Хвороба Кітахари

22. Початок кінця

Він чує свист рибалочки і хрипле бурчання сполоханого кропивника. Часом, коли задрімає під балаканину сільських ластівок та одноманітні наспіви гаїчок, будять його дзвінкі застережні крики вівсянки. Проте він не піддається омані: це шпаки, великі пересмішники, які однаково добре вдають і дроздів, співучих і чорних, і крик боривітра, і нарікання сича, — і часто, як ніколи за всі ці роки, він чує цієї весни соловейка, що розпочинає свої несамовиті строфи меланхолійними переливами.

Він слухає птахів на світанку, лежачи без сну на постелі в більярдній або серед сплячих собак на паркеті великого салону. Тепер він часто ночує з собаками і кожного разу мимоволі усміхається, коли вони уві сні ворушать вухами в такт пташиному співу. А до нього тоді злітаються давні, знайомі імена птахів, немов спурхують із тих загублених списків, які він у свої шкільні роки вів у незаповненому батьківському журналі для замовлень: мала срібляста чапля, біла чайка, гірська трясогузка, польовий лунь та лебідь-кликун… Але цієї весни повертаються не самі лишень імена, повернулася і здатність, а головне — радість від удавання пташиних голосів — підсвистувати, підспівувати чи просто особливим чином клацати язиком; деколи виходило настільки схоже, що собаки спантеличено обнюхували вкриту заростями дротяну огорожу вілли «Флора», коли він копіював фазана або куріпку.

Слух у нього знов навдивовижу тонкий, як тоді, у перший рік життя, коли він, зачарований голосами курей, гойдався у своїй колисці серед темряви. Часом він із заплющеними очима сидить на веранді і потріпує за загривок якогось пса, відчуваючи силу або слабкість кожної тварини у зграї за самою тільки еластичністю чи ламкою сухістю шерсті, і тоді йому здається, ніби слух, нюх, шкіра та кінчики пальців прагнуть по-новому розшифрувати світ як поєднання шорстких, потрісканих і рівних поверхонь, болючих чи заспокійливих шумів і мелодій, ароматів і смороду, прохолодних, теплих, гарячих, мов лихоманка, температур, застиглих форм буття і таких, що дихають.

Йому важко розрізнити ніжні, як тонкий серпанок, вкраплення у кристалах, які йому іноді показує Амбрас — підкликає до себе і підносить до очей турмалін або нешліфований смарагд. Але коли Собачий Король дає йому свій експонат до рук, він ніби відчуває не тільки найтонші вростки, але й саме заломлення світла. Навіть коли дефект зору затемнює йому висячі сади всередині каменів, він все одно знає, про що з таким захватом говорить Амбрас. Тоді він киває, може, й частіше, ніж треба, щоб відвести від своїх очей всяку підозру: Так, звісно, авжеж; він бачить, він усе бачить, що йому показує Амбрас. Але — цю таємницю Охоронець береже так, ніби йдеться не тільки про його проживання в Собачому домі, але й про саме життя, — він на шляху до темряви.

Адже, думає він, коли ще людина набуває такої гостроти слуху та чутливості пальців, — лише коли сліпне. А відтоді як він поховав ковалиху у ямі чорній та бездонній, як сама земна глибина, в його погляді зяє не одна діра, до якої він встиг звикнути, а ще й друга, ніби відображення цієї глиняної ями! І деколи біля затіненого краю свого поля зору він ніби вже бачить, як напливає суцільна темрява, всепоглинальний, непроникний морок.

Вже на другий день після похоронів, коли холодне сонце зійшло над горами, осяявши моорський берег, сніг одразу вказав йому, що друга діра в його очах не підлягає жодному сумніву. Він міг скільки завгодно перевіряти на нещадній білині снігових полів своє допіру неушкоджене око, та сніг цього ранку знов і знов показував йому дві сліпі плями.

Наступного тижня, ніби вся ця білість виконала своє завдання, зима розтанула у відлизі, а пізніше — у шелесті дощів так рано й так швидко, як уже не було багато років. Гірські схили були всіяні прожилками струмків, а в каменоломні з деяких терас звіювались прозорі вуалі водоспадів. Озеро затопило пароплавний причал і навантажувальну платформу коло каменедробарки. Понад два тижні жодних робіт на Сліпому березі не велося.

