Хвороба Кітахари

19. Жінка, що сміється

Якого року випав цей сніг? Кому ця жінка усміхалася? Кому так радісно махала рукою? Амбрасові?

Амбрас.

Берінг сам мало не засміявся, коли поклав фото на зім'яту постіль і присипав її дрібкою тиньку й піску, щоб усе залишалося як було. Потім відійшов до чорного вікна і ще раз перевірив фіксатор, немовби стулка, що гриміла на вітрі, була єдиною причиною, яка спонукала його зайти до цієї псарні, ніби нічого іншого він тут і не робив.

Раптом холодний метал шпінгалета, наче розпечена заготовка на наковальні, обпік йому пальці, і він відсмикнув руку, почувши голос:

— Добрий день, шановний.

Амбрас говорив повільно, ніби з великої втоми, говорив до нього у спину.

Берінг розвернувся.

Амбрас стояв у дверях, людська тінь у білому прямокутнику, а позаду хекали та юрмилися собаки, не сміючи зайти, адже і їхній Король лишився стояти на порозі.

— Ви… ви вже повернулися?

— Знаєш, як чинили у таборі з тим, хто рився під лежаком у сусіда? — почув Берінг голос тіні. — Просто рився, тямиш? Шукаючи хліба, цигарок, картоплини, взагалі чого-небудь такого, що можна зжерти чи хоча б виміняти на їдло. Йому накидали ковдру на голову, шановний, — вела далі тінь. — А потім кожен в'язень міг лупцювати цей вузол так довго, доки не вичерпається злість чи сили або поки старший не накаже припинити. У моєму бараці, голубчику, це була лють більш ніж ста чоловіків…

Але скільки б чоловік його не лупили — сто чи тільки тридцять-сорок — жоден у таких випадках охорону не кликав, ясно? Охорона приходила, коли хлібокрад уже був настільки побитим, що не міг вийти на перекличку. Ось тоді приходила охорона. Я бачив, як вони приходили, голубчику. Бачив, як вони за ноги тягли побитого на плац. Ми стояли там серед снігу. Струнко вишикувані довгою шеренгою серед снігу, і хлібокрад мав повзти повз нас до крематорію…

Вони примусили його повзти, повзти біля наших ніг по снігу, немов крематорій був для нього спасінням. Іти він уже не міг. А охоронці весь час поруч із ним, і над ним, і слідом за ним, підганяють ударами чобіт та кольб; в одного ще й батіг був. Але під крематорієм ляснув зовсім не батіг. За сніговим заметом хлібокрад зник. Останнім, що я бачив, були його білі підошви. Він повз босим… А ти? Що ти тут шукаєш, голубчику?

Берінг ухопився за шпінгалет віконниці. Залізо знову було холодним, як раніше, до повернення хазяїна. Залізо сказало йому, що він заспокоївся. Він відвернувся від тіні й опустив шпінгалет. Віконниця розчахнулася. Псарня знову була освітлена. Тінь на порозі перетворилася на Собачого Короля, який здійняв руку, немов захищаючись від світла. Потім важка стулка гримнула по стіні.

— Нічого я не шукаю. І нічого не крав. Це все віконниця. Вона стояла відчиненою. І гриміла на вітрі. Ви забули її замкнути перед тим як пішли. Я почув цей гуркіт аж із човнового сараю. Я ходив туди за напилком, почув гуркіт і спершу подумав про злодія — але зразу ж згадав про собак. Собаки точно його б перехопили. А виявилося, що це віконниця тут гуркотить. Ну я її й зачинив.

Як легко йому зараз говорилося, якою легкою була брехня! Він брехав, хоча не знав, як довго Собачий Король простояв у дверях, спостерігаючи за ним. Може, Амбрас бачив, як він висував шухлядки пташиної шафи, як роздивлявся гніздечка, повні каменів? А може, бачив і як він підняв фото незнайомки і поклав його на колишнє місце, притрусивши піском і тиньком?

Берінг не задумувався над цим. Просто далі говорив. Брехав. Розповідав, що собаки мало не кинулися на нього, коли він відчиняв двері музичного салону, хвалив їхню пильність, а потім додав:

— Мені що, наступного разу чекати, щоб вітер тут усе на друзки перетрощив?

