Чому люди тупі? Психологія дурості

Жити в мирі зі своїми дурощами

Дурість неминуча, бо всі ми люди. Ми самі продукуємо наші дурощі, й реакцію на них також.

Є чимало синонімів слова «дурний»: тупий, глупий, недоумкуватий, ідіот, нікчема… Проте всі вони мають спільний знаменник — притаманний їм елемент помилки. Навіть найбезглуздіша дурниця (грубий жарт, наприклад) щодо іншого, погано сприйнята цим останнім, визнається помилкою. Якщо сподіваного гумористичного ефекту, на жаль, немає, вчинок зрештою виявляється радше глупим. Очевидно, що рідко коли дурощі робляться цілком свідомо.

У пошуках безумовного прийняття себе

Є тільки дві безмежні речі: всесвіт і людська дурість… хоча щодо всесвіту я не зовсім певен.

Альберт Ейнштайн

Як прийняти себе, попри наші недосконалості, обмеження і, цілком очевидно, дурощі? У психології поняття прийняття зараз дуже в моді. Наприклад, у медитації в повній свідомості, коли людині пропонують поміркувати про пережитий досвід, без оцінювання. Або в терапевтичному методі «прийняття й залучення» (Acceptance and commitment therapy, АСТ): терапевт веде пацієнта до прийняття елементів, які йому створюють проблеми (в самій людині, в інших, в оточенні), і, використовуючи різні стратегії, допомагає йому навчитися оптимальної психологічної гнучкості.

Безумовне самоприйняття в психології розвинув насамперед американський психолог Альберт Елліс у своїй раціонально-емоційній поведінковій терапії, попередниці когнітивних терапій[142]. Він надихався працями філософів-стоїків (Епіктета, Сенеки), які пропагували підхід загального прийняття як шлях до щастя. Клінічні спостереження показали Еллісу, що людська істота має схильність — і внутрішню, і підтримувану освітою (сімейною та іншою) — прийняти себе… за умови, що вона виконує певні умови, які найчастіше стосуються її досягнень і вчинків.

І через те, що самоприйняття зумовлене певними умовами, ми уявляємо свою особистість тільки як похідну наших діянь. Але людина значно більша, ніж сума її дій: «робити» й «бути» не тотожні. Альберт Елліс показує, що кожна людська істота має свої переваги і вади (які часом важко розрізнити), але дії та риси людини не можуть задовільно відобразити її сутність. Людська істота не «погана» і не «хороша»; вона просто є[143].

Виходячи з цього принципу, Альберт Елліс висуває можливість безумовного самоприйняття і відмежування істоти від її дій. Дії людини можуть бути предметом оцінювання, звичайно, але його не слід поширювати на цінність самої людини. Альберт Елліс визначає це поняття як безумовне самоприйняття.

До самоспівчуття

Геній може мати свої межі, але дурість безмежна.

Альберт Ейнштайн

Отож безумовне самоприйняття чітко базується на тому, що людина цінує себе як істоту і не вважає, що вчинки визначають її особистість. За цих умов учинити дурість не тотожно тому, щоб бути «дурнем». Це має стосунок до нашого досвіду, але в жодному разі не до нашої особистості. Та навіть якщо ми здатні прийняти ідею, що наші дії не визначають нас як особистостей, пережити те, що ти утнув «дурницю», неприємно. Проте невинні дурниці швидко минають безслідно, у найгіршому випадку залишаючи нам легке відчуття дискомфорту. А в найліпшому — пізніше ми можемо посміятися над ними…

Щоб полегшити цей процес, слід застосувати прийом співчуття до себе, або самоспівчуття[144]. Ми радше звикли висловлювати співчуття іншим, тому проявити самоспівчуття, як і безумовне самоприйняття, виявляється дещо важче через брак відповідної моделі в нашому вихованні.

Крістін Нефф, викладачка психології освіти в університеті Техаса в Остіні, визначила три важливі складники самоспівчуття[145]. Насамперед повне усвідомлення, дуже популярне в сучасній психології: ця здатність усвідомити, без судження, те, що з вами відбулось у певну мить, виявляється дуже корисною, щоб угамувати тривожність. Вона дозволяє усвідомити своє страждання й зрозуміти, що воно тимчасове. Другий складник пропонує нам визнати свою людську сутність і наш зв’язок з багатьма іншими людьми, які також, без сумніву, проходили через це. Усе це заохочує нас приязно поставитися до себе, так, як ми поставилися б до друга чи родича, який переживає важкі часи.

Поєднавши безумовне самоприйняття й самоспівчуття, ми маємо два елементи, які зміцнюють наш опір дурості. Приймаючи себе без застережень і умов, ми легко застосовуємо самоспівчуття в повсякденному житті.

Переваги вибачення

Вибачення подібні до вишуканих парфумів; вони здатні перетворити найбільш ніяковий момент на чудовий подарунок.

Марґарет Лі Ранбек

Якщо ми вчинили дурницю, вибачення, як відомо, може розрядити напружену ситуацію. В гостях розлили на білий килим червоне вино: справжня дурість, через яку ми можемо глибоко шкодувати, відчуваючи зніяковіння й провину. Але негайне вибачення може одразу розрядити ситуацію. Будь-який вчинок, пов’язаний з людською дурістю, можна загладити вибаченням.

