Хіппі

ерша трапилася 3 травня 1968 року. Він чекав дочку в кабінеті, щоб разом поїхати в метро додому, коли зауважив, що вже минуло більше години, а вона не приходила. Він залишив записку в приймальні корпусу, де працював, поряд із церквою Сен-Сюльпіс (фірма мала кілька будівель, і не всі підрозділи містилися в її шикарній штаб-квартирі), і рушив сам до метро.

Раптом він побачив, що Париж палав — а жодних оповіщень не було. Чорний дим плив у повітрі, сирени гули скрізь, і перша річ, яка спала на думку, що це росіяни — вони бомбили його місто!

Але тут його відштовхнула до стіни група юнаків, що бігли вулицею із закритими мокрими хустками обличчями під крики «Геть диктатуру!» та якісь інші, що їх уже не пригадати. Позаду поліцейські в повному спорядженні жбурляли гранати зі сльозогінним газом. Дехто з молодиків спіткнувся й упав, і їх тут же почали лупцювати.

Жак відчув, що його очі печуть від газу; він не розумів, що трапилося, що ж це таке? Треба було запитати в когось, але насамперед у ту мить йому треба було знайти дочку. Де вона могла бути? Він спробував піти в бік Сорбонни, але вулицями неможливо було пройти через сутички між силами «порядку» й тими, хто здавався бандою анархістів, ніби з фільму жахів. Шини палали, каміння летіло в бік поліцейських, «коктейлі Молотова» жбурляли в усі напрямки, транспорт зупинився. Знов і знов сльозогіннйй газ, крики, сирени, камені, вирвані з бруківки, лупцювання молодиків. Де ж Марі?

Де моя дочка?

Було б помилкою — не сказати б самогубством — рушити в бік, де тривали бої. Найкраще піти в напрямку дому, почекати дзвінка від Марі й сподіватися, що це промине — мало минути ще цієї ночі.

Оскільки його життєві цілі були іншими, він ніколи не брав участі в студентських демонстраціях, але жодна з тих, що він бачив, не тривала більше кількох годин. Залишалося чекати на дзвінок від дочки — єдине, про що він благав Бога цієї миті. Вони жили в країні, щедрій на пільги, де молодь мала все, що бажала, дорослі знали, що коли багато працюватимуть, то без особливих проблем вийдуть на пенсію і далі питимуть найкраще у світі вино, смакуватимуть найкращу у світі кухню й гулятимуть, не лякаючись несподіванок чи нападів, найкрасивішим у світі містом.

Дзвінок від дочки пролунав близько другої ночі. Він залишив телевізор увімкненим, обидва державні канали транслювали й аналізували, аналізували й транслювали те, що відбувалося в Парижі.

— Не хвилюйся, татусю. Зі мною все гаразд. Зараз я маю поступитися телефоном одній людині, поряд зі мною, тож поясню потім.

Жак хотів запитати іще щось, та вона вже повісила трубку.

Ніч видалася безсонною. Демонстрації тривали довше, ніж він сподівався. Балакучі голови на ТБ були збентежені так само, як і він, бо все це вибухнуло раптово, без якихось попереджень. Та всі вдавали спокій, пояснювали сутички між поліцією та студентами, використовуючи пишномовні слова соціологів, політиків, аналітиків, коментарі деяких поліцейських, нечисленних студентів і таке інше.

Запас адреналіну вичерпався, і чоловік виснажено впав на диван. Коли розплющив очі, уже був день, час іти на роботу, але по телевізору, який лишався увімкненим усю ніч, попереджали не виходити з дому: «анархісти» зайняли факультети, станції метро, перекрили вулиці, перешкоджаючи вільному руху транспорту. Порушували фундаментальне право всіх громадян, як гадав хтось.

Він зателефонував на роботу — ніхто не брав трубку. Потім — до штаб-квартири, і одна людина, яка провела там ніч, бо мешкала в передмісті й не змогла дістатися додому, повідомила, що даремно й намагатися пересуватися того дня містом: змогли прийти лічені співробітники, лише ті, що мешкали поблизу штаб-квартири.

— За сьогодні воно не мине, — сказав безіменний співбесідник.

Жак попросив з’єднати його з керівником, але той, як і багато інших, теж не вийшов на роботу.

Усупереч очікуванням, заворушення й сутички не вщухали — навпаки, ситуація погіршилася, коли всі побачили, як поліція поводилася зі студентами. Сорбонна, символ французької культури, була зайнята, а викладачі приєдналися до протестів або їх вигнали за межі університету. Були створені різні комітети з різними пропозиціями, які невдовзі мали прийняти або відкинути, — це розповідало ТБ, тепер уже виказуючи більше симпатії до студентів.