Він відчував себе цілком упевнено. З кожним словом розповіді Амбраса про хлібокрадів, про побої та шеренгу в'язнів серед снігу його впевненість тільки наростала. Амбрас йому повірить. Собачий Король так глибоко загруз у своїх спогадах, що забув про нинішню реальність, бачив тільки хлібокрада, а Охоронець рився у колишньому музичному салоні в пошуках доказів таємної любові.

— Навіщо ж ти опустив шпінгалет, якщо ти щойно його замикав? — сказав Амбрас. — Зачини ти вже нарешті цю прокляту віконницю.

Ну, можна й зачинити.

— А тепер тягни свій інструмент. Треба їхати…

— Я хотів спитати у вас, — сказав Берінг. — Можна?

Амбрас мовчав.

— Чому ви повернулися?

— За тобою, — сказав Амбрас. — Пором кинув якір у Ляйській бухті, мотор здох, не тягне.

— Пором? Я… я маю на увазі не зараз, не сьогодні. Я хотів запитати… чому ви повернулися сюди. На озеро, в Моор. До каменоломні.

Берінг уже було подумав, що відчуття певності обдурило його, злякався, що зайшов-таки задалеко, і замість відповіді чекав на грубий докір, але Амбрас після довгої мовчанки раптом нахилився до одного собаки, взяв до рук його морду, підняв пальцями губи, ніби перевіряючи ікла, а потім сказав, більше собаці, ніж Охоронцеві:

— Повернувся назад, до каменоломні? Я не повертався. Я був у цій каменоломні, коли в перші роки стелламурівського режиму блукав поміж руїн Відня, або Дрездена, або ще якогось вщент зруйнованого міста. Я був у цій каменоломні, варто було мені хоча б просто почути брязкіт кувалд і зубил чи просто побачити, як хтось іде сходами з вантажем на спині — навіть якщо це був рюкзак з картоплею. Я не повертався. Я ніколи звідси не виїжджав.

Амбрас відпустив собаку, випростався і відсутнім поглядом подивився Берінгу в очі — Охоронець витримав цей погляд без напруги.

— Ну, давай. Тягни інструмент. Пором знесло до бухти мало не з середини озера. Машина тільки плюється й чадить і не тягне навіть проти найтихішої течії. Поромщик не може знайти, в чому проблема.

— А ви? Ви як дісталися берега?

— Рибалка один підвіз. Плоскодонкою. Минулої ночі вони взяли у Ляйській бухті більше риби, ніж за минулі два тижні.

Ящик з інструментами того дня здавався Берінгу легким, хоча в інші рази йому тяжко було його дотягнути до транспортера в каменоломні, і до машинного відділення «Сплячої грекині», і до дизеля в сараї вілли «Флора». Портрет незнайомої жінки так його розрадив, що йому тепер усе було легким. На якийсь короткий час він забув навіть про діру у своєму погляді. Попри це всю дорогу до човнового сараю він мовчав, і лише зробивши понад дві сотні гребків, ризикнув скористатися новою, незнаною свободою і продовжити розмову, що виходила за межі звичних щоденних запитань, які стосувалися лише зовнішнього боку життя. Це було так, ніби, потрапивши до лігва, він наче одночасно проник і до таємного нутра свого хазяїна і тепер може рухатися там так само безкарно, як і в сутінках музичного салону. Дорогою до Ляйської бухти, як і в усіх інших спільних поїздках човном, хазяїн і робітник сиділи спинами одне до одного, кожен сам по собі: Амбрас — на носі, на ящику з рибальськими снастями, спрямувавши погляд удалину, до Ляйської бухти, де, ще невидимий, стояв ув очереті понтон. Берінг горбатився на веслах. Налягаючи на них, він дивився назад, на моорський берег, на човновий сарай, на причальний бон. З кожним рухом весла пси, що там залишилися, робилися все меншими. Їхній розчарований гавкіт ніби поступово переходив у далекий, чутний лише в коротких паузах між ударами весел, хрип дизеля, що задихався.

Хазяїн та слуга не бачили один одного і протягом двохсот з чимось гребків нічого одне від одного не чули. Але коли Берінг нарешті задав питання, яке досі з багатьох приводів озвучував лиш подумки, йому здалося, що собаки завмерли і вже не зменшувалися, хоча човен ковзав озером усе далі й далі.

