Чому люди тупі? Психологія дурості

Дурість і постправда

Чи й справді ми дедалі глибше загрузаємо в дурість? З огляду на деякі сучасні тенденції, це справді слушне запитання. Люди — очевидно освічені й здатні знайти будь-яку інформацію — свідомо відкидають сьогодні наукові рекомендації щодо вакцинації та клімату, живляться химерними «теоріями змови», бездумно голосують за виродків і погоджуються на дурні проекти, обурюються через безглузді нісенітниці, захоплюються забаганками-одноденками, а дехто навіть вирішив, що відтак для них Земля буде пласкою, хоч би що там казали. На тлі дипломатичного загострення, тероризму й нескінченних війн, методичного знищення довкілля та економіки, з якої користує тільки жменька осіб (до речі, ніщо не свідчить про те, щоб вони були якісь особливі розумники), — наша доба, схоже, за всіма параметрами придається до тріумфу дурості[106]. Учасники цієї катастрофи, розуми, які вважають себе світлими, мають готові пояснення: винні американці, суспільство, пестициди, вуглеводи, глютен, ендокринні деструктори, ліві, праві, еліти, маргінали, іноземці та їхні зіпсуті гени, ці нероби-викладачі й педагоги-ідеологи, планшети, екрани й хвилі, що опромінюють мозок…

А що, коли все це по суті звичайнісінький bullshit[108]?

Bullshit і постправда

Я не заперечую ні існування дурості, ні тривожність сучасного стану речей. Ні, я хочу сказати: те, що здається глобальним падінням інтелекту, можна краще зрозуміти, коли тлумачити це як збільшення bullshit. Насправді дурість не є або є не тільки протилежністю інтелекту. Можна бути великим інтелектуалом і великим дурнем: щоб у цьому переконатися, досить призначити хоч якого інтелектуала на політичну посаду чи спонукати якогось експерта говорити на незнайому тему. Те, що він при цьому наговорить, називається bullshit.

Відповідно до знаменитого аналізу філософа Гаррі Франкфурта, сутність bullshit — у байдужості до правди. На противагу брехуну, якому завжди доводиться пильнувати правду, щоб її приховати чи замаскувати, «булшіттера» вона не цікавить. Він верзе усе, що йому впаде в голову, коли захочеться, зовсім не переймаючись правдивістю чи брехливістю своїх тверджень. Він радісно верзе дурниці й використовує для цього різноманітні стратегії: заговорювання зубів, напускання туману, зміну теми, обскурантизм, ліризм, театральну урочистість, канцелярит, порожні фрази, збиткування… Хоч який спосіб чи контекст, булшіттер, каже Франкфурт, намагається дешево «відбутися», удаючи, наче щось сказав, не сказавши натомість нічого, в тому сенсі, що не передав жодної вартісної інформації. Отже, bullshit — це такий епістемічний камуфляж: він удає з себе внесок у дискусію, перешкоджаючи натомість її поступу. Це протилежність розвитку мовлення насправді.

Чому ми миримося з таким інтелектуальним паразитом? Адже брехуна, коли його викрито, зазвичай засуджують, зневажають і зрікаються; а булшіттер буяє собі в повній безкарності. Франкфурт залишає це питання відкритим, «як вправу для читача», утім деякі психологічні механізми, разом з особливими соціальними й культурними факторами, дозволяють пояснити це цікаве явище. З одного боку, ми начебто надто поблажливі щодо bullshit: коли хтось верзе казна-що, наша перша реакція — спробувати знайти сенс в його висловлюваннях, виснувати, в чому він має рацію щодо даної ситуації, та, за потреби, надати тлумачення, яке б задовольнило цю потребу. Дуже часто слухачі bullshit роблять таким чином велику частину роботи булшіттерів. З іншого боку, bullshit може також користуватися з певної культури оточення: коли самовпевненість, безпосередність і щирість цінуються більше за простий факт, що людина говорить зрозумілі й правильні речі, тоді bullshit не тільки пройде непоміченим, а ще й процвітатиме. Франкфурт, до речі, завершує свій аналіз такими словами: «щирість сама собою — це bullshit». Отож говорити «від серця», висловлюватись з «запалом і пристрастю», виказувати «глибину своїх думок», розмовляти як «чоловік з чоловіком», бути прямолінійним і «рішучим і сміливим» — це сучасні цінності, які шанують значно більше за методичність, розсудливість, ясність і точність, і навіть заміняють їх.

