Чому люди тупі? Психологія дурості

Де у мозку дурість

Мушу визнати, що, коли Жан-Франсуа Марміон запитав, чи було б мені цікаво написати статтю про місце дурості в мозку, я дуже захопився. І одразу ж погодився, сам не знаю чому. Звичайно, спочатку я неправильно зрозумів і думав, що треба буде говорити про перших Джеймсів Бондів і про «Ім’я Рози». Авжеж, коли я краще усвідомив важливість теми, вже були обіцяні високий гонорар і моє ім’я на обкладинці в престижному видавництві. І до того ж виклик: маючи за девіз марктвенівське «Вони не знали, що це неможливо, то й зробили», я опинився в ролі «Дядечок-гангстерів»[44] Одіяра: «Дурням море по коліна! Їх навіть так і впізнають». Мені дуже швидко довелося вгамувати свій пал: жодна дослідницька установа з нейрології, гідна цієї назви, схоже, не займалась цим явищем, таким важливим і визначальним для нашого щоденного існування. Треба було заходити з іншого боку. Найперше, я зрозумів, що мій початковий ентузіазм був дуже заразливий, що стало ключовим етологічним вказівником у моєму пошуку істини! Фундаментом для нього могли прислужитися кілька спогадів про нейронауку і хороші книжки. І наостанок цей нестерпний образ, який навіть психоаналітик Лакан, котрий тримав оригінал у себе в ванній кімнаті, прикривав відсувною сюрреалістичною картиною: йдеться про репродукцію знаменитого полотна Курбе, на якому зображено тулуб голої жінки, що пасивно розкрила на передньому плані свої геніталії, піхву (con), яка називається — ви впізнали її — «Походження світу». «А зараз я покажу вам щось надзвичайне», — лаконічно оголошував Лакан, відкриваючи картину своїм шановним гостям, від Леві-Стросса до Пікассо й Марґеріт Дюрас, потай спостерігаючи їхнє зачарування…

Через особливості анатомії жіночого таза всі ми — великі недоношені діти і мали б насправді щонайменше 15 місяців залишатися в теплі, перш ніж бути вкинутими в цей світ. Тому ми переживаємо ранні стреси, які можуть залишити сліди на все життя, навіть якщо ми про них забули.

Наш мозок також розвинувся надто швидко і потерпає від багатьох міжусобних воєн та інших конфліктів інтересів, які пояснюють наші часті труднощі з ухваленням рішення… найчастіше неправильного!

Війна півночі й півдня

У теорії функціонування нашого мозку просте. Воно схоже на полотно Тиціана про алегорію розсудливості. На картині ми бачимо три голови відповідно до кожного періоду життя. Художник зобразив себе старого, свого сина і названого онука з таким надписом: «З огляду на минуле, сьогодення діє розсудливо, щоб не зашкодити майбутньому». Наш мозок поводиться, як машина з передбачення майбутнього, і його мета — підтримувати нас живими, пристосовуючись до обставин, що свідчить про його гнучкість. Його задня частка приймає й дешифрує інформацію, що надходить від відчуттів, він порівнює її з тим, що накопичив, як спогади, і вибирає найвідповіднішу лінію поведінки з допомогою своєї прекрасної лобової частки. Це носова частина нашого нейронного судна дозволяє нам рухатися вперед, а її гіпертрофія відрізняє нас від тварин і наших предків з похилим лобом: завдяки так званим «виконавчим» функціям вона скеровує нас до розгляду найкращого варіанту дії щодо світу, щоб забезпечити наше майбутнє.

Це частина нашого мозку, присвячена Аполлону, найбільш раціональна, мудра й виважена, сухий мозок. Але життя було б доволі нудним, коли б фронтальна частка завжди диктувала нам поведінку, і якийсь комп’ютер міг би швидко замінити нашу найяснішу сіру речовину. Тюрінг, логік, який цікавився ймовірностями і вже мріяв створити штучний мозок, хіба не винайшов тим часом комп’ютерну мову? Але Діоніс наглядає й посідає давні й глибинні мозкові ділянки, центри задоволення та винагороди, мозок вологий і гормональний, який дає нам бажання жити, скажений скакун, чиї цілі не завжди узгоджуються з їздцем, який намагається його вгамувати і якого легко вибити з сідла: і миші, й люди помирають, відчайдушно стимулюючи ці свої центри задоволення, без яких життя було б помилкою.

Ми не назвемо приклад і не робитимемо рекламу відомій готельній мережі, але низка індивідуумів, виняткові інтелектуальні здібності яких ніхто не піддасть сумніву, повелися як дурні, піддавшись одного дня миттєвому імпульсу й зруйнувавши багатонадійну кар’єру за коротку мить украденого задоволення, хоч ідеться про секс чи про гроші.