— Чому, — спитав Берінг у порожнечу моорського берега, що даленів, — чому вас тоді запроторили до табору?

Він говорив гучно, говорив у сплески весел і хвиль, які вітер, що затихав, кидав ув облавки. Хоча він і не озирнувся на Собачого Короля, але чітко його бачив перед собою: Амбрас занурив одну руку у воду, що стрімко пливла назад; Охоронець відчув з правого облавку легку протидію, адже навіть така маленька лопать, як долоня, сповільнювала плавний рух. А ось тепер Амбрас витягує руку з води — Берінг почув звук крапель, притодія стала меншою, зникла зовсім.

«Чому вас тоді запроторили до табору?» До табору. Чому людей взагалі хапали у квартирах, кімнатах, садах чи якихось усамітнених прихистках у глушині й кидали до табору? Чому напівмертві від голоду будівельні загони поставили біля каменедробарки та в інших кар'єрах рівні ряди бараків, а прямо за ними — крематорії?

На майже забутих уже вікторинах і в години запитань і відповідей, які проводилися на моорському плацу з нагоди кожної стелламур-party, днем раніше чи пізніше, офіцер інформаційної служби постійно вигукував такі питання в мегафон і писав їх на величезній грифельній дошці. За правильну відповідь — її теж треба було загорлати в мегафон чи написати крейдою на дошці — будь-який з учасників цих заходів міг одержати виграш: кілька пачок маргарину, пудинг-напівфабрикат чи блок сигарет без фільтру. Навіть тепер громада, чисельність якої значно зменшилась, збиралася в моорському секретаріаті послухати радіопередачу, в якій поміж музичними заставками й доповідями з воєнної історії ставилися ті ж самі давні запитання. Той, хто, надряпавши старі відповіді на листівці польової пошти, надсилав їх на адресу армійської радіостанції, ставав учасником лотереї, яка обіцяла дрібні виграші й навіть поїздки до далеких зон окупації. Кур'єр, що раз на тиждень відвозив пошту з Моору на рівнину, мусив доставляти такі листівки безкоштовно.

Берінг теж часом заповнював для матері такі листівки (батько не мав нічого про це знати) і відносив їх до секретаріату; якось він навіть виграв каталог американських лімузинів, а іншого разу — талон на відвідування бейсбольного матчу у найбільшій казармі рівнини. Але батько не міг допустити, щоб його син чи взагалі будь-хто ще, ким він міг командувати, роз'їжджав у військових ешелонах його колишніх ворогів. Талон і досі стирчав як закладка поміж кольорових ілюстрацій і схем двигуна в тому виграному каталозі — єдиній книжці, яку Берінг приніс із кузні до Собачого дому.

Чому вас тоді запроторили до табору? Тут, у човні, посеред озера і на видимій відстані від Сліпого берега, це запитання дивним чином прозвучало інакше, ніж у радіовікторині; на питання вікторини будь-хто з моорців міг відповісти хоч уві сні.

Берінг часто бачив Собачого Короля розлюченим, проте не помічав, щоб він коли-небудь підвищував голос чи тим паче кричав. Амбрас і тепер не кричав, але перші фрази його відповіді прозвучали настільки люто, що рибалка, який на певній відстані перетинав їхній курс, з цікавістю підвів голову.

— Чому? Тому що я їв за одним столом з однією жінкою і спав з нею в одному ліжку. Тому що проводив з цією жінкою кожну ніч і збирався й далі з нею жити. І тому що я розчісував пальцями її волосся. Вона мала довге, хвилясте волосся, а моя рука тоді була ще рухливою, розумієш. Ніщо й ніколи не струменіло так крізь мої пальці, як це волосся. Пізніше я бачив таке лише в таборі, у залі, куди було звалено лляні мішки з відрізаними косами, кучерями й жмутками — сировиною для матів, перук, матраців, і хтозна для чого ще…

Тоді, тієї ночі, я теж розчісував її волосся, а вона спала і не прокидалася від моїх доторків. Уже розвиднілося, але до світанку була ще ціла година, а може й більше, ми лежали в нашому ліжку, я саме подумав, що треба зачинити вікно — голуби надворі надто шуміли; і тут почався цей крик, стук і удари у двері — немов каменепад: Відчиняйте! Негайно!

