Чому люди тупі? Психологія дурості

Від дурниці до ахінеї

Як класифікувати різноманітні форми глупства: ідіот, кретин, нетяма, тупак, глупак, імбецил, дебіл, нездара і — найвища кваліфікація — дурень? Чи всі вони означають те саме? Може, «тупий» — це вид, а всі решта — його підвиди? Або «дурень», який французькою, схоже, заміняє решту. Чи можна взагалі визначити глупоту, коли її категорії такі розмиті, часто зведені до звичайних образ, і неможливо визначити, чи мають вони реальні характеристики? Та й словник на означення глупства найчастіше асоціюється з мовою і культурою, так що здається неможливим знайти універсальні терміни: чи є слово tonto іспанською аналогом французького idiot? Moron американською англійською тотожний британському dunce? Чи передається asshole словом «мудь»? Різноманіття форм глупства таке велике, що чимало тих, хто починаючи з Античності брався до завдання визначити їхню суть, швидко відступалися, змушені задовольнитися наведенням наочних прикладів. Комедія й сатира, які так часто (і ймовірно, винятково) висвітлюють людське глупство, від Аристофана до Лукіана, від Ювенала до Персія, від Еразма до Свіфта й Поупа, від Мольєра до Вольтера, від Фейдо й Лабіша до Жаррі, від П. Ґ. Вудгауза до Фланнері О’Коннор, пропонують стільки його різноманітних втілень, що важко знайти між ними бодай найменшу єдність: Човен дурнів, ярмарок, пандемоніум, зоопарк? Більшість описів глупства обмежуються переліком і прикладами, і щоразу, коли якийсь філософ намагається запропонувати теорію, її негайно спростовують інші. Тільки література, від Флобера до Блуа, від Музіля до Ґомбровича, від Сартра до Кундери, здатна, здається, говорити про це, але й вона не йде далі бентежної констатації: «Це отак».

Градація глупоти

Класифікувати глупство важко, але можливо. Глупота має свої ступені, які можна описати набором властивостей, притаманних різним типам індивідів. На найнижчому щаблі сходів — важка глупота, буквально дика, того, кому бракує розуму і хто наближається до тваринного царства (осел, баран, дятел) чи рослинного (капуста, гарбуз, овоч), яку прекрасно описує термін «пришелепуватий». А також «тупак», якого все приводить у ступор, з відвислою нижньою губою. Така первісна глупота наближена до землі (Беотії в греків[25]) і навіть до каменю (як свідчить байка про ведмедя, що відганяє муху каменем). Жаргон звузив її до однієї речі: con — жіноча піхва, а для чоловіків — couillon — яйцеголовий, або tête de noeud — членоголовий. Наступний рівень — ідіоти й імбецили, вони такі особливі, з таким слабким мисленням, що це вважають патологією. До цього ж типу слід віднести кретинів, що потерпають від вродженого слабоумства. Ще вищий рівень — це ті, хто наче трохи кмітливіший за пришелепуватих, незграбні, але симпатичні. Це простаки, нетямки, невігласи, макітроголові.

Ще вище розмістилися талалаї. Талалай не обов’язково недоумкуватий, і здатний, при нагоді, виказати здоровий глузд. Але робить це погано, і він надто бундючний, бо любить багато говорити й потребує слухачів: це соціальний тип, а муді — самітники. Він пишномовний і напиндючений на зразок Тріссотена у «Вчених жінках» Мольєра. Талалай не пасивний: часто в нього, мов у Бувара й Пекюше (Bouvard et Pécuchet — роман Гюстава Флобера), фонтанує активність. Він не ворог знань і не неспроможний їх засвоїти, але його дурість у тому, що він не знає, до чого їх прикласти і як застосувати на практиці.

