Чому люди тупі? Психологія дурості

Мова дурості

Часом ми робимо дурниці, але значно частіше говоримо. Отож найчастіше дурниці проходять через мову. Ці слова, які ми вважаємо дурними, чи не є вони тільки свідченням браку, принаймні тимчасового, розуму й одним з багатьох його можливих виявів? То, може, існує радше специфічна дурість, пов’язана з мовою, природне місце якої поміж необдуманих слів? Ця гіпотеза наблизила б дурість до орвеллівської новомови, ідеальне використання якої, що автор «1984» назвав його крякомовою (duckspeak), «зовсім не зачіпає найвищих мозкових центрів»[66].

На перший погляд здається дивним асоціювати цю мовну дурість із новомовою — канонічною моделлю всякого канцелярита. Проте обидві мають спільність через саму свою природу: одна й друга характеризуються неналежним й несвідомим використанням мови. Дурні слова чи висловлювання, як і слова новомови, виявляються нездатними адекватно дати звіт про реальність, як і думки тих, хто ними послуговується. Попри те що одна вписана в політичний й ідеологічний регістр, а друга — самовільніша, новомову й мовну дурість можна поставити на одну дошку: обидві є перекрученнями щодо нормального й легітимного використання мови й слів.

Крім того, висунемо припущення, що ці два суміжні явища, спочатку відмінні, зближуються зараз на користь щонайменше двох супутніх явищ. З одного боку, це ідеології (есенціалізм у фемінізмі, антивидизм, теорія ґендеру тощо), що, практикуючи інтенсивне «концептуальне лобіювання»[67], дедалі більше еволюціонують всупереч здоровому глузду. З другого боку, це дурість, що грубо вривається в публічну сферу завдяки насамперед інтернету й соціальним мережам, які слугують для неї чудовою луна-камерою.

Важко знайти кращий приклад цього сучасного злиття дурості й новомови, ніж пост, що його опублікувала на Facebook в березні 2018 року одна веганська активістка після ісламістського теракту в місті Треб, де було вбито м’ясника:

«Ну й що, це вас шокує, коли терорист убиває вбивцю? Мене — ні, у мене до нього немає співчуття, таки є на світі справедливість».

Тут ми бачимо концентрацію всього найхарактернішого для цієї сучасної новомови, що й перетворює її на дурість.

Денотаційний відступ: коли слова «відкручуються»

Найбільше суперечить здоровому глузду в цьому тексті, звичайно ж, характеристика м’ясника як «убивці». Цей термін видається водночас недоречним, перебільшеним, образливим і насамкінець дурним тією ж мірою, як слово «педики», яким один спортивний коментатор назвав недавно поза ефіром футболістів німецької команди, що грали з французьким клубом.

Отже, дурість у словах — це насамперед якась фальш, яка часто виникає через перебільшення. Слова не узгоджуються ні зі своїм звичним значенням, ні з означуваними об’єктами. Утім вона відрізняється від брехні, тому що той, хто каже дурниці, насправді не має наміру обдурити співбесідників. Він радше говорить казна-що. Так, зовсім не дбаючи про вірогідність[68], але не більше дбаючи й про те, щоб бути сприйнятим серйозно, тобто не боїться, що його спіймають на слові. Цей останній пункт, на перший погляд, відрізняє того, хто говорить дурниці, від новомовця, для якого, навпаки, кожне слово важливе, бо є виявом ортодоксальності. Погляньмо, що ми маємо.

Називаючи того м’ясника, жертву терориста, «убивцею», ця веганська активістка не усвідомлює, звичайно, що каже дурницю. Навпаки. Вона використовує цей термін, добре розуміючи, що він відхиляється від звичайного значення. Вона наполягає на такій лексичній корекції, яка, на її думку, робить мову придатнішою для викривання правди, для усвідомлення дійсності. Убивати тварин — це в її очах, об’єктивно, вбивство, отже, називати м’ясника «убивцею» — правильне слово, навіть якщо цю правильність не всі одразу сприймають. Слід визнати, що в самому такому редагуванні сенсу слів немає нічого абсурдного. На підтримку такого підходу можна згадати, наприклад, що за часів рабства убивство раба також не вважалося вбивством! Отож таке гіперболізоване вживання слова «вбивця» може просто випереджати те значення, яке згодом усі за ним визнають. Гіпотеза вірогідна: як перетворення старої мови й зокрема значення її слів новомова в багатьох випадках представляється як прогрес. Та чи справді тут маємо такий випадок?

Очевидно, ні. Насамперед з тієї простої причини, що в наші дні м’ясники не забивають тварин — це відбувається на бійнях — а обмежуються тим, що розрубають їхні туші на стейки, філе й таке інше. Тому означення «убивця» суперечить дійсності й лишається лексичною помилкою.

