Хіппі

ауло теж помітив красиву хіпійку, яка проходила поряд з ним, і якби не його параліч нерішучості, він би вже наважився їй усміхнутися. Але йому бракувало відваги — дівчина здавалася відстороненою, можливо, чекаючи на когось чи й просто бажаючи споглядати ранок без сонця, але й без натяку на дощ.

Він знову зосередився на будинку навпроти — справжньому витворі архітектури, про який «Європа за п’ять доларів на день» повідомляла, що то королівський палац, збудований на 13659 палях (утім, за путівником, усе місто побудоване на палях, хоча цього ніхто й не відчував). На вході не було вартових, і туристи заходили й виходили — купи їх, безмежні вервечки, у таке місце він ніколи й не пішов би одразу після прибуття.

Ми завжди відчуваємо, коли за нами спостерігають. І Пауло знав, що красива хіпійка сиділа поза його полем зору, зосередивши погляд на ньому. Він повернув голову — і вона справді була там, але одразу почала читати, коли їхні очі схрестилися.

Ну, і що робити? Майже півгодини він роздумував, що мав би підвестися й піти сісти поряд з нею — саме цього він чекав в Амстердамі, де люди знайомляться без необхідності вибачень і пояснень, а просто через бажання поговорити й обмінятися досвідом. Під кінець цієї півгодини, повторивши собі, що абсолютно нічого не має втрачати, що це не був би ані перший, ані останній раз, коли йому відмовляють, він підвівся й пішов до неї. Вона не відводила очей від книги.

Карла побачила, що він наближається — рідкісна штука там, де всі поважають індивідуальний простір. Він сів поряд і сказав найабсурднішу річ, яку лише міг:

— Пробачте.

Вона тільки подивилася на нього, очікуючи на продовження фрази, чого не сталось. Пройшло п’ять сором’язливих хвилин, і тоді вона вирішила перебрати ініціативу.

— Пробачити за що, власне?

— Та так.

Але, на її радість і щастя, він не сказав узвичаєних нісенітниць, як-от «сподіваюсь, я не заважаю», або «що то за будинок навпроти?», чи теж «ох, яка ви гарна» (іноземці обожнюють цю фразу), або ще «ви з якої країни?», «де ви купили це плаття?» абощо.

Вона взялася трохи допомогти, оскільки була набагато більше зацікавлена, ніж хлопець міг сподіватися.

— А чому в тебе бразильський герб на рукаві?

— На випадок зустрічі з бразильцями — це країна, звідки я родом. Не знаю нікого в місті, отже, чи можеш мені допомогти познайомитися з цікавими людьми?

Так, значить, хлопець, який здавався розумним і мав чорні очі, що блищали з потужною енергією та ще сильнішою втомою, перетнув Атлантику, щоб зустрітися з бразильцями за кордоном?

Це здавалося геть нісенітним, але вона вирішила поки йому повірити. Вона могла тут же почати справу з Непалом і продовжити розмову чи відмовитися від неї назавжди, поміняти місце на Дамі, сказати, що має одну зустріч, або піти звідси, залишивши його самого.

Та зважилась не рухатися, і те, що вирішила й далі сидіти з Пауло — таким було його ім’я, — цілковито змінило її життя.

Бо так воно з коханням — хоча остання річ, про яку вона думала в ту хвилю, було це потаємне слово й приховані за ним небезпеки. Обоє були разом, провидиця не помилилась, світ внутрішній і світ зовнішній швидко наближалися. Він міг відчувати те саме, та був надто нерішучий, як здавалося, або теж — був зацікавлений просто викурити з кимось сигарету гашишу, або — ще гірше — бачив у ній майбутню приятельку, щоб сходити до парку Вондела, зайнятися сексом і потім розпрощатися, ніби нічого надто важливого не сталося, крім одного оргазму.

Як за кілька хвилин визначити, ким є чи не є людина? Звичайно, ми розуміємо, коли людина викликає відразу, і тоді віддаляємось, але це був не той випадок. Він був занадто худорлявий, з добре доглянутим волоссям. Того ранку він, певно, помився, оскільки від його тіла долинав аромат мила.

У хвилю, коли він сів поряд і сказав абсурдне слово «пробачте», Карла відчула велику втіху, ніби вже не була самотня. Вона була з ним, а він із нею, і обоє розуміли це — навіть попри те, що нічого більше не було сказано і вони не знали, що ж відбувається. Приховані почуття не розкрилися, але й не втаємничилися, просто очікуючи на час проявитися. Це був момент, у який багато стосунків, що могли б закінчитися великим коханням, утрачалися: або тому, що коли душі перебувають на поверхні земній, вони вже знають, куди прямують разом, і це їх відстрашує, або тому, що ми так влаштовані — навіть не дати часу, аби вони спізналися, ідемо в пошуках чогось «кращого» і втрачаємо шанс, що трапляється раз у житті.

Карла цієї миті давала проявитися своїй душі. Іноді їхні слова обманюють нас, тому що душі бувають піддатливі й урешті-решт приймають становище, насправді безглузде, намагаються задовольнити тіло й ігнорують те, у що Карла занурювалася дедалі глибше: Знання. Наше видиме Я, те, чим, на нашу думку, ми є, не більше, ніж певний обмежений простір, не властивий для справжнього Я. Тому людям дуже важко почути, що каже душа, і вони намагаються контролювати її, аби та й далі відповідала їхнім планам — прагненнями, надіями, майбутнім, бажанням сказати друзям «я нарешті знайшов кохання всього життя» або страхом залишитися самотнім у прихистку для старих.

Вона більше не обманювала себе. Не знала, що відчуває, і намагалася залишити речі такими, як вони є, — без надмірних виправдань та роз’яснень. У неї було відчуття, що мала нарешті підняти пелену, яка вкривала її серце, та не знала як і не відкрила б це зараз, отак швидко. Ідеальним було б тримати його на певній дистанції, достатній, щоб побачити, як саме поводитиметься в наступні години, або дні, або роки — ні, вона не думала про роки, тому що її метою була одна печера в Катманду, самотня, у контакті з Усесвітом.