Зі «щирими й безпосередніми» мовцями і «милосердними» слухачами, які можуть легко й постійно мінятися ролями і які за кожної нагоди зміцнюють і поширюють оточення, придатне до такого типу взаємодії, усі обставини об’єдналися для досягнення критичної маси bullshit в публічному дискурсі. Якщо цей аналіз правильний, у нас, здається, є пояснення пришестя «постправди», яку Оксфордський словник обрав «словом року» — 2016 і тлумачить як «обставини, в яких об’єктивні факти мають менший вплив на формування громадської думки, ніж звернення до емоцій та особистих переконань»[107]. Неминучий наслідок такої ситуації — упевненість, що той, хто не поділяє нашої думки, помиляється, намагається нами маніпулювати, глибоко аморальна особа й не поважає наші переконання, які є нашою правдою. Звідси поляризація суперечок, в яких кожен прагне захистити й нав’язати свій погляд, дискредитуючи відповідно погляди інших, щоб якнайпомітніше засвідчити свою непідкупність, рішучість і моральні чесноти, навіть у межах свого «табору». Звісно, у цьому пекельному процесі правда, факти, справжні речі стають цілковито другорядними і навіть відверто підозрілими.

Неупереджений спостерігач, побачивши такий процес, не може не запитати себе, чи ж не тупо все це, по суті. Bullshit, постправда, альтернативні факти, fake news та інші теорії змови, — може, це просто нові назви для дурості?

Принципи сучасної дурості

Справді, у французькому перекладі для франкфуртівського bullshit обрали термін «дурість» (connerie); а bullshitter було б «мистецтвом говорити дурниці». На жаль, термін «дурість» має тут певну неоднозначність і не передає точно поняття bullshit у філософському сенсі, в якому його нині розуміють. Не заглиблюючись далеко в семантичні міркування, термін «дурість» охоплює водночас брехню, глупство, нісенітниці, невігластво та безглуздя. Надто широко, як бачимо, щоб сподіватися на тонке розуміння проблематики доби постправди. З іншого боку, термін «дурість» має ту перевагу, що привертає увагу до ролі глупоти в нашому сучасному ставленні до питання правди. Тут, в рамках нашої теми, терміни «тупість, глупство, недоумкуватість і дурість» можна вважати майже еквівалентними, але, як сказано вище, слід відрізняти їх від простого браку розуму. Насправді певний рівень інтелекту видається необхідним, щоби породжувати типову для постправди дурість: щоб вигадувати, захищати й поширювати дурощі, потрібні насправді значні когнітивні ресурси і навіть доволі витратні на мозкову енергію інтелектуальні зусилля.

Отож можна бути вельми розумним, дуже обізнаним, нещадно боротися проти помилок і неправди (в інших, звісно), залишаючись при цьому великим дурнем. Чому? Тому що такий індивід може діяти без точної мети, не знаючи напевно ціни правди й знань, не розуміючи по-справжньому, що означає знати щось, не вміючи свідомо використовувати свої знання, не турбуючись про норми й методи, які дозволяють максимально уникнути помилок, не цікавлячись причинами, які роблять ці норми й методи хорошими, і не знаючи, ні як правильно передати свої знання, ні навіть чому їх треба передати правильно[108].

Такий тип кретинізму демонструє те, що Роберт Музіль називав «інтелектуальне глупство», а Кант уважав дефектом судження, на жаль, невиліковним, на його думку. Структурно ця форма інтелектуального глупства не має іншого виходу, крім продукування bullshit, тому що концепція правди і знань, яка її мотивує, є від початку хибною.

Можна сказати, що постправда певною мірою полягає в тому, щоб задіяти й експлуатувати людський інтелект з метою змусити його виробляти й приймати оптимальні форми дурості. Нижче я описую три властивості сучасної дурості. Разом вони пояснюють появу великої маси bullshit, яка стабілізує зрештою систему пошесного кретинізму, що ми її називаємо «постправдою». Якщо одразу перейти до справи, можна означити ці риси такими термінами, як нарцисизм, самозасліплення й претензійність, і вже добре видно, як вони здатні взаємодіяти й взаємно підсилювати одна одну. Далі я скажу кілька слів про етичні наслідки дурості, що з них витікають, перш ніж перейти, — на жаль, дуже побіжно — до висновків про можливу еволюцію постправди і способів їй протидіяти.