Але як тільки висока вода зійшла, біля каменедробарки знову оголилися відвали і терикони готового до відправлення граніту — острівці, які поступово злилися у низку замулених горбів, і тоді Собачий Король скликав біля підніжжя Великого напису загальні збори робітників каменоломні і оголосив більш ніж п'ятдесяти чоловікам, що від завтра на виймальних терасах буде працювати третина нинішнього персоналу. Решта мусить отримати в конторі розрахунок і може шукати собі нову роботу на бурякових полях, на лісоповалі чи в айзенауських соляних копанках. Верховне командування наказало скоротити видобуток граніту.

Амбрас не додав до свого повідомлення ані слів підтримки, ані поради; після цієї найлаконічнішої зі своїх промов перед каменярами він просто відвернувся від зборів, свиснув догу, махнув рукою поромникові, наказав відвезти його до Моору, а звільнених та щасливців залишив спантеличеному мовчанню.

Лише коли Берінг, що мусив затриматися в каменоломні, вивісив на дверях конторського барака поіменний список звільнених, протест став гучним. Охоронець ледь міг протистояти раптово розлюченій юрбі: Хто склав цей список? Хто визначив імена? Яка свиня внесла мене до цього списку?

Берінг відштовхував назад найлютіших, що норовили зірвати список з дверей, і сам розлютився на Амбраса, який був уже далеко від берега, — недосяжна постать на каменевізному понтоні. Чому Собачий Король покинув його самого серед цього ґвалту?

Хоча Охоронець грізно стояв під дверима барака і всі бачили в нього за поясом пістолет, робітники ні на крок не відступали. Лише коли поруч із Берінгом став майстер-вибухотехнік, підняв високо понад головами мегафон і почав гучно вигукувати прізвища звільнених і роздавати конверти з грошима, пристрасті на декілька хвилин ніби стишилися.

— Усе до того йшло! — крикнув у мегафон майстер. — 3 минулої осені сидимо на цьому камінні, яке нікому не потрібне.

Берінг бачив, що деякі з чоловіків підібрали каменюки і затисли їх у кулаках, готові кинути. От телепні! Невже вони справді не помітили, що вже кілька місяців поспіль з кожним днем зростали не лише розкривальні відвали? Уздовж рейок, якими вагонетки котилися від виймальних терас до навантажувальної платформи, уздовж отворів штолень і довкола ям з водою — всюди височіли терикони, вали і купи породи. Біля підніжжя Кам'яного Моря немов височіли нові гори, бастіон, за яким поступово щезали транспортери й воронки каменедробарки і навіть нижній рядок Великого напису: ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО МООРУ.

Але ці гори породи були всього-на-всього знаком того, що моорська каменоломня вичерпала себе. З кожним вигризеним зі скель кубометром темно-зелений граніт ставав усе крихкішим, його пронизували жили тріщин, що бігли так плутано і безсистемно, як вектори тектонічних сил, які в доісторичних катаклізмах скинули цю корінну породу, а потім протягом епох видавили її на поверхню крізь м'які лінзи вапняків Кам'яного Моря.

Там, де за кращих часів відбивали, різали і обробляли величезні блоки, тепер з-під кайла, канатної пилки та бура сипалися на розкривальні тераси лише великі та малі уламки, сміття, яке, пройшовши крізь каменедробарку, більш-менш було придатним лише на те, щоб засипати вибоїни на ґрунтових і гірських дорогах та зводити дамби на заболочених прибережних луках.

На рівнині потребували блоків — так, саме блоків! — махін, з яких можна було висікати пам'ятники жертвам війни та все нові й нові статуї мироносця та його генералів. На рівнині були потрібні кам'яні стовпи для колонад поминальних домів і плити для меморіальних дошок, здоровенні, немов ворота. А жорства? Жорстви та ріні унизу й без того було досить. Нема для чого возити з гір. Від першого снігу минулої зими великовантажні армійські транспорти у приозер'ї не з'являлися. Жорства та каміння як лежали, так і лежать.

Спершу говорилося, що відправку затримано через небезпеку сходження лавин в ущелинах, потім посилалися на небезпеку селевих потоків під час танення снігів, та й чутки про заміновані віадуки і майбутні напади банд були новими й новими обґрунтуваннями того, чому вантажний автопоїзд з рівнини, порушуючи всі терміни, все не прибуває. Правда була значно простішою, і тепер, серед гучного обурення біля конторського барака, пропустити її повз вуха було неможливо: каменоломню буде зачинено. Зачинять її! Ось побачите, зачинять нашу каменоломню!

