Хіппі

ерт узяла в холі готелю брошуру про базар, заснований у 1455 році султаном, який заволодів Константинополем, відібравши його в папи[51]. В епоху, коли Османська імперія панувала у світі, базар був місцем, куди люди привозили свої товари, і став розростатися настільки, що довелося кілька разів міняти архітектуру даху.

Навіть прочитавши це, вони й близько не сподівалися побачити те, на що натрапили, — тисячі людей, що сновигали переповненими проходами, водограї, ресторани, місця для молитви, кафе, килими — геть усе, що можна було б знайти в найкращих універмагах Франції: витончені золоті коштовності, одяг усіх покроїв та кольорів, розмаїті килими, ремісники, зайняті своєю роботою й байдужі до людського плаву.

Один із продавців спитав, чи їх цікавить антикваріат, — на лобі в кожного було написано, що вони туристи, через манеру озиратися довкола.

— Скільки тут крамниць? — спитав Жак у продавця.

— Три тисячі. Дві мечеті. Кілька водограїв і безліч місць, де можна покуштувати найкраще з турецької кухні. Крім того, у мене є кілька ікон, яких ви не побачите більш ніде.

Жак подякував, сказав, що невдовзі повернеться — торговець знав, що це неправда, і ще трохи повмовляв, та, зрозумівши марність цього, побажав усім гарного дня.

— А ви знали, що тут був Марк Твен? — спитала Мерт, уже спітніла й трохи налякана тим, що бачить.

А якби сталася пожежа, як дістатися виходу? А де маленькі двері, через які вони зайшли? А як утримати всю групу вкупі, коли кожен хотів піти до іншого місця?

— І що ж сказав Марк Твен?

— Сказав, що неможливо описати побачене, але що враження було набагато сильніше й яскравіше, ніж від міста. Він говорив про кольори, про безмежне розмаїття відтінків, килимів, балакучих людей, про нібито хаос, у якому, проте, усе, здавалося, підкорялося якомусь порядку, котрий він не був здатний пояснити. «Якби я захотів купити черевики, — писав він, — не було б потреби ходити по крамницях на вулиці, порівнюючи ціни й моделі, — треба просто знайти ряд, де розмістилися виробники взуття, вишикувані один за одним, без жодних суперечок чи роздратування — усе залежить від уміння краще продати»[52].

Вона не розказала, що базар зазнав уже чотирьох пожеж і одного землетрусу, — не знала, скільки людей загинули, бо в брошурі про це лише згадували й уникали наводити цифри.

Карла помітила, що Марі невідривно дивилася на стелю, на бантини й угнутості склепіння й почала всміхатися, ніби не могла сказати нічого, окрім «яке чудо, яке чудо».

Вони ходили зі швидкістю один кілометр за годину. Де спинявся один, спинялися всі. Карлі вже захотілося походити окремо.

— Якщо ми так і далі бродитимемо, то не дійдемо навіть до повороту в найближчий ряд. Чому б нам не розділитися, а зустрітися вже в готелі? На жаль, повторюю, на жаль, завтра ми вирушаємо звідси й маємо максимально скористатися часом, що лишився.

Ідея була прийнята схвально, і Жак підійшов до дочки, щоб забрати її із собою, та Карла його зупинила.

— Я не можу зостатися сама. Нехай ми вдвох ще помандруємо цим позаземним світом.

Жак побачив, що донька навіть не дивилася на нього, проказуючи лише: «Яке чудо!» — вдивляючись у стелю. Може, коли вони заходили, хтось запропонував їй гашиш і вона взяла? Та вона вже була дорослою й цілком могла дбати про себе — він залишив її з Карлою, цією дівчиною, що завжди обганяє час і завжди прагне показати, що вона досвідченіша й обізнаніша за інших, хоча за ці два дні в Стамбулі вона дещо — тільки дещо — пом’якшала у своїй поведінці.

Він пішов далі й загубився в натовпі. Карла взяла Марі під руку.

— Виходьмо негайно звідси.

— Але ж усе таке гарне. Поглянь на кольори: яке чудо!

Карла не питала — вона наказувала й помалу тягла її до виходу.

До виходу?

А де вихід? «Яке чудо!» Дівчина дедалі більше почувалася в захваті від того, що бачила, і була цілковито пасивною, доки Карла питала в різних людей і одержувала різні відповіді про те, як пройти до найближчого виходу. Вона почала нервуватися: мандри базаром були не менш приголомшливі, як під LSD, і, якби обидві речі поєдналися, не відомо, куди б там припливла Марі.

Звичайне поводження Карли — агресивне, владне — знов повернулося до неї; вона ходила то в один бік, то в інший, але не могла знайти ворота, через які вони зайшли. Можна було б почати вертатися тим самим шляхом, але тепер кожна секунда ставала дорогоцінною: повітря було важке, люди пітніли, ніхто ні на що не звертав уваги, крім як на те, що купує, продає чи обмінює.