Крамниці в його районі були зачинені, за винятком однієї, яку тримав індієць, — і біля дверей люди вишикувалися в черзі. Він спокійно став у кінець, слухаючи коментарі покупців: «Чому уряд нічого не робить?», «Навіщо ми платимо такі високі податки, коли поліція не здатна діяти в такій ситуації?», «Винна комуністична партія», «Винне виховання, яке ми дали дітям, а ті тепер думають, що мають право постати проти всього, чого ми їх навчили».

І в такому дусі. Єдине, чого ніхто не був здатен пояснити, — чому це все відбувалося.

— Ми ще не знаємо.

Пройшов перший день.

І пройшов другий.

І скінчився перший тиждень.

І все тільки погіршувалося.

Його квартира розташовувалася на невеличкому пагорбі на Монмартрі, за три станції метро від роботи, і з вікна він міг чути сирени, бачити дим від палених шин, без упину дивитися на вулиці, чекаючи на дочку. За три дні вона з’явилася, швидко помилася, узяла дещо з його одежі, що могло підійти їй, оскільки її одяг залишався в іншій квартирі, поїла нашвидкуруч і знову пішла, кажучи те саме: «Поясню потім».

А те, що він уважав чимось минущим, стриманою люттю, поширилося зрештою по цілій Франції; підлеглі брали в заручники своїх керівників, і був проголошений загальний страйк. Більшість фабрик зайняли робітники — так само як тиждень тому сталося з університетами. Франція зупинилася. І проблемою вже були не студенти, які, здавалося, змінили коло вимог і тепер вимахували транспарантами, як-от «Вільне кохання», чи «Геть капіталізм», чи «За відкриття кордонів для всіх», чи «Буржуа, ви нічого не розумієте».

Проблемою тепер був загальний страйк.

Телебачення транслювало всі події. Саме там він побачив, на свій подив та сором, що по двадцяти днях пекла президент Франції, генерал Шарль де Ґолль, який чинив опір нацистам, покінчив із колоніальною війною в Алжирі, якого всі обожнювали, зрештою виступив, аби сказати землякам, що організує референдум, пропонуючи «культурне, соціальне та економічне оновлення».

Те, що він пропонував, нічого не означало для робітників, що якнайменше цікавилися вільним коханням, країною без кордонів і всякими такими речами. Вони думали тільки про одну річ: значне підвищення зарплатні. Прем’єр-міністр Жорж Помпіду зустрівся з представниками профспілок, троцькістами, анархістами, соціалістами, і лише тоді криза почала відступати — тому що коли всіх посадовили одне навпроти одного, у кожного виявилися різні вимоги. Розділяй і владарюй.

Жак вирішив узяти участь у марші за де Ґолля. Уся Франція була налякана тим, що трапилося. Марш практично в усіх містах зібрав безліч людей і змусив тих, хто розпочав, на думку Жака, «анархію», відступати. Були підписані нові трудові договори. Студенти, яким уже нічого було вимагати, почали потроху повертатися в університетські кабінети — з відчуттям перемоги, яка абсолютно нічого не значить.

Наприкінці травня (чи на початку червня — він не міг точно пригадати) його дочка нарешті повернулася додому й сказала, що вони домоглися того, чого хотіли. Він спитав, чого ж вони хотіли. Вона не пояснила, але видавалася втомленою, розчарованою, пригніченою. Ресторани вже повідчинялися, вони пішли повечеряти при свічках, уникаючи розмов на цю тему — Жак ніколи б не сказав, що пішов на марш на підтримку уряду, — і єдиним коментарем, що він сприйняв серйозно, дуже серйозно, були її слова: «Я втомилася тут. Помандрую й поживу подалі».

Згодом вона відмовилася від цієї ідеї, поступившись необхідності «закінчити своє навчання», і він зрозумів, що ті, хто виступав за квітучу й конкурентоспроможну Францію, перемогли. Справжні революціонери аж ніяк не переймаються закінченням навчання й одержанням диплома.

Відтоді він прочитав тисячі сторінок пояснень і виправдань, поданих філософами, політиками, видавцями, журналістами тощо. Вони посилалися на закриття університету в Нантері одразу на початку місяця, але це не могло виправдати всю ту лють, свідком якої він був у нечисленних випадках, коли наважувався виходити з дому.

І він ніколи не натрапив на жоден, на жоден рядок, що міг змусити його сказати: «О, саме це все й спровокувало».

