії, тоді що? — запитав канадець з якоюсь невластивою йому настирливістю.

— Тоді ми заглибимося в Атлантичний океан, якого ми ще зовсім не знаємо. Ах, тепер я зрозумів! Скажіть, мій друже, невже вас так утомила ця підводна подорож по морях? Чи, може, набридли картини підводних чудес, які весь час змінюються? Щодо мене, то мені було б дуже прикро, коли б скінчилася ця незвичайна подорож, про яку не може мріяти жодна людина.

— Але ж ви забули, пане Аронакс, що вже скоро буде три місяці, як ми в полоні на борту «Наутілуса»!

— Так, Неде, я цього не пам’ятаю і не хочу пам’ятати. Я не лічу ні днів, ні годин перебування на «Наутілусі».

— А чим усе це скінчиться?

— Кінець прийде свого часу. До того ж я вважаю, що від нас це не залежить, і ми сперечаємося даремно. Коли б ви прийшли до мене, любий Неде, і сказали: «Є вдалий момент для втечі!», я б обміркував його з вами. А в даному випадку такого моменту немає, і, говорячи відверто, я не думаю, щоб коли-небудь капітан Немо заглибився в європейські моря.

З цієї короткої розмови видно, що я став прихильником «Наутілуса» і його капітана.

Нед Ленд закінчив розмову такими словами:

— Все це правильно, але, на мій погляд, де є насилля, там немає ніякої втіхи!

Протягом чотирьох днів, до 3 лютого, «Наутілус» плив по Оманській затоці з різною швидкістю і на різних глибинах. Здавалося, він плив навмання, начебто вагаючись у виборі дальшого шляху, але жодного разу судно не перейшло тропіка Рака.

Перед тим як покинути це море, ми деякий час спостерігали Маскат — одне з найважливіших міст Оману. Розташоване серед чорних скель, на фоні яких вирізьблювалися білі будинки і форти, воно викликало захоплення своїм незвичайним виглядом. Я милувався заокругленими куполами мечетей, витонченими шпилями мінаретів, свіжою зеленню терас. Але це видіння тривало зовсім недовго, бо «Наутілус» незабаром знову заглибився в темні води моря…

Він проплив на відстані шести миль од берегів Аравії, поблизу Магри і Гадрамаута, вздовж лінії невеликих гір, на яких місцями височіли старовинні руїни. 5 лютого ми нарешті увійшли в Аденську затоку, справжню воронку, вставлену в шийку Баб-ель-Мандебської протоки, через яку води Індійського океану вливаються в Червоне море.

6 лютого «Наутілус» виплив на поверхню навпроти Адена, який розташувався на високому мисі тієї ж назви, з’єднаному з материком вузьким перешийком.

Своєрідний аравійський Гібралтар, Аден у 1839 році був захоплений англійцями, які перетворили його на неприступну фортецю. Я здалека побачив восьмикутні мінарети міста, що, за словами Едріді[54], колись було найбільш багатим і пожвавленим торговельним пунктом всього узбережжя.

Я був упевнений, що, дійшовши до цього місця, капітан Немо поверне свій корабель назад. Але я помилявся: на велике здивування, він цього не зробив.

На другий день, 7 лютого, ми увійшли в Баб-ель-Мандебську протоку, назва якої арабською мовою означає: «Двері сліз». Протока ця завширшки двадцять миль, а завдовжки всього п’ятдесят два кілометри. Тому для «Наутілуса», що мчав з усією можливою швидкістю, достатньо було близько однієї години, щоб пройти її. Але побачити мені нічого не пощастило, навіть острова Періму, захопленого англійцями для того, щоб зміцнити свої позиції в Адені. Ми обачно йшли весь час під водою: надто вже багато англійських і французьких пароплавів, що зв’язували Суець з Бомбеєм, Калькуттою, Мельбурном, островами Бурбоном і Святого Маврикія, борознили води цього вузького проходу, щоб «Наутілус» спробував виплисти на поверхню.

Нарешті, опівдні, ми ввійшли у води Червоного моря.

