20 000 льє під водою

РОЗДІЛ XV Нещасний випадок чи пригода?

Наступного дня, 22 березня, з шостої ранку почалося готування до від’їзду. Останні відблиски присмерків танули в наступаючій ночі. Стало досить холодно. Сузір’я в небі сяяли з дивовижною яскравістю. В зеніті блищав чарівний Південний хрест, справжня Полярна зірка Антарктики.

Термометр показузав дванадцять градусів нижче нуля, і коли, до того ж, починав віяти вітер, мороз ставав особливо відчутним. У відкритому морі почали з’являтися невеличкі крижини. Треба було чекати, що море незабаром замерзне. Численні чорнуваті плями на поверхні води провіщали швидке створення молодого льоду. Очевидно, південний водний басейн замерзав на шість зимових місяців і ставав абсолютно недоступним. Що робили в цей час кити? Мабуть, вони поринали під лід і пливли до більш теплих морів. Тюлені й моржі, що звикли до життя в найсуворішому кліматі, залишалися в царстві льоду. Ці тварини мають звичку робити ополонки в крижаних полях і не дають їм затягуватися льодом. Вони припливають до цих ополонок подихати повітрям. І коли птахи, вигнані холодом, перелітають на північ, у тепліші краї, ці морські ссавці залишаються єдиними володарями полярного континенту.

Тимчасом резервуари наповнилися водою, і «Наутілус» повільно почав занурюватися. На глибині в тисячу футів він зупинився. Потім його гвинт почав розсікати воду, і корабель поплив прямо на північ з швидкістю п’ятнадцять миль на годину. Ввечері ми вже були під велетенським панциром вічних льодів.

З обережності віконниці салону були зачинені, бо «Наутілус» міг зіткнутися з якоюсь плавучою крижиною. Я цілий день переписував начисто чернетки своїх записів і весь поринув у спогади про полюс. Ми досягли найнедоступнішої точки земної кулі без великої втоми чи небезпеки, немов наш плавучий вагон сковзнув по рейках залізниці. Тепер ми вирушили в зворотну путь. Чи чекають мене якісь нові сюрпризи? Я надіявся на це, бо скарбниця морських глибин невичерпна. Протягом п’яти з половиною місяців, тобто за час нашого перебування на борту «Наутілуса», ми пройшли чотирнадцять тисяч льє, і скільки цікавих та жахливих пригод, що різноманітили подорож, трапилося з нами на цьому шляху, значно більшому, ніж земний екватор: полювання в лісах острова Креспо, вимушена зупинка в Торресовій протоці, коралове кладовище, перлові розсипи Цейлону, Аравійський тунель, вогні Санторіна, мільйони бухти Віго, Атлантида, Південний полюс! Цілу ніч спогади минулого не давали мені й на мить задрімати.

О третій ранку мене розбудив сильний поштовх. Я підвівся в темряві на ліжку і прислухався, коли раптом новий могутній удар кинув мене з ліжка на середину кімнати. Очевидно, «Наутілус» налетів на щось.

Тримаючись за стінки, я добрався коридором до салону, освіченого яскравим плафоном. Меблі були перекинуті. На щастя, вітрини, міцно прикріплені біля основи, витримали удар. Картини, що висіли на правій стіні і в яких змістився центр ваги, були немов приліплені до стінної оббивки, тоді як на лівій стороні їхній нижній край відставав майже на цілий фут. Отже, «Наутілус» лежав на правому борту і до того ж зовсім нерухомо.

Десь усередині пролунали крики й невиразні голоси. Але капітан Немо не з’являвся. В той момент, коли я вже хотів вийти з салону, до нього ввійшли Нед Ленд і Конселв.

— Що трапилося? — звернувся я до них відразу.

— Я це ж саме хотів спитати у пана, — відповів Консель.

— Тисяча чортів! — закричав канадець, — я-то добре знаю, що це таке! «Наутілус» сів на мілину, і, якщо судити по його нахилу, я не думаю, що він так легко викрутиться, як першого разу в Торресовій протоці.

— А ми вже випливли на поверхню моря?