Другим — і вирішальним — моментом у зміні поглядів стала вечеря в одному з найрозкішніших паризьких ресторанів, куди він водив особливих клієнтів — потенційних покупців його товарів для своїх країн. Травень 1968 року був уже у Франції чимось минулим, проте поширив своє полум’я по інших частинах світу. Ніхто не хотів про це думати, і якщо якийсь іноземний клієнт наважувався щось запитати з цього приводу, він делікатно змінював тему, мовляв, «газети завжди все перебільшують».

І розмова на цьому припинялася.

Жак приятелював із власником ресторану, який називав його просто на ім’я, і це справляло належне враження на його компанію — що було частиною плану, між іншим. Він заходив, офіціанти супроводжували до «його столика» (що постійно змінювався, залежно від кількості запрошених, які, звичайно, цього не знали), кожному негайно подавали келих шампанського, приносили меню, робилися замовлення, дороге вино («Ваше, як звичайно, чи не так?» — питав офіціант, і Жак ствердно кивав головою), та розмови були тими самими (нещодавно прибулі завжди хотіли знати, чи варто піти в «Лідо», «Крейзі Горе» або «Мулен Руж» — неймовірно, як за кордоном Париж звівся тільки до цього). На діловій вечері про справи не говорили аж до кінця, коли всім за столом пропонувалися відмінні кубинські сигари — тоді особи, що вважали себе неабиякими важливими, погоджували останні деталі, хоча насправді відділ продажів уже передбачив усі ці речі й потребував лише підписів, що ставилися завжди.

Коли всі зробили замовлення, офіціант повернувся до нього: «Як завжди?»

Як завжди: устриці для початку. Він пояснив, що їх слід їсти живими; оскільки ж його гості були переважно іноземцями, вони вжахнулися. Після того він одразу збирався замовити escargots — славетних равликів. А насамкінець принесуть страву з жаб’ячих стегенець.

Ніхто не наважувався наслідувати його, та саме цього він і хотів. Це було частиною маркетингу.

Усі перші страви були подані водночас. Принесли устриць, і всі чекали, що ж буде далі. Він вичавив трохи лимону на першу, яка ворушилася, на подив та острах запрошених. Поклав її до рота й дав зіслизнути до шлунка, смакуючи солону рідину, що завжди залишалася в скойці.

За дві секунди він уже не міг дихати. Зробив зусилля, аби втриматися на стільці, але марно — упав на підлогу й зрозумів, що зараз помре, отак дивлячись на стелю й люстру зі справжнього кришталю, очевидно, привезену з Чехословаччини.

Кольори в його очах почали мінятися, тепер він бачив тільки чорне та червоне. Жак спробував сісти — він з’їв десятки, сотні, тисячі устриць за своє життя, — але тіло не слухалося. Він намагався вдихнути, але повітря не проникало в легені.

Мить болісної туги — і Жак помер.

Раптом він почав плисти по стелі ресторану, довкола метушаться люди, а офіціант-марокканець біжить до кухні. Жак бачив не чітко і ясно, а ніби через розгорнуту прозору плівку або ж воду, що струменіла поміж ним і тим, що внизу. Уже не було страху, нічого — безмежний спокій розлився скрізь, а час — бо час іще був — пришвидшувався. Люди внизу, здавалося, рухаються як у сповільненому кіно, ніби окремими кадрами. Марокканець повертався з кухні, а образи зникали — зосталися тільки біла порожнеча та спокій, майже відчутний на дотик. Усупереч тому, що багато хто розказує про такі випадки, він не побачив ніякого чорного тунелю, хоча відчував, що є енергія любові довкола нього, якої вже давно не зазнавав. Він був немовлям у череві матері й не хотів більше ніколи звідти виходити.

Зненацька чиясь рука його схопила й почала штовхати донизу. Він не хотів іти, бо нарешті насолоджувався тим, за що завжди змагався й чого сподівався все життя: спокоєм, любов’ю, музикою, спокоєм. Але рука смикнула його з неймовірною силою, і він уже не міг із цим боротися.

Перше, що він побачив, коли розплющив очі, було обличчя господаря ресторану, напівстурбоване й напіврадісне. Серце колотилося, він відчував нудоту, бажання блювати, але стримався. Його пробирав холодний піт, і один з офіціантів накрив його скатертиною.

— І де це ти собі запопав такий попелястий колір обличчя разом з цією чудовою блакитною помадою? — запитав господар.

Нещодавні співтрапезники, що порозсідалися на підлозі довкруж нього, теж мали вигляд і заспокоєних, і перестрашених. Він спробував підвестися, але господар не дав.