Червоне море! Над його поверхнею ніколи не випадають дощі. Його не освіжає вода жодної великої ріки! Розпечене сонце безперервно випаровує його воду і щороку забирає півтора метра з його поверхні! Коли б ця дивна затока закрилася і стала озером, вона б давно вже висохла. В усякому разі рівень води у ній був би значно нижчим, ніж в її сусідів, Каспійського моря і Мертвого, або Асфальтового моря, поверхня яких знизилася лише до певної точки, коли кількість випаровуваної води урівноважилася водами, що приносять з собою річки.

Червоне море простяглося на дві тисячі шістсот кілометрів у довжину при середній ширині в двісті сорок кілометрів. За часів династії Птоломідів і римських імператорів воно було великою торговельною артерією світу. Відкриття каналу поверне цьому морю його минуле значення.

Я тепер уже навіть і не намагався зрозуміти чергову примху капітана Немо, який затягнув нас у цю затоку. Проте я був надзвичайно радий, що «Наутілус» потрапив саме сюди. Тепер він ішов з помірною швидкістю, часом випливаючи на поверхню, а часом заглиблюючись, щоб запобігти зустрічі з якимсь пароплавом. Таким чином, я міг спостерігати цікаве море як на поверхні, так і в його глибинах.

8 лютого вранці перед нами з’явилося повністю зруйноване місто Мокка, стіни якого обвалюються від самого лише гуркоту гарматних пострілів. Між руїнами де-не-де зеленіли фінікові пальми. Мокка колись була важливим торговельним центром з шістьма великими ринками, двадцятьма шістьма мечетями, стіни, укріплені чотирнадцятьма фортецями, оточували місто кільцем на протязі трьох кілометрів.

Потім «Наутілус» наблизився до африканських берегів, біля яких глибина моря значно більша. Вода в цих місцях була кришталево-прозорою, що дозволяло нам милуватися крізь вікна салону чарівними заростями червоних коралів, великими скелями, вкритими розкішним зеленим килимом водоростей і фукусів. Яке яскраве видовище, яку різноманітність ландшафту являли собою всі ці підводні рифи і вулканічні острівці, що змикаються з Лівійським узбережжям! Але особливої краси підводна рослинність і пейзажі досягли коло східного берега, до якого «Наутілус» незабаром наблизився. Біля Тіхама зоофіти росли не тільки в глибинах моря, але й підіймалися на кілька метрів над його поверхнею, мальовничо переплітаючись між собою. Складніші за формою надводні корали поступалися кольором перед своїми підводними родичами, яким животворні води надавали особливої яскравості.

Скільки незабутніх годин провів я перед вікнами салону! Скільки нових зразків підводної фауни і флори промайнуло переді мною в світлі нашого електричного прожектора! Я бачив грибоподібні фонгії, актинії аспідного кольору, дуже рідкі зірчасті таласіанти, флейтоподібні тубіпори, які ніби чекають появи бога лісів Пана, щоб заграти, безліч характерних для цього моря черепашок з короткими спіралями, що ростуть цілими колоніями у вапнякових порожнинах, нарешті, тисячі різновидностей поліпа — звичайної губки, якої мені ще не доводилося зустрічати.

Тип губок — перший у групі поліпів; він створений з матеріалу, який знайшов широке використання. Губка — не рослина, як вважають деякі натуралісти, а належить до найпростіших тваринних організмів, нижчих за корали. Належність губок до тваринного світу не викликає ніяких сумнівів, і, безумовно, зовсім не можна погодитися з твердженням стародавніх учених, що відносили їх до якогось проміжного царства між рослинним і тваринним світом. Я повинен, проте, відмітити, що натуралісти досі не прийшли до єдиної думки в питанні про будову губки. Для одних — це поліп, для інших, у тому числі і для Мільн-Едвардса, — це окремий організм, що живе власним життям.