Нарешті їй прийшла в голову ідея. Замість шукати треба було йти по прямій, лише в одному напрямку, адже раніше чи пізніше вона натрапила б на мур, який відділяв найбільший храм споживання, що вона тільки бачила, від зовнішнього світу. Карла визначила для себе пряму лінію, прохаючи Бога (Бога?), щоб вона виявилася найкоротшою. Поки вони йшли в обраному напрямку, їх безліч разів перепиняли люди, що хотіли продати товар, але вона їх відштовхувала без жодних церемоній, не думаючи про те, що її теж могли штовхнути у відповідь.

По дорозі вона натрапила на молоденького хлопця з ледве помітними вусиками, який, певно, щойно ввійшов, бо здавалося, що він щось шукає. Зібравши весь свій шарм, звабливість, здатність переконувати, вона попрохала його провести її до виходу, мовляв, у її сестри напад божевілля.

Хлопець глянув на сестру й побачив, що вона й справді не тут, а десь далеко-далеко. Він хотів трохи побалакати, сказати, що один його дядько, який тут працює, може допомогти, але Карла переконувала, що вона знає симптоми і все, що тепер потрібно, — трохи свіжого повітря й більш нічого.

Знехотя, розуміючи, що назавжди згубить із поля зору двох таких гарних дівчат, хлопець повів їх до одного з виходів — менш ніж у двадцяти метрах від того місця.

Опинившись поза базаром, Марі урочисто вирішила облишити свої мрії про революцію. Ніколи більше вона не скаже, що є комуністкою, котра бореться за звільнення робітників, гноблених господарями.

Так, вона обрала хіпівську манеру вдягатися, тому що іноді варто бути модним. Так, вона розуміла, що батько трохи занепокоєний цим і почав гарячково дошукуватися, що б це могло означати. Так, вони їхали до Непалу, але не для того, щоб медитувати в печерах або вчащати до храмів — її метою було ввійти в контакт із маоїстами, які готували велике повстання проти того, що вони вважали архаїчною й тиранічною монархією, керованою королем, байдужим до страждань свого народу.

В університеті вона познайомилася з одним маоїстом, який сам покинув країну й поїхав до Франції з метою привернути увагу до кількох десятків жорстоко вбитих партизанів.

А тепер усе не мало значення. Марі крокувала з голландкою звичайнісінькою вулицею, без жодних приваб, і їй здавалося, що все набуло більшого значення, що вона йшла ніби по інший бік облуплених стін і людей, які крокували, схиливши голову й не дивлячись у вічі.

— Ти щось помічаєш?

— Я нічого не помічаю, крім осяйної усмішки на твоєму обличчі. Цей наркотик винайшли не для того, щоб привертати увагу.

Марі між тим дещо помічала: її приятелька була знервована. Їй не треба було нічого пояснювати, вона розуміла це навіть не з тону її голосу, а з «вібрації», яка йшла від неї. Вона завжди ненавиділа слово «вібрація», не вірила в такі речі, але тепер бачила, що це правда.

— Чому ми вийшли з того храму, де були?

Карла дивно поглянула на неї.

— Я знаю, що ми не були ні в якому храмі, я просто образно кажу. Я пам’ятаю, як звуть мене, тебе, місто, по якому йдемо, — Стамбул, — тільки мені все видається інакшим, ніби...

Вона кілька секунд підшукувала слова.

— ...ніби я пройшла через якісь двері й залишила весь знайомий світ позаду, разом із тривогами, депресіями, сумнівами. Життя здається простішим і водночас багатшим, веселішим. Я вільна.

Карла почала трохи заспокоюватися.

— І я бачу кольори, яких ніколи не бачила, небо здається живим, хмари вимальовують речі, які я неспроможна збагнути, але певна, що вони вимальовують послання для мене, щоб вести мене вперед. Я в злагоді сама із собою й не зважаю на зовнішній світ: я сама є світом. Я володію мудрістю всіх, хто жив переді мною й залишив слід у моїх генах. Я — це мої мрії.

Вони пройшли повз кафе, таке ж, як і сотні інших у тому районі. Марі й далі мурмотіла «яке чудо!», і Карла попросила припинити, бо зараз вони таки зайдуть у відносно заборонене місце, відвідуване лише чоловіками.

— Вони знають, що ми туристки, і, сподіваюся, нічого нам не зроблять і не виженуть нас. Але, будь ласка, тримай себе в руках.

Так воно й сталося. Вони ввійшли, вибрали столик у кутку, усі здивовано подивилися, не одразу зміркувавши, що ці дві дівчини не знають тутешніх звичаїв, і повернулися до своїх розмов. Карла замовила м’ятний чай із великою порцією цукру — вважалося, що цукор допомагає послабити галюцинації.

