Хіппі

узький коридор із низькою стелею погано освітлювався. У кінці голомозий чоловік з написаним на обличчі досвідом у поліції поглянув на нього згори вниз — славнозвісний «фейс-контроль», коли оцінюють наміри, рівень нервозності, фінансовий стан та професію людини. Він запитав, чи в Пауло є гроші, аби тратити. Так, але він не збирається, як на митниці, показувати кількість. Чоловік повагався хвильку, але дозволив пройти: певно, турист, туристів таке не цікавить.

Кілька людей лежали на матрацах, розкиданих по підлозі, інші притулилися до стін, пофарбованих у червоне. Чому він тут? Щоб задовольнити хворобливу цікавість?

Ніхто не розмовляв і не слухав музику. Уся його хвороблива цікавість задовольнялася лише блиском — або браком блиску — в очах усіх довкола. Він спробував заговорити з хлопцем свого віку, зі в’ялою шкірою і якимись слідами на лиці й на голому торсі, ніби його покусала якась комаха, і він чухався до роз’ятрення й почервоніння.

Зайшов інший чоловік, який здавався на десять років старшим, ніж більшість юнаків на вулиці, та, мабуть, був того ж віку. Він здавався — принаймні в той момент — єдиним при тямі. Невдовзі він буде вже в іншому світі, і Пауло підійшов до нього в надії довідатися трохи більше, ніж просто одна фраза для книжки, яку збирався написати в майбутньому, — він мріяв стати письменником і вже заплатив надто високу ціну за це: госпіталізації до психіатричних клінік, ув’язнення й тортури, утрата юнацького кохання, бо тій дівчині мати заборонила навіть наближатися до нього, зневага однокласників, коли ті побачили, що він став одягатись інакше.

І як реванш — загальні заздрощі, коли він закрутив роман із красивою й багатою жінкою та почав мандрувати світом.

Та чому він думав про себе посеред такого занепаду? Тому що мав поговорити з кимось отут. Він сів поряд із підстаркуватим молодиком, який щойно зайшов. Побачив, що в того із собою ложка з вигнутою ручкою й шприц, явно вживаний уже багато разів.

— Я хотів би...

Підстаркуватий молодик піднявся й пересів до іншого кута, але Пауло дістав із сумки щось із три-чотири долари в еквіваленті й поклав їх поряд із ложкою на підлогу. Чоловік із подивом витріщився на нього.

— Ви поліцейський?

— Ні, я не з поліції, навіть не голландець, я хотів лише...

— Ви журналіст?

— Ні. Я письменник. Саме тому я тут.

— І які книжки пишете?

— Поки жодної. Спочатку маю дослідити.

Той глянув на гроші й знову на Пауло, сумніваючись, що такий молодий уже щось пише — хіба для газет, які були частиною «Невидимої пошти». Він потягся за грошима, та Пауло його зупинив.

— Лише п’ять хвилин розмови. Тільки п’ять хвилин.

Підстаркуватий молодик погодився — ніхто ніколи не заплатив йому ні цента за його час відтоді, як він покинув перспективну посаду в одному великому міжнародному банку, спробувавши вперше «поцілунок голки».

«Поцілунок голки»?

— Він самий. Ми колемося кілька разів перед тим, як увести героїн, бо те, що називають болем, для нас є прологом зустрічі з чимось, чого ви ніколи не зможете зрозуміти.

Вони шепотіли, щоб не привертати уваги інших, але Пауло знав, що, навіть якби в цей момент у приміщення кинули атомну бомбу, жоден і не думав би втекти.

— Але не називайте моє ім’я.

Він почав розказувати, і п’ять хвилин минули швидко. Можна було відчути присутність диявола в тім домі.

— І як? Яке відчуття?

— Це не піддається опису — тільки самому спробувати. Чи повірити опису Лу Ріда та «Velvet Underground»[33]:

Пауло вже слухав Лу Ріда. Цього було замало.

— Спробуй описати, будь ласка. П’ять хвилин минають.

Чоловік глибоко зітхнув. Одне око він скосив на Пауло, а друге — на шприц. Йому треба було швиденько відповісти й позбавитися настирливого «письменника», поки того не виженуть разом із грошима.