Тип губок нараховує близько трьохсот видів[55], які зустрічаються у багатьох морях, а деякі навіть є в прісних водах, звідки вони дістали назву «річкових». Але найбільше їх у Середземному морі, в морях Грецького архіпелагу, біля берегів Сірії і в Червоному морі. Тут, головним чином, ростуть найтонші м’які губки — світла сірійська, триполітанська й інші, яких продають по півтораста франків за кожну. Через те що я не мав надії познайомитися з цими зоофітами в морях Ближнього Сходу, від яких ми були відділені непрохідним ще Суецьким каналом, довелося обмежитися оглядом губок Червоного моря.

Я покликав Конселя, і ми вдвох почали дивитись у вікно, в той час як «Наутілус» повільно плив уздовж скелястих східних берегів на глибині восьми-дев’яти метрів.

Тут росли губки всіх форм і видів: стеблоподібні, листоподібні, шароподібні, лапчасті. Вони досить точно виправдовували свої назви корзин, бокалів, прядок, лосячих рогів, лев’ячих лап, павиних хвостів, рукавичок Нептуна; ці назви дали ловці, схильні скоріше до поезії, ніж до науки. З волокнистої тканини губок, сповненої напіврідкої драглистої маси, весь час випорскуються тонкі струмочки води, які перед тим принесли життя кожній клітинці, а потім були виштовхнуті скороченням її стінок. Ця драглиста речовина зникає після смерті поліпа; розкладаючись, вона виділяє аміак. Після цього від усього тваринного організму залишається тільки сама волокниста тканина, що стає рудуватою і використовується для різних цілей залежно від еластичності, водопроникності й міцності.

Губки прикріплювалися до скель, до черепашок молюсків і навіть до стебел водоростей. Вони заповнювали собою найменші тріщини, причому одні з них розстилалися вшир, другі росли вверх, а треті звисали вниз, подібно до коралових наростів. Я розповів Конселеві, що губок виловлюють двома способами — драгою і руками, причому ручний спосіб вважається кращим, бо ловці, пірнаючи на дно, зривають їх обережно, не пошкоджуючи тканини. Такі губки ціняться значно більше, ніж губки, виловлені драгою, яка часто руйнує їхні волокна.

З інших зоофітів, що кишіли навколо губок, переважали медузи, що відзначалися красивими, витонченими формами. Молюски були представлені різними кальмарами, які, за висновком Дорбіньї, особливо поширені в Червоному морі; з плазунів особливо часто зустрічалися смугасті морські, або супові черепашки, що постачали наш стіл смачним споживним м’ясом.

Часто у великій кількості траплялися й цікаві риби. От, наприклад, звичайний вилов сіток «Наутілуса» в ці дні: скати і зокрема лімові скати цеглистого кольору з розсіяними зверху блакитними цятками і подвійним рядом голок на спині; арнаки з наче посрібленими спинами; скати-орляки з величезними тілами завширшки до двох метрів і з виставленими, ніби крила, плавцями; майже позбав лені зубів скати-рохлі, що зовнішнім виглядом наближаються до акул; кузовки-дромадери, горб яких закінчується великою голкою завдовжки півтора фута; справжні мурени з родини вугрів з сріблястими хвостами, сіро-блакитною спиною і коричневими грудьми в сірих цятках; фіатоли з родини строматових, розмальовані вузькими золотистими смугами і кольорами національного прапора Франції; розкішний, з багатьма чорними смугами щетинозуб; блакитно-зелені і червоно-бурі губани; вусаті й смугасті барабулі з червоними спинами та жовтими головами; примхливо забарвлені спинороги, найрізноманітніші бички і тисячі інших риб, яких ми вже бачили раніше.

9 лютого «Наутілус» виплив на поверхню в найширшій частині Червоного моря, між містами Суакіном на заході та Кунфуда на сході, що віддалені одне від одного на сто дев’яносто миль.

Десь опівдні, після того як були зроблені щоденні спостереження, на палубу вийшов капітан Немо. Я вирішив не відпускати його до тих пір, поки не дізнаюся про майбутні плани. Побачивши мене, він одразу підійшов і, люб’язно запропонувавши сигару, спитав:

— Ну що, пане професоре, як подобається вам Червоне море? Ви добре роздивилися його таємниці — риб, зоофітів, клумби губок, коралові ліси? Чи бачили ви міста вздовж узбережжя?

