Хвороба Кітахари

13. У темряві

Маку цьогоріч вродило рясно, а з ним — і багато бур'янів на полях. Навіть картопляні й капустяні грядки, виноградники по крутосхилах і кожен твердий клаптик землі, з якого моорці намагалися видобути хоч якийсь врожай, були поцятковані червоним, у червоному обрамленні, порослі червоними квітками дикого маку.

Але одна лиш ковалиха знала, що цей мак означав кров і був знаменням Богородиці. Це Вона розсипала по землі шовковий багрянець, аби щоденно нагадувати останньому з її синів: серед багатьох невідімщених мерців у моорській землі похована десь на березі або в кам'яному осипу й та жертва, що вбита не бандитами, не на війні і не в каменоломні, а його рукою… Пречиста Діво Маріє, змилуйся над ним і будь йому заступницею, — так ковалиха починала й закінчувала кожну молитву перед олтарем, який облаштувала у себе в кімнаті для воскової фігурки Діви Марії з порожніх коробок з-під печива та загорнутих у фольгу кісток звірів, — і приведи мого сина знов у Царство Твоє.

З того дня, як мати Берінга побачила, як найсумирніший з її синів зник разом із Собачим Королем у хмарі пилу, який здійняла «Ворона», ворота садиби стояли настіж відчинені. Адже першої ночі, яка минула без нащадка, понад очеретами пожежного ставка явилася полька Целіна й передала ковалисі наказ Богоматері тримати подвір'я відчиненим день і ніч — для повернення блудних синів. Ковалиха, ослаблена багатоденним постом і виснажливими всенощними перед своїм олтарем, все одно б не зуміла без допомоги Богородиці зачинити важкі ворота, що шкрябали по жорстві, а її напівсліпого чоловіка ворота й садиба з часів Великого ремонту зовсім не обходили. Це був уже не його дім. І той, хто покинув цей дім без жодного слова, перемазаний мастилом, у шкіряному фартуху, разом із собачником, якого захищає окупаційна армія, уже не був його сином.

Одну ніч і один день спадкоємець був відсутнім, лише наступного вечора ще раз повернувся. Без фартуха, в чужому одязі піднявся в сутінках на вершину пагорба, пішки, мов грішник, і ковалиха вже сподівалася, що він зрозумів нарешті знамення Богоматері і повернувся, щоб покаятися й очистити свій дім від того, що сталося. І вона з розпростертими руками вибігла йому назустріч.

А він простягнув їй лиш сітку з білим хлібом і консервованими персиками, відвів її руки й запитання і пройшов повз. Вона пішла за ним до будинку, вгору сходами, до його кімнати. Він небагато говорив, став на коліна перед своєю шафою на паркеті, витягнув на підлогу фіброву валізу без замків, запхав до неї дещо з одягу, непотрібні речі кинув назад до шафи і зняв зі стіни фото, на якому був зображений він із братами біля пароплавного причалу; з рамки все ще звисала вицвіла траурна стрічка. Світлину він поклав до одягу у валізі, яку потім обв'язав дротом, і оголосив: коня я візьму з собою.

— Заради всього святого, хлопчику мій, — прошепотіла ковалиха, — ти хочеш нас покинути? Куди? Куди ти зібрався?

У Собачий дім. Нащадок зібрався в Собачий дім і поніс свою валізу до стайні. Лише тоді, коли він, сідлаючи норовистого коня в'ючним сідлом, розірвав куртку об шип підпруги, ковалиха побачила в нього за поясом пістолет. Найсумирніший з її синів носив зброю! Хіба ця проклята штуковина не розлетілася на друзки під ударами батьківської кувалди на ковадлі? Хіба вона, ковалиха, не бачила на власні очі, як майстернею дзижчали сталеві пружини й уламки металу; адже вона сховалася тоді від цих шматків за стосом дрів, тоді, змиваючи кров з кам'яних плит доріжки. Отже, час врешті повернув навспак і відновлював тепер усе розбите, і не лише дарма знищене, — він відновлював із уламків, що дзижчали, і ось цю зброю, яку її син носив за поясом? Невже Мати Божа ось так почула її молитви та прохання усе владнати й виправити?..

— Хай береже тебе Бог від пазурів Сатани, — прошепотіла вона, не наважчуючись до нього доторкнутися, — заради всього святого, що з тобою сталося…

— Заспокойся, — сказав він. — Я маю роботу на віллі, їжу й житло. Заспокойся. Ви не знатимете ні в чому нужди. Я маю йти. Не стриміти ж мені все життя тут, у кузні. Я надішлю все, чого ви потребуватимете. Заспокойся. Я ж буду приходити.