Тут ми підійшли до першого пункту, який наближає мову ідеології до мови дурості, а саме: це денотаційне збочення, коли слова відкручуються, якщо можна так сказати, від дійсності, але при цьому їх неналежне використання не можна прирівняти до брехні. Дурень насправді не вважає, що всі суперники його улюбленої команди гомосексуали. Що ж до нашої екзальтованої активістки, вона попросту не подумала, що м’ясник, якого вона начебто викрила, ймовірно, ніколи не зарізав жодної скотинки. Отож у таких висловлюваннях слова відсилають тільки до самих себе, стають «власними референтами»[69]. Вони втілюють якусь фантазію, як фетиші, значення яких переважає їхню реальну суть.

Неспроможність сигніфіката: чи завжди убивця — убивця?

Проте цього звернення до референтної функції мови не досить, щоб покласти край суперечці про правильне використання слів, себто відрізнити зерна правильних слів від плевелів тих, які такими не є. Треба знову замислитися над сигніфікатами відповідних слів, себто над їх означеннями, тому що слова означають не так світ довкола нас, як слугують для його аналізу, надавання йому сенсу з допомогою концепцій, які ми визначаємо.

Так от, можна було б зауважити тій, яка використовує слово «вбивця», що, коли б акт умертвіння тварини дійсно був убивством, тоді слід було б називати «вбивцею» кота, котрий ловить і вбиває мишу, кита, нищителя планктону, гепарда, котрий уполював на обід антилопу. Коректне вживання слів справді вимагає, щоб сигніфікат мав стале визначення, яке дозволяло б йому називати різні референти, якщо вони мають такі ж властивості. Отже, якщо вбити тварину є злочином з боку людської істоти, з цього логічно витікає, що та ж сама дія також злочинна з боку іншої тварини. Так чи інакше, наша захисниця прав тварин мала б аплодувати ідеї зникнення всіх хижаків, принаймні заради цієї щасливої «справедливості», яку вона згадує наприкінці свого посту, усі наслідки якого навряд чи оцінила. Вочевидь, саме така непослідовність і нерозсудливість, наслідком якої вона є, становлять принципові спільності між новомовою й дурістю, й та й та змушують часом говорити дурниці й хибити. Та це не все.

Слова в шорах: як Шалам-Балам

Справді, ці слова, які відриваються від своїх референтів і від власної концепції, уникають певною мірою долі звичайних слів. Тому що слово по суті завжди проблематичне: його значення залишається відкритим і може бути предметом переговорів між двома співбесідниками[70], які спиратимуться по черзі на його більшу чи меншу відповідність референту чи на його концептуальну узгодженість, щоб стверджувати або заперечувати, що в тому чи іншому випадку воно правильно вжите, що йдеться про належне слово.

З цього погляду мовлення — одночасно діалектична реальність і діалог, і тільки такий тиранічний індивід, як Шалам-Балам із Задзеркалля, міг заявити, та ще й «майже глузливо»: «Коли я вживаю якесь слово, […] воно означає саме те, що я хочу, — не більше й не менше»[71]. Саме так чинять дурні в ролі ідеологів. Їхні слова, визначені самовільно і відтак безвідносно до інших, закриті до найменшої дискусії. І це крайнє викривлення мови, бо остання може бути тільки спільною.

Ці слова, як і сам дурень чи ідеолог, за природою нечутливі ні до різноманіття дійсності, ні до різних поглядів[72], ці слова також одягнені в шори. Вони означають «не більше й не менше» того, що владно вирішив (вирішила) той чи та, хто їх вживає, аж ніяк не зважаючи на інших співбесідників, не більше, до речі, ніж на традицію, відображену в словнику. Якщо вищезгадана особа (яка, нагадаймо, хвалиться, що не має жодного співчуття) вирішує, що слово «вбивця» найліпше підходить для означення професії м’ясника, що ж, це слово, що стає автореферентним — відсилає до самого себе через безпідставність свого означення, — саме це й означатиме. Але такі слова тоді вже перестають насправді бути словами; це радше однозначні сигнали, сенс яких не підлягає тлумаченню.

Однак, через дивний парадокс, ці слова-сигнали, які авторитарно нав’язуються в розмові, стають де-факто необговорюваними, бо їх більше не можна обговорювати. Отож їх можна або прийняти без обговорення, або… не приймати, але на свій власний страх і риск.

