Хвороба Кітахари

26. Світло Нагої

Вогні, безліч вогнів: промені прожекторів, що ковзають один за одним або перехрещуються; пальці світла, простягнуті в ніч, тонуть у ній і знову, вже в іншому місці, постають з мороку. Червоні сигнальні вогні. Блималки. Рядки, брили, трепетні візерунки освітлених вікон; хмари іскор! Пронизані світлом вежі та палаци — чи це все багатоповерхові будинки? Казарми? Викройки зі світла: розтягнуті у нескінченність світляні траси нічних вулиць і проспектів; розшиті іскрами посадкові смути, спіральні туманності. Плинні вогні, вогні, що скачуть, мерехтять, м'які, теплі і сліпучо-блакитні; плетені вогненні гірлянди та вогні, що тихо і ледь примітно пульсують, як зірки цієї літньої ночі, що сяють крізь термальні вихори і течії.

Першим, що побачили на рівнині мандрівники, що прямували до Бранда, був світловий хаос. Берінг відчув, як злість на Лілі і напружена настороженість, з якою він цілий день виглядав голомозого втікача або мстиву банду, перетворюються на полегшення, навіть на ейфорію. Карстове поле, що всю дорогу мелькало перед очима, ніби кінь біг на місці, раптом лишилося далеко позаду, так само далеко, як Моор, як Собачий дім; так само далеко, як усе те, звідки він прийшов. Там унизу лежав Бранд.

Нарешті Бранд.

Лілі протягом усього шляху з карстового поля зробила один-єдиний привал біля водоспаду, щоб напоїти мула: якщо голомозий втікач все ж таки був розвідником, тоді вони мусять сьогодні ж дістатися рівнини. І вони їхали і їхали аж до ночі, голими відгалуженнями Кам'яного Моря, пологими схилами горбів, потім — крутим серпантином дороги — назустріч вогням Бранду. Дорога була доброю.

Вони саме дісталися безлюдного контрольного посту, проминули темне, зміцнене мішками з піском приміщення варти і піднятий шлагбаум, коли з іскристої глибини — спершу поодинці, потім усе стрімкіше й рясніше — із завиванням ударили вгору вогненні снопи, полум’яні кулі. Мул Лілі йшов спокійно, підкорюючись залізному хвату хазяйки, але кобила Берінга мало не понесла: ніби захист для неї був лиш там, де ставив свої копита мул, вона кинулася вперед, до вершниці.

— Там що, бій?.. — запитав Берінг ніби сам до себе і заспокійливо погладив кінську шию. — Там бій.

— Бій? — Не відриваючи погляду від вогнів, Лілі крутила ручки транзистора. Тріскотіння й шум перешкод з динаміка не слабшали. — Там не бій. Там свято. — Наскільки ж іншим, незнайомим був її голос після стількох годин мовчання.

Усі троє — Вояка після стрілянини на карстовому полі теж ніби назавжди занімів — мовчки їхали увесь день, і ввесь вечір, і вночі, і в мовчанні дісталися межі гірської зони, і мовчали, навіть коли під ними раптом уперше завиднілася чудова панорама долини. Мовчали, хоча світлові хвилі здіймалися до них у темряву, ніби стояли вони на скелях понад нечутним прибоєм.

— Свято? — перепитав Берінг. — Яке свято?

Вибухи вогненних жмутків за звучанням майже не відрізнялися від пострілів на карстовому полі. І це — святковий галас? Свято перемоги над голомозим крадієм курей?

Тимчасом як там, нагорі, Лілі обзивала його вбивцею, одержимим стріляниною ідіотом, найкраща зброя для якого — кувалда, він мовчки витягнув з-за пояса ніж і шнурок за шнурком, за вузлом вузол перерізав пута, звільнив перемазаних кров'ю курей від їхнього мучителя.

Я убив це бидло, я.

У своїх спогадах він знову волочить, тягне, перекочує труп до краю зяючого кам'яного провалля і зіштовхує його вниз, і не відчуває при цьому нічого, крім відрази до великої, обліпленої пір'ям вогнепальної рани на шиї вбитого. Яке воно важке, це неживе тіло: спершу з виляском, потім як шматок сирого дерева б'ється воно у своєму падінні в морок об кам'яні виступи, об стіни провалля і, вже невидиме, все одно посилає огидний шум свого падіння нагору, в цей світ. Я переміг цього покидька.

