Хіппі

арла знайшла внизу більшість своїх попутників, які її запрошували на особливу мандрівку — відвідати Блакитну мечеть, собор Святої Софії, Археологічний музей. У місті не бракувало унікальних туристичних місць, наприклад, величезне водоймище з дванадцятьма рядами колон (загалом 336, зазначив хтось), де в давнину зберігали запаси води, призначеної для візантійських імператорів. Та вона сказала, що вже має інші плани, про які ніхто не спитав, як нікого не цікавила й попередня ніч, що вона провела в одній кімнаті з бразильцем. Усі разом випили ранкову каву, і кожна група рушила хто куди.

Теоретично Карлу не цікавив жоден туристичний довідник. Вона спустилася до берега Босфорської протоки й зупинилася, споглядаючи червоний міст, що відділяє Європу від Азії. Міст! З’єднання двох континентів, таких різних і таких віддалених один від одного! Викурила дві чи три сигарети, приспустила бретельки своєї скромної блузки, трохи позагоряла, аж доки до неї не почали чіплятися перехожі чоловіки, аби зав’язати розмову, — вона змушена була знов закрити плечі й піти в інше місце.

Відколи подорож стала монотонною для всіх, Карла знов зіткнулася сама із собою та своїм улюбленим питанням: «Чому я хочу в Непал? Я ніколи не вірила аж так сильно в ці речі, моє лютеранське виховання сильніше за ладан, мантри, сидячі пози, споглядання, священні книги та езотеричні секти». Вона не збиралася до Непалу, щоб знайти відповіді, — уже їх мала й була пересичена від необхідності завжди показувати свою силу, відвагу, постійну агресивність, непоборну змагальність. Усе, що робила в житті, було перемаганням інших, та ніколи не змогла перемогти сама себе. Вона звикла бути такою, як була, незважаючи на свою юність.

Хотіла змінити світ, але не була здатна змінити сама себе.

Їй хотілось би сказати бразильцю значно більше, зробити так, аби він повірив, що стає дедалі важливішим у її житті. Відчувала певну хворобливу насолоду, розуміючи, що Пауло почувався винним за невдалий статевий акт попередньої ночі, і не зробила геть нічого, щоб продемонструвати протилежне, сказати: «Кохання моє (кохання моє!), не хвилюйся, перший раз завжди такий, ми потроху відкриємось одне одному».

Та обставини не дозволяли, щоб вона більше наближалася до нього чи до когось іншого. Вона не могла бути терплячою з людьми, та й інші не надто сприяли цьому, не намагалися сприйняти її такою, як вона є, віддалялися, не здатні й на невелике зусилля, щоб зламати крижану стіну, за якою вона ховалася.

Вона ще могла кохати, не сподіваючись на винагороду, зміни чи вдячність.

І вона кохала багато разів у своєму житті. Коли це ставалося, енергія кохання перетворювала Всесвіт довкруг. Коли ця енергія з’являється, їй завжди вдається зробити свою роботу, але тут було інакше: Карла не витримувала кохати довго.

Вона хотіла бути чашею, куди велике Кохання прийшло б і поклало свої квіти й плоди. І жива вода зберегла б їх, ніби вони були щойно зібрані, готові, аби їх подарували тому, хто має відвагу — саме так, ВІДВАГУ — прийняти їх.

Та ніхто ніколи не з’являвся — точніше, люди з’являлися й тут же зникали, перестрашені, бо це не була чаша — це була буря з блискавками, вітрами й громом, сила природи, яку ніколи не вдавалося приборкати — лише спрямувати, аби рухала млини, освітлювала міста, сіяла страх.

Вона хотіла, щоб люди змогли побачити красу, але ті бачили тільки буревій, від якого ніколи не намагались укритися, а радше втікали в якесь певне місце.

Карла знов подумала про свою родину: хоча й ревні віруючі, вони ніколи не намагалися щось нав’язати. Кілька разів, ще дитиною, отримала ляпанців, що було цілком нормально й зовсім не образливо — таке траплялося з усіма, хто жив у її місті.