— Лежи. Це не вперше таке тут сталося і, гадаю, не востаннє. З цієї причини не тільки люди, а більшість ресторанів зобов’язані мати аптечку невідкладної допомоги, з пластирем, знезаражувальними препаратами, дефібрилятором на випадок серцевого нападу та про всяк випадок ін’єкцію адреналіну, який ми щойно й використали. Маєш телефон кого-небудь із родичів? Ми викликали швидку допомогу, але загрози життю немає ніякої. Медики запитають про те саме — якийсь номер телефону, та якщо його немає, гадаю, хтось із товаришів зможе супроводити тебе.

— Це устриця? — були перші слова Жака.

— Звичайно ні! Наші продукти — найвищої якості. Та ми не знаємо, що їдять вони, — і, судячи з усього, ця наша подруга замість виростити з цього перлину вирішила спробувати вбити тебе.

То що це було?

Тієї миті прибула швидка допомога, його хотіли покласти на носилки, та він сказав, що вже почувається добре — сам хотів у це вірити, — трохи із зусиллям підвівся, але пара медиків усе-таки вклала його на носилки. Він вирішив не сперечатися й менше розмовляти. У нього запитали номер когось із рідних. Жак дав телефон дочки, і це було доброю ознакою, бо він уже міг ясно мислити.

Лікарі поміряли тиск, попросили стежити очима за ліхтариком, торкнутися кінчика носа пальцем правої руки — усе це він виконав, але прагнув піти вже звідти. Не хотів у лікарню, хоча й платив купу податків, аби мати найкращі й безплатні медичні послуги.

— На цю ніч ми залишимо вас під наглядом, — сказали йому, поки йшли до машини швидкої біля дверей, де вже зібралося кілька роззяв, завжди радих побачити, що комусь гірше, ніж їм. Недолугість людської натури не має меж.

Дорогою до лікарні (їхали без увімкнених сирен — добрий знак) він спитав, чи це через устрицю. Медик поряд із ним підтвердив думку господаря ресторану. Ні. Якби це була устриця, його б рятували довше, можливо, навіть кілька годин.

І що ж це було?

— Алергія.

Він попросив краще пояснити. Це через щось, з’їдене устрицею? І знову лікарі це підтвердили. Ніхто не знав, як і коли таке трапляється, — зате знали, як це лікувати. Медична назва — «анафілактичний шок». Не бажаючи налякати його, один із медиків розповів, що алергія з’являється зненацька. «Наприклад, ви можете з дитинства їсти гранати, але одного дня він може вбити вас за кілька хвилин, тому що спровокував у вашому тілі не відому нам реакцію. Або ж хтось роками доглядає свій город: трава та сама, пилок якісно не змінився, — аж доки одного дня не починає кашляти, відчуває біль у горлі, потім у шиї, гадає, що застудився, і хоче зайти в дім, та вже не може рухатися. Це не біль у горлі, а звуження трахеї, що з’ясовується troppo tardi[47]. І таке буває з речами, з якими ми контактуємо все життя.

Комахи, мабуть, бувають ще небезпечнішими, та не можемо ж ми провести ціле життя в страху перед бджолами, чи не так?

Але не лякайтеся. Алергії не є тяжкими й не обирають вік людини. Що насправді тяжке — так це анафілактичний шок, що мали ви, інше ж проявляється нежитем, почервонінням шкіри, сверблячкою й іншими дрібницями».

Вони під’їхали до лікарні — його дочка вже була в приймальні. Вона вже знала, що батько зазнав алергічного шоку, що це може бути фатальним, якщо вчасно не надати допомогу, але такі випадки геть рідкісні. Вони попрямували до індивідуальної палати — Марі вже повідомила номер страховки, і не було необхідності класти його в загальну палату.

Він перевдягся — у поспіху Марі забула захопити піжаму, тож він одяг те, що дали в лікарні. Зайшов лікар, поміряв пульс — той уже був нормальним; тиск ще лишався трохи зависоким, але це пояснили стресом, пережитим за останні двадцять хвилин. Медик попросив, щоб дівчина тут довго не сиділа — завтра батько вже буде вдома.

Марі підсунула стільця ближче до ліжка, узяла його за руки, і раптом Жак почав плакати. Спочатку просто тихо потекли сльози, та потім вони перетворилися на схлипи, що ставали дедалі сильнішими, і він розумів: це йому потрібно, тож не намагався нічого контролювати. Ридання не вщухали, і дочка лише ніжно поплескувала його по руках, з полегшенням і переляком водночас, бо вперше бачила, як батько плаче.