Амбрас говорив уже так тихо, що Берінг перестав гребти й обернувся до нього. Собачий Король сидів зсутулившись на носі човна, на ящику з рибальськими снастями, і говорив кудись у воду — і Берінг бачив, як на заношеній зелені його бомбера, прямо під лопатками, витанцьовувала сліпа пляма, діра. Собачий гавкіт на березі замовк, а з ляйського очерету уже цілком упізнавано долітав рокіт мотора, який завмирав, щойно розпочавшись.

— Тільки цей пекельний шум, волання і стукіт у двері розбудили її, — сказав Амбрас. — 3 переляку вона так різко звелася й сіла на ліжку, що кілька її волосинок лишились у моїх пальцях. Вона скрикнула від болю, я пригорнув і міцно обійняв її, і сам ніби шукав у ній опори, і думав: вони б'ють не в наші двері, і потрібні їм не ми, точно не нас вони мають на увазі. Я знав, що вони завжди приходять на світанку.

Приходять, коли ти, занурений у котрийсь сон, цілком беззахисний, приходять, коли ти далеко-далеко і все ж значно доступніший для нападу, ніж у будь-який інший час.

Їм не довелося виламувати двері. Я тоді часто забував їх замкнути ввечері. Вони були відчинені. Вони лише натисли на дверну ручку — і постали посеред нашого життя. Четверо. Всі у формі. А в нас лише простирадло. Їм знадобилися всі сили, щоб відірвати нас одне від одного. Вони лупцювали нас кийками по голові, по плечах і волали: Пан Амбрас у ліжку з жидівською курвою! Ти, паскуда, трахаєшся з жидівською свинею!

Вона не вимовила й слова. Наче заніміла. Вона була, ну я не знаю, ніби бездиханна, немов скам'яніла. Останнє, що я чув з її вуст, був той болючий зойк, коли вона різко скочила і в моїх руках лишився жмутик її волосся. Вони били нас, вісьмома кулаками, вісьмома руками, щоб відірвати одне від одного. Але вона й далі мовчала. Тільки дивилася на мене. Я був майже сліпим, кров затікала в очі. Вони виштовхнули її на кухню, кинувши їй услід оберемок одягу. Вона мусить одягнутись там, бути готовою. На всіх стільцях, на дивані валялися сукні. До пізньої ночі ми робили фото для однієї текстильної фабрики. Лампи, камера — все ще стояло тут.

Вона позувала мені в кожній із цих нових суконь, і вивезли її, ймовірно, також в одній з них; більшого я не знаю. Адже коли вона повернулася з кухні й нахилилася за черевичком, один із них смикнув її за волосся вгору і загарчав: Жидівські курви ходять босими! Цієї миті інші менше звертали на мене увагу. Копняками і стусанами вони збили мене з ніг, але я все ж з останніх сил схопив штатив фотоапарата і вдарив його по колінах. Його череп здавався таким недоступним там, високо вгорі. Я ще встиг побачити, як її волосся вислизнуло з його кулака. А потім у мене на лобі щось вибухнуло. Отямився я вже в камері, під маскою з крові, що запеклася, і досі без одягу.

Яким маленьким, слабким здавався у ці хвилини своєму Охоронцеві зсутулений Амбрас. Собачий Король, настрашніший і наймогутніший чоловік у Моорі, немов перетворився знову на колишнього фотографа — пейзажиста й портретиста, яким він був до війни і до років у таборі й залишитися яким йому не судилося.

— Думаю, вона вийшла з кухні у червоній сукні, — сказав Амбрас, уперше за весь цей час озирнувшись на Берінга, — і була це, по-моєму, одна з тих літніх суконь, в яких вона не дуже любила зніматися: вони були надто крикливими на її смак. Червона сукня… Можливо, мені так здалося від крові, що заливала очі. Все було червоним. Все скрапувало. Все розтікалося. За тих часів тільки й говорили, що про кров: кровозмішення, нечистокровний, чистокровний, криваві жертви. А мені ця кров просто-напросто заливала очі.

— А ця жінка? Де вона тепер? — запитав Берінг і подумав про Лілі. Він весь час думав про Лілі, бачив, як вона в червоній сукні виходить з темної кухні, як нападник в уніформі смикає її за волосся.