— Ми цього теж не знаємо, — відповів Консель.

— У цьому легко пересвідчитися, — сказав я й подивився на манометр. На превеликий подив, стрілка показувала глибину в триста шістдесят метрів.

— Що це означає? — скрикнув я.

— Треба спитати в капітана Немо! — порадив Консель.

— А де ж його знайти? — заперечив Нед Ленд.

— Ідіть за мною! — сказав я своїм товаришам.

Ми вийшли з салону. В бібліотеці і біля центрального трапа не було жодної людини. Я припустив, що капітан Немо знаходиться в рубці стерничого. Найкраще було зачекати і не тривожити його. Ми втрьох повернулися в салон.

Я не стану говорити про всі нарікання канадця. На цей раз він мав усі підстави гарячитися. Я не заважав йому виливати свій поганий настрій, як йому хотілось, але нічого й не відповідав.

Так минуло хвилин двадцять, протягом яких ми намагалися вловити хоч найменший шум усередині «Наутілуса». Раптом до салону зайшов капітан Немо. Здавалося, він нас не помічав. Його обличчя, звичайно таке безпристрасне, тепер було дуже схвильоване. Він мовчки подивився на компас, на манометр, підійшов до карти і доторкнувся пальцем до якоїсь точки в тій її частині, що зображувала Південне полярне море.

Я не хотів порушувати хід його думок. Але коли він через деякий час повернувся до мене, я спитав його, скористувавшись тим самим виразом, яким він відповів мені в Торресовій протоці:

— Пригода, капітане?

— Ні, пане професоре, цього разу — нещасливий випадок!

— Серйозний?

— Можливо!

— Є безпосередня небезпека?

— Ні.

— «Наутілус» сів на мілину?

— Так!

— І причина цього?..

— …пояснюється якоюсь невідомою примхою природи, а не невмінням стерничого. В управлінні кораблем не було зроблено жодної помилки. Проте ми нездатні перешкодити законам тяжіння. Можна нехтувати законами, встановленими людиною, але не природою!

Капітан Немо вибрав досить невдалий момент для того, щоб заглиблюватися в філософські міркування. По суті, своєю відповіддю він нічого не пояснив мені.

— Чи можна дізнатися, капітане, — знову запитав я його, — про причини нещасного випадку?

— Перекинулася льодова глиба, ціла крижана гора, — відповів він. — Коли айсберги підмиваються більш теплими водами або низ їх оббивається внаслідок неодноразових ударів, центр їхньої ваги переміщується вгору, і тоді вони перекидаються шкереберть. Саме це й сталося недавно. Один з айсбергів перевернувся саме в той час, коли поряд під водою пропливав «Наутілус». Нижня частина айсберга з нестримною силою підхопила «Наутілус» і поклала на бік.

— А хіба не можна зняти «Наутілус» з мілини, звільнивши його резервуари від води і тим надавши йому рівноваги?

— Це ми зараз і робимо, професоре. Ви чуєте, як працюють насоси? Подивіться на стрілку манометра. Вона показує, що «Наутілус» поступово піднімається, але крижана гора піднімається разом з ним. До тих пір, поки яка-небудь перешкода не затримає її підйому, наше становище не зміниться.

Справді, «Наутілус» продовжувало хилити на правий борт. Безумовно, він зможе випрямитися, коли сам айсберг зупиниться. Але хто знає, чи не зштовхнемося ми до цього часу з верхньою частиною суцільної криги і чи не будемо ми затиснуті між двома величезними крижинами?

Поки я обдумував усі наслідки нашого становища, капітан Немо уважно стежив за манометром. «Наутілус» з моменту падіння айсберга піднявся приблизно на сто п’ятдесят футів, але кут нахилу його залишався незмінним.

Раптом корпус корабля здригнувся. Очевидно, «Наутілус» трохи випрямився. Картини, що висіли на стіні салону, помітно змінили своє положення. Самі стіни стали майже вертикально. Ніхто не вимовив і слова. Затамувавши подих, ми стежили за тим, як корабель повільно випрямляється. Підлога під нашими ногами ставала горизонтальною.