Слова-слогани: групові вигуки війни

Бо ці слова-сигнали становлять також — в етимологічному сенсі терміну — слогани (це слово походить з шотландської ґельської мови й означає бойові вигуки, що їх члени одного клану викрикували разом). Вони потрібні не стільки для того, щоб сказати щось, що зазвичай краще висловити в іншій спосіб, як для того, щоб виділити того, хто їх використовує, в межах більш або менш формальної групи. (І навпаки, той, хто не використовує ці терміни, ба й гірше, відмовляється від них, автоматично виключає себе з відповідної групи й безповоротно виставляє себе ворогом того, хто говорить.) Таким чином, назвати педиками футболістів німецької команди, суперниці французької, — це спосіб ствердитись у своїй підтримці цієї другої, ствердитись як патріот, як чоловік, що пишається своєю гетеросексуальністю тощо. Так само пост, опублікований на Facebook цією активісткою, виказує водночас бажання показати себе членкинею спільноти, помітне у фамільярному стилі її звернення до своїх віртуальних співрозмовників («Ну й що»), і бажання виділитися, що проявляється в тому, як вона рішуче наче протиставляє себе поглядам більшості, загальній думці («це вас шокує»/«мене — ні»).

Цей нібито критичний розум, провокативний паросток, який, проте, ніколи не виходить за межі того, що приймає група[73], до якої він належить, також спільний тут і для дурня, і для ідеолога. Попри свою спрощену риторику — ба радше завдяки їй — обидва черпають з неї почуття вищості людини, яка все зрозуміла. Це почуття лежить в основі значної частини мовної дурості, як і незмінно блискучого успіху всякого канцеляриту. Канцелярит, як часто й дурість, вирізняється тим, що дозволяє мовцю висловлювати судження практично про все, поверхові, звісно, але категоричні, впевнені, а отже, по суті, заспокійливі. Натомість сумнів, інтелектуальний неспокій протистоять дурості й посідають важливе місце поміж антидотів від ідеологічної маячні.

Утрата здорового глузду

Нинішній ідеологічний сплеск, якому сприяють, поміж іншого, алгоритми й соціальні мережі, породжуючи культуру ніш і пов’язуючи між собою членів різних груп, полегшує поширення жаргонів, що дедалі більше віддаляються від спільної мови. Водночас ті ж самі мережі роблять дірки в кордонах між такими спорідненими групами, породжуючи плутанину між приватним чи напівприватним і тим, що стає публічним, а отже, між тим, що можна і не можна казати публічно.

Таким чином, відколи пост, для більшості людей приголомшливий, розкритикували інші інтернетники, які не поділяли ні її лексикон, ні її ідеологічні міркування, першою реакцією цієї дівчини був протест, що «цей пост призначався тільки для друзів». Потім вона звернулася до асоціації захисту прав тварин «L214», з якою себе ототожнювала. Але їй не пощастило, бо ця асоціація одразу ж в офіційній заяві відмежувалась від її висловлювань[74].

Що ж до негарного зауваження нашого спортивного коментатора, воно ніколи б не стало відоме широкій публіці без участі якогось недоброзичливця і не викликало б скандалу, про який ми знаємо.

Ці дві історії показові щодо кризи публічного мовлення, яке відтак оточене з усіх боків двома формами зловживання мовою, хоч і різними, але спільними в головному — втраті здорового глузду. Ми маємо справу, з одного боку, з концептуальними ідіотизмами, які часто беруть початок у соціальних науках, але лишаються більш-менш незрозумілими й приголомшливими для спільноти мовців (культура зґвалтування, гендер, державний расизм тощо); з іншого боку — з провокативною грубістю, що проникає в публічну сферу мимоволі (як у випадку нашого журналіста) чи свідомо (як та, що демонструється, наприклад, твітах президента Трампа чи в цих V-днях (Vaffanculo-Days), організованих в Італії «Рухом п’яти зірок».

Публічне використання розуму напружується, щоб угамувати ці дві форми зловживання на користь здорового глузду, без якого слова й висловлювання не могли б навіть мінімально дійти згоди. Публічна дискусія зводиться тоді до сутички слоганів, які антагоністи, замість того щоб викривати, відкидають, заявляючи про їхній божевільний характер. З огляду на те, що польові дослідження в галузі дурості, зокрема Рене Заззо, згадані вище, показали, що ми завжди для когось дурні, можна здогадатися про даремність таких ідеологічних сутичок.

Найгірше в цьому те, що зі зникненням такого здорового глузду ми втрачаємо всі, бо дурість заразна. Представники влади засудили веганську активістку за підтримку тероризму, а інтернет-спільнота обурилася очевидною гомофобією, на їхню думку, спортивного коментатора. Виникає запитання: упіймавши на слові цих двох ворохобників, мовні надуживання яких не варті були такої уваги, чи ж не продемонстрували вони так само зразкову обмеженість розуму щодо висловлювань, до яких варто було ставитись відповідно до їхньої суті, а саме — як до звичайної дурості?