— Так, капітане! — відповів я. — Дуже вдячний! «Наутілус» надав мені цю можливість! Яке розумне судно!

— Розумне, сміливе і невразливе, пане професоре! Воно не боїться ні жахливих штормів Червоного моря, ні його течій, ні його рифів.

— Справді, це море вважалося одним з найнебезпечніших; якщо я не помиляюся, вже з часів античного світу про нього йшла погана слава.

— Надзвичайно погана, пане Аронакс! Як грецькі, так і латинські історики відзиваються про нього недоброзичливо. Так, Страбон[56] говорить, що воно дуже суворе під час північних вітрів і сезону дощів. Арабський учений Едрізі, називаючи його Кользумською затокою, розповідає, що на його піщаних мілинах гинула велика кількість кораблів і що плисти по ньому вночі ніхто не наважувався, За його словами, це море, вкрите негостинними островами, прославилося страшними ураганами і «не має нічого хорошого ні в глибинах, ні на поверхні». До цієї ж думки приєднуються Арріан, Агатархід і Артемідор[57].

— Відразу видно, — зауважив я, — що ці історики не плавали на борту «Наутілуса».

— Це так, — відповів усміхаючись капітан, — але в цьому відношенні сучасні історики не набагато більше знають, ніж стародавні. Потрібні були століття, щоб знайти механічну силу пари! Хто знає, чи побачить світ і через сто років другий «Наутілус»? Прогрес іде надто повільно, пане Аронакс!

— Згоден з вами, — сказав я. — Ваш корабель на ціле століття, а може й на кілька століть випередив свою епоху. Яке нещастя, що його таємниця повинна загинути разом з його винахідником!

Капітан Немо нічого не відповів. Помовчавши кілька хвилин, він знову звернувся до мене:

— Здається, ви говорили мені про думку стародавніх істориків щодо небезпек, які чекають мореплавців у Червоному морі?

— Цілком вірно. А ви вважаєте, що їхні побоювання були перебільшеними?

— І так, і ні, пане Аронакс, — відповів капітан Немо, який, очевидно, досить глибоко вивчив «своє» Червоне море. — Те, що перестало бути небезпечним для сучасних кораблів, добре оснащених, міцно збудованих, вільних у виборі шляху завдяки могутності пари, те було небезпечним для всякого роду стародавніх суден. Треба тільки уявити собі ці перші кораблі, вірніше, барки з дощок, зшитих пальмовими вірьовками, проконопачених смолою з дерев і змазаних акулячим жиром! І на них мореплавці відважувалися виходити в море! Вони не мали ніяких приладів для визначення курсу, пливли наугад серед майже невідомих їм течій. Безумовно, що в тих умовах корабельні аварії були й повинні були бути численними. А в наш час пароплави, що курсують між Суецом і південними морями, не бояться ні штормів цієї затоки, ні зустрічних мусонів. Їхні капітани й пасажири тепер не приносять перед відплиттям викупних жертв, а після прибуття не йдуть, прикрашені гірляндами і золоченими пов’язками, в найближчі храми дякувати богам.

— Я згоден з вами. Мені навіть здається, що пара вбила вдячність у серцях моряків, — пожартував я. — До речі, капітане, ви, здається, так добре вивчили історію цього моря, що, мабуть, знаєте походження його назви.

— Існує, пане Аронакс, багато пояснень з цього приводу. Хочете знати думку одного літописця XIV століття?

— Дуже хочу!

— Цей фантазер доводить, що ця назва була дана морю після того, як воно розступилось і пропустило ізраїльтян, а фараона і його військо за молитвою Моїсея потопило. «І на ознаку цього чуда, — пише літописець, — стало море яскраво-червоним. І ніхто вже його не називав інакше, як Червоне море».

— Поетичне пояснення, — зауважив я, — але ж, капітане, я не можу цим задовольнитись і прошу висловити вашу власну думку!