Війна сходу й заходу

Ще один конфлікт руйнує благенькі здатності нашого мозку, його двоїстість. У нього й справді аж дві півкулі, хоч і з’єднані між собою: але ці двоє близнюків не погоджуються ні в чому. У лівої півкулі «праві погляди»: консервативна й розважлива. Монополізувавши слово, вона досліджує тільки половину світу, само собою праву, і якщо її альтер-его, права півкуля, відключається, ліва показує свою справжню природу, нехтує лівим візуальним полем, б’ється об двері, їсть лише праву половину страви на тарілці, малює тільки з правого боку паперового аркуша, підтверджуючи вузькість свого бачення. Позбавлений мрії й поезії, цей мураха не розуміє метафор і все прагне раціоналізувати: він бачить сузір’я в юрбі зірок, шукає повтори, коди й мартингали у випадкових явищах, в яких хоче відшукати сенс, щоб заспокоїтися, пояснити їх у сподіванні контролювати, ствердити свою гегемонію, йти аж до людських жертв, щоб задовольнити Великого Годинникаря. Та її головний злочин — у постійному стримуванні другої півкулі, її напівсестри, правої, революціонерки, поетки, лівачки, цикади, яка розуміє всі мелодії, асоціює обличчя з почутими словами, яка має цілісне бачення світу, котрий вона цінує в його цілості, але не вміє ні вести бюджет, ні скласти двох слів. Тетчер проти Че? Оце й є наш «уряд», що складається з екстремістів, які мали б гармонічно одне одного доповнювати, але сваряться й мучаться, щоб дати нам чітко визначену лінію для рішення!

Дурні шкідливі, й від них треба берегтися

Отож усі ми потенційні дурні. Але дехто наражається на більший ризик, ніж інші: фронтальна частка, яка наглядає за нашим мозком, намагаючись загасити його конфлікти, починає працювати на повну силу тільки з дорослого віку, що дає наймолодшим поміж нас повну свободу виявляти свої поривання й слабкості, хоч їх і мають при цьому за дурників.

Церебральний склероз, який чатує на кожного, хто не обтяжує себе активним культурним чи соціальним життям, допомагає тим, кому вдалося втекти від Альцгеймера, стати старими дурнями, попри те що великий знавець Жорж Брассанс вважає, зі свого боку, що «час тут ні до чого»[45].

Натомість інтелектуальний рівень не робить різниці, дурість процвітає поміж нобелівських лауреатів і академіків так само, як і в базіканні вашого сусіда за шинквасом. У чудовому фільмі Мішеля Азанавічуса «Молодий Ґодар»[46] ми стаємо свідками трансформації геніального «Вольфганга Амадеуса» Ґодара на когось дуже схожого на пихатого й зарозумілого дурня. Сцена відбувається 1968 року на багатій віллі на Лазурному березі, режисер «нової хвилі» щойно доклався до дострокового закриття Канського фестивалю. Захисник народу, революціонер, він дорікає своїй подрузі через її буржуазну засмагу і пояснює враженим друзям свій проект очищеного кіно, без сценарію, без зірок і без хитрощів. Коли один з його друзів ущипливо додає «і без глядачів!» — геній наражається на здоровий глузд садівника вілли (з яким він не вітався): той щиро каже йому, що любить ходити в неділю в кіно, щоб отримати задоволення, відволіктися й помилуватися.

Італійський економіст Карло Марія Чиполла у своєму знаменитому есеї, написаному за один вечір, пояснює нам «Фундаментальні закони людської тупості». З допомогою схеми він показує крайню небезпеку тупості: будь-яка справа з дурнем веде вас обох до катастрофи! Угода між двома розумними особами продуктивна для обох сторін; бандит обкрадає вас, але він менш небезпечний, ніж дурень, бо цей останній втягує вас за собою в згубну спіраль: він пиляє гілку, на яку ваша угода вас разом посадила.

Тому надважливо їх розпізнати, перш ніж дійде до таких крайнощів. Але завдання надзвичайно небезпечне! Соціолог Крістіан Морель дає в своїх творах про абсурдні рішення кілька порад, як можна спробувати уникнути згубних наслідків дурості: створити групу експертів, зв’язаних радше взаємоповагою, ніж підпорядкуванням одному шефові; відмовитися від ієрархічної структури чи змінної ієрархії; залучити процедуру «адвоката диявола», що дозволяє заперечення, стимулює критику і гальмує конформізм; не поспішати: коротко кажучи, це в якомусь сенсі, власне демократія, в якості рішень якої ніхто (або принаймні менше 50 % населення) не сумнівається.