Пристрасть торочити те саме

Ален Роже у своєму глибокому аналізі глупства доходить висновку, що йдеться не про брак розсудливості, а навпаки, про надлишок логіки[109]. Глупство є тавтологічною пристрастю торочити одне й те саме: «копійка — це копійка», «що не кажіть, релігія — це релігія», «я не дурніший за інших»… Оце дурість в усій красі, у своєму гротескному принципі тотожності «А = А», яка не каже нічого, крім того, що вже сказано й обмірковано. У підсумку — самовдоволення в чистому вигляді: я кажу те, що думаю, і я думаю те, що кажу, з тієї лиш причини, що я це кажу і я це думаю. І коли я з чимсь не згоден, це слугує доказом того, що це хибно або це мене не обходить. Має сенс тільки те, що «промовляє до мене», що входить у коло моїх інтересів і смаків. Ставити їх під сумнів — це de facto образа, бо тільки ворог може не поділяти моєї думки.

«Це моя думка, і я її поділяю» — кумедна парадигма глупства, яка була б тільки смішною, коли б не той факт, що термін «поділяю» набуває сьогодні прямого й невтішного значення, бо насправді дурість сьогодні можна «поширити» і «стежити» за нею легше й швидше, ніж будь-коли.

У тавтологічного глупства розум наче потрапив у пастку й стає лише повторенням і задоволенням себе, переможною суб’єктивністю й виробником банальностей, упереджень і штампів. Підемо далі: тавтологічний вислів, базований на принципі тотожності «А = А», звичайно, позбавлений наповнення, але має властивість негайно ставати перфомативом. «Що не кажіть, а єврей — завжди єврей» — це дійсно повна дурня, це не ґрунтується на жодних аргументах, але це воно і є, «це так», «от і все». «Ми чуємо наших клієнтів» — також дурість глибинного глупства, того ж штибу, bullshit майже в чистому виді[110], але не безрезультатна: така фраза створює ілюзію, що насправді ця компанія «чує своїх клієнтів», себто серйозно сприймає їхні побажання й працює над тим, щоб повністю їх задовольнити. Достатньо буквально її промовити, і bullshit стає ефективним просто завдяки силі свого стверджувального характеру. Нічого насправді не виконано, звісно, та саме це й треба було виконати.

Отож дурість є постійним зведенням до того самого й до себе самої[111], звідки її постійне покликання на особисті приклади, на «свідчення», на «місцевість», на «пережите», на «відчуте». Безпосередності, суб’єктивності й щирості не лише достатньо, вони дозволяють кретину надуватися гордістю й задоволенням: він вірить, що знає, про що говорить, в той час як насправді всі його твердження тримаються єдино й виключно на цій вірі, й він не здатен навіть уявити, що зовнішні підпори для його єдиної віри могли б, імовірно, зорієнтувати його, виправити чи, помріємо трохи, змусити змінити свою думку.

Дурень і сам здатний, за потреби, забезпечити собі підтримку: для цього він користується з підтверджувального упередження — цієї магнетичної сили, що дозволяє зміцнити його погляди за всіх обставин і допомагає знайти елементи, що узгоджуються з його поглядами, ігноруючи чи ретельно переінакшуючи всі ті, що їм суперечать[112].

Дурість, інтелектуальна лінь, самовдоволення й нарцисизм видаються таким чином нерозривними й зливаються в тріумфі інтуїції. Моя думка і моя реакція правильні, тому що вони мої. Той, хто не показує достатньо «щирості», «безпосередності», пафосу й переконливості, заздалегідь дискредитує себе. Він може перейматися правдою, прагнути точності, виявляти методичність, байдуже, хіба можна довіряти людині, яка говорить не «від серця», а старанно викладає факти й дбає про їхній логічний зв’язок. Саме тут, без сумніву, один з основних коренів популізму, що пояснює, як можна легко підтримати й вибрати патентованого брехуна, якщо він «з наших», — знов той самий принцип тотожності, але піднятий до глобальних масштабів[113].

І знов-таки ці механізми дурості не мають прямого стосунку до інтелекту[114]. Цілком реальний сценарій, коли люди колективно стають дедалі більшими дурнями, але загальний рівень інтелекту при цьому ні на йоту не знижується. Навпаки, інтелект вельми потрібний, щоб підтримувати таку дурну систему, зокрема запровадженням особистої епістемології[115], яка ні більше ні менше ніж уміло підтримувана віра в те, що знання — це справа інтуїції і що якесь твердження правдиве, і ми знаємо, що воно правдиве, відколи його просто оголосили таким, що ми в цьому «внутрішньо переконані», і ще краще, якщо з нього зробили «цінність», яка нас визначає.

