Хіппі

арла, як людина наполеглива та впевнена, вирішила напередодні, під час зустрічі на Дамі та подальших прогулянок, що Пауло необхідно було їхати з нею. Їй подобалася його компанія, проте вони провели разом лише трохи більше 24 годин. Тож їй тепер навіть приємно було зрозуміти, що вона ніколи ним не захопиться, тому що вже починала відчувати щось особливе до бразильця, і треба було це швидко скінчити: вважала, що не існувало нічого кращого, ніж пожити з кимось разом, аби чари розвіялися менш як за тиждень.

Якби ж це тривало, залишити в Амстердамі чоловіка, котрого вважала ідеальним, означало б зіпсувати поїздку постійними згадками про нього. І, якби й далі в її думках ріс образ ідеального чоловіка, вона б повернулася з півдороги, вони б одружилися — що зовсім не було в її планах на перевтілення, — бо інакше він би вирушив у той далекий край, екзотичний, повний індіанців і з кобрами на вулицях великих міст (хоча вважала, що оця друга частина, певно, була легендою, однією з численних, що розповідали про його країну).

Тому для неї Пауло просто був певною людиною в певний час. Вона не мала жодного наміру перетворити свою подорож до Непалу на кошмар — увесь час відмовлятися від пропозицій інших. Вона збиралася їхати, бо це справді була найнесамовитіша річ поза її межами — а вона була вихована майже без обмежень.

Вона ніколи б не пішла по вулицях за крішнаїтами, ніколи б не дозволила себе захопити купою індійських ґуру, яких би зустріла і які єдине, чого вміли навчити, — це «звільнити свідомість». Ніби звільнена свідомість, повністю звільнена, наближає когось до Бога. Після своїх перших — невдалих — спроб у цьому плані тепер єдиним уважала прямий контакт із Божеством, якого вона боялася і якому поклонялася водночас. Усе, що її цікавило, — самота й краса, прямий контакт із Богом і, насамперед, добряча відстань від світу, який надто добре знала і який більше її не цікавив.

Чи не була вона замолодою, щоб діяти так, мати цей тип мислення? Карла завжди могла змінити ідею в майбутньому, але, як вони погодилися з Вілмою в кофі-шопі, рай — як його уявляють собі на Заході — був незначний, нудний і плаский.

Пауло й Карла сіли на вулиці в одному кафе, де подавали тільки бісквіти й каву — і нічого з усіх тих продуктів, що можна знайти в кофі-шопах. Обоє повернули обличчя до сонця — один сонячний день після дощу, — свідомі того, що це блаженство мало зникнути з години на годину. Вони не обмінялися й словом після того, як вийшли з «агентства подорожей», маленького кабінету, який до того ж подивував Карлу: вона сподівалася натрапити на щось професійніше.

— Отже...

— ...отже, це, можливо, останній день, який ми проводимо разом. Ти їдеш на схід, а я — на захід...

— На майдані Пікаділлі ти побачиш копію того, що й тут, з єдиною різницею — центр площі. Безперечно, статуя Меркурія набагато красивіша, ніж фалічний символ Даму.

Карла не знала, але після розмови в «агентстві» він почав відчувати безмежне бажання супроводжувати її. Сказати краще: пізнати місця, куди можна з’їздити лише раз у житті — і все це за якісь сімдесят доларів. Він відкидав думку, що починає закохуватися в дівчину поряд просто тому, що це ще не була справжня думка, заледве ймовірність: він ніколи не захоплювався кимось, хто не мав бажання відповісти на його кохання.

Пауло почав вивчати карту: вони перевалили б через Альпи, проїхали б принаймні дві комуністичні країни, прибули б у перший мусульманський край у його житті, про котрий стільки читав у зв’язку з дервішами, котрі крутилися, і танцювали, і зустрічалися з духами, що аж сходив на виставу однієї групи, яка перебувала в Бразилії й виступала в найменшому театрі міста. Усе, що тривалий час було лише інформацією з книжок, могло тепер перетворитися на дійсність.

За сімдесят доларів. У компанії людей з таким же духом пригод.

Так, майдан Пікаділлі був лише круглою площею з людьми в барвистих одежах, що порозсідалися довкруж, де поліція ніколи не застосовувала зброю, пивні закривалися об одинадцятій ночі й звідки вирушали якісь екскурсії до історичних пам’яток або чогось іще в тому ж дусі.