— Я так розумію, що ви вже мали досвід з наркотиками. І переживали ті відчуття, що викликають гашиш і марихуана: спокій і піднесення, віру у свої сили, бажання їсти й займатися любов’ю. Для мене нічого з цього не є важливим — це речі з того життя, якого нас навчили. Ви курите гашиш і думаєте: «Світ прекрасний, нарешті я звертаю увагу на речі», — але, залежно від дози, урешті-решт вирушаєте в подорожі, які ведуть у пекло. Ви вживаєте LSD і думаєте: «Чорт забирай, як це я не помічав раніше, що земля дихає, а кольори змінюються щомиті?» Це ви хочете знати?

Це він і хотів знати. Але почекав продовження.

— З героїном цілковито інакше: ви контролюєте все — своє тіло, свій розум, свої вміння. І безмежне, невимовне щастя охоплює цілий Усесвіт. Христос на Землі. Крішна у ваших венах. Будда всміхається вам з небес. Жодних галюцинацій, усе це реальність, чиста реальність. Вірите?

Ні, він не вірив. Але не сказав нічого, лише кивнув головою.

— Наступного дня немає похмілля, тільки відчуття, що ви дісталися раю і повернулися в мерзоту цього світу. Тоді йдете працювати й розумієте, що все це брехня, люди намагаються виправдати свої життя, здаючись важливими, щохвилини створюючи труднощі, бо це їм дає відчуття поважності, влади. Ви більше не витримуєте всього цього лицемірства й хочете вернутися в рай, але рай дорогий, а двері — вузькі. Хто входить, виявляє, що життя прекрасне, що сонце насправді може бути поділене на промені, уже немає більше цієї круглої, монотонної кулі, на яку навіть дивитися неможливо. Наступного дня ви повертаєтеся з роботи в потягу, повному людей з поглядом ще більш порожнім, ніж здається погляд тутешніх людей. Усі думають, як повернуться додому, приготують вечерю, подивляться телевізор, забудуть про дійсність... Чоловіче, дійсність — оцей білий порошок, а не телевізор!

Що далі підстаркуватий молодик говорив, то більше Пауло відчував спокусу спробувати принаймні один раз, тільки один раз. І чоловік розумів це.

— З гашишем я знаю, що існує світ, до якого я не належу. Те саме з LSD. Але героїн, чоловіче, героїн — це я. Він каже, що варто жити, незалежно від того, що думають ті, хто зовні. Але має одну проблему...

Це ж чудово, що та проблема є. Пауло треба було дізнатися про неї негайно, бо він перебував у кількох сантиметрах від кінчика голки й свого першого досвіду.

— Проблема в тому, що організм поступово відсуває межу. Я почав, витрачаючи п’ять доларів на день, сьогодні потребую двадцять доларів, щоб дістатися раю. Продав уже все, що мав, — зараз лишається жебракування, а після жебракування — крадіжки, тому що диявол не хоче, щоб люди пізнавали рай. Я вже знаю все, що має статися, бо так уже сталося з усіма, хто тут сьогодні. Та мені на це байдуже.

Цікаво. У кожного своя думка, з якого боку дверей розташований рай.

— Гадаю, уже збігли п’ять хвилин.

— Так, ви дохідливо пояснили, і я вам дякую.

— Коли писатимете про це, не будьте, як інші, які постійно засуджують те, чого не розуміють. Будьте чесним. Заповніть лакуни вашою уявою.

Обидва вважали розмову завершеною, але Пауло залишався на місці. Підстаркуватий молодик на те не зважав: поклав гроші до кишені, гадаючи, що раз той заплатив, то має право бачити.

Він насипав трохи білого порошку в ложку з вигнутою ручкою і клацнув під нею запальничкою. Порошок почав потроху кипіти й перетворюватися на рідину. Незнайомець попросив Пауло допомогти йому накласти джгут так, аби вена надулася.

— Дехто вже не має вільного місця, колються в ногу, у тильний бік долоні, та в мене, дякувати Богові, ще довгий шлях попереду.

Він наповнив шприц рідиною з ложки й точно так, як казав на початку, уколовся голкою кілька разів у передчутті моменту відкриття згаданих дверей. Нарешті вприснув — і його очі перестали бути тривожними й перетворилися на блаженні, щоб через п’ять чи десять хвилин утратити світло й застигнути на якійсь точці в просторі, де, як він уважав, мали майоріти Будда, Крішна й Христос.