— Що ж, ось вона, пане Аронакс! На мій погляд, у назві «Червоне море» треба вбачати переклад одного староєврейського слова. І якщо стародавні люди дали йому цю назву, то лише з причини своєрідного забарвлення його вод.

— До цього часу я бачив лише прозору воду, без будь-якого забарвлення.

— Вірно, але, просуваючись у глиб затоки, ви помітите оте цікаве явище. Я пригадую, що колись у бухті Тор бачив абсолютно червону воду. Ця бухта здавалася кривавим озером.

— І чим ви пояснюєте це забарвлення? Присутністю яких-небудь мікроскопічних водоростей?

— Так! Це слизиста речовина пурпурного кольору — виділення мікроскопічних рослинних паростків, відомих під назвою триходесмій, сорок тисяч яких уміщується в одному квадратному міліметрі. Можливо, ми ще будемо спостерігати цей феномен, коли прибудемо в бухту Тор.

— Значить, капітане, ви вже не вперше запливаєте на «Наутілусі» в Червоне море?

— Ні, не вперше.

— Тоді, оскільки ви щойно говорили про перехід через море ізраїльтян і катастрофу з єгиптянами, можливо ви помітили під водою якісь сліди цієї події? — запитав я посміхаючись.

— Ні, пане професоре, і на це є важлива причина.

— Яка?

— Те місце, де, за легендою, Мойсей пройшов зі своїм народом, настільки тепер замулене піском, що верблюди ледве замочують ноги у воді. Ви розумієте, що для мого «Наутілуса» там надто мало води. — А де ж це місце?

— Воно розташоване трохи нижче Суецу, в рукаві, що утворював широкий лиман. У той час Червоне море простягалося до гірких озер. Там і знаходився міфічний прохід, по якому начебто ізраїльтянам і пощастило досягти обітованої землі, а війська фараона повністю загинули. Я думаю, що розкопки тих пісків, можливо, відкрили б що-небудь.

— Можливо і так, — погодився я. — Треба сподіватися, що ці розкопки рано чи пізно почнуться, особливо коли на перешийку з’являться нові міста, після того як Суецький канал буде закінчено. Проте і цей канал буде зовсім непридатним для такого корабля, як «Наутілус».

— Безумовно, але дуже корисним для всього світу, — сказав капітан Немо. — Стародавні люди добре зрозуміли його корисність для торговельних відносин між Червоним і Середземним морями. Однак вони не подумали про те, що можна прорити прямий канал, і вибрали довшу путь: з’єднали Червоне море з Нілом. Якщо вірити переказам, будівництво цього каналу почалося ще за фараона Сезостріса[58]. Але вже напевне відомо, що в 615 році до нашої ери фараон Нехо[59] почав роботи по прориттю каналу, який постачався водами Нілу, через ту частину Єгипетської рівнини, що простягається до Аравії. Цим каналом судна повинні були підніматися від Нілу до Червоного моря за чотири дні, його ширина дозволяла двом триремам плисти поряд. Він був продовжений Дарієм[60], сином Гістаспа, і закінчений, очевидно, Птоломеєм II[61]. Страбон бачив канал уже в експлуатації. Але незначна різниця у рівні води на його початку, біля Бубасту, і в його кінці, біля Червоного моря, робила його придатним для навігації протягом лише кількох місяців на рік. Канал діяв до віку Антонінів[62]. Після цього він занепав, бо став зовсім мілким. За наказом халіфа Омара[63] він знову був поновлений, але в 761 чи 762 році остаточно був засипаний халіфом Аль-Манзором[64], який хотів перешкодити постачанню продовольством війська повсталого Мохаммеда-бея Абдуллаха. Під час єгипетського походу ваш генерал Бонапарт розшукав у пустинях біля Суецу сліди цих робіт і, зненацька захоплений припливом, ледве не загинув.

— Що ж, капітане, те, чого не насмілилися зробити стародавні люди — з’єднати два моря каналом, який скорочує шлях з Кадікса до Індії на дев’ять тисяч кілометрів, — те зробив Лессепс[65]. І незабаром Африка з материка перетвориться на велетенський острів.