Минуло десять хвилин.

— Нарешті, ми стоїмо прямо! — вигукнув я.

— Так! — сказав капітан Немо, направляючись до дверей салону.

— А чи зможемо ми піднятися наверх?

— Безумовно! — Адже резервуари ще не випорожнені до кінця, і як тільки вся вода з них вийде, «Наутілус» повинен буде піднятися на поверхню моря.

Капітан вийшов і відразу ж, за його наказом, насоси припинили роботу, і, значить, «Наутілус» перестав підніматися. Справді, ми рискували при дальшому підйомі зіткнутися з нижньою частиною крижаного бар’єра. Краще було триматися на цьому рівні глибини.

— Здається, тепер ми уникли небезпеки, — промовив Консель.

— Так! Ми могли бути розчавлені між крижаними глибами або щонайменше потрапити в пастку. А тоді, не маючи змоги поновити свіже повітря… Так! Ми здорово уникли небезпеки!

— Якщо тільки все скінчилося! — пробурмотів Нед Ленд.

Я не хотів даремно сперечатися з канадцем і тому нічого не відповів. Цієї хвилини віконниці салону відчинились і світло зовні увірвалося до нас.

Ми знаходились у воді, як я й говорив. Але на відстані десяти метрів з кожного боку «Наутілуса» височіли блискучі крижані стіни. Зверху й знизу — ті ж самі стіни. Зверху над нами немов величезна скеля, звисали глиби підводної частини криги. Знизу був той самий айсберг, який, перевернувшись, знайшов точки опору в бокових крижинах, що тепер і підтримували його в одному положенні. Таким чином, «Наутілус» опинився ув’язненим в справжньому крижаному тунелі до двадцяти метрів завширшки, наповненому спокійною водою. Ми могли легко вийти з нього, пливучи вперед чи назад, щоб потім, спустившись на кілька сотень метрів нижче, вільно продовжувати свій шлях під смугою крижаного бар’єра.

Незважаючи на те, що лампи на стелі погасли, салон був залитий яскравим світлом. Це пояснювалося тим, що крижані стіни відбивали промені прожектора «Наутілуса». Я не можу описати чарівного ефекту цього освітлення. Кожна нерівність — виступ, заглибина чи грань айсберга з примхливими формами поверхні — відбивала промені різного кольору залежно від своєї структури. Тут немовби були зібрані розсипи всіх дорогоцінних каменів, особливо сапфірів і ізумрудів, блакитні й зелені промені яких перехрещувалися. Стіни весь час переливалися найніжнішими опаловими тонами, немов вогняні діаманти, спалахували яскравими зірками, блиску яких око не могло витримати. Могутнє світло прожектора посилювалося в стократ, як посилюється світло лампи, вміщеної за товстим опуклим склом великого маяка.

— Яка краса! — крикнув Консель.

— Так! — обізвався я. — Це незабутнє видовище! Правда, Неде?

— Так, тисяча чортів, правда! — відповів Нед Ленд. — Це чудово! Я скаженію від того, що повинен визнати це! Я ніколи нічого подібного не бачив! Але це видовище може нам коштувати дорого! І якщо вже говорити начистоту, я думаю, що ми дивимося зараз на те, що природа заборонила бачити людським очам.

Нед був правий. Це було надто прекрасно. Раптом крик Конселя примусив мене обернутися.

— Що там? — спитав я.

— Нехай пан закриє очі! Нехай не дивиться!

З цими словами Консель закрив свої очі обома руками.

— Та що з тобою, мій хлопче?

— Я засліплений!

Я мимоволі подивився у вікно, проте змушений був відразу закрити очі від нестерпного блиску.

Я зрозумів, що сталося. «Наутілус» повним ходом помчав уперед. Тому спокійний блиск крижаної стіни раптом перетворився в яскраву смугу. Вогні міріадів діамантів злилися в єдиний сніп. «Наутілус» летів серед суцільного потоку вогняних блискавок.