Але ж я дурний!

Утім, дурість не була б дурістю, коли б могла себе визнати такою. На жаль, недоумок, унаслідок того, що він недоумок, не має розумової здатності, щоб усвідомити свою недоумкуватість. І тут мертва епістемічна зона, що межує з трагедією: адже дурість далеко не дурна там, де йдеться про її інтереси, і знає, як захистити себе від нападок розсудливості.

Замкнений отак у своєму принципі тотожності, дурень de facto позбавляє себе здатності бачити речі інакше, себто з погляду когось, ким він не є, включно — й особливо — з кимось, хто знає більше за нього[116]. Це те, що психологи називають ефектом Даннінґа-Крюґера, за іменами авторів, які його сформулювали[117]: некомпетентна в певній галузі особа покаже, цілком очевидно, мізерні результати в цій галузі, але на додачу, оцінюючи сама себе, вона не помітить власної нікчемності й переоцінить свої досягнення. Компетенція, в будь-чому, включає, поміж іншого, точне розуміння того, в чому полягає ця компетенція, здобута в боротьбі, важкою ревною працею і постійною самоперевіркою сумнівом. Справжній фахівець усвідомлює свою фаховість, і, добре знаючи тему, він усвідомлює, до речі, й те, чого не знає, і що йому ще треба вивчити: отож він знає свої межі; дослідження показують навіть те, що справжні фахівці дещо недооцінюють свої уміння. Дурень натомість не має найменшого уявлення про те, що дозволило б йому стати не таким дурним. Він, до речі, не знає й того, що є дурнем, бо дурню нічого не треба знати. Можна було б сказати, що це його проблема, але насправді ця проблема стає de facto проблемою інших, коли дурень, не знаючи, що він дурень, не відчуває через свою дурість жодного дискомфорту і, звісно ж, не стримується в нав’язуванні її своєму оточенню, а часом і ширше.

Отож ми обираємо епістемологію, відкалібровану на суб’єктивність, інтуїцію, «безпосередність» і «щирість» не (тільки) зловмисно. Це також цілком надійний спосіб ніколи не бути викритим і навіть від себе приховати власну дурість. Безглуздо обмежений рамками свого недоторканого «я», прищеплений від найменшого сумніву, здатного підважити його дурість, кретин дуже швидко робиться нездатним помітити, впізнати й усвідомити власну дурість, але — і це ще гірше — він навіть покладе на це увесь свій розум, який не слугує більше для оцінювання якості інформації та надійності переконань, а тільки для того, щоб визначити, чи узгоджуються вони з його попередніми вподобаннями, і дискредитувати все, що має нещастя йому не підходити. Розум дурості невтомно працює над побудовою власного захисту, і ні над чим іншим.

Ця згубна особливість дурості має свої наслідки. Як ми вже бачили, дурість не тільки стає невидимою для себе самої, адже кретин нездатний усвідомити, що він кретин, і як наслідок переоцінює свої вміння, ба більше: це неодмінно призводить до шельмування справжнього інтелекту (який йому важко розпізнати як такий) і відповідно до постійного зміцнення дурості. Той, хто має правдиві думки й правильну інформацію, може по суті сказати тільки одне — правду. Натомість кретин має в своєму розпорядженні невичерпний запас дурощів, бо помилятися можна в різний спосіб. Зрозуміло, що коли кретини вважають себе здатними судити про все і про будь-що і мають ефективні економічні засоби робити це, тим, хто має надійні способи дістатися правди, жахливо бракуватиме часу на спростування всіх цих дурощів. Це те, що називається «принцип асиметрії bullshit»[118]: bullshit може виробляти будь-хто, без проблем і у великій кількості, натомість тих, хто здатен і налаштований викрити його, небагато, і їм доведеться докласти до цього багато зусиль.

Дурість маскується

Отож дурість характеризується нарцисизмом і самозасліпленням, які взаємно підсилюють одне одного і цим полегшують її поширення поміж людей. Дурість завжди сповнена апломбу, що свідчить про надмірну самовпевненість кретина, яка неодмінно переважить над будь-яким проявом обережності й методичності в такому середовищі, де загальновизнано, що знання — насамперед питання інтуїції та «щирості». У підсумку, того, хто говоритиме найголосніше й найбільш «переконливо» й «пристрасно», вважатимуть за такого, хто має найбільше чого сказати, й відповідно до нього найбільше дослухатимуться.

