Хіппі

оловік на задньому сидінні здавався людянішим від тих, хто наскочив у готелі.

— Не хвилюйся, ми тебе не вб’ємо. Лягай на підлогу. Пауло ні про що не хвилювався: голова вже не працювала. Здавалося, ніби він увійшов у якусь паралельну реальність, мозок відмовлявся прийняти те, що відбувалося. Єдине, що він вимовив, було запитання:

— Можна мені триматися за вашу ногу?

— Звичайно, — відповів той чоловік. Пауло вхопився міцно, мабуть, міцніше, ніж собі уявляв, може, і синця тому залишив, та чоловік не реагував — він знав, що відчував Пауло, і, певно, не радів тому, що молодий, повний життя хлопець зазнавав отакого. Але мусив коритися наказам.

Було не зрозуміло, скільки часу машина їхала. І що далі вона їхала, то більше Пауло впевнювався, що його везуть на страту. Він уже трохи розумів, що відбувалося: його схопили якісь люди з воєнізованого загону й тепер він був офіційно зниклим безвісти. Але що це тепер важило?

Машина зупинилась. Його грубо витягли й, підштовхуючи, повели по якомусь ніби коридору. Раптом нога наштовхнулася на щось на підлозі — на якусь колоду.

— Будь ласка, повільніше, — попросив він.

— Заткни пельку, терорист!

Він упав на підлогу. Йому наказали підвестися й повністю роздягтись, але дуже обережно, аби не зсунувся каптур. Він зробив, як наказали. Тут же його почали бити, і, оскільки він не розумів, звідки сипались удари, тіло не могло приготуватися, а м’язи не встигали стиснутись, тож біль був сильніший, ніж він коли-небудь відчував у різних бійках, у які встрягав замолоду. Він знов упав, і стусани змінилися копняками. Биття тривало десять чи п’ятнадцять хвилин, доки чийсь голос наказав зупинитися.

Пауло був притомний, але не розумів, чи йому щось зламали, бо не міг і поворухнутися від болю. Та все одно голос, який наказав припинити тортури, зажадав, аби затриманий знову підвівся. І почав ставити низку запитань про партизанську війну, про поплічників, про те, що він робив у Болівії, чи мав контакт із товаришами Че Ґевари, де захована зброя, погрожуючи вирвати око, бо в його співучасті були певні. Інший голос, що належав, так би мовити, «доброму поліцейському», сказав цілком протилежне. Що буде краще, коли він зізнається в нападі, який вони вчинили на один місцевий банк, — тоді все б уладналось. Пауло запроторили б до в’язниці за злочини, але більше б не били.

Саме в цю мить, коли він заледве підводився, його почав покидати летаргічний стан, у якому Пауло перебував, і знову з’явилося те, що він завжди вважав однією з властивостей людського єства: інстинкт самозбереження. Йому необхідно було вийти з цієї ситуації. Треба заявити про свою невинуватість.

Йому наказали розповісти про все, що він робив попереднього тижня. Пауло розповів з подробицями, проте був певен, що ті ніколи нічого не чули про Мачу-Пікчу.

— Не гайте часу, намагаючись нас обдурити, — сказав «поганий поліцейський». — Ми знайшли цю мапу у вашому готельному номері. Вас та білявку бачили на місці нападу.

Many?

Через проріз у каптурі чоловік показав малюнок, який хтось зробив у Чилі: там було вказано, де розташований тунель крізь Анди.

— Комуністи вважають, що виграють наступні вибори. Що Альєнде[19] використає золото Москви, аби підкупити всю Латинську Америку. Та ви дуже помиляєтесь. Яка ваша роль в альянсі, що вони формують? І які контакти маєте в Бразилії?

Пауло благав, клявся, що нічого з цього не було правдою, що він — просто людина, яка хоче мандрувати й пізнавати світ, — і заразом питав, що вони роблять з його коханою.

— З отою, яку прислали з комуністичної країни, з Югославії? З нею поводяться, як вона того заслуговує, — була відповідь «поганого поліцейського».