Кількома хвилинами тому він уже змінив думку: пригода набагато цікавіша за площу. Стародавні казали, що зміни постійні й безперестанні, бо життя минає швидко. Якби речі не змінювалися, не було б Усесвіту.

Чи міг він, отже, так швидко змінити думку?

Багато почуттів рухають людським серцем, коли воно зважується присвятити себе духовному шляху. Це може бути гідна спонука, як-от віра, любов до ближнього або милосердя. Або ж просто примха чи страх самотності, цікавість чи бажання бути коханим.

Ніщо з цього не важливе. Справжній духовний шлях сильніший від спонук, що привели нас на нього. Небагатьом випадає на нього ступити з любов’ю, дисципліною й гідністю. Настає мить, коли ми дивимося назад, пригадуємо початок нашої дороги й починаємо сміятися самі з себе. Ми були здатні рости, однак наші ноги пройшли дорогу з причин, які здавалися нам важливими, а насправді були геть мізерними. Ми спроможні поміняти напрямок у ту мить, коли це ставало дуже важливим.

Любов Господа сильніша за причини, що привели нас до Нього. Пауло вірив у це з усією силою душі. Могутність Господа перебуває з нами щомиті, і треба відваги, щоб дозволити їй проявитися в думках, почуттях, подиху, — необхідна мужність, аби змінити думку, коли починаємо розуміти, що ми — просто інструменти Його волі, і саме Його волі маємо коритися.

— Я так відчуваю, що ти хочеш, аби я сказав «так», бо вчора в «Парадізо» поставила пастку.

— Ти ненормальний.

— Завжди.

Так, вона дуже хотіла, щоб він поїхав з нею, але, як кожна жінка, що знає спосіб мислення чоловіків, не могла цього визнати. Якби сказала, він відчув би себе підкорювачем або, що гірше, підкореним. А Пауло тепер уже збагнув усеньку гру, назвавши це «пасткою».

— Відповідай на моє запитання: хочеш, щоб я поїхав?

— Мені цілком байдуже.

«Будь ласка, поїдь», — подумала вона про себе. Не тому, що ти аж такий цікавий чоловік, — насправді швед з «агенції» був значно більш наполегливий і рішучий. Але з тобою я почуваюся краще. І мене просто гордість пройняла, коли ти вирішив дослухатися до моєї ради й зрештою врятував бозна-яку кількість душ, не погодившись везти героїн до Німеччини.

— Байдуже? Це значить, що тобі все одно.

— Атож.

— У такому разі, якщо зараз я підведуся, повернуся до «агенції» й куплю квиток, що лишився, це не зробить тебе більше або менше щасливою?

Вона поглянула на нього і всміхнулася. Сподівалась усмішкою сказати все: вона дуже рада, що Пауло супроводитиме її в мандрівці, але просто не могла висловити цього.

— Ти платиш за каву, — сказав він, підводячись. — Я вже купу грошей витратив сьогодні на штраф.

Пауло прочитав усмішку на її губах, яка мало приховувала радість. Вона сказала перше, що спало на гадку:

— Тут жінки завжди платять за себе. Ми не створені як об’єкти пожадання. А тебе оштрафували, бо мене не послухав. Та все гаразд, я й не хочу, аби ти мене слухав, і сьогодні я плачу.

«От нудна жінка, — подумав Пауло, — завжди має готову думку на все», — хоча насправді був у захваті від її манери щомиті стверджувати свою незалежність.

Поки вони поверталися до агенції, він запитав, чи вона й справді вірить, що можна доїхати до Непалу, такого далекого краю, заплативши так дешево за квиток.

— Кілька місяців тому я теж мала певні сумніви, навіть коли побачила вирізку з оголошенням про автобуси в Індію, Непал, Афганістан — завжди від сімдесяти до ста доларів. Аж доки не прочитала в «Арку», такому альтернативному журналі, розповідь однієї людини, що поїхала й повернулася, і відчула безмежне бажання зробити те саме.

Вона змовчала про те, що збиралася лише поїхати туди, а повернутися за багато років. Пауло могла не сподобатися ідея вертатися самому через тисячі кілометрів, що їх відділяли від пункту призначення.

Тож мала пристосуватися до цього: жити — це пристосовуватись.