Пауло підвівся й, переступаючи через простягнених на брудних матрацах людей, намагаючись якнайменше шуміти, попрямував до виходу, але голомозий охоронець не дозволив йому пройти.

— Ви зайшли недавно. І вже йдете?

— Так, не маю грошей на це.

— Брехня. Дехто бачив, як ви дали кілька банкнот Тедові (це мало бути ім’я підстаркуватого молодика, з яким він балакав). Ви прийшли сюди спробувати залучити до себе парафіян?

— У жодному разі. Я лише поговорив з одним чоловіком, і пізніше ви можете запитати його, про що ми розмовляли.

Він знову спробував пройти, але тіло велетня заважало. Пауло відчув страх, хоча розумів, що нічого поганого не могло статися: Карла сказала, що зовні, у вікнах, поліцейські спостерігали за закладом.

— Один мій друг хотів би побалакати з вами, — сказав велетень, показуючи на двері в кінці салону й голосом даючи зрозуміти, що він мав підкоритися. Мабуть, історія з поліцейськими була вигадкою Карли, щоб наснажити його.

Бачачи, що немає особливого вибору, він попрямував до вказаних дверей. Не встиг підійти, як їх відчинив скромно вдягнений чоловік, з волоссям і бакенбардами в стилі Елвіса Преслі. Він увічливо запросив увійти й запропонував стілець.

Кабінет не мав нічого спільного з тим, що він звик бачити в кіно: спокусливі жінки, шампанське, чоловіки в чорних окулярах з якою-небудь великокаліберною зброєю. Навпаки, він був скромний — пофарбований набіло, якісь дешеві репродукції на стіні, на столі нічого, за винятком телефона. Прямо над письмовим столом — старовинним, але в прекрасному стані — було величезне фото.

— Вифлеємська вежа, — сказав Пауло, не помітивши, що вимовив це рідною мовою.

— Саме так, — відповів чоловік теж по-португальськи. — Звідти ми вийшли, щоб завоювати світ. Бажаєте випити чого-небудь?

Нічого. Серце ще не заспокоїлося.

— Гаразд, гадаю, ви людина зайнята, — продовжив чоловік, сказавши фразу, яка не відповідала ситуації, та підкреслювала чемність. — Ми побачили, що ви ввійшли, вийшли, побалакали лише з одним із наших клієнтів і маєте вигляд не перевдягненого поліцейського, а людини, котра зі значними труднощами змогла дістатися цього міста й насолодитися всім, що воно пропонує.

Пауло нічого не відповів.

— Вас не зацікавив і прекрасний продукт, що ми тут пропонуємо. Вас не обтяжить показати паспорт?

Ясно, що обтяжить, а хіба можливо відмовитися? Він простяг руку до сумки, припасованої на поясі, дістав документ і простяг типу навпроти. І одразу роздумав: а що, як той не віддасть документ?

Але чоловік заледве проглянув сторінки, усміхнувся й віддав.

— О, чудово. Небагато країн. Перу, Болівія, Чилі, Аргентина, Італія. Крім Голландії, звичайно. Сподіваюся, ви пройшли кордон без проблем.

Без жодної проблеми.

— Куди ви їдете тепер?

— До Англії.

Це єдине, що йому спало на думку, утім він і так не мав жодного наміру розказувати цьому чоловікові про свій повний маршрут.

— Я хотів би зробити вам одну пропозицію. Мені треба переправити певний товар — ви собі уявляєте, який — у Дюссельдорф, у Німеччині. Усього два кілограми, які легко можна розмістити під сорочкою. Ми купимо великий светр, звичайно; усі носять светри й пальта взимку. До речі, ця ваша куртка згодиться вже не надовго — осінь надходить.

Пауло очікував на пропозицію.

— Ми заплатимо п’ять тисяч доларів: половину в Амстердамі, а другу частину — коли вручите матеріал нашому партнерові в Німеччині. Вам треба перетнути лише один кордон — не більше. І, поза всяким сумнівом, це зробить вашу подорож до Англії незрівнянно більш комфортною. Тамтешня митниця зазвичай дуже сувора, як правило, просить показати, скільки грошей у «туриста» із собою.

Це просто неймовірно. Пропозиція була надто спокуслива, ці гроші дозволили б йому безперервно подорожувати два роки.

— Нам треба тільки, щоб ви дали відповідь якнайшвидше. Ідеально було б завтра. Будь ласка, зателефонуйте завтра о четвертій вечора за цим номером.