Ще вищий за просту глупоту рівень — це те, що Музіль називає «витонченою дурістю», або «розумною», про яку він говорить, що вона простягається в найвищі сфери людського розуму[26]. Розумний йолоп може бути дуже освіченим і вихованим, може навіть прославитися в суспільстві, але його знання не в згоді з його діями. Він продукує невідповідні й непропорційні прожекти тому, що в нього, як пояснює нам Музіль, «бракує гармонії між примхами почуттів і розумінням, недостатнім, щоб їх стримувати». Музіль протиставляє цю розумну дурість або глупство «чесній» дурості з «круглими щічками». Часте втілення першої — сноб, який не може пояснити, чому він чимсь чи кимсь захоплений, завсідник чи завсідниця світських салонів, як мадам Вердюрен у Пруста, чи ділова людина, як Арнгейм і генерал Штумм в «Людині без властивостей» Музіля, або прожектер, як автор «Скромної пропозиції» Свіфта. «Витончений дурень» має різновид моральної вади, пов’язаний не з невідповідністю засобів і цілей, як в інших формах глупоти, а зі сліпотою щодо природи цілей. Ця висока форма глупоти є хибою, і ті, хто її має, цілковито відповідальні за це. Тут не спрацьовує поширена думка про те, що дурість — це брак розуму. Доволі часто говорять, що дурний ще й злий і жорстокий: він ігнорує і часто зневажає моральні цінності. Але трапляється, що він зневажає також інтелектуальні цінності[27].

Дурість і bullshit

Отут розумна дурість, — точніше, недоумкуватість у класичному сенсі, який рідко використовує термін «дурість», — збігається з тим, що Гаррі Франкфурт означив як bullshit[28] — лайно. Bullshit — це тип висловлювань, коли говорять буквально бозна-що, не поцікавившись, правда це чи брехня. Типовий приклад — теревені на вечірці чи в кафе, але найчастіше цей різновид трапляється в журналістиці й рекламі. Bullshitter — це той, хто верзе «лайно», саме тому назву книжки Франкфурта можна перекласти «Про лайно» (On Bullshit). Але практикувати bullshit не означає робити чи навіть говорити дурниці або абсурдні й безглузді речі. Ні, це означає систематично зневажати не тільки правила правди й неправди, але й саму цінність правди. Франкфурт наполягає на тому, що bullshitter не брехун, адже брехун дотримується правил правди й потребує їх, щоб здійснити свою брехню. Булшіттеру, навпаки, до них байдуже. Він хто хочте, але не дурень і не звичайний брехун. Навпаки, він розумний, але йому плювати на правду. Ось чому найвідповідніший термін на означення bullshit — ахінея.

Продукування ахінеї, на відміну від простої дурості, — це дурість другого рівня: вона усвідомлює цінність правди й знань, але не визнає й не практикує їх. Ось чому це радше не брехня, а форма обдурювання, яку ми зустрічаємо майже постійно в публічних виступах, як у політиці. Ахінея відповідає тому, що в XVII столітті називали bel esprit («бистрий розум»), про який Мальбранш казав: «Дурість і бистрий розум однаково закриті для правди, з тією лиш різницею, що дурість її поважає, а бистрий розум зневажає». Дурень чи простий недоумок (який може бути простодушним, як Фелісіте у Флобера) поважає цінності розуму, навіть намагається їм слугувати, хоч би й погано чи абияк. Складний дурень, як продуцент ахінеї, їх зневажає. Тому ахінею можна вважати найвищим ступенем глупоти. «Славетний Ґодіссар» Бальзака, персонажі Дом’є, «Шахрай і його маскарад» Мелвілла втілюють її в художніх образах, а Дональд Трамп — у реальності.

Дурень забагато мудрує

Ця класифікація форм глупства може видатися примітивною, та вона підкреслює, що дурість — це не нездатність чи не просто нездатність до мислення або брак розуму, і не втрата здатності до судження, яка залишила б людину — постійно чи тимчасово — у стані інертності чи відсутності свободи. Те саме стосується й того, що греки називали moria, а латиняни — stultitia і що часто перекладають як «глупота», відколи Еразм іронічно написав їй похвалу. Stultitia означає як безумство, так і глупоту. Як сказав Шамфор: «Безумство — це на три чверті глупота». Для древніх вона протистоїть мудрості й розсудливості, та не є абсолютною протилежністю і зворотнім боком розуму. Дурень любить помудрувати, і часто забагато мудрує, як каже Кризаль в «Учених жінках»: «І мудрування викорінило мудрість». Дурень — це не зовсім недоумок. Це також той, хто забагато думає, переходить межі здорового глузду і водночас пристойність у царині розуму. Він неадекватний і недоречний (і ахінея — форма недоречного мовлення).

