Хіппі

уша Пауло ще не відкрилася, і він не знав, як збагнути, чи ця дівчина не зникне за годину. Не знав, про що далі говорити, і вона також замовкла — обоє погодились на мовчання й задивилися вперед, нічого насправді не помічаючи: голландці крокували до кафе та ресторанів, пробігали переповнені трамваї — але в цієї пари погляди десь губилися, а почуття перебували в іншому вимірі.

— Хочеш їсти?

Сприйнявши це як запрошення, Пауло здивувався й зрадів. Він не міг зрозуміти, як така гарна дівчина запрошувала його пообідати — перші години в Амстердамі розпочалися дуже добре.

Він такого й не планував, а коли речі стаються без планування або сподівання, то виявляються приємнішими й кориснішими — розмова з незнайомкою, без жодного натяку на романтичний зв’язок, відбувалася якнайприродніше.

Чи була вона самотня? Скільки часу могла йому приділити? Що треба було зробити йому, аби втримати її біля себе?

Нічого. Низка ідіотських запитань зникла з простору, і він, навіть поївши нещодавно, готовий був іти обідати з нею. Лише сподівався, що вона обере не надто дорогий ресторан: його грошам треба було протриматися ще рік, до дати зворотного квитка.

Звичайно, ми маємо ділитися. Навіть коли цю інформацію всі вже знають, важливо не дозволити собі бути захопленим егоїстичною думкою дійти самому до кінця мандрівки. Хто робить таке — відкриває рай порожній, без жодної особливої принади, і невдовзі помиратиме від нудьги.

Ми не можемо захопити промені, що освітлюють шлях, і понести із собою.

Якщо ж учинимо так, то наповнимо наші заплічники ліхтарями. Але навіть з усім світлом, що несемо, не зможемо розраховувати на добру компанію. То навіщо це?

Але важко було заспокоїтися — слід запам’ятати все навколо себе. Революцію без зброї, шлях широкий без паспортного контролю й небезпечних поворотів. Світ, який раптом став молодим, незалежно від віку людей та їхніх переконань, релігійних і політичних. Сонце зійшло ніби провістити, що Ренесанс повертається, міняючи звичаї та вбрання всього світу — і одного прекрасного дня, у дуже близькому майбутньому, люди вже залежатимуть не від поглядів інших, а тільки від власного способу бачити життя.

Люди, вдягнені в жовте, танцюють і співають на вулиці, убрання всіх кольорів, дівчина роздає троянди кожному стрічному, усі усміхнені — так, завтра буде краще, попри те, що відбувалось у Латинській Америці та інших країнах. Завтра буде краще хоча б тому, що інакше не може бути: неможливо вернутися в минуле й знову дозволити моралізаторству, лицемірству та брехні захопити дні й ночі тих, хто крокує по цій землі. Він пригадував свої благання в потягу й тисячі критичних зауважень, які постійно чув від усіх — знайомих та незнайомих. Пригадував страждання своїх батьків і хотів у ту мить зателефонувати додому, щоб сказати:

Не переймайтеся, я задоволений, і невдовзі ви таки зрозумієте, що я народився не для того, аби вступити до університету, здобути диплом і влаштуватися на роботу. Я народився, щоб бути вільним, і можу отаке пережити: завжди матиму що робити, завжди знайду спосіб заробити грошей, завжди зможу оженитися і створити сім’ю, але теперішній момент — інший, це час шукати, бути лише в теперішньому, тут і тепер, з радістю дітей, яким Ісус призначив царство небесне. Якби було необхідно працювати, як селянин, я зробив би це без найменшої проблеми, тому що це дозволило б мені бути в контакті з землею, сонцем та дощем. Якби одного дня слід було зачинитися в кабінеті, я так само зробив би це без найменшої проблеми, тому що мав би поряд інших людей, з якими об’єднався б і зрозумів, як це добре — всістися довкола стола й розмовляти, молитися, сміятися й митися щовечора після цієї постійно повторюваної роботи. Якби було необхідно лишитися на самоті, я залишився б, якби відчув пристрасть і вирішив одружитися, то одружився б, бо впевнений, що моя жінка, кохання всього життя, прийняла б мою радість як найбільше благословення, яке чоловік може дати жінці.

Дівчина поряд зупинилася, купила квіти й, замість віднести їх куди-небудь, зробила два вінки й одягнула собі та йому. І це не було кумедно — це спосіб відсвяткувати маленькі життєві перемоги, як тисячоліття тому греки уславлювали своїх героїв: замість золота — лаврові вінки. Ті могли зів’янути й зникнути, але не були важкими й не потребували постійної охорони, як-то з коронами королів і королев. Багато перехожих мали такі прикраси на головах, що робило все навкруги прекраснішим.

Люди грали на дерев’яних флейтах, скрипках, гітарах, цитрах — ішли прочани, дзвінкі й перемішані, але вони природно гармоніювали з тією вулицею, незабрукованою, як і більшість вулиць міста: заповненою велосипедами, де час котився то повільніше, то швидше. Пауло боявся, що швидкість зрештою переможе і сон одразу ж скінчиться.