Але спершу як заспокоїти себе щодо власної особи? «Дурень ти чи ні, ти завжди для когось дурень», — застерігає П’єр Перре, але сумнів у собі — це добрий знак, який означає здатність до самоаналізу, отже, й до самокритики, що свідчить про розвинуті пізнавальні здібності. Що менше знань, то більше переконань, каже нам Борис Цирюльнік. Зворотне також правильне: що більше знань, то більше сумнівів. То більше накопичених спогадів, то більше наш мозок матиме елементів у своєму розпорядженні, щоб діяти обережно й розважливо. І, добре пошукавши, заявляє знов-таки П’єр Перре: «…ми завжди відчуваємо полегшення, надибавши більшого дурня, ніж ми є».

Про потребу в дурнях: похвала дурості

Розв’язання проблеми, без сумніву, тут! На запитання «Де в мозку розташована дурість?» — відповідь така: в мозку того, хто нагороджує ближнього такою характеристикою. Дурість вочевидь необхідна в еволюційному плані, а інакше ця вада давно б зникла! Натомість усе навпаки, бо всі переконані, що дурнів аж кишить і вони плодяться швидше за кроликів. Але як їм пощастило уникнути природного відбору з таким благеньким спорядженням? Доводиться визнати очевидне: дурні, попри небезпеку, яку вони становлять, абсолютно необхідні для виживання суспільства, яке їх леліє і цемент якого вони становлять!

Наш мозок — мозок соціальний: назвати когось дурнем означає вказати на нього пальцем і повісити табличку. Це значить довести, що здатний виявити цю рідкісну, не завжди очевидну з першого погляду ваду, як ми констатували, а також те, що сам її не маєш. Своєю чергою, це означає показати свою проникливість, що завжди тішить самолюбство і вивищує нас над визначеною жертвою.

Зазвичай ніхто особливо не заперечуватиме, і в такий спосіб ви ствердите вищий статус у групі, яка радше розділятиме вашу думку, заощаджуючи цінну енергію своїх мізків, підтримуючи їх лише в дзеркальному режимі. Інші разом з вами насміхатимуться й тицятимуть пальцем на обрану жертву, і недобрий сміх вас об’єднає. Ви утвердитесь як лідер вищої спільноти, який вміє проводити чіткий кордон, відмежовуючись від породи дурнів. Ваша компетенція швидко пошириться на інші царини. Вас слухатимуть, до ваших порад дослухатимуться, ба більше, вам підкорятимуться! Дурням нещасним доведеться вшиватися[47] або начуватися. Їм доведеться змиритися з глузуваннями і виконувати свою фундаментальну роль цапа-відбувайла. Чи наважаться вони наспівати нишком Брассанса: «Жодної користі від множини, щойно вас більше чотирьох — і ви вже зграя дурнів…»? Чи не побояться вони, щоб і собі розважитися, таємно штрикати голками вашу світлину на стіні разом з фотографіями ваших прибічників, кожну мить наражаючись на ризик, що на них донесуть і погрожуватимуть ті самі, хто їх мучив? Король, охоплений манією величі, незабаром забажає зберегти свою корону, розширити владу й панувати, не ділячись з холопами, які посадили його на трон, законно експлуатуючи їх, бо вони надто дурні. І знов-таки, за Брассансом, малоймовірно, що його скинуть!

Сучасна транспозиція твору Курбе називається «після створення», отож зображує картину після статевого акту: нове життя щойно народилось з допомогою con. Полотно покликається на фреску «Створення Адама» Мікеланджело на стелі Сікстинської капели. Бог створює людину за своєю подобою і простягає до неї вказівний палець, але Адам дзеркальним жестом, подібно ж, вказує на (чи придумує) свого творця. У Мікеланджело Бог прибирає форми мозку, який отак перебуває під прицілом вказівного пальця першої людини. А цей останній чи не намагається відповісти на запитання Жана-Франсуа Марміона? Чи творець і його творіння називають один одного дурнями? Альбер Камю безжально написав про це у «Міфі про Сізіфа»: «Або ми не вільні й Бог всемогутній відповідальний за зло, або ми вільні й відповідальні, але Бог не всемогутній». Висновки щодо нашої теми зробіть самі!

Нарешті я зрозумів своє завзяття, завзяття моїх близьких і радість усіх тих, кому я розповідав про цю пропозицію написати статтю! З огляду на брак масштабних наукових досліджень, вони мимоволі своїм сміхом (забороненим, до речі, вразливим Хорхе з Бурґоса, бібліотекарем з «Імені Рози»[48]) дали мені ключ до походження світу, і я вдячний їм до глибини серця. От ду…і!