Жах почав повертатися, але не можна було втрачати самоконтролю. Треба зрозуміти, як вийти з цього кошмару. Треба було пробудитися.

Хтось установив коробку з дротами й ручкою в нього межи ніг. Інший зауважив, що то називалося «телефон»: досить було тільки прикріпити металеві крокодили до тіла й повернути рукоятку — і Пауло матиме шок, якого не витерпів би жоден чоловік.

І раптом, відчувши цей пристрій, він зрозумів єдиний вихід, який мав, відкинув упокореність і підвищив голос:

— Гадаєте, що я боюсь електрошоку? Гадаєте, я боюся болю? Тож не хвилюйтесь, я сам себе катуватиму. Я вже сидів у божевільні не раз і не двічі, а тричі; уже скуштував багацько електрошоків, тож можу виконати цю роботу за вас. Ви про це маєте знати, гадаю, ви знаєте все про моє життя.

І, сказавши це, заходився роздряпувати своє тіло аж до крові, волаючи водночас, що вони знають усе, що можуть убити його, що йому начхати — він вірить у перевтілення і ще повернеться за ними. За ними та їхніми родинами, щойно прибуде до іншого світу.

Хтось підійшов і схопив його за руки. Усі мали переляканий вигляд, проте ніхто нічого не сказав.

— Облиште це, Пауло, — сказав «добрий поліцейський». — Можете пояснити мені мапу?

Пауло говорив голосом людини, охопленої шалом. Волаючи, він пояснив, що трапилося в Сантьяго: їм було потрібно зорієнтуватися, як дістатися до тунелю, що з’єднує Чилі з Аргентиною.

— А моя кохана, де моя кохана?

Він кричав щораз дужче, сподіваючись, що вона зможе його почути. «Добрий поліцейський» намагався заспокоїти його — очевидно, на початку свинцевих років[20]репресії ще не надто лютували.

Той попросив облишити страхи, мовляв, якщо невинуватий, то нема причини хвилюватися, але спочатку треба перевірити все, що Пауло сказав, — тож він мав лишатися там деякий час. Не сказав скільки, але запропонував сигарету. Пауло помітив, що люди виходили з кімнати, уже не дуже цікавлячись ним.

— Почекай, доки я вийду з кімнати й гримну дверима. Тоді можеш зняти каптур. Щоразу, як чутимеш, що хтось наближається до дверей, одягни його знов. Щойно в нас буде необхідна інформація — тебе звільнять.

— А моя кохана? — далі кричав він.

На це він не заслужив. Хоч би яким поганим сином він був, хоч би скільки головного болю завдав батькам, але не заслужив на таке. Він був невинуватий, та якби в той момент мав у руці зброю, здатен був би розстріляти там усіх. Немає відчуття жахливішого, ніж нести покарання за те, чого ніколи не робив.

— Не хвилюйтеся. Ми не виродки й не насильники. Просто хочемо покінчити з тими, хто намагається покінчити з країною.

Чоловік вийшов, гримнувши дверима, і Пауло зняв каптур. Він був у звуконепроникній кімнаті, тому й перечепився об поріг, коли заходив. Праворуч установлене велике тьмаве скло — певно, аби стежити за ув’язненим тут. На стіні були дві чи три вибоїни від куль, і, здавалося, з одної звисала волосинка. Та треба було вдавати, що йому все це не цікаво.

Він оглянув своє тіло — криваві подряпини, що він сам же й зробив, — обмацав себе всього й виявив, що йому нічого не зламали — то були майстри не залишати тривалих слідів, і, певно, його реакція саме тому їх і відлякала.

Він подумав, що далі вони зв’яжуться з Ріо-де-Жанейро, де підтвердять його госпіталізації й терапію електрошоком, і простежать увесь шлях його з коханою, чий іноземний паспорт, можливо, її б захистив — або й занапастив, бо вона прибула з комуністичної країни.

Якщо він брехатиме, його мучитимуть без упину багато днів. Якщо казатиме правду — мабуть, дійдуть висновку, що він просто обкурений хіпі, дитина заможної родини, і випустять.

Він не брехав і прагнув, аби це швидше зрозуміли.