Вона була відмінницею в навчанні, блискучою спортсменкою, найкрасивішою серед однокласниць (і знала про це), ніколи не мала проблем із залицяльниками, та найбільше їй подобалася самотність.

Бути самою. Ця насолода й стала причиною поїхати до Непалу — знайти печеру й лишитися там самотньою, аж доки не повипадають зуби, посивіє волосся, місцеві селяни перестануть приносити їжу, і щоб у свій останній захід сонця дивитися на сніги — і більш нічого.

Сама.

Шкільні приятельки заздрили їй за легкість у спілкуванні з хлопцями, університетські друзі чудувалися її незалежності й точній визначеності, чого вона хоче, колег на роботі завжди бентежила й дивувала її вигадливість — словом, вона була досконалою жінкою, королевою гори, лісовою левицею, рятівницею заблудлих душ. Вона отримувала пропозиції одружитися з вісімнадцяти років від найрізноманітніших людей — насамперед від багатіїв, які підкріплювали пропозицію низкою знаків уваги, як-от дарування коштовностей (двох каблучок з діамантами — з тих, що вона мала, — було досить, аби оплатити подорож до Непалу та ще й мати гроші на тривалий час).

Завжди, одержуючи коштовний подарунок, попереджала, що не поверне його в разі розриву. Чоловіки сміялися, бо звикли за своє життя до викликів з боку інших, сильніших чоловіків, і не сприймали навсправжки її слова. І зрештою вони падали в провалля, яке вона викопала довкола себе, і тоді розуміли, що насправді ніколи й не були поряд із цією чарівною дівчиною, а стояли на крихкому мосту, зробленому з мотуззя, який не витримував ваги повторюваних і звичайних речей. Наставав розрив — за тиждень чи за місяць, — і їй нічого не потрібно було говорити: вони навіть не мали мужності попросити щось назад.

Аж доки один із них на третій день їхнього зв’язку, коли вони пили каву в ліжку одного дорожезного готелю в Парижі, куди поїхали з нагоди виходу якоїсь книжки (ніхто не відмовиться від поїздки до Парижа — таким було одне з її гасел), сказав дещо таке, що вона запам’ятала на все життя:

— У тебе депресія?

Вона засміялася. Щойно познайомившись, вони пішли до одного розкішного ресторану, пили найкраще вино й найкраще шампанське, і тепер цей тип таке каже?

— Не смійся. У тебе депресія. Або туга. Чи й обидві речі. Та безсумнівно, що з віком твій шлях стане безповоротним, і краще почати приймати це вже тепер.

Вона відчула бажання сказати, наскільки їй щастило в житті, що вона мала чудову родину, захоплення інших, але з її вуст упали інші слова:

— Чому ти так кажеш?

Усім виглядом виражала зневагу до пояснення. Чоловік, чиє ім’я вона постаралася забути того ж вечора, сказав, що не хоче про це розмовляти, — він виявився професійним психіатром, але в тій обстановці не був на таке налаштованим. Та вона наполягала. І, можливо, насправді він хотів поговорити, бо на той момент, як здавалося Карлі, мабуть, мріяв провести решту життя з нею.

— Чому ти кажеш, що в мене депресія, коли ми разом ще так недовго?

— Це «недовго» насправді — 48 годин разом. І я міг спостерігати за тобою під час роздавання автографів у вечір вівторка і вчора під час вечері. Ти, мабуть, кохала вже когось?

— Багатьох.

Це було брехнею.

— І що таке кохати?

Питання налякало її настільки, що вона вирішила, аби відповісти, вдатися до всієї своєї вигадливості. Сказала неквапно й уже без остраху:

— Це дозволити все. Не думати про схід сонця чи зачаровані ліси, не боротися з течією і дозволити радості понести себе. Оце для мене й означає кохати.

— Продовжуй.