Тому що він перебував не на вулиці — він перебував уві сні, де всі персонажі були з плоті й кісток, розмовляли різними мовами, поглядали на жінку поруч із ним і всміхалися її красі, вона кивала у відповідь, а він відчував краплю ревнощів, які незабаром перетворилися на гордість за те, що вона обрала його як супроводжувача.

Різні люди пропонували ладан, браслети, барвисті піджаки, пошиті, можливо, у Перу або в Болівії, і йому хотілося купити все, тому що ці люди відповідали усмішками, не ображалися й не наполягали в разі відмови, як лавочники. І та можлива покупка, мабуть, означала б для них іще одну ніч, іще один день у раю — хоча він розумів, що всі, абсолютно всі знали, як виживати в цьому світі. Пауло треба було заощаджувати й теж спробувати знайти спосіб жити в цьому місті аж до моменту, коли його авіаквиток у сумці на поясі під штанами почне нагадувати про себе й про те, що вже час виходити зі сну й вертатися до дійсності.

Дійсності, яка навіть з’являлася вряди-годи на цих вулицях і в парках, на столиках зі стендами позаду, де демонструвалися звірства, скоєні у В’єтнамі[24], — фото холоднокровного генерала під час страти в’єтконґівця[25]. Усе, що там просили, — це підписати протест, і всі погоджувались.

У таку мить він розумів: ще далеко до того, аби Ренесанс заопікувався світом, але вже починав, поступово; кожен із цих молодих людей — дуже молодих людей на цій вулиці — не забуде того, що переживав, і коли вони повернуться до своїх країн, перетворяться на проповідників миру й любові. Тому що це було можливо: світ, нарешті вільний від гноблення й ненависті, від чоловіків, що лупцюють жінок, від катів, що підвішують людей головою вниз і повільно убивають їх за допомогою...

...Не те щоб він утратив своє відчуття справедливості — він і досі обурювався несправедливістю в усьому світі, — та принаймні на певний час потребував відпочинку й відновлення енергії. Він провів частину юності, умираючи від страху, тепер же настала мить проявити мужність перед життям і перед невідомим шляхом, яким він рухався.

Вони ввійшли в одну з десятків крамниць, що торгували люльками для паління, барвистими шалями, східними картинами, латками. Пауло купив те, що давно шукав: серію металевих аплікацій у формі стріли, які хотів почепити на свою куртку, коли повернеться до нічліжки.

В одному з численних міських парків троє оголених до пояса дівчат сиділи із заплющеними очима в позі лотоса, повернуті до сонця, яке, певно, невдовзі сховається, а повернення весни чекати ще дві пори року. Він звернув раптом увагу, що на площі були люди поважнішого віку, котрі йшли чи верталися з роботи, навіть не глянувши на дівчат, тому що оголеність не каралась і не заборонялась: кожен є господарем свого тіла й робить те, що вважає за потрібне.

А майки, майки були ходячими посланнями, на деяких — світлини ідолів: Джимі Гендрікс, Джим Моррісон, Дженіс Джоплін, — але більшість проповідувала Ренесанс:

Одна особливо притягла його увагу:

Мрія — це щось спонтанне й тому небезпечне для тих, хто не має мужності мріяти[27].

Оце! Саме цього система й не допускала, але мрія врешті-решт переможе — раніше, ніж американці будуть розбиті у В’єтнамі.

Він вірив. Він вибрав своє божевілля й тепер прагнув прожити його інтенсивно, пробути в ньому, аж доки почує власний поклик до діяння, що допоможе змінити світ. Його мрія — стати письменником, але ще зарано для цього, і Пауло сумнівався, що книжки матимуть належну владу, та він зробить усе, що в його силах, аби показати те, чого інші поки не бачать.

Одна річ була певною: вороття немає, тепер існував лише шлях світла.

Пауло зустрів бразильське подружжя, Чяґу й Табіту, що побачили в нього нашитий прапорець і представились.

— Ми Божі діти[28], — сказали вони й запросили відвідати своє помешкання.

Усі є Божими дітьми, чи не так?

Так, але вони беруть участь у культі, засновник якого мав одкровення. Може, є бажання дізнатися більше?

Пауло погодився, тож, коли Карла залишить його надвечір, він уже матиме нових друзів.

Та щойно вони відійшли, Карла схопила латку на його куртці й відірвала.

— Ти вже купив те, що шукав, — зірки набагато красивіші, ніж прапори. Якщо хочеш, можу допомогти розмістити їх у формі єгипетського хреста або символа хіпі.

— Не варто було цього робити. Достатньо запитати і дозволити мені вирішити, чи хотів я й далі носити латку на рукаві. Люблю й ненавиджу мою країну, але це — моя проблема. От тепер я розпізнав тебе: якщо раптом ти вважаєш, що можеш мною керувати й контролювати мене, бо думаєш, що я залежний від єдиної людини, на яку натрапив лише цієї миті, ми негайно розійдемося. Не буде надто складно знайти якийсь дешевий ресторан.

Його голос посуворішав, і, подивована, Карла вирішила, що це позитивна реакція. Він не був тюхтієм, який підкоряється наказам, навіть перебуваючи в чужому місті, — певно, уже пройшов через багато речей у цьому житті. І вона повернула латку.