Якби не розважливість майстра-підривника, Берінгові того дня тільки й лишалося б, що збройно боронитися від люті тих, хто там зібрався. Саме майстер зумів настільки вгамувати звільнених, що вони випустили з рук камені і стали по черзі підходити до платіжного столу в конторському бараці, отримуючи там шорсткі брунатні конверти з продуктовими картками й кількома грошовими купюрами — залишок заробітку. Проте на всі запитання про закриття кар'єру майстер відповідав, повторюючи слова Собачого Короля: роботи в каменоломні на всіх уже не вистачає.

Що ж виходить, і доріг більше ніде не будують? І залізничні насипи на рівнині не потрібні вже? Майстер стинав плечима.

Нічого не вдієш, така ось історія з моорським гранітом. Десятки років темна зелень цього каміння була гордістю всього приозер'я, її навіть відобразили у гербі регіону як яскраве поле для стилізованої під мисливський ніж риби і шахтарського молотка… Адже ще минулого року секретар вивішував на дошці оголошень експертний висновок геолога: темно-зелений граніт, який можна порівняти за кольором із місцевим, крім відвалів Кам'яного Моря, можна знайти лише на одній-єдиній ділянці узбережжя Бразилії. Крім Моору — лише в Бразилії! І все це має тепер скінчитися?

— Не скінчиться, — сказав майстер, — лише зміниться.

Не скінчиться, підтвердив Охоронець, з полегшенням видихаючи кожну фразу, що падала замість граду каміння. Можливо, коли-небудь під час подальших видобувних робіт буде виявлено нову компактну жилу граніту, він, мовляв, сам чув, як Амбрас говорив про тимчасове призупинення…

— Так я тобі й повірив! — перебив його один зі звільнених і плюнув на платіжний стіл.

Ніхто не вірив такому втішанню. І ніхто — жоден із завтрашніх безробітних і жоден з тих, кому пощастило, — до каменедробарки вже сьогодні не повернувся. Як під час страйку, люди стояли серед куп жорстви та ріні, сиділи на траві під блідо-блакитним весняним небом, порівнювали вміст своїх конвертів, вели обмін: продуктові купони міняли на шнапс і тютюн, і чекали — востаннє усі гуртом — на «Сплячу грекиню», яка, немов у звичайний будень, прибула, глухо пихкаючи, аж увечері, щоб переправити їх на моорський берег.

Цього разу й Охоронцеві не лишалося нічого іншого, як піднятися на облавок разом із робітниками; Амбрас і пором так і не з'явилися, він марно чекав на них всю другу половину дня. На шляху назад він стояв один біля поручнів і слухав ритмічний звуки гребних коліс, ніби ритми якогось великого барабана. Майстер-підривник, виконавши всі розпорядження Собачого Короля, недвозначно показав, на чиєму він боці, і тепер знову сидів на кормі разом із робітниками.

Собачий дім лежав у глибоких сутінках, коли Берінг цього вечора повернувся зі Сліпого берега. Серед зарослих клумб поруч зі ставочком з лататтям стояла коняка Лілі, скубала чорне бадилля; упізнавши колишнього свого наїзника, вона скинула голову й заіржала.

Лілі ще тут? Вона ж ніколи не залишалася до ночі. Берінг увійшов до темного дому, мимохідь погладив собак, які, метляючи хвостами, вибігли до нього, і ще з вітальні почув сміх Лілі у великому салоні, а потім голос Амбраса, що кликав свого дога.

Пляшка червоного вина, залишки вечері — Лілі й Амбрас сиділи за великим столом, на якому також були розсипані камені, необроблені кристали, дві коробки патронів, пачки мила та чаю, а ще — величезна, розміром з вазу для квітів, снарядна гільза, з тих, що лише деколи траплялися на високогір'ї серед руїн бункерів і обвалених шанців. Невже для такого бартеру їм знадобилося прикриття ночі? Військовий мотлох, іржава зброя і кілька десятків патронів не цікавили нині нікого, навіть каральні експедиції.

Амбрас саме говорив: «…чому ти не відвезеш його до пансіону?» — коли важкі двері салону, впустивши Берінга, гучно зачинилися від протягу. Безглуздим, винуватим жестом людини, яку застали за підслуховуванням, Берінг знову тихо відчинив двері і тихо зачинив їх, удавши, ніби не він стояв щойно мовчки на порозі, невидимий за межами жовтого світляного кола, — і все ж не зумів приховати ніяковості.

— Вони кажуть, каменоломню закриють.

— Добрий вечір!. — Амбрас обернувся до Охоронця, підняв пляшку — мовляв, за твоє здоров'я! — і відпив ковток.

— Вони кажуть, каменоломню закриють. — поторив Берінг, не відповідаючи на вітання.