Так він і пішов до Собачого дому й коня з двору звів. Мати стояла у воротах і дивилася йому вслід, ніби одним тільки поглядом можна було змусити його повернутися. Спиною вона відчувала погляд свого чоловіка, він сидів, як завжди, біля кухонного вікна. Вона відчувала його погляд, що відрізняв лише світло й темряву і розпізнавав усе лише схематично, і навіть тієї страшної години не захотіла обернутися до нього й сказати, хто зник там, за воротами, у темряві.

Вона все ще стояла коло воріт і дивилась у ніч, коли нащадок уже давно став непомітним на озерному березі й давно вже не чути було цокоту копит. Коли по довгому стоянні біль у ногах став нестерпним, вона, стогнучи, дошкандибала до пожежного ставка й сіла в одну з випатраних розвалюх, які стояли там серед очерету. У джипі без шин і керма вона чекала на диво, чекала на явлення Целіни, яка в ту ж мить здійметься над водами і скаже їй, що тепер робити. Вона чекала цілу ніч. Але цього разу душа польки зосталася в очереті прихованою і мовчазною. І Богоматір жодного нового знаку також не подала. Водойма залишалася тихою і чорною і на світанку показала їй лише власне відображення.

Проте коли вона почула, як чоловік з прочиненого вікна кухні вимагає сірників, щоб розпалити плиту, ковалиха нарешті встала і раптом — навіть без поради Целіни — зрозуміла, що мусить робити: вона мусить пожертвувати собою. Мусить наслідувати приклад святих і мучеників, які також офірували собою і таким чином рятували душі.

Непомітно вона повернулася в дім, тихо відчинила люк до льоху і так само тихо його за собою зачинила, спустилася кам'яними сходами додолу й сіла на глинобитну підлогу між двома порожніми бочками. У такій самій темряві, в якій вона в ніч моорського бомбардування привела зниклого на світ, вона подарує йому тепер друге життя. У підвалі оскверненого кров'ю будинку візьме на себе його провину і на голій підлозі, без ліжка, без теплої ковдри, без світла молитиметься за нього по чотках. Благатиме з глибини невпинно і наполегливо небеса про милість до її нащадка, доки їй не з'явиться Целіна або сама Мати Божа не зглянеться над нею і не скаже врешті: досить, дитя твоє знову прийняте до сонму спасенних.

Але цього разу Богородиця була невблаганною. Знов і знов перебирала ковалиха чотки, і шепотіла в темряву молитви, і протистояла всім спокусам, усім заклинанням і погрозам чоловіка, який лише на другий день після її зникнення, після довгих пошуків і блукання по дому, знайшов її між бочками. Вона не піднялася на світло дня. Вона не хотіла повертатися у світ.

У перші тижні її покаяння старий часто спускався навпомацки до неї в темряву, де зрештою обоє були однаково сліпі. Він не брав із собою лампу, лампи він уже давно не потребував. Він приносив хліб, каву з цикорію і холодну картоплю. Хліб і воду вона приймала. Від кави, ковдр і всього решта навідріз відмовлялася. Старий піклувався про те, щоб вона не померла з голоду. Відніс їй одяг і нічний горщик, коли сморід став нестерпним. Він змирився.

Вона стійко трималася тижні й місяці, боролася навіть зі злими духами, які у перші морозяні ночі раз по раз підманювали її видінням кімнатної пічки. І навіть коли Бразилійка зі снігом на чоботах спустилася до неї з чаєм, здобним пирогом і хотіла передати новини з Собачого дому, вона перервала свої молитви лише для того щоб сказати, аби вона забиралась геть. Допоки нащадок сам не покається і поки Божа Мати мовчить, вона, ковалиха, мусить триматися. Холоду вона вже не відчувала.

У грудні коваль три доби провалявся з температурою і до підвалу спуститися не міг — лежав у лихоманці на кухні і бачив тіні курей між ніжками стільців і столу. Йому бракувало сил, аби вигнати їх із кухні. І вони блукали холодним домом у пошуках корму, скльовуючи з меблів плісняву. Але навіть протягом цих довгих днів він не чув з підвалу жодної скарги, з глибини взагалі не долітав жоден звук.

Аж коли в новорічну ніч стався напад на моорський вугільний склад і вугляр при цьому дістав важке поранення, через яке помер, не доживши до дня Трьох святих царів, — тільки після цього старий натужно, попри біль нарешті зачинив ворота; вони вже мало не вросли в землю. Ковалиха у своїй ночі чула шурхіт жерстви і скрегіт петель. Її це вже не турбувало. Там, нагорі, зачинилися ворота перед її блудними синами. А Богоматір знову на це промовчала. Там, нагорі, було явлено, що небеса забули дім коваля.