— Лише через три роки я зміг почати її шукати, — сказав Амбрас. — Через три роки і чотири табори я зміг нарешті повернутися туди, де ми втратили одне одного. В американському польовому шпиталі я, звісно, чув про килимові бомбардування і про пожежі, які бушували у Відні, але зовсім не уявляв, де ще можна було почати її пошуки. І будинок, в якому ми жили, і вулиця, і взагалі все місто — все лежало в руїнах.

Коли настав мир, я спершу багато копав — розшукував череп'я, одяг, емальований посуд, вцілілі уламки нашого життя, а вже потім шукав лише мідний дріт і латунь. Єдиним слідом, який я знайшов у картотеці Червоного Хреста, була адреса її сестри. Ця сестра свого часу вийшла заміж за отакого чистокровного, чистопородного кобеля й пересиділа війну в якомусь швейцарському санаторії. Вона так само безпорадно, як і я, за нею шукала. Сестра мала одну її світлину і лист із табору в Польщі. Але ця остання звістка містила давно знайомі фрази: Я здорова. Все в мене добре… Таке писали за наказом. Ми в себе в бараці теж їх писали. Такі речення писали додому навіть ті, хто вже завтра згорав у крематорії. Всі ми були здорові. У всіх нас усе було добре.

На світлині видно було, як вона стоїть серед снігу і сміється. Через це зображення я навіть посварився з її сестрою. Знімок належав мені. Я зробив його взимку, перед її зникненням. Вона стояла серед снігу й сміялася. Знімок належав нам, їй і мені. Тижнями він стояв застромлений за дерев'яну раму дзеркальця на нашій кухні. Одного разу вона використала його замість листівки, написавши на звороті декілька слів. Усі свої записки, навіть найпростіші, вона писала не на папері, а неодмінно на якихось листівках або фотокартках, які скрізь у нас валялись. Одного разу я навіть знайшов яблуко, на якому вона написала мені: я запізнюся. Це фото вона, напевно, прихопила із собою того ранку, коли їй кинули на кухню оберемок одягу, і до сестри він потрапив разом із листом з табору. Я здорова. Все в мене добре.

Сестра не хотіла віддавати знімок. А копію зробити ніде — на цілий квартал більше не було жодної фотолабораторії. Врешті-решт виручив мене армійський фотограф — із тих, що знімали тоді для стелламурівських фото- й кіноархівів порожні бараки, печі й каменоломні. Він зробив нам копію, навіть дві — сестра вимагала перезняти і списаний зворот, її почерк, записку, адресовану мені. Але кілька слів на відбитку вийшли такими нечіткими й темними, що вона запитала, чи не зможу я скопіювати почерк від руки. За це вона віддасть мені оригінал. Я спробував. Як зумів, вивів напис олівцем. Це був єдиний лист, який я написав самому собі.

Цілу годину чекала на тебе серед криги, написав я. Де ти був, мій любий? — написав я. Не забувай мене.

У тиші, що настала після його розповіді, Амбрас раптом став коліньми на вологе дно човна, перегнувся через облавок, зачерпнув жменями води й так різко вмив обличчя, немовби щойно повернувся з підривних робіт у каменоломні. Коли він потім повернувся на своє місце, з нього капало; Берінг наліг на весла і декількома гребками вивів човен на попередній курс до Ляйської бухти. Їх знесло течією.

Фотографія. Незнайомка. Берінг уже не міг згадати рис обличчя тієї жінки. Йому достатньо було побачити, що це незнайомка. Непокоїла його зараз лише власна недбалість: він поклав знімок на постіль у музичному салоні, кинув не роздивляючись, не перевіривши, чи лишилися на тому снігові, в якому стояла і сміялася навіки зникла, сліди його вранішньої метушні із залізними замками й шпінгалетами вілли «Флора». А що як чорний відбиток пальця на цьому снігові чи слід машинного масла з прилиплою металевою стружкою видадуть його з головою? Руки-то досі в мастилі й стружці.