— І? Що в цьому страшного? — Амбрас умочив у масло шматок хліба і кинув сірому догові, той спіймав на льоту й миттю проковтнув.

— Звільнення… Вони кажуть, що це тільки початок. Зовсім обізлилися. Готові були мене камінням закидати.

— Обізлилися? Та вони завжди такі. Ти їх заспокоїв?

— Майстер-підривник заспокоїв їх… Це справді лише початок? А вчора ж була мова лише про тимчасове призупинення.

— Нема такого кар'єру, який би колись не вичерпався. Все колись та закривається, будь-яка діра, навіть зарубка, яку ти вибив у скелі.

— Вони бояться, що в такому разі до Моору скоро перестануть прибувати транспорти з продовольством, з ліками.

— Ну і що? — Амбрас говорив усе гучніше. — У них же є буряки. Виноград росте, в озері повно риби, а найефективніші ліки все одно роблять з дикорослих трав. Ми в таборі роками жерли ріпу…

— …а нині ввечері випили вже другу пляшку на одного, — перебила Лілі закипання гніву тим жвавим тоном, який знову змусив Берінга відчувати, наскільки він далекий від довіри, яка існувала між цими двома.

— Начальник каменоломні без самої каменоломні. — Берінг подивився в очі Лілі. — Що буде без неї з начальником каменоломні?

— …із його Охоронцем, ти це маєш на увазі? — підхопив Амбрас. — Не турбуйся, шановний, жорствяних кар'єрів є вдосталь і на рівнині.

— Що ж це виходить, ми виїдемо на рівнину? — Хоча Берінг аж тепер помітив, що Амбрас зовсім п'яний, йому раптом здалося, що він стоїть на межі свого світу, біля моря, яке він знав лише за картинками. Точно таке саме збудження оволодівало ним, коли він із заплющеними очима сидів перед програвачем, слухаючи музику Паттона. На рівнину. Він покидав приозер'я лиш раз, дванадцять чи тринадцять років тому, коли навіть діти та підлітки долучилися до великого паломництва у Біркенау — на церемонію освячення поминального дому, найбільшого зі збудованих у роки Оранієнбурзького миру; з колод і дошок сотень таборових бараків збудували цей дерев'яний собор, на стояках та плямистих стінах якого було випалено імена, а то й просто номери мільйонів загиблих… Імена та номери — від фундаменту до самого склепіння.

Паломники так тоді й не дісталися цієї високої, мов вежа, споруди. Вони, щоправда, подолали Крижаний перевал і, здійснивши з молитвами ще один денний перехід, уже бачили в туманній поволоці глибоко внизу кукурудзяні поля, дороги й сіре місто, але потім за наказом коменданта району мусили повернути назад, через перевал, тому що Армія проводила в цих місцях облаву на мародерів та снайперів-одинаків. Але Берінг не забув видовища довгої низки ажурних щогл удалині, як не забув і пряму, мов стріла, лінію, що прорізувала поля, пасовища та переліски й час від часу зблискувала на сонці; хтось із паломників тоді побожно сказав: це рейки залізниці, і ведуть вони аж до моря.

— Так, шановний, ми виїдемо на рівнину, якщо Армія запропонує нам тамтешній жорствяний кар'єр, — сказав Амбрас. — Ми виїдемо на рівнину, якщо будемо потрібні там Армії.

— Ах! Панове переїжджають! — вигукнула Лілі. — Озерне повітря вам уже не на користь?

— Що не кажи, а повітря тут рідшає, — сказав Амбрас. — Тобі теж було б незайве пошукати нову вежу. — Він підніс пляшку і допив її — за Лілі.

— Нову вежу? На рівнині? Я на рівнині й так часто буваю. Якщо вже виїжджати, то куди-небудь подалі. Далеко-далеко.

— Знову до Бразилії? — усміхнувся Амбрас.

— Наприклад, до Бразилії, — серйозно і дуже повільно вимовила Лілі.

— Ну, тоді щасливої дороги! — Амбрас уже зовсім сміявся.

— Ти певно саме туди й прямуєш. — Берінг, як завжди невлад, втрутився до розмови. Він надто повільно міркував. Коли Лілі та Собачий Король розмовляли між собою, він, як навмисне, примудрявся зовсім недоречно вставити репліку чи жарт. — Уже нав'ючила на коняку заокеанську поклажу?

— Я тут через тебе. — Лілі й цього разу проігнорувала його спробу. — Цілу годину чекаю на тебе. Я знайшла твого батька на Крижаному перевалі. Він грається у війну.