Хіппі

ін повертався зі своєї першої тривалої модної хіпівської тропи. Разом з коханою — старшою на одинадцять років, народженою й вирослою під комуністичним режимом у Югославії, дочкою знатної родини, що втратила все, але дала їй освіту, яка дозволяла говорити чотирма мовами, утікачкою до Бразилії, одруженою з мільйонером на правах спільного володіння майном та розлученою, коли виявила, що він уважав її вже «старою» (у її 33 роки) і був тепер із дев’ятнадцятилітньою дівчиною, але вона мала блискучого адвоката, який домігся для неї відшкодування, достатнього, аби не працювати ані дня решту свого життя. Вони вирушили до Мачу-Пікчу транспортом, знаним як Потяг Смерті, — згромадженням вагонів, вельми відмінним від потяга, у якому він їхав тепер.

— Чому його називають Потягом Смерті? — запитала коханка контролера. — Ми ж не переїжджаємо через багато проваль.

Пауло аж ніяк не цікавила відповідь, та вона все одно пролунала.

— Раніше цей потяг використовували для перевезення прокажених, хворих і померлих від страшної епідемії жовтої лихоманки, що спіткала департамент Санта-Крус.

— Сподіваюся, що вагони було неабияк добре дезінфіковано.

— Відтоді хіба могло трапитися, що якісь шахтарі між собою почубляться, а так хворих більше не було.

Шахтарі, яких він мав на увазі, походили не зі штату Мінас-Жерайс[13], у Бразилії, це були ті, хто працював днями й ночами в цинових шахтах Болівії. Гаразд, вони перебували в цивілізованому світі, і Пауло сподівався, що нікому не заманеться чубитися того дня. Обох заспокоювало принаймні, що більшість пасажирів були жінками, у котелках та барвистих одежах.

Вони прибули в Ла-Пас, столицю країни, що на висоті 3610 метрів, та оскільки піднімалися потягом, то не відчули наслідків розрідженого повітря. Зійшовши на станції, побачили юнака в одежах, що вказували на його належність до певного племені, — той сидів на землі, ледь при тямі. Вони спитали, що з ним («Я не можу нормально дихати»). Якийсь перехожий порадив жувати листя коки — племінний звичай, що допомагав місцевим долати наслідки високогір’я, — воно вільно продавалося на вуличних ринках. Хлопець уже почувався краще й попросив, аби його залишили самого, — він збирався до Мачу-Пікчу того ж дня.

Адміністратор у готелі, який вони собі обрали, відвів його кохану вбік, сказав кілька слів і тут же зареєстрував їх. Вони піднялися в номер й одразу ж заснули, але Пауло все-таки запитав спочатку, про що ті говорили:

— Ніякого сексу в перші два дні.

Це було неважко виконати. Настрою не було ні на що. Два дні в столиці Болівії вони були без сексу, без жодного побічного ефекту кисневого голодування, так званого сороче. Як він, так і кохана приписали це терапевтичному ефекту листя коки, що насправді не мало до цього жодного стосунку; від сороче страждають люди, які, перебувавши на рівні моря, раптово піднімаються на значні висоти — десь на рівні літаків, — не даючи організмові часу пристосуватися. А ця пара провела сім довгих днів, піднімаючись Потягом Смерті. Значно краще, аби пристосуватися до місцевості, і надійніше, ніж повітряний транспорт, — Пауло бачив в аеропорту Санта-Крус-де-ла-Сьєрра пам’ятник «героїчним пілотам компанії, які пожертвували своїми життями, виконуючи обов’язок».

У Ла-Пасі вони зустріли перших хіпі — ті як представники великого племені, свідомого відповідальності та солідарності, що їх належить виявляти до своїх, завжди носили славетну перевернуту вікінгівську руну[14]. У Болівії, країні, де всі носили барвисті пончо, куртки, сорочки та піджаки, було практично неможливо зрозуміти, хто є хто, без руни, пришитої до піджака чи штанів.

Ці перші хіпі були двома німцями й канадкою. Кохану, яка говорила по-німецькому, негайно запросили пройтися по місту, тоді як він та канадка дивились одне на одного, не знаючи, що й сказати. Коли за півгодини ті троє вернулися з прогулянки, було вирішено, що треба одразу вирушати, а не витрачати гроші там: вони попрямують до найвищого у світі прісного озера, перетнуть його на кораблі, причалять на протилежному березі, уже на перуанській території, та попрямують одразу до Мачу-Пікчу.