Хіппі

они приїхали в містечко. Зупинилися на вулиці, що здавалася спокійною. Усіх знервував і перелякав випадок у ресторані, але тепер вони були групою, здатною опиратися будь-якій агресії. Та все одно вирішили спати в автобусі.

Ледве вдалося заснути, та через дві години потужні ліхтарі почали світити всередину.

ПОЛІЦІЯ.

Один поліцейський відчинив двері й щось сказав. Карла говорила по-німецькому й пояснила, що вони вимагають, аби всі вийшли, нічого не беручи з собою, у чому є. О цій порі повітря було холодне, але поліцейські — чоловіки й жінки — не дозволили нічого взяти. Люди тремтіли від холоду й страху, та нікого це не цікавило.

Поліцейські зайшли в автобус, відкрили сумки, наплічники, усе повитягали й кинули на підлогу. Знайшли кальян, який зазвичай використовують для куріння гашишу. Це було конфісковано.

Попросили всі документи, читали повільно, з ліхтарями, перевірили відмітку про в’їзд, продивилися кожну сторінку, аби переконатися, що немає підробок, освітлювали фото на паспорті й обличчя кожного. Коли дійшли до «повнолітніх» дівчат, один з поліцейських пішов до машини й почав із кимось говорити по рації. Зачекав трохи, ствердно кивнув головою й повернувся до парочки.

Карла перекладала.

— Маємо відвезти вас до міського уповноваженого у справах неповнолітніх — ваші батьки незабаром будуть тут. Незабаром, тобто за два дні або за тиждень — залежно від того, чи куплять вони квитки на літак і автобус, чи ж поїдуть автомобілем.

Дівчата здавалися шокованими. Одна почала плакати, та поліцейський продовжив своїм монотонним голосом:

— Не знаю, куди ви їдете, і це мене не цікавить. Я просто дивуюся, як ви перетнули стільки кордонів і ніхто не зауважив, що ви втекли з дому.

Він повернувся до водія.

— Можна було б конфіскувати ваш автобус за зупинку в забороненому місці. Я не роблю цього, бо хочу, щоб ви рушили якнайшвидше і якнайдалі. Ви, значить, не помітили, що вони неповнолітні?

— Я помітив, що в паспортах написано інше, ніж ви стверджуєте тепер.

Поліціянтка збиралася продовжити розмову, пояснюючи, що вони підробили документи, що був очевидним вік обох, що вони втекли з дому, бо одна з них стверджувала, що в Непалі гашиш набагато кращий, ніж у Шотландії, — принаймні це було записано в досьє, яке прочитали у відділку. Що батьки були в розпачі. Та вирішила припинити розмову: єдині, кому вона зобов’язана давати пояснення, — її керівництво.

Поліціянти забрали паспорти й наказали йти з ними. Дівчата спробували протестувати, та жінка не слухала — жодна з неповнолітніх не розмовляла німецькою, а поліцейські, хоча, мабуть, і знали англійську, відмовлялися говорити іншою мовою.

Поліціянтка зайшла з обома в автобус і наказала повибирати свої речі з-посеред того безладу, що забрало певний час, а люди тим часом мерзли зовні. Нарешті обидві дівчини вийшли, і їх повели до однієї з поліцейських машин.

— Рушайте, — наказав лейтенант.

— Так ви ж нічого не знайшли, чому ми повинні їхати? — запитав водій. — Де нам знайти місце, щоб зупинитися й не боятися, що конфіскують транспорт?

— На околиці, перед в’їздом у місто, є поле — можете переночувати там. І виїхати зі сходом сонця: ми не хочемо, щоб ви псували пейзаж своїм виглядом.

Люди почали забирати свої документи й заходити в автобус. Водій і індієць, його помічник, не рухались.

— Та в чім же наша провина? Чому ми не можемо переночувати тут?

— Я не зобов’язаний відповідати на ваше питання. Та якщо ви волієте, щоб я забрав усіх у відділок, ми почали зв’язуватися з вашими країнами, доки ви чекатимете в камері без опалення, — то з цим немає проблем. Ви можете бути звинувачені у викраденні неповнолітніх.

Одна з автівок рушила з дівчатами, і ніхто з автобуса ніколи не дізнався, що з ними було далі. Лейтенант дивився на водія, індієць дивився на обох. Зрештою водій відступив, зайшов в автобус і рушив.

Лейтенант іронічно попрощався. Ці люди навіть не заслуговували бути вільними, їздячи по світу, розкидаючи сім’я бунту. Досить уже того, що сталося в травні 1968-го у Франції[38], — це мало бути зупинено за будь-яку ціну.

І хоча травень 1968 року не мав нічого спільного з рухом хіпі та подібними, але люди могли переплутати речі й потім забажати повалити все повсюди.

Чи хотів би він бути з ними? У жодному разі. Він мав родину, дім, дітей, друзів у поліції. Досить було вже самого перебування так близько від комуністичного кордону — хтось якось написав в одній газеті, що радянці тепер поміняли тактику й використовують молодь, аби розбестити їх та повернути проти власного уряду. Він уважав це повного нісенітницею, та волів не ризикувати.