— І залишатися вільним, щоб людина поряд з тобою ніколи не відчула себе уярмленою цим. Це річ спокійна, безтурботна, я сказала б навіть — самотня. Кохати, щоб кохати — не з якоїсь іншої причини, як-от заміжжя, діти, гроші тощо.

— Гарні слова. Але, оскільки ми разом, раджу, щоб ти подумала над моїми словами. Не псуймо собі перебування в цьому неповторному місті — я не змушуватиму тебе ставити самій собі питання, а ти не змушуй мене працювати.

Гаразд, він має рацію. Та чому ж він сказав, що в мене депресія або туга? Чому він так мало цікавився тим, що я розказувала?

— Тож чому б це я мала відчувати депресію?

— Бо ще не зуміла покохати насправді — могла б бути одна з відповідей. Та в ці часи така відповідь не підходить — я знаю багатьох пригнічених людей, які шукають мене якраз через, так би мовити, надміру кохання. Насправді я вважаю — хоч і не мав би цього казати, — що ти в депресії з якоїсь фізичної причини. Через брак якоїсь речовини у твоєму організмі. Це може бути серотонін, допамін, але точно не норадреналін.

— Значить, депресія — це щось хімічне?

— Звичайно, що ні. Існує безліч чинників, але, може, ми вдягнемося й прогуляємось уздовж Сени?

— Ти сказала, що кохання може бути пережите в самотності; поза всяким сумнівом, але тільки людьми, які вирішили присвятити своє життя Богові або ближньому. Святі. Провидці. Революціонери. У цьому випадку я кажу про кохання найбільш людське, яке виявляється лише тоді, коли ми поряд із коханою людиною. Це породжує безмежне страждання, якщо неспроможний виразити це чи бути поміченим об’єктом свого обожнювання. Я певен, що в тебе депресія, бо ти ніколи РЕАЛЬНО не є тут; твої очі десь блукають, у них присутнє не світло, а нудьга. У вечір роздавання автографів я помітив, як ти робила надлюдське зусилля, щоб знайомитися й розмовляти з людьми — усі, певно, здавалися тобі нудними, нижчими, однаковими.

Він підвівся з ліжка.

— З мене досить. Я піду в душ, чи ти хочеш першою?

— Іди ти. Я складатиму валізу. Не квапся, я маю побути трохи на самоті після всього почутого. Справді, я потребую години самотності.

Він іронічно засміявся, мовляв: «Чи ж я не казав?» Але підвівся й пішов до ванної кімнати. За п’ять хвилин Карла вже зібрала валізу й одяглася. Безшумно відчинила й зачинила двері. Пройшла повз реєстрацію, привіталася з усіма, хто дивився на неї трохи з подивом, але прекрасний номер був не на її ім’я, тож ніхто ні про що не спитав — а так би вона мала щось пояснювати, раз виходила з речами, не заплативши.

Вона підійшла до консьєржа й спитала, коли найближчий рейс до Голландії. До якого міста? Куди завгодно, я звідти й знаю там усе. Був рейс о другій п’ятнадцять із KLM[40]. «Ви бажаєте, щоб ми купили квиток і внесли його в оплату за номер?»

Вона повагалася й подумала, що, певно, мала б помститися цьому чоловікові, який прочитав її душу без дозволу і який, крім того, міг помилятися в усьому сказаному.

Та зрештою сказала: «Ні, дуже дякую, у мене гроші із собою». Карла ніколи не їздила до жодного куточка планети, покладаючись лише на чоловіків, яких завжди обирала в компанію.

Вона знову подивилася на червоний міст, згадала все, що читала про депресію, — і все, що не читала, бо їй починало ставати страшно, — і вирішила, що відтоді, як перейде міст, стане іншою жінкою. Вона дозволить собі захопитися заблуканою людиною, типом, що мешкав на іншому кінці світу, відчуватиме тугу чи робитиме все, щоб бути з ним поряд, чи, медитуючи й згадуючи його обличчя, зостанеться в печері, яку обере собі для життя в Непалі, — та вона більше не могла продовжувати таке життя — життя людини, що має все й не використовує нічого, геть нічого.