Хіппі

ез особливих проблем вони перетнули всі республіки, що утворювали країну, звану Югославією (там підсіли ще двоє хлопців — художник і музикант). Коли проїжджали Белград, столицю Югославії, Пауло з ніжністю, та без печалі, пригадав свою колишню кохану, з якою вперше помандрував за кордон і яка навчила його кермувати, розмовляти по-англійському, займатися коханням. Він дозволив уяві підхопити себе й побачив, як вона зі своєю сестрою біжить по тих вулицях, щоб сховатися від бомбардувань під час Другої світової війни.

— Щойно загудуть сирени, ми спускалися в підвал. Моя мати притуляла нас обох до грудей, казала нам відкрити рота й прикривала нас своїм тілом.

— А навіщо відкривати рота?

— Щоб оглушливий гуркіт вибухів не пошкодив барабанні перетинки й ми не оглухли на все життя.

У Болгарії за ними їхав автомобіль із чотирма зловісними типами — за мовчазною згодою між властями й водієм. Після сплеску спільних радощів у місті на кордоні з Австрією мандрівка почала ставати монотонною. Передбачалася тижнева зупинка в Стамбулі, але туди ще було далеко — якщо точно, 190 кілометрів — мізер після того, як вони лишили позаду більше трьох тисяч.

Через дві години завиднілися мінарети двох великих мечетей.

Стамбул! Вони під’їжджають!

Пауло докладно спланував, як використає час там. Він уже колись бачив, як дервіші в широких спідницях крутяться довкола своєї осі. Був причарований цим і вирішив, що навчиться цих рухів, аби усвідомити, що це не просто танець, а спосіб увійти в контакт з Богом. Послідовників такого танцю називали суфіями, і все прочитане про них ще більше його надихнуло. Він будував плани поїхати одного дня до Туреччини, щоб потренуватися разом з дервішами або із суфіями, але гадав, що це мало трапитись у віддаленому майбутньому.

А він уже тут! Вежі наближалися, на шосе більшало машин. Корки. Ще потерпіти, ще почекати — адже, перш ніж настане новий день, він уже буде серед них.

— За годину прибуваємо, — сказав водій. — Ми проведемо тут тиждень не тому, що це туристична поїздка, як ви собі, певно, уявляєте, адже перш ніж виїхати з Амстердама...

Амстердам! Здавалося, це було кілька століть тому!

— ...нас попередили, що на початку місяця спроба замаху на короля Йорданії перетворила на мінне поле зону, через яку ми маємо проїхати. Я спробував відстежити те, що відбувається, і, здається, ситуація вже спокійніша, але ще в Амстердамі ми рішили не ризикувати.

Отже, чинимо згідно з цим планом. І я, і Рагул також утомилися від монотонності, нам треба поїсти, попити, розважитися. Місто дешеве — точніше, неймовірно дешеве, турки — чудові люди, а країна, попри все, що ви побачите на вулицях, є не строго мусульманською, а цілком світською. Однак раджу нашим красуням уникати сміливих убрань, а нашим любим хлопцям — не провокувати бійок лише тому, що хтось якось поглузує з довгого волосся.

Таким було попередження.

— Ще одна річ: коли ми ще перебували в Белграді і я зателефонував повідомити, що все добре, то дізнався, що хтось нас розшукує, бажаючи зробити інтерв’ю про те, як це — бути хіпі. В агенції сказали, що це важливо, бо в такий спосіб можна зробити рекламу своїх послуг, і я не наважився стверджувати зворотне.

Той журналіст знав, де ми пристанемо, щоб подбати і про машину, і про шлунок, і чекав на мене там. Він засипав мене запитаннями, і я не зміг відповісти на жодне з них — усе, що я сказав, — це що у вас душа й тіло вільні, як вітер. Журналіст, про якого йдеться, з одного великого французького агентства новин, поцікавився, чи можливо прислати кого-небудь з їхньої філії в Стамбулі, щоб поговорити безпосередньо з одним із вас, я сказав, що не знаю, але, оскільки ми всі зупинимося в одному готелі — найдешевшому, що знайшли, з номерами на чотири особи кожен...

— Я краще переплачу, але не хочу жити з кимось разом. Ми з дочкою житимемо в кімнаті на двох.

— Я так само, — сказав Раян. — Кімната на двох.

Пауло запитально подивився на Карлу, яка нарешті промовила.

— Кімната на двох так само.

Другій музі автобуса подобалося показувати, що худорлявий бразилець у неї під пантофлею. Гроші, які вони за цей час витратили, були значно менші, ніж вони уявляли, — насамперед тому, що харчувалися бутербродами і спали в автобусі більшу частину часу. Кілька днів тому Пауло порахував свої статки — 821 долар після нескінченних тижнів подорожі. Нудьга останніх днів змусила Карлу трохи вгамуватися, і тепер між ними було вже більше тілесного контакту: вони спали на плечі одне в одного й вряди-годи бралися за руки. Це було надзвичайно затишне й ніжне відчуття, та їм і в голову не приходило поцілуватися чи дозволити щось інтимніше.

— Ну, гаразд. Отже, тут має з’явитись один журналіст. Якщо у вас не буде бажання, ви не зобов’язані щось там говорити. Я вам тільки повідомляю про те, що мені сказали.

Проїхали ще трохи.

— Я забув про одну надзвичайно важливу річ, — мовив водій, після того як Рагул пошепотівся про щось із ним. — На вулицях дуже легко знайти наркотики — від гашишу до героїну. Так само легко, як в Амстердамі, Парижі, Мадриді чи Штутґарті, наприклад. Тільки якщо вас схоплять, ніхто,— абсолютно ніхто — не буде витягувати вас із в’язниці швиденько, щоб ви змогли продовжити подорож. Отже, ви повідомлені, і сподіваюся, усі все добре, дуже добре зрозуміли.

Усі були повідомлені, та Майкл сумнівався, що дослухаються всі, насамперед тому, що вже майже три тижні нічого й не пробували. За ці три тижні разом, хоч він і спостерігав уважно за кожним зі своїх пасажирів, ніхто не виказав жодного інтересу до того, що вони щоденно споживали в Амстердамі та інших європейських містах.

Що знов-таки породжувало сумнів: чому всі вважають наркотики згубними? Він як лікар, який в Африці спробував різні рослини з галюциногенним ефектом, щоб знати, може чи ні використовувати їх для своїх пацієнтів, знав, що лише похідні від опію спричиняли залежність.

А, ну так, ще кокаїн, який зрідка з’являвся в Європі, оскільки майже все, що виробляли в Андах, споживали в Сполучених Штатах.

Та все одно уряди витрачали цілі статки на кампанію проти наркотиків, тоді як тютюн та алкоголь продавалися в першому-ліпшому барі. Певно, через сенаторів, доходи від реклами й таке інше.

Він знав, що голландка, яка оце вимагала кімнату для себе з бразильцем, змочила сторінку своєї книжки розчином LSD — вона балакала про це з іншими, усі знали про все в автобусі, «Невидима пошта» діяла й тут. Прийде час — і вона відріже шматочок, пожує, проковтне й матиме свої видіння.

Але це не створювало проблем. Лізергінова кислота, відкрита в Швейцарії Альбертом Гофманом і розпропагована по світу одним гарвардським професором, Тімоті Лірі, уже була заборонена, та все одно поліції не вдавалося її виявити.