— Так, пане Аронакс, — погодився капітан Немо, — і ви маєте право гордитися своїм співвітчизником. Він робить людству більше честі, ніж найславетніші полководці. Він почав, як і багато інших, з великих зусиль і невдач, але потім восторжествував, бо в нього стальна воля. Сумно подумати, що ця праця, яка могла б бути міжнародною працею і прославити цілі держави, була здійснена завдяки енергії лише однієї людини. Отже, честь і слава Лессепсу!

— Так, честь і слава цьому великому громадянинові, — відповів я, здивований тоном капітана Немо.

— На нещастя, — сказав він трохи згодом, — я не можу перевезти вас через Суецький канал. Зате післязавтра, коли ми вийдемо в Середземне море, ви побачите довгі насипи Порт-Саїда.

— В Середземне море? — вигукнув я.

— Так, пане професоре! Вас це дивує?

— Мене дивують ваші слова, що. ми будемо там післязавтра.

— Правда?

— Так, капітане, хоч мені вже час одвикнути з будь-чого дивуватися, відколи я перебуваю на борту вашого корабля!

— Але чому ж саме це повідомлення вас так здивувало?

— Тому що я не уявляю тієї колосальної швидкості, якої повинен досягти «Наутілус», щоб післязавтра бути в Середземному морі. Адже йому потрібно обігнути всю Африку і пройти біля мису Доброї Надії!

— А хто вам сказав, пане професоре, що він буде огинати всю Африку? Хто вам сказав, що він пройде біля мису Доброї Надії?

— Проте… якщо тільки «Наутілус» не попливе по суші або не перелетить по повітрю над перешийком…

— А чому не під перешийком, пане Аронакс?

— Під перешийком?

— Звичайно! Природа давно вже зробила під цією вузькою смугою землі те, що люди тільки тепер роблять на поверхні.

— Як! Там існує прохід?

— Еге ж! Підземний прохід, який я назвав Аравійським тунелем. Він починається біля Суецу і приводить до бухти Порт-Саїда.

— Але ж цей перешийок складається тільки з сипучих пісків?

— До певної глибини. А з п’ятдесяти метрів починається вже гранітний фундамент.

— Значить, ви відкрили цей тунель випадково? — спитав я, дивуючись усе більше й більше.

— Випадково і разом з тим свідомо, пане професоре. Навіть скоріше свідомо, ніж випадково!

— Капітане, я вас слухаю уважно, але мій розум відмовляється сприймати те, що чують вуха!

— Ех, пане професоре! Мати вуха і не чути — якість, властива всім епохам. Цей прохід не тільки насправді існує, але я ним уже не раз користувався. Коли б його не було, я б не забирався в цей глухий тупик — у Червоне море!

— Чи не буде нескромним, капітане, коли я запитаю, як ви відкрили цей тунель?

— Пане професоре, між людьми, які вже ніколи не розлучаться, секретів не може бути!

Я зробив вигляд, що не зрозумів натяку, і приготувався слухати розповідь капітана Немо.

— Пане професоре, — розпочав він, — на думку про існування цього тунелю, таємницею якого володію я один, мене наштовхнули спостережливість натураліста і логічні міркування. Я помітив, що в Червоному і Середземному морях існує певна кількість абсолютно однакових видів риб: змієподібні риби, довгопері, або літаючі риби, окуні, деякі колючопері та інші. Всі ці факти привели мене до думки про те, чи не існує якогось сполучення між цими морями. Якщо воно справді існувало, то підземна течія обов’язково повинна була йти з Червоного моря в Середземне, через те що їхні рівні неоднакові. Я почав з того, що наловив досить багато риби у водах Суецу, одягнув кожній на хвіст мідні кільця і кинув назад у море. Через кілька місяців поблизу берегів Сірії сіті принесли мені деякі екземпляри цих риб з кільцями. Отже, сполучення між морями було доведене. Я почав шукати прохід, знайшов його і насмілився заглибитися в нього. А незабаром і ви, пане професоре, познайомитеся з моїм Аравійським тунелем!