Він занурював важкі весла глибоко у воду, і дивився, як хвилі й буруни від його гребків швидко тікають назад, і заспокоював себе думкою, що в цьому псячому лігві будь-який слід завжди можна вважати не тільки слідом вторгнення сторонньої людини, але й слідом собаки. Після його роботи над дверима до саду поріг був густо всіяний дрібною залізною стружкою. Тепер кожен собака напевно мав цю стружку на своїх лапах.

Охоронець вигрібав потужно і так швидко, немов із кожним ударом весел по воді хотів наблизитися не лише до ляйських очеретів, але й забратися подалі від спогадів Амбраса. Попри те, що день видався прохолодним і густа хмарність помалу спускалася до межі лісів, з грудей Берінга стікав піт. Не перестаючи гребти, він намагався стерти з обличчя струмки поту, притискав щоку до плеча, щоразу потайки косуючи оком на Амбраса. Той не рухався. Мовчав, і не дивився на нього, і не подавав жодного знаку, навіть не помахав у відповідь, коли на межі ляйських очеретів постав навантажений вагонетками із жорствою понтон, а на ньому чорна фігура, що розмахувала руками — поромник; він метушився, щось кричав — чи то вітався, чи то запитував про щось, а вони були поки що надто далеко, аби розчути, — потім знову схилився над дерев'яною загородкою, не більшою за собачу буду.

Там, у цьому машинному відсікові, раз по раз захлинаючись, стукотів мотор, який Берінг з батьком багато років тому зняли з вантажівки, яка наїхала на допотопну протитанкову міну, і поставили на каменовізний понтон. Саме тоді він на практиці зрозумів, як перетворити автомобільний мотор на двигун судна, а згодом, протягом численних профілактик і ремонтів, цей незграбний восьмициліндровий двигун поступово зробився однією з його рідних машин.

Поромник, схоже, ще не покинув спроб запустити дизель. Через нерівні проміжки часу з вихлопної труби, яка, немов флагшток, стирчала з кожуха двигуна, вилітав згусток чорного диму, що розпадався під вітром на страусині пера.

Хай би що там було ушкоджене: дросельний клапан, всмоктувальний циклон, фільтр, — Берінг здалеку побачив, що відчайдушні спроби поромника машині скоріше шкодять, ніж допомагають, і закричав:

— Глуши! Глуши мотор, ідіоте!

Амбрас не звертав уваги ні на поромника, ні на крики Охоронця. Він звівся на ноги, випростався у човні на повен зріст, як на картині з календаря ковалихи, але все так само мовчав. Човен ковзав по дуже тонкій нафтовій плівці, що переливалася всіма барвами веселки, рвалася під ударами весел і знову змикалася у кільватері. Відчувши надто близько плеск весел, з очеретів злетіли двоє бакланів, чайки та лисухи.

Човен з глухим стуком ткнувся в обшивку понтона, і поромник нарешті заглушив мотор, жбурнув у дерев'яну загородку чорну ганчірку, протупотів назустріч новоприбулим і, поки Берінг швартувався до вбитого в облавок залізного кільця, почав із прокльонами описувати загадкове ушкодження: Гівно! Ця машина — гівно! Прямо посеред озера раптом зачаділа, хай їй біс, і перестала тягнути, раптом втратила потужність, і все… А цей гівняний понтон, набитий гівняним камінням, як навмисне, втрапив до Ляйської течії і зійшов з курсу, незважаючи на повний газ! А біля моорського причалу чекає вантажівка, чорти б її взяли, єдина на цьому тижні, і, хоч із вантажем, хоч порожняком, вона скоро після обіду поїде назад на рівнину, інакше не можна, треба до заходу сонця проїхати контрольні пости.

Амбрас відвів перемащену мастилом руку розлюченого чоловіка, швидко зійшов з човна на облавок понтона, кинувши:

— Відчепися від мене з цим! — і жестом вказав на Берінга: — Ти йому все розповідай.

— Так я ж і розповідаю йому! Власне йому!

