Хіппі

арла не стала втрачати цілий вечір, сидячи на Дамі, насамперед тому, що почало дощити, а ясновидиця запевнила: очікувана людина з’явиться наступного дня, — і вирішила сходити в кіно на «Космічну одіссею 2001 року», про яку всі говорили як про шедевр, хоча її не надто цікавили науково-фантастичні фільми.

Та це й справді був шедевр: він допоміг убити час, а фінал стверджував те, що вона, як уважала, знає — хоч тут не йшлося про «вважати» чи «не вважати» — це була реальність абсолютна й незаперечна: час іде по колу й завжди вертається в ту саму точку. Ми народжуємося із сімені, зростаємо, старіємо, умираємо, вертаємося в землю й знов перетворюємося на сім’я, яке, раніше чи пізніше, знов перевтілиться в іншу людину. Походячи з лютеранської родини, Карла якийсь час пофліртувала з католицизмом і в належний момент меси, на яку вчащала, промовляла всі рядки. Там були слова, що найбільше їй подобалися: «Вірую [...] у воскресіння плоті та життя вічне. Амінь».

Воскресіння плоті — вона спробувала якось поговорити про цей фрагмент з одним панотцем, питаючи про перевтілення, та священик мовив, що йдеться не про це. Вона спитала, про що ж. Відповідь — цілком ідіотська — була, що вона ще не дозріла до розуміння. Відтоді Карла почала потроху відходити від католицизму, бо помітила, що панотець так само не знав, про що говорилося в тій фразі.

— Амінь, — повторювала вона тепер, вертаючись до готелю.

Прислухалася до всього — а раптом Бог вирішив би поговорити з нею. Віддалившись від Церкви, намагалася шукати в індуїзмі, у даосизмі, у буддизмі, в африканських культах, у різновидах йоги хоч би якоїсь відповіді про сенс життя. Один поет сказав багато віків тому: «Його світло заповнює весь Усесвіт / Світоч любові запалює й оберігає Пізнання»[22].

Оскільки кохання було в її житті річчю складною — настільки, що вона завжди уникала роздумувати з цього приводу, — Карла зрештою дійшла висновку, що Пізнання було всередині її самої — утім, це й було те, що проповідували засновники цих релігій. І тепер усе, що вона бачила, нагадувало їй про Божество, і вона намагалася, щоб кожен її порух був певним способом подякувати за те, що вона живе.

Цього вистачало. Найгірше з убивств — те, що вбиває наше радіння життю.

Вона зайшла в якийсь кофі-шоп — місце, де продавалися різні типи марихуани й гашишу, — та лише замовила каву й трохи побалакала з якоюсь дівчиною, теж голландкою, що здавалася трохи збентеженою й теж пила каву. Її звали Вілма. Спочатку вони вирішили піти в «Парадізо»[23], та потім передумали, мабуть, тому, що це нікого б не здивувало, як і наркотики, що там продавалися. Цікаві туристам, та набридлі тим, хто завжди мав це під рукою.

Одного дня — одного дня у віддаленому майбутньому — уряди таки зрозуміють, що найкращий спосіб покінчити з тим, що вони називали «проблемою», — це все дозволити. Містика гашишу полягала передовсім у самій забороні, а від цього — і в пожаданні.

— Але це нікого не цікавить, — зауважила Вілма, коли Карла сказала їй, про що розмірковує. — Вони заробляють мільярди доларів на переслідуванні. Уважають себе вищими. Рятівниками суспільства й родини. Чудова політична програма — покінчити з наркотиками. Яку іншу ідею вони могли б запропонувати натомість? Ну так, покінчити з бідністю — та от ніхто в це більше не вірить.

Вони припинили розмову й задивились у свої чашки. Карла думала про фільм — «Володар перснів» — та про своє життя. Вона ніколи не зазнавала нічого справді цікавого. Народилася в пуританській родині, навчалася в лютеранській школі, знала Біблію напам’ять, утратила незайманість ще підлітком з одним голландцем, що також був незайманим, мандрувала певний час Європою, знайшла роботу, коли досягла двадцяти років (тепер їй 23); дні здавалися довгими й однаковими, навернулася до католицизму, аби тільки допекти сім’ї, вирішила піти з дому й жити сама, мала коханців, які входили й виходили з її життя з частотою від двох днів до двох місяців, вирішила, що в усьому винен Роттердам та його підйомні крани, ті попелясті вулиці й порт, що пропонував історії набагато цікавіші від тих, які вона звикла чути від друзів.