— Сховай його десь. Це брак вихованості — розмовляти мовою, якої я не розумію, і брак фантазії — заїхати так далеко, щоб зазнайомитися з людьми, яких можеш зустріти на своїй землі. Якщо ти знов будеш говорити португальською, я перейду на голландську, і гадаю, що діалог стане неможливим.

Ресторан не просто був дешевим, він був БЕЗПЛАТНИМ — чарівне слово, яке, загалом, змушує все здаватися дуже смачним.

— Хто це утримує? Голландський уряд?

— Голландський уряд не дозволяє, аби хтось із його громадян голодував, але в цьому разі гроші — від Джорджа Гаррісона[29], який навернувся до нашої релігії.

Карла вела розмову з якимось подвійним почуттям удаваного інтересу й очевидної нудьги. Прогулянка мовчки підтвердила те, що сказала провидиця попереднього дня: цей хлопець був чудовою компанією для подорожі до Непалу — не балакав багато, не намагався нав’язати свої думки, натомість чудово знав, як боротися за свої права, про що свідчив випадок з латкою. Їй тільки треба було зрозуміти, коли настане вдалий момент, аби перейти До справи.

Вони пішли в буфет і частувалися різними вегетаріанськими лагоминками, слухаючи, як одна з осіб, одягнутих в оранжеве, пояснювала, хто вони, для недавно прибулих. Таких, певно, було багато, і навернути когось у таку хвилю здавалося дуже легко, оскільки західні люди обожнюють усе, що походить з екзотичних земель Сходу.

— Ви, мабуть, зустрілися з якимись людьми з нашої групи, поки прямували сюди, — сказав той, хто здавався найстаршим, білобородий і з побожним виразом обличчя безгрішної людини. — Первинна назва нашої релігії дуже складна, тож можете називати нас просто крішнаїти — так нас знають уже багато віків, адже ми віримо, що повторення «Харе Крішна, Харе Рама» зрештою може звільнити наш розум, даючи простір, аби проникла енергія. Ми віримо, що все на світі єдине, у нас колективна душа, і кожна крапля світла в цю душу зрештою проникає в усі темні точки довкола. Хто бажає, може взяти книгу «Бгаґавад-Ґіта» на виході й заповнити формуляр для формального приєднання. Вам нічого не забракне — так пообіцяв Пресвітлий Господь перед великою битвою, коли один з воїнів відчув провину за участь у громадянській війні. Пресвітлий Господь відповів, що ніхто не вбиває й ніхто не вмирає — йому належить лише виконати свій обов’язок і зробити, що наказано.

Він узяв один з примірників згаданої книги: Пауло зацікавлено дивився на Гуру, а Карла не менш зацікавлено — на Пауло, сумніваючись, утім, чи він не чув цього раніше.

— О, сину Кунті, або ти помреш на полі бою і здіймешся до планет на небі, або переможеш ворогів і завоюєш омріяне. Отже, замість шукати мету цієї війни уставай і борись.

Ґуру згорнув книгу.

— Ось що ми маємо робити. Не витрачаймо час, кажучи «це є добре» чи «це є погано», а виконаймо наше призначення. Це воно привело вас сьогодні сюди. Хто бажає, може вийти з нами, щоб танцювати й співати на вулиці, одразу по обіді.

Очі Пауло засяяли, і попри його мовчанку Карла й так усе зрозуміла.

— Чи не думаєш іти з ними?

— Звичайно. Я ніколи отак от не співав і не танцював на вулиці.

— А ти знав, що вони дозволяють секс лише після одруження, й то лише для продовження роду, а не для задоволення? Ти гадаєш, що група, яка називає себе такою просвітленою, здатна відкинути, заперечити, засудити таку прекрасну річ?

— Я думаю не про секс, а про танець і музику. Я вже давно не слухав музику й до того ж сам не співаю, і це — чорна діра в моєму житті.

— Я можу сьогодні ввечері повести тебе поспівати й потанцювати.

Чому ця дівчина так зацікавлена в ньому?

Вона могла б дістати собі будь-якого чоловіка, якого б захотіла, у будь-який час. Він почав згадувати аргентинця — можливо, вона потребувала спільника для роботи, на яку він аж ніяк не був налаштований. І вирішив спитати прямо:

— Ти знаєш Дім висхідного сонця?

Його запитання могло бути витлумачене у три способи: по-перше, чи вона зналася на музиці («The House of the Rising Sun», The Animals[30]). По-друге, чи знала, про що ця музика. І по-третє, нарешті, чи хотіла б поїхати туди.

— Облиш дурниці.

Цей хлопець, якого спочатку вона сприйняла за такого розумного, чарівного, мовчазного, піддатного контролю, мабуть, усе розумів хибно. І, хоч би як важко в це повірити, вона потребувала його більше, а не навпаки.

— Гаразд, ти йдеш з ними, а я на віддалі. Зустрінемося наприкінці.

Вона хотіла додати: «Я вже пройшла етап крішнаїзму», — але стрималася, щоб не сполохати здобич.