Проте вибачатися нелегко, як пояснює нам американська психологиня Гарієт Лернер[146]. Вибачатися доречно, говорить вона, коли ми шкодуємо про свої дії і прагнемо щиро пояснити це іншим. Порівняно легко вибачитися, коли ми зробили якусь дурницю іншому (штовхнули, не надто вдало висловились чи завдали матеріальних збитків, розбивши склянку чи перевернувши тарілку зі стравою…). У цьому випадку вибачення полегшує ситуацію: воно не лише дозволяє нам природно прийняти себе, але й показати іншим, що ми шкодуємо.

Однак вибачення за серйозніші провини сформулювати важче. Іноді ми відчуваємо, що нездатні вибачитися. Або ще: вибачення можуть наразити на ризик наші стосунки. Проте не вибачитися може бути так само небезпечно! В усіх випадках шлях вибачення — незвіданий і нелегкий. Але, залишаючись щирими з собою, ми зрештою проходимо цей шлях.

Коли вибачення шкодять

Вибачення — це «суперклей» для життя. Воно може склеїти майже все.

Лінн Джонстон

Зрештою може статися так, що наше вибачення не досягає мети: ми незграбно його сформулювали або співбесідник його не приймає. У цьому другому випадку слід знову застосувати самоприйняття, щоб змиритися з тим фактом, що наше вибачення не завжди приймається, хоч це й важко пережити.

Щоб максимально збільшити шанси на те, що наше вибачення досягне своєї мети, слід уникати численних пасток, які описує Гаррієт Лернер.

Наприклад, якщо ви використовуєте слова з елементами оцінювання («але», «проте» тощо), цілком імовірно, що ваше вибачення не досягне мети («Мені шкода, що я розлив червоне вино на килим, але білий килим таки не надто підходящий для вечірки»). Таке вибачення насправді лише докір, замаскований під «вибачення», так само як формулювання «Мені шкода, що так важко зрозуміти, як можна розлити вино». Отак можна звинуватити інших у власній помилці!

Наше вибачення буде марним також, якщо співбесідник не одразу його приймає, і це викликає наше невдоволення («Я вже вибачився за те, що розлив вино! Що я можу ще зробити?»). Ми справді мало що можемо зробити в цьому випадку, хіба дати людині час пережити свій смуток. Гаррієт Лернер досліджує й інші незграбні способи вибачення, але наголошує на головному: хороші вибачення призначені для інших. Якщо вони фокусуються зрештою на наших власних проблемах, це невдалі й марні вибачення.

Визнання власних помилок дозволяє нам не тільки подолати їх, але й навчитися на них: навчитися приймати себе, виявляти співчуття до себе в болісні моменти, навчитися показувати свою сутність через щирі й шанобливі вибачення перед людьми. Хто б міг подумати, що дурнуваті вчинки мають свої переваги?

Здолати сором

Дурість — це частина Божого дару, але не варто нею зловживати.

Папа Іван-Павло ІІ

У своїх працях про силу вразливості[147] Брене Браун з університету Г’юстона зосереджується на різниці між зніяковілістю, почуттям провини й соромом, типовими реакціями на власні дурні вчинки. Згадуючи про зніяковілість, ми вже казали, що вона зазвичай швидко минає. Проминувши, вона трансформується в спогад, який найчастіше викликає в нас сміх через скоєну дурницю.

Почуття провини дещо важче пережити, бо йдеться про шкоду, заподіяну іншим. Ми не бажаємо робити зло іншим, але через свою дурість можемо так вчинити: почуття провини дозволяє нам визнати, що ми зробили погано, і застерігає від повторення. Отже, зніяковіння й почуття провини — порівняно доречні реакції.

Сором натомість — це важкий досвід, отруйний, травматичний, майже нестерпний. З соромом не лише вельми важко жити (на емоційному, когнітивному й психологічному плані), він може завдати справжньої шкоди нашому самолюбству. Його негативні наслідки тривкі. Водночас Брене Браун зауважує, що найпристосованіші особи вміють «опиратися» сорому. Такий опір складається з кількох елементів, найважливіший з яких — добре себе знати, щоб запобігти виникненню сорому в деяких ситуаціях (знаючи свої особисті механізми запуску сорому). Цю «самопроникливість» доповнює здатність прийняти: усвідомлюючи нашу вразливість перед соромом, ми вже стаємо на шлях прийняття власних слабкостей і помилок.

С. К.

Беззастережне самоприйняття

Ідея беззастережно прийняти себе може наражатися на опір наших глибоких переконань, бо ми надто звикли ототожнювати свої досягнення з людською цінністю. До речі, беззастережне самоприйняття часто, і помилково, плутають з самоповагою, яка в оригінальному визначенні сильно спирається на поняття досягнень і виявляється з часом дуже нестабільною[148]. Бо, попри все, наші зусилля, наші досягнення можуть одного дня виявитися замалими…

Крім того, беззастережне самоприйняття можуть також плутати з позицією приреченості, пасивності, потурання, чистого егоїзму або ж утоми перед важливими завданнями. Проте самоприйняття не пропонує заперечувати наші вади, а навпаки, просто прийняти їх, вчитися на досвіді й вирішити рухатися вперед, зберігаючи приязне беззастережне прийняття свого «я».

С. К.