Та Марі повністю перебувала під їх впливом. Вона говорила про променисті сяйва довкола людей, казала, що здатна керувати часом і кілька хвилин тому змогла поговорити з душею одного християнина, загиблого в битві тут, на місці, де стоїть кафе. Християнин перебував у цілковитому спокої, у раю й був радий знову мати можливість поспілкуватися з кимось на землі. Він збирався попросити передати послання його матері, та, коли зрозумів, що минули століття, відколи вона померла — таку інформацію надала йому Марі, — відмовився й подякував, одразу зникнувши.

Вона пила чай, ніби вперше в житті. Жестами й зітханнями намагалася передати, наскільки це смачно, але Карла попросила її опанувати себе, а вона знову відчула «вібрацію», що огортала її приятельку, в аурі якої тепер з’явилося кілька світлистих отворів. Чи це якийсь недобрий знак? Ні. Отвори здавалися старими ранами, що швидко затягувалися. Марі спробувала її заспокоїти — вона могла це зробити, зав’язати будь-яку розмову й вести її в повному трансі.

— Ти закохана в бразильця?

Карла не відповіла. Один зі світлистих отворів, здавалося, трохи зменшився, і вона змінила тему.

— Хто це винайшов? І чому його не роздають безплатно всім, хто шукає єдності з невидимим, такої необхідної, щоб змінити наше сприйняття світу?

Карла розповіла, що LSD був відкритий випадково в найнесподіванішому кутку світу — у Швейцарії.

— У Швейцарії? Єдині відомі продукти якої — це банки, годинники, корови та шоколад?

— І лабораторії, — додала Карла. — Він був спочатку відкритий для лікування певної хвороби, не пам’ятаю якої. Аж доки той, хто його синтезував — чи винайшов, можна сказати, — не вирішив кількома роками потому спробувати трохи речовини, яка вже приносила мільйонні прибутки фармацевтичним компаніям в усьому світі. Він проковтнув дрібочку й поїхав додому велосипедом — війна була в розпалі, і навіть у нейтральній шоколадній, годинниковій та коров’ячій Швейцарії бензин видавали за талонами, — коли помітив, що все бачить інакшим.

Стан Марі потроху змінювався. Карла вирішила, що треба продовжувати розмову.

— Так от, цей швейцарець — ти мене запитаєш, звідки я знаю всю цю історію: річ у тім, що недавно в одному журналі, який я зазвичай читаю в бібліотеці, з’явилася велика стаття про це, — цей науковець помітив, що вже не може їхати сам... Він попросив одного з асистентів супроводити його додому, а потім вирішив, що краще їхати не додому, а до лікарні, бо, очевидно, у нього інфаркт. Та раптом він, за його ж словами — я передаю приблизно, бо не пам’ятаю точно — «почав бачити раніше ніколи не бачені кольори, фігури, яких ніколи не помічав і які не зникали, навіть коли заплющував очі. Ніби у великому калейдоскопі, що розкривався й закривався своїми кругами й спіралями, вибухаючи кольоровими водограями, плинучи, немов ріки радості». Ти мене слухаєш?

— Більш-менш. Я не знаю, чи спроможна підтримувати розмову — дуже багато інформації: Швейцарія, велосипед, війна, калейдоскоп. Чи не могла б ти розказати простіше?

Червоний прапорець, зупинка. Карла замовила ще чаю.

— Зберися. Дивися на мене й слухай, що я розповідаю. Сконцентруйся. Це нездужання швидко мине. Маю в дечому зізнатися: я дала тобі лише половину дози, яку зазвичай сама вживала.

Це, здається, заспокоїло Марі. Офіціант приніс чай, замовлений Карлою. Вона змусила приятельку випити його, розплатилася, і вони вийшли на холодне повітря.

— І що швейцарець?

Добре, що дівчина пам’ятала, на чому зупинилися. Карла роздумувала, чи зможе купити якесь потужне заспокійливе, якщо стан погіршиться і замість небесних дверей відчиняться двері пекла.

— Наркотик, який я тобі дала, відкрито й вільно продавали в аптеках Сполучених Штатів протягом понад п’ятнадцяти років, а ти знаєш, як там суворо з цим. Завдяки лікувальним якостям при психічних розладах і алкоголізмі він навіть з’явився на обкладинці журналу «Тайм». Та зрештою був заборонений, тому що час від часу провокував несподівані наслідки.

— Наприклад?

— Потім про це поговоримо. Зараз спробуй віддалитися від дверей пекла й відчини двері неба. Давай. Не бійся, я поряд із тобою і знаю, що кажу. Твій стан триватиме ще максимум дві години.

— Я зачиню двері пекла й відчиню двері неба, — сказала Марі. — Але я знаю, що можу контролювати мій страх, а ти свій — ні. Я бачу твою ауру. Читаю твої думки.