У цей час віконниці зачинились. Осліплені, ми притулили руки до очей, перед якими спливали концентричні кола, подібні до тих, що виникають перед сітчатою оболонкою, коли подивишся на сонце. Минув деякий час, перш ніж ми змогли нормально дивитися.

Нарешті, ми забрали руки від очей.

— Слово честі, — сказав Консель, — я ніколи б не міг повірити цьому.

— А я й тепер ще не вірю! — обізвався канадець.

— Коли ми повернемося на землю, — додав Консель, — сповнені вражень від такої кількості чудес природи, якими жалюгідними здадуться нам заселені землі і творіння людських рук! Ні! Цивілізований світ тепер нас не зможе задовольнити!

Такі слова від завжди спокійного фламандця свідчили, до якого ступеня дійшов наш ентузіазм. Але канадець не забув влити свою ложку дьогтю в нашу бочку меду.

— Цивілізований світ! — сказав він, хитаючи головою. — Будьте спокійні, друже Консель, ми в нього ніколи не повернемося!

Була п’ята година ранку, коли почувся новий удар, на цей раз попереду «Наутілуса». Я здогадався, що його бивень зачепив глибу льоду. Очевидно, стерничий невдало зманеврував у цьому підводному каналі, захаращеному крижаними глибами, де плавання було нелегкою справою. Я подумав, що капітан Немо накаже обійти перешкоду, і, змінивши напрям, ми знову попливемо звивинами тунелю. У всякому разі просування вперед не можна було припинити зовсім. Але всупереч моїм сподіванням, «Наутілус» швидко пішов заднім ходом.

— Що це, ми повертаємося назад? — спитав Консель.

— Так, — відповів я. — Очевидно, з цього боку в тунелі немає виходу.

— Отже?..

— Отже, дальший маневр надзвичайно простий. Ми повернемося тим самим шляхом і вийдемо через південний отвір тунелю. От і все!

Говорячи так, я намагався надати своєму голосові упевненості, якої насправді в мене не було. Тимчасом задній рух «Наутілуса» збільшувався, і корабель ішов тепер на повну швидкість.

— Це вже затримка, — промовив Нед.

— Хіба не все одно, раніше чи пізніше на кілька годин, аби тільки вибратися звідси, — сказав Консель.

— Так, — повторив канадець, — аби тільки вибратися!

Я деякий час прогулювався з салону до бібліотеки і назад. Мої товариші сиділи мовчки. Незабаром і я сів на диван і, взявши книгу, почав її машинально проглядати.

Через чверть години до мене наблизився Консель і сказав:

— Це дуже цікаво, що читає пан?

— Надзвичайно цікаво! — відповів я.

— Ще б пак! Адже пан читає свою книгу!

— Свою книгу?

Справді, в руках я тримав «Таємниці морських глибин» і навіть не підозрював цього. Я закрив книгу і знову почав свою прогулянку. Нед і Консель підвелися, вирішивши вийти.

— Залишайтеся, друзі мої, — затримав я їх. — Побудемо разом, поки не вийдемо з цього тупика.

— Як буде завгодно панові, — сказав Консель.

Так минуло кілька годин. Я часто підходив до приладів, повішених на стіні салону, і вдивлявся в них. Стрілка манометра показувала, що «Наутілус» весь час плив на глибині триста метрів, компас — що ми постійно йдемо на південь, лаг — що наша швидкість дорівнює двадцяти милям на годину, надзвичайно велика в такому вузькому проході. Проте капітан Немо розумів, що найбільша швидкість не буде зайвою в наших умовах, коли хвилини були варті цілих століть.

О восьмій годині двадцять п’ять хвилин ми відчули новий удар. На цей раз поштовх ішов з корми. Я зблід. Мої товариші швидко схопилися на ноги і наблизилися до мене. Я схопив Конселя за руку. Ми запитували один одного поглядами, і ця мовчазна розмова була зрозумілішою за всякі слова.

Цієї хвилини в салон увійшов капітан Немо. Я підійшов до нього.

— Шлях на південь закритий? — запитав я.

— Так, пане професоре. Перевернувшись, айсберг закрив будь-який вихід.

— Отже, ми потрапили в льодову пастку?

— Так!