Цю тему — дурості від зайвого мудрування — розвинули великі моралісти доби класицизму від Лабрюєра до Вовенарґа, а також великі сатирики, як-от Свіфт і Вольтер. Але вони цей надмір завжди засуджували і стояли за належне використання розуму, яким природа нагородила нас, щоб гамувати оманливі пориви почуттів. Романтики, навпаки, підносять силу й цінність почуттів і знецінюють холодний розум. Вони не просто піддаються зачаруванню безумства, але й уподібнюють глупство до самого розуму. Кант дотримувався думки, що розум, намагаючись вийти за рамки досвіду, неминуче впадає в ілюзії. Шопенгауер, потім Ніцше перейняли цю ідею, що розум за природою вже є надлишком розуму, а отже, глупством. За словами Жоржа Пікара, «розум сам дурний»[29]. Великі співці дурості XIX століття, і поміж перших — Флобер, підхоплять цю тему. Оме, Бувар і Пекюше, і в їхніх образах — буржуа, дуже раціональні. Але занадто. Бажання в них завжди зрештою переважує розсудливість, хоч останньої їм і не бракує.

У своїй великій книжці «Требник глупства» Ален Роже розвиває цю тему «самовдоволеної розсудливості»: самовдоволений і зарозумілий дурень вважає, що самого розуму досить для всього[30]. Глупота, на його думку, втілює, карикатуризуючи їх, базові принципи логіки: виключення третього, суперечності й тотожності. Дурень хотів би, щоб кожне твердження було правдивим чи облудним («ти мене любиш чи ні?»), він не терпить заперечень («два суперечливих твердження не можуть бути істинними»), і головне, у нього рясніють тавтології («речі є як вони є», «єврей — це єврей»). Флобер і Блуа особливо добре бачили цю глибинну природу буржуазної глупоти, що полюбляє банальності й заяложені істини («усі художники легковажні»). У цьому — марнославство дурня, це самозадоволення тавтології, яка нічого не говорить, бо вона завжди істина. Ми говоримо про тавтологію, тому що вони не кажуть нічого важливого чи значущого, крім нагадування тотожності речей до самих себе: «дурень є дурень», «жінка є жінка», — і переставляння речей, спостереженого Брассансом, «коли вже дурень, то дурень». Тут продукування тавтологій наближається до продукування ахінеї, яка пустомелить, але шириться безсоромно, наповнена сама собою. Вона є також маркою такої форми впертої глупоти, прикладом якої є військова дурість, авторитарна за природою (як співає Ґрем Олрайт: «Вода дійшла нам аж до пояса, а старий дурень каже “Уперед”»).

Доба масової глупоти

Банальності — це загальна думка, думка натовпу, що його романтики протиставляють індивіду, який єдиний здатний, в ім’я мистецтва, протистояти деперсоналізації, утіленій у розсудливості й техніці. Але в XX столітті, а надто в наступному, навіть мистецтво стало глупим і фальшивим, як у кітчі, що є формою докладання дурості до краси, неміччю естетичного судження[31]. Та насамперед глупота перестає бути властивістю окремого типу особистостей, як це було ще в XVII і XVIII століттях, і стає насправді колективною і масовою. Ахінея, що була ендеміком преси, стала пандемією в ЗМІ, інтернеті й соціальних мережах, які поширюють її в таких масованих дозах, що вона зробилась політичною силою. Вона становить частину того, що назвали добою «постправди», яку з більшими підставами можна було б назвати добою ахінеї: продукування такого типу висловлювань і думок, коли більше не дбають про те, щоб переконатися, що говориш правду, цікавить тільки справлене враження. Ахінея водночас дурна, бо вона неконтрольована, і вправна, бо служить політичним і пропагандистським стратегіям.

Якщо корені глупоти й дурості в надлишку розуму, то як можна сподіватися, що сам розум може їм протистояти? Це дилема, на яку наражалися всі мислителі, які, від Ніцше до Гайдеггера й від Сартра до Фуко, звинувачували розум і Просвітництво у створенні масової культури, техніки «урезонювання» і тоталітаризму. Часто вони розв’язували її, вдаючись, як романтики, до ірраціоналізму. Але ліки проти хвороби глупоти не у відмові від розуму. Вони — критичному мисленні, яке усвідомлює свої межі.