Він не знав, скільки часу це тривало. Зрештою почав заспокоюватися, ніби скинувши тягар із плечей, із грудей, з голови, із самого життя. Марі вирішила, що вже час дати йому поспати, і спробувала відсунути руку, але він її втримав.

— Не йди ще. Маю розказати тобі одну річ.

Донька поклала голову на батькові груди, як робила ще малям, коли слухала оповідки. Він погладив її волосся.

— Гадаєш, що ти вже в порядку й завтра зможеш піти на роботу?

Так. Він це знав. І наступного дня він піде на роботу — не до будівлі, де мав свій кабінет, а до штаб-квартири. Теперішній директор починав у компанії разом із ним і надіслав йому повідомлення, що хотів би побачитись.

— Хочу розказати тобі одну річ: я помер на кілька секунд, чи хвилин, чи назавжди — не мав відчуття часу, бо все відбувалося дуже повільно. І раптом побачив себе огорненим якоюсь енергією любові, якої ніколи не зазнавав раніше. Ніби я був у присутності...

Його голос почав тремтіти, як буває, коли хтось стримує плач. Та він провадив:

— ...ніби я був у присутності Божества. Річ, у яку — ти чудово це знаєш — я ніколи не вірив за життя. Я обрав для тебе церковну школу тому, що вона була поряд із домом і там чудово навчали. Я був змушений брати участь у релігійних церемоніях, умираючи від нудьги, — і твоя мама пишалася цим, а твої однокласники та їхні батьки сприймали мене як одного з-поміж себе. Та насправді це була лише жертва заради тебе.

Він і далі погладжував доньчину голову — йому ніколи не спадало на думку запитати, чи вірить вона в Бога, а чи ні, тому що не було слушної нагоди. Видно, вона вже строго не дотримувалася католицьких приписів, яких її навчили, вдягалася завжди химерно, мала довговолосих приятелів і слухала музику не таку, як у Даліди чи Едіт Піаф.

— Я завжди все добре планував, умів утілювати ці плани в життя і, згідно з моїм графіком, невдовзі мав би вийти на пенсію, розмір якої дозволяв би робити, що заманеться. Та все це змінилося в ті хвилини — чи секунди, чи роки, — коли Господь тримав мене за руку. І, щойно повернувшись на підлогу ресторану, до схвильованого обличчя господаря, який удавав спокій, я зрозумів: ніколи більше не матиму колишнього життя.

— Але тобі подобається твоя робота.

— Вона подобалася мені настільки, що я був найкращим у своїй справі. А тепер, повний добрих спогадів, я завтра планую звільнитися. І хочу попросити тебе про одну послугу.

— Усе, що хочеш. Ти завжди був мені батьком, який більше навчив не розповідями, а власним прикладом.

— Якраз це я й хочу попрохати. Я роками виховував тебе, а тепер прагну, щоб ти повиховувала мене. Щоб ми змогли разом помандрувати світом, подивитися на речі, яких я ніколи не бачив, звертати більше уваги на ніч, ніж на ранок. Візьми на роботі відпустку й поїдь зі мною. Попроси твого хлопця з розумінням поставитися до цього, почекати спокійно на твоє повернення — і їдьмо разом.

Адже я прагну і душу мою, і тіло занурити в незнані ріки, пити те, що ніколи не пив, дивитися на гори, які бачу тільки в телевізорі, дати можливість проявитися любові, яку я спізнав цього вечора, хоч би лише хвилину на рік. Я хочу, щоб ти повела мене у свій світ. Ніколи не буду тягарем, і коли ти вирішиш, що мені треба десь піти, — тільки попроси, і я послухаюся. А коли захочеш, щоб я повернувся, — повернуся, і ми далі підемо разом. Повторюю: я хочу, щоб ти спрямувала мене.

Донька не рухалася. Батько не встиг іще повернутися до світу живих, та вже знайшов двері чи вікно, відчинені у її власний світ, яким вона ніколи на наважувалася поділитися з ним.

Обоє прагнули Нескінченного. І задовольнити цю спрагу було нескладно: дати йому проявитися. І для цього не було потрібно ніякого особливого місця, окрім власного серця й віри в те, що існує невидима сила, яка пронизує все й несе в собі те, що алхіміки називають Апіта Mundi[48].

Жак підійшов до базару, куди заходило більше жінок, ніж чоловіків, більше дітей, ніж дорослих, більше покритих голів, ніж вусів. Звідти, де він спинився, можна було почути сильний аромат — суміш ароматів, що перетворювалися на один, який здіймався до небес і знову повертався на землю, приносячи разом із дощем благословення та райдугу.