Утім, не всі дурощі однакові. Конкуренція тут жорстока, і навіть кретинам доводиться шукати спосіб виділитися на тлі інших кретинів. І тут виникає найбентежніше з дурістю: вона прагне удавати з себе розум. Самовпевнений дурень подає свої дурощі як перли мудрості, унікальні спостереження неймовірної глибини, плід інтенсивних роздумів і, звичайно, претендує на найсерйозніше ставлення. Одна з його знахідок — примарна аргументація: замість наводити справжні аргументи, щоб дійти якогось висновку, він іде в протилежному напрямку, від висновку, і фабрикує «аргументацію», що дозволить безпомильно на нього вивести. «Дурість полягає в бажанні вивести мораль», — казав Флобер.

Без сумніву, але вона полягає також, як у двох його героїв, Бувара й Пекюше, в тому, щоб вважати, наче дійшов висновку належними засобами[119]. На диво, це працює доволі часто, й останній дурисвіт може в такий спосіб видатися маленьким генієм, гігантом філософії чи світилом нейронаук.

Так само як псевдонаука вбирається в шати науки, зневажаючи її при цьому, так само як фейкові новини удають із себе надійну й перевірену інформацію, насміхаючись водночас над «офіційними» ЗМІ, так само як «теорії змови» намагаються виглядати серйозними дослідженнями, спрямованими на з’ясування правди, ніколи й пальцем не ворухнувши заради цього, дурість може жити й процвітати тільки нап’явши личину своїх найбільших ворогів, а саме: розсудку, знання й правди[120]. Це вимагає деякого таланту наслідування, себто треба, щоби продукована дурнем «аргументація» все ж таки скидалась на справжню розумову вправу, і найголовніше, це й є мета, щоб вона дозволила зберегти і зміцнити його уявлення про себе як про особу бездоганної моральності, провокатора, що не боїться казати, що думає, інтелектуала, якого «на полові не обдуриш», або всі три разом. По суті ж така поведінка ніщо інше, як претензійність і снобізм.

Отже, дурість промишляє мімікричним паразитизмом: вона експлуатує чесноти й очікування, пов’язані зі справжніми плодами людського розуму, діє через псевдорозсудливість[121]. А це потребує певної форми інтелекту, як зауважив Роберт Музіль, який вважав дурість «не так браком розуму, як зреченням його перед завданнями, які він начебто виконує» і «дисгармонією між упередженням почуттів і розсудком, нездатним їх приборкати»[122]. Коли не маєш нічого цікавого сказати, залишається, на жаль, можливість імітувати зовнішню подібність цікавої речі. І якщо такий підхід стає в якомусь суспільстві нормою, тоді дійсно можна говорити про «постправду».

Злий і дурний (і онлайн)

Отож постправда живиться з індивідів, поведінкою й переконаннями яких переважно керує знання, базоване на інтуїції та почуттях, себто форма дурості, що характеризується самозасліпленням, яке унеможливлює самосумнів, але намагається уподібнитися до чесного, розсудливого пошуку правди. З цього дуже узагальненого погляду виходить, що bullshit, fake news, теорії змови, «альтернативні факти», а також їхнє недоречне поширювання — це сучасні й загострені прояви старої-доброї вічної дурості. Це не аж така несподіванка: всяк може констатувати — крім дурнів, очевидно, — що «постправда» охоплює зрештою повний комплект дурощів.

Нам лишається проаналізувати кілька проявів і наслідків. Ми вже бачили, що дурість привласнює інтелектуальну царину, та це було б не так страшно, зрештою, коли б дурість не зачіпала таким чином також етику. «Провина дурня, — каже філософ Паскаль Анжель, — у неповазі до правди». Брак інтелектуальних чеснот стає моральним ґанджем. Ба й гірше, цей «світлий розум», насправді булшіттер, — це той, хто удає повагу до духовних цінностей, начебто зайнятий пошуком правди й демонструє розсудливість, але насправді лиш мавпує ці якості, щоб проникнути в певне середовище, удати інтелектуала чи просто зажити слави в суспільстві, не докладаючи зусиль. Людина, просто, так би мовити, недалека, може прекрасно шанувати правду й такий розум, який дозволяє до неї привести. Натомість булшіттер — сноб, чванько і дурень — її зневажає й експлуатує, дбаючи не про правду як таку, а про самого себе. Шкода, якої завдає дурість в такий спосіб, безмірна, незліченна, від простого мудодзвонства, суть якого в удаванні, що висловлюєш щось нове й цікаве, ба навіть радикальну й надзвичайно сміливу думку, до фарисейства, цього способу практикувати чесноту з єдиною метою бути доброчесним, і головне, щоб про це знали, результатом якого є демонстративне обурення, обурення чимсь єдино заради того, щоб обуритися і показати своє обурення, — дуже сучасне явище, яке кваліфікують як моральну пишномовність[123].