— Маєш рацію. Але тоді ти також можеш прочитати в моїх думках, що тобі ані найменшою мірою не загрожує смерть від цього, якщо тільки не вирішиш зараз зійти на дах якогось будинку й не спробуєш перевірити, чи не здатна ще й літати.

— Розумію. Крім усього, я відчуваю, що дія починає слабшати.

І, розуміючи, що вона від цього не помре й що дівчина поряд із нею ніколи її не поведе на дах будинку, Марі відчула, що її серце перестало калатати, і вирішила просто насолодитися цими двома годинами.

І всі її чуття — дотик, зір, нюх, смак — стали одним-єдиним, ніби вона могла зазнавати всього водночас. Світло назовні почало втрачати яскравість, але люди й далі були оточені своїми аурами. І вона знала, хто страждає, хто щасливий, хто невдовзі помре.

Усе було новим. Не тільки тому, що вона йшла Стамбулом, а й тому, що тепер була іншою Марі, незнайомою, набагато сильнішою та набагато мудрішою, ніж та, з якою співжила протягом усіх тих літ.

Хмари на небі дедалі більше набрякали, віщуючи можливу бурю, і їх форми потроху починали втрачати таке ясне перед тим значення. Та вона знала, що хмари мають свій код для розмови з людьми, і якщо вона багато дивитиметься на небо в наступні дні, то зрозуміє, що вони хочуть сказати.

Вона думала, повинна чи ні розказати батькові, чому вирішила їхати до Непалу, та було б дурістю не продовжити путь тепер, коли вже заїхали так далеко. Вони відкриють речі, що пізніше, з віком, для них обох стане важче пізнати.

Як можна було так мало знати? Деякі з її неприємних дитячих вражень повернулися і вже не видавалися аж такими неприємними — просто враженнями. А вона стільки часу надавала їм завеликого значення — чому?

Зрештою, відповідь була непотрібна, вона відчувала, що ці речі розв’язувалися самі собою. Час від часу, коли вона споглядала те, що вважала духами довкола себе, перед нею поставали двері до пекла, та вона вже вирішила більше їх не відчиняти.

У цей момент вона насолоджувалася світом без запитань та відповідей. Без сумнівів та певностей — насолоджувалася світом, будучи невіддільною частиною його. Насолоджувалася світом без часу, де минуле й майбутнє були тільки теперішнім моментом — нічим більше. Її душа то виявляла себе дуже старою, то здавалася немовлям, насолоджуючись новими враженнями, дивлячись на пальці руки й помічаючи, що вони окремі й рухаються, бачачи дівчину поряд і радіючи від розуміння, що та спокійніша, що її світло повернулося, що вона навіть закохана — поставлене раніше питання не мало аніякого сенсу, ми завжди знаємо, коли закохані.

Коли підійшли до дверей готелю після майже двогодинного ходіння — Марі зрозуміла, що голландка вирішила побродити містом, чекаючи, щоб дія наркотику минула до того, як вони зустрінуться з іншими, — почувся перший гуркіт грому. І вона знала, що Бог розмовляє з нею, кажучи, щоб тепер вона повернулась у світ, бо ж вони мали ще багато роботи разом. Вона повинна допомогти батькові, який мріяв стати письменником, але ніколи не написав на папері жодного слова, окрім презентації, аналітичного дослідження, статті.

Треба було допомогти батькові, як і він їй допоміг, він мав жити ще довго — про це Марі благала Бога, — а вона одного прекрасного дня вийде заміж, про що ніколи раніше не роздумувала, адже розглядала це як останній крок у своєму житті без обмежень та рамок.

Одного дня вона вийде заміж, а батькові треба бути щасливим у власному житті й робити те, що подобається. Вона дуже любила свою матір і не винуватила її в розлученні, але щиро хотіла, аби батько зустрів когось, щоб разом крокувати по цій священній для всіх нас землі.

Вона тепер розуміла, чому заборонили цей наркотик; з ним світ не зміг би функціонувати. Люди входили б у контакт хіба що самі з собою, ніби мільярди монахів медитували водночас у своїх внутрішніх печерах, байдужі до агонії та слави інших. Машини перестали б їздити, не злітали б літаки. Не було б сівби й збирання врожаю — лише засліплення та екстаз. І невдовзі людство було б зметене з землі тим, що на початку вважалось очисним вітром, але зрештою перетворилося б на вітер загального знищення.

Вона перебувала у світі, належала йому, повинна була сповнити Божу волю, що Господь відкрив їй голосом грому, — працювати, допомагати батькові, боротися проти того, що вважала хибним, поринути, як і всі, у щоденні битви. Таке було її призначення. І воно поведе її до кінця. Це була її перша й остання мандрівка під LSD, і вона раділа її закінченню.