Але Берінг не слухав. Він уже був на самоті з машиною. Стоячи перед відчиненою загородкою, запустив мотор і чув лише те, що чулося з нутра цього вібруючого, чорного від мастила механізму. Схилився над рядами циліндрів з такою відданістю, ніби стук дизеля лише й міг звільнити його від спогадів про скажений стукіт у двері квартири, від спогадів про удари кийків, що посипалися на застиглу в обіймах пару, і про зникнення жінки в червоній сукні. Гуркіт поршнів усе витісняв до сфери нечутного, в тому числі й балаканину поромника. Те, що він казав, було лише позбавленим сенсу шумом за спиною. Ще в роки, коли він був ковалем, Берінг завжди надавав перевагу слуханню того, що каже сама машина, ніж тріпології розлюченого чи спантеличного її «експлуататора». Байдуже, хай би що повідомляли господарі машин протягом довгих годин ремонту — туманні здогади про причину поломки чи цілі історії свого життя, — все це ніяк не могло йти в порівняння з явним дрижанням клапану, зойком клиноремінної передачі чи клацанням розхитаного фіксувального кільця. У цьому розмаїтті робочих шумів, яке для світу кінських фур та ручних тачок було попросту (досить рідкісним) гуркотом мотора, для чутливого вуха розкривалася оркестрова гармонія всіх звуків і голосів механічної системи. У кожного голосу, кожного навіть найменш примітного шереху цієї системи було своє цілком певне значення, що дозволяло робити висновки про функціональність її деталей, які стукотіли, сопіли або посвистували.

Берінг прислухався із заплющеними очима. Все в ньому зараз було увагою. Розплутував моток перемішаних шумів, що накладалися один на одного, добирався до початку кожної звукової нитки і чув конструкцію машини. Немов сліпий, він промацував паливні проводи і залізні деталі, які сам же й викував багато років тому через відсутність запчастин, відчиняв і зачиняв втулку для випуску повітря, слухав дихання-клекіт машини у масляній ванні повітряного фільтру, додаючи газу, тягнув за трос і знову відпускав, відкручував від циліндрів підвідні трубки і видував з них пронизливі звуки — все було у повному порядку, жодної грязьової пробки, дизельне паливо безперешкодно пульсувало в машині.

Повітря. Цьому мотору бракувало повітря. Він не міг продихнути. Чадив, кашляв, намагаючись заковтнути кисню, доки поршні не завмерли без руху, а паливо згорало так погано, що вивільнялася лише кіптява, але не сила. Дивно тільки те, що на холостому ходу мотор не виказував жодного дефекту, не стукотів, не чхав, не плювався чорною сажею. Зате коли Берінг тягнув за трос газу до упору, щоб витягнути з двигуна всю його потужність, вихлопна труба вистрілювала згустком диму. Саме тоді й лунав над озером гавкітливо-металевий кашель — і замість того, щоб описати на воді пінисту потужну дуту, понтон мляво повертався на туго натягнутому якірному ланцюзі, наче демонструючи очеретам і притихлим у них чайкам, бакланам, білим чаплям і лисухам свій мертвий вантаж: вагонетки, повні корінної породи — зеленого, подрібненого на жорству, підірваного і розбитого граніту; це була жорства для насипів і доріг, що десь будуються і кудись ведуть, лише не сюди, не до цього озера, не в ці гірські долини, не через перевали Кам'яного Моря. Кожен камінь цього вантажу, що повільно кружляв під сірим небом у ляйському очереті, нагадував про моорське бездоріжжя і відірваність від великого світу, про порожній залізничний насип, про грейдери і ґрунтові дороги, котрими нікуди не зайти.

Причину страждань машини Берінг установив, щойно розтиснув кільця-фіксатори на повітряному шланзі, який закачував брудне зовнішнє повітря до камери фільтру, в кипуче мастило, звідки очищене повітря спливало в чорних пузирях і впорскувалося у вогонь циліндрів. Цей шланг зіскочив з голівки всмоктувального циклона і, як ампутований орган, провалився у металеве нутро. Діставши його, Берінг виявив поломку настільки просто, що поромник, який якраз тоді був зайнятий згортанням собі самокрутки, справжнього ремонту зовсім не помітив.

Стоячи спиною до вітру, поромник прикривав долонею полум'я сірника і намагався закурити, коли машина несподівано загарчала на всю свою колишню потужність. Порив вітру дунув йому в руку і загасив вогник. Із криком здивування, який тієї ж миті перейшов у смішок-покашлювання, поромник обернувся до Берінга:

— Як же це?.. Як це ти його?..

Собачий Король сидів у рульовій рубці і ледь підвів голову, коли понтон почав рвати якірний ланцюг. Тінь наполоханої зграї чайок ковзнула очеретом і вагонетками. Кільватерний струмінь скипів піною.