Їй було легше з іноземцями. Єдиний випадок обмеження її вже узвичаєної свободи стався, коли вона дозволила собі втратити голову від одного француза, старшого на десять років. Карла тоді переконала сама себе, що зуміє домогтися, аби те запаморочливе кохання стало взаємним, хоча чудово знала, що француз заледве цікавився сексом — цариною, у якій вона була неперевершена й надалі намагалася вдосконалюватися. За тиждень по тому француз вирушив до Парижа, і вона дійшла висновку, що не може по-справжньому збагнути роль кохання у своєму житті — і це була просто біда, адже всі, кого вона знала, починали, раніше чи пізніше, говорити про важливість того, щоб вийти заміж, мати дітей, куховарити, мати з ким подивитися телевізор, сходити до театру, подорожувати світом, приносити маленькі дарунки, вертаючись додому, завагітніти, дбати про дітей, удавати, що не помічаєш маленьких зрад чоловіка чи дружини, казати, що в дітях єдиний сенс життя, перейматися тим, що в них буде на вечерю, ким вони стануть у майбутньому, як їм ведеться в школі, на роботі, у житті.

Так вони продовжували ще на скількись там років відчуття твоєї потрібності на цій землі, аж доки, зрештою, усі роз’їжджалися, дім порожнів і єдиною річчю, яка насправді мала значення, був недільний обід — родина у зборі, завжди вдаючи, що все добре, що немає заздрощів чи суперництва між усіма, тоді як тишком-нишком дошкулялось одне одному, адже «я заробляю більше від тебе», «моя жінка має диплом архітектора», «ми щойно купили такий будинок — не повірите» і в тому ж дусі.

Двома роками раніше вона вирішила, що вже немає сенсу далі жити в стані абсолютної свободи. Почала подумувати про смерть, погралася з ідеєю вступити до монастиря, навіть приїхала до босих кармеліток, які жили без жодного контакту з миром. Сказала, що хрещена, відкрила для себе Христа й хотіла бути його нареченою до кінця днів своїх. Мати-абатиса сказала поміркувати місяць перед тим, як прийняти рішення, — протягом цього місяця в неї був час уявити себе в келії, змушеною молитися з ранку до ночі, повторювати ті самі слова аж до втрати їх змісту, вона зрозуміла, що не спроможна до життя, у якому рутина здатна була привести її до божевілля. Мати-абатиса знала наперед: вона ніколи туди не повернулася; хоч би якою нестерпною була рутина абсолютної свободи, завжди можна відкрити цікавіші речі для себе.

Один моряк із Бомбея, крім того, що був чудовим коханцем — а таке їй траплялося зрідка, — посприяв їй у відкритті східного містицизму, і саме тоді вона почала вважати, що останньою метою її життя було поїхати геть далеко, жити в печері Гімалаїв, вірити, що боги зрештою прийдуть говорити з нею, віддалитися від усього, що оточувало її дотепер і здавалося нудним-нуднючим.

Не вдаючись у подробиці, вона запитала Вілму, як їй Амстердам.

— Нудний-нуднючий.

От-от. Не тільки Амстердам, а вся Голландія, де всі народжувалися захищеними урядом, не боячись самотньої старості, бо існували доми опіки й пожиттєві пенсії, медична страховка безоплатна або за мізерну плату, а останні королі насправді були королевами — королева-мати Вільгельміна, теперішня королева Юліана й майбутня спадкоємиця трону Беатрікс. Тоді як у Сполучених Штатах жінки палили бюстгальтери, вимагаючи рівності, Карла — яка не носила бюстгальтерів, хоча її груди аж ніяк не були маленькими, — жила в місці, де рівність уже була давно завойована, без метушні, без ексгібіціонізму, а завдяки предковічній логіці, що влада належить жінкам — саме вони керують своїми чоловіками й дітьми, своїми президентами й королями, які натомість намагаються створити загальне враження, що самі є блискучими генералами, главами держав, власниками підприємств.

Чоловіки. Гадають, що керують у світі, і не здатні й кроку зробити, не питаючи, як уважає їхня приятелька, коханка, кохана, мати.

Їй необхідно було зробити рішучий крок, відкрити в собі чи зовні край, що ніколи раніше не був досліджений, і вийти з цієї нудьги, яка, здавалося, щодня висушує її.

Сподівалася, що гадалка не схибила. Якщо людина, яку та наобіцяла, не з’явиться наступного дня, вона все одно поїде до Непалу, сама, ризикуючи стати «білою рабинею» й урешті бути проданою товстому султанові в країні, де гареми були звичною річчю, — утім сумнівалася, що хтось матиме відвагу зробити таке з голландкою, котра вміла захистити себе краще, ніж чоловік із грізними очима й гострою шаблюкою в руці.