Пауло взяв простягнуту йому картку з надрукованим номером, можливо, тому, що вони саме розподіляли багато товару, а можливо, остерігалися графологічного аналізу.

— Прошу мене пробачити, але маю далі працювати. Дуже вдячний, що ви зайшли до мого скромного кабінету. Я роблю лише так, щоб люди були щасливі.

І, сказавши це, чоловік підвівся, відчинив двері, і Пауло знову вийшов у кімнату з людьми, притуленими до стін чи простягненими на брудних матрацах на підлозі. Пройшов упевнено повз охоронця, що цього разу посміхнувся йому як співучаснику.

І вийшов на дрібний дощ, благаючи, щоб Бог допоміг йому, просвітив, не покинув у цю мить.

Пауло був у незнайомому районі, не знав, як дістатися центру, не мав плану міста, нічого не мав. Звичайно, у безвиході завжди можна скористатися таксі, та він хотів пройтися під тою мжичкою, яка скоро перетворилася на справжній дощ, але все одно, здавалося, не могла змити нічого — ані довкола, ані в голові з постійними думками про п’ять тисяч доларів.

Він питав людей, як пройти до площі Дам, та вони минали його — ще один божевільний хіпі, що приїхав сюди й не знає, як знайти своїх. Нарешті одна співчутлива душа, продавець у газетному кіоску, зайнятий упорядкуванням ранкових газет, продав йому план міста й показав на ньому, як пройти.

Він прийшов до нічліжки, нічний портьє засвітив спеціальну лампу, щоб побачити щоденний штемпель, який ставили гостям перед виходом таким собі невидимим чорнилом. Ні, у нього був штемпель попереднього дня, він прожив 24 години, що здавалися нескінченними. Він був змушений заплатити ще за один день: «Тільки, будь ласка, не штемпелюйте зараз, я піду в душ, маю помитися, бо ж брудний в усіх смислах».

Портьє погодився й попросив підійти не пізніше, як за півгодини, тому що закінчувалася його зміна. Пауло зайшов до спільної душової, де голосно балакали люди; тоді повернувся до своєї кімнати, узяв папірець із телефоном, що весь час тримав у руці дорогою додому, знов повернувся до душової вже роздягненим і з папірцем у руці. І перша річ, яку зробив, — це розірвав його на шматочки, намочив, щоб ніхто не зміг більше стулити все докупи, і кинув на підлогу. Хтось обурився: це не місце, аби щось викидати, — он, будь ласка, кошик на сміття під одним із умивальників. Дехто спинився, дивлячись на неотесу, що не знає, як акуратно поводитись у загальних місцях, та він навіть не глянув у їхній бік і не пояснив нічого, але зробив, що сказано, хоч уже багато часу так не чинив.

І, зробивши це, знов вийшов на дощ і відчув: так, тепер він вільний. Звичайно, він завжди міг повернутися до того місця, звідки прийшов, узяти іншу картку, та знав, що з ним більше не говоритимуть: він мав свій шанс і не скористався ним.

Чим залишався страшенно задоволений.

Він упав на ліжко, упевнений, що демони забралися геть. Ті сподівалися, що він погодиться і стане ще одним підданим їхнього царства. Йому здавалися смішними такі думки — зрештою, наркотики вже були достатньо демонізовані, — та в цьому випадку люди мали рацію. Але ж смішно: після того як він завжди захищав наркотики як спосіб розширення свідомості, тепер же сподівався, що голландська поліція перестане терпіти будь-які «будинки висхідного сонця», усіх пов’яже й пошле десь подалі від людей, які хочуть лише миру та любові для світу.

Він почав бесіду з Богом чи ангелом, бо не міг заснути. Підійшов до шафи, куди поклав свої речі, відчинив, дістав зошит, де зазвичай записував деякі думки й випадки. Але не збирався занотувати все, що розказав Тед, — і навряд чи напише про це в майбутньому. Він лише записав слова, які, здавалося йому, були продиктовані Богом:

Немає різниці між морем і хвилями.

Коли наростає хвиля, вона зроблена з води.

Й коли вдаряється об пісок, зроблена з тої ж води.

Скажи мені, Господи: чому обидві речі однакові?

Де загадка й де межа?

Господь каже: усі речі й люди однакові; це є

загадка й це межа.