Берінг відпустив трос газу і в реві, що затихав, на мить віддався тому дивному, швидкоплинному відчуттю полегшення, яке охоплювало його тільки після вирішення якоїсь механічної проблеми, і ні втримати його, ні продовжити було неможливо. У такі миті було байдуже, чи шукав він рішення годинами або цілими днями, чи витратив на пошуки всього кілька хвилин, — щойно під його руками пошкоджена механічна система знову починала працювати бездоганно, він відчував щось на зразок тієї переможної легкості, яку вгадував лише у птахів, що здіймались у повітря. Йому б тільки відштовхнутися від світу, і той попливе у нього з-під ніг.

На поромі було досить дрібного втручання: дефект причаївся у повітряному шланзі. Ізоляційне покриття на його внутрішній поверхні почало розшаровуватись і подекуди вже висіло клаптями. У слабкому повітряному потоці холостого ходу ці клапті тріпотіли, не перешкоджаючи згоранню палива, а от на повному газу ставали подібними на заслінку клапана, яка, мов долоня, накривала розверсту пащу повітряного фільтра й душила запалювання в циліндрах.

Берінгу навіть не знадобилося спускатися до човна за інструментом, ящик так там і лишився. Широкого леза складаного ножа виявилось цілком досить, щоб вишкребти зі шланга пересохле ізоляційне лахміття, а потім закрутити гвинти фіксувальних кілець.

Понтон погойдувався в очеретах, готовий до дальшого плавання. Поромник, стоячи біля дерев'яної загородки, знов і знов вигукував: Краще, ніж було! Мотор працював краще ніж раніше. Але Амбрас, на вигляд байдужий, сидів у рульовій рубці на стосі порожніх мішків і гортав заляпаний соляркою фрахтовий журнал. Поромник став квапитися, йому не хотілося марнувати час. Кашляючи і відпльовуючись, немовби хвороба машини після ремонту перекинулася на нього, він зігнувся над якірною лебідкою і підняв з озера залізного павука. Цей якір він, Берінг, зварив у перший рік свого учнівства з траків розбитого танка, забезпечивши його чотирма залізними щупальцями з гаками на кінцях.

Коли цей ланцюговий залізний павук брязнув об облавок обшивку, Берінг побачив свій витвір у чорній паволоці дірявого погляду, побачив крізь цю пітьму, як сріблясті, тонкі струмені збігають по зварювальних швах і краплями падають в озеро. Вістря щупальців він тоді сам, без сторонньої допомоги і підказки, викував у формі гаків. А от шви мали вади. Тепер би він зварив їх значно краще. Але часи цих робіт минули. Точно і назавжди. Він носив зброю. І жив у Собачому домі. Горнило було погашено.

Не встаючи з мішків, Амбрас кидав Охоронцеві команди: Агов! Іди сюди. Слухай! Він, Амбрас, залишиться тут. Є деякі справи на причалі і в моорському секретаріаті. А Берінг нехай вертається на віллу і знову займається шпінгалетами і дверними замками, і — чуєш! — щоб не потикав носа до тих кімнат, куди його не запрошували.

У голосі Амбраса вже не було нічого від того виснаженого тону, який було чути в його розповіді у човні. Він знову звучав різко й холодно, як у дні покаянних зборів на плацу чи з мегафона в каменоломні.

— Я лише замкнув віконницю! — крикнув Берінг, перекриваючи рев мотора, і стрибнув у човен. — Я нічого не чіпав. Нічого!

Але Собачий Король говорив зі своїм Охоронцем так, ніби шкодував, що у хвилину слабкості довірив йому не лише таємницю свого каліцтва, але й безвісти зниклу любов. Говорив так холодно, немов ця поїздка до ляйських очеретів показала йому, що розчулити Охоронця може радше зламана машина, ніж зламане життя: після стількох промов, листівок і послань великого Ліндона Портера Стелламура, після незліченних покаянних і поминальних церемоній у приозерній глушині і на Сліпому березі цей перший і єдиний з моорських чоловіків, якому Амбрас коли-небудь довіряв, теж значно охочіше слухав стукіт і гуркіт машин, аніж голос пам'яті.