З огляду на характер того чи іншого твердження чи події, дурень негайно перелаштовується, щоб відчути й висловити своє несхвалення, своє несприйняття, своє обурення, свій гнів… просто тому, що він вирішив, що це треба тут робити, і це корисно зробити й сповістити про це якнайширшу публіку, бо це йому допомагає ствердитися як індивіду. Такий підхід запускає механізм самонамагнічування, тому що сила й мотиви цього обурення вимагають постійної пильності та заохочують шалену ескалацію з метою виділитися в цьому середовищі з дедалі гострішою конкуренцією дурості. Звідси дурнуваті троллінги, підступи, наклепи, «срачі» й «вірусні» відео, які повинні відтак змагатися одне з одним за прихильні «кліки» публіки, захопленої дедалі абсурднішою гонкою, просто щоб пропагувати дурість дня.

Крім специфічних шкод, які кожен цикл дурості здатний завдати своїм цілям, важливо підкреслити, що загальний ефект від bullshit, fake news, теорій змови, «альтернативних фактів» і від постправди, яка їх утілює, полягає не в тому, власне кажучи, щоб навіяти хибні переконання. Такий результат, очікуваний чи ні, давала пропаганда «по-старому». Сьогодні йдеться радше про те, щоб цілковито дестабілізувати наш зв’язок з правдою і підірвати довірливі стосунки, необхідні для демократичного проекту. Не вірити більше нічому, не розглядати навіть можливість дійти знань, принаймні близьких до правди, які поділяли б усі, — це, мабуть, ще згубніше, ніж просто віра в хибні речі, яка залишає принаймні надію колись виправити.

Усе це приголомшлива дурня, яка не залишає практично жодної підстави для оптимізму. Проте слід зауважити, що саме існування постправди припускає задній план правди, в тіні якої постправда може процвітати, просто імітуючи її. Фальшива монета може робити шкоду лиш до певної межі, але, перейшовши деякий поріг, якщо в обігу залишились тільки фальшиві гроші, вони стають нікому не потрібні. Отже, питання, що постає перед нами: як далеко може зайти наша дурість і до якої межі вона здатна множитися, за сприяння технологічних платформ, котрі наче були створені, щоб її використовувати, збільшувати і поширювати якомога далі та якомога швидше?

Чи можна задовольнитися тим, щоб заохочувати молоді покоління розвивати «критичне мислення» чи навчати їх «розшифровувати інформацію», знаючи, що проблеми, які постануть перед ними за кілька років, будуть не такими, як сьогодні, і що дурість, як ми бачили, вже мутувала, щоб походити на «критичне мислення», і не зупиняється перед тим, аби пропонувати «розв’язання» проблем, які сама створює, не знаючи, звісно, що це вона їх створює? Епістемічні авторитети, а саме: наука, ЗМІ та правосуддя, — чи можуть вони відіграти свою роль у цій битві, пропонуючи, наприклад, прозоріші дані, чіткіші звернення, ретельний фактчекінг і суворі стримувальні закони проти розносників маніпулятивних і злісних дурощів? Може й так, але варто зважати на те, що постправда долає ці заходи завиграшки, негайно переробляючи їх у своїй безумній системі підриву довіри, загальної підозри й байдужості до фактів.

Лишається третій підхід, — боротися з булшіт і дурістю, на яку він спирається, їхньою власною зброєю, тобто демонструючи вигадливість у глупоті й брехні. Це робота сатири й художніх творів, тому що у постправди має бути і постфікшн. Не перейматися правдою також означає не цінувати неправду. Можливо, щоб бути трохи менш дурними, нам просто треба знову відчути смак до витворів людського розуму і проявити більше інтелектуальної скромності, як коли інтелект слугує інтелектові, а не дурості.