Вона попрощалася з Вілмою, домовившись зустрітися в «Парадізо» наступного дня, і попрямувала до кімнати, де проводила свої монотонні дні в Амстердамі, місті мрій безлічі людей, які перетинали світ, щоб прибути туди. Вона йшла по маленьких, не брукованих вулицях, постійно уважно дослухаючись — а раптом долине якийсь сигнал, — не знала, що саме почує, але сигнали є отакими — несподіваними та замаскованими під буденні речі. Легкий дощ на обличчі повернув її знов до реальності — не довколишньої, а просто до факту бути живою, крокуючи цілком безпечно по темних провулках, натрапляючи на наркоторговців із Суринаму, які займалися своїм у темряві — це справді було небезпекою для їхніх споживачів, бо вони продавали зілля диявола — кокаїн та героїн.

Пройшла через якусь площу — здавалося, що, на противагу Роттердаму, це місто мало площу на кожному розі. Дощ посилився, і вона пораділа можливості всміхатися, незважаючи на все те, про що подумала в кофі-шопі.

Крокувала, молячись мовчки, без лютеранських чи католицьких слів, вдячна за життя, на яке скаржилася кілька годин тому, радіючи небесам і землі, рослинам і тваринам, від самого вигляду яких суперечності в її душі вирішилися й глибокий спокій охопив усе — не той спокій через відсутність викликів, а той, що готував її до пригоди, на яку вона зважилась, незалежно від того, чи знайде компанію, знаючи, що ангели її супроводжують і співають пісень, яких не могла чути, але які змушували її мозок здригатися й очищатися від брудних думок, і вона входила в контакт із власною душею та казала їй: «Я тебе люблю», — хоча ще не спізнала Любові.

Я не чуюся винною за те, що думала раніше, може, була фільмом, можливо, книжкою, але, навіть якщо я була заледве собою, з моєю нездатністю побачити красу, що таки існує в мені, прошу пробачити мене — я тебе люблю й дякую, що ти мене супроводжуєш, ти підносиш мене своїм товариством і звільняєш мене від спокуси насолод і страху болю.

Ніби для розмаїття, з’явилося ще й почуття провини за те, що мешкає в країні з найбільшою у світі концентрацією музеїв, за те, що в цю мить проходила по одному з 1281 міського моста, споглядаючи будинки, у яких заледве три вікна розташовані на одному рівні — а це вважалося хизуванням і намаганням принизити сусіда — ця країна пишалася законами, що керували її народом, мореплавцями минулого, хоча люди пам’ятали лише про іспанців та португальців.

Вони зробили хіба одну погану оборудку в житті — продали острів Мангеттен американцям. Та не весь світ досконалий.

Нічний сторож відчинив двері готельчика, вона зайшла, намагаючись якомога менше шуміти, заплющила очі й, перед тим як заснути, подумала про єдину річ, якої не мала її країна.

Про гори.

Так, вона б вирушила до гір, подалі від цих безмежних рівнин, відвойованих у моря людьми, котрі знали, чого хочуть, і подужали приборкати природу, яка відмовлялась підкоритися.

Вона вирішила прокинутися щонайраніше — і от уже була вдягнутою й готовою вийти об одинадцятій ранку, тоді як нормально вважалося виходити о першій дня. Це був день, коли, якщо вірити гадалці, вона мала зустріти того, кого чекала, і провидиця не могла помилитися, адже обидві вони ввійшли в загадковий безконтрольний транс, як це відбувається з більшістю трансів, через знак згори. Лайла сказала таке, що вийшло не з її рота, а від вищого духа, що опанував увесь простір її «консультації».

На Дамі ще не було людей — більше руху починалося по опівдні. Але вона помітила — нарешті! — нове обличчя. Волосся — таке, як геть в усіх тут, куртка без нагромадження латок (найпомітнішим був прапор із написом згори «Бразилія»), кольорова трикотажна сумка через плече, зроблена в Південній Америці, що тоді було модним у мандрівної молоді — так само як пончо й шапки із закритими вухами. Курив сигарету — звичайну, бо Карла пройшла поряд і не відчула ніякого особливого аромату — просто тютюновий.

Він був безмежно зайнятий неробленням нічого, розглядаючи будинок на протилежному боці площі та хіпі навколо. Певно, йому хотілося зав’язати розмову з кимось, але його очі видавали нерішучість — надмір нерішучості, краще кажучи.

Вона всілася неподалік, але так, щоб із певністю спостерігати за ним і не дозволити йому десь піти, не спробувавши попередньо підкинути йому думку про мандрівку до Непалу. Якщо він уже проїхав Бразилією та Південною Америкою, на що вказувала сумка, тож чи не міг би бути зацікавлений у подорожі кудись подалі? Певно, судячи з його віку, він не мав багато досвіду, і переконати його не було б важко. Не важливо, був він гарний або ні, товстий чи худорлявий, високий або ж ні. Єдина річ, яка її цікавила, — просто мати компанію для власної пригоди.