А потім, коли звільнені птахи з переламаними крилами й обдертими лапами дибають геть, поміж карстів, немов наслідуючи втечу своїх мучителів, він, переможець, веде кобилу назад на поле битви; стакато пострілів схарапудило її, і разом з прив'язаним батьком вона кинулася геть, щоб десь у кам'яній далечіні щипати зі скель лишайник і мох. Як криво й німо сидить на коні батько у своїх вузлах, мовчки, немов постріли нарешті перекинули його назад у реальність і на фронт, де не лише шум війни, але і його власний голос і взагалі всі голоси замовкли назавжди.

І коли переможець з кобилою на поводі дістаються до поля битви, він бачить Лілі — вона стоїть на межі темряви, біля бездонної могили його ворога. В руці в неї гвинтівка. Потім вона повільно простягає цю руку, далеко від себе, — і впускає, ні, кидає зброю у провалля! Брязкіт, тріск і стукіт чутно нагорі довше, ніж падіння трупа. Потім вона сідає на мула, а на нього, Берінга, навіть не оглядається. Але він не може зразу рушати за нею. Він має, мусить ще раз підійти до провалля, до могили, до кам'яної діри, адже ніяк не можна залишити просто неба мертву курку, чиї крила і груди пробила куля, перед тим як вдарила у горло ворога.

Долаючи нудоту, він піднімає розтерзаний труп і скидає слідом за мертвим ворогом. Та сама давня нудота, яку він завжди відчував, коли ковалиха, зарізавши курку, скубла її над відерцем з окропом. Птаха без жодного звуку пропадає у темряві. А коли переможець нарешті заскакує на коня до мовчазного батька, на полі битви залишаються тільки пушинки, пір'я і плутаний слід змішаної крові людини і птаха, який уривається на краю провалля, висихаючий знак на шляху до безодні.

— Що вони там унизу святкують? Що це в них за свято таке? — знову спитав Берінг — у порожнечу. Лілі, легко вдаривши мула п'ятами, знову була далеко попереду.

Така далека і невловна всю дорогу їхала вона з карстового поля до вогнів Бранду, і часом лише звуки радіоперешкод були йому дороговказом у лабіринті стелюха, скель і кривих, скорчених сосон, а далі просто поміж темряви. Згубивши Лілі з овиду, він завмирав і прислухався до нетрів. І тоді принесені вітром уривки шлягерів, рекламних сюжетів та останніх новин вказували йому шлях. За короткими інтервалами між випусками новин і збудженим тоном дикторів він вирішив, що новина, яка завдяки коротко- та середньохвильовим радіостанціям вривалася до самої тиші Кам'яного Моря, має бути сенсацією чи катастрофою. Двічі він намагався наздогнати Лілі, наблизитися до цих збуджених голосів. Проте Лілі тримала дистанцію.

Japan… victory in the Pacific… theater of war on Honshu island… impenetrable cloud of dust hides Nagoya after single bomb strikes… nuclear warhead… flash is seen hundred and seventy miles away from Nagoya… Japanese emperor aboard the battleship USS Missouri… unconditional surrender… smoke seethes fourty thousand feet…[2]

Нагоя. Хонсю. Війна в Японії… На такій відстані Берінг радше вгадував зміст новин, ніж розумів, але і вгадував не дуже-то й багато: йшлося, схоже, знову про ту азіатську війну, жахіття якої разом з картинами інших воєн та боїв мигтіли на телеекранах моорського та гаазького секретаріатів, ще з його шкільних років. Телевізор у розграбованій бібліотеці вілли «Флора», що так часто освітлював сплячих собак, цілими годинами передавав у ніч воєнні картини. Війна в джунглях. Війна в горах. Війна в бамбуковому лісі та війна у пакових льодах. Війна в пустелі. Забуті війни. Війна в Японії; одна з багатьох: усі ці повідомлення з фронту завжди закінчувалися нагадуваннями про блага Оранієнбурзького миру, яких переможені сподобилися завдяки доброті та мудрості Ліндона Портера Стелламура. Ні, такі звістки та заяви в Моорі нікого вже не обходили. Чому ж Лілі вже котру годину поспіль слухає ці армійські теревені?

… harnessing of the basic power of the universe… atomic bomb… plarrte die Stimme… the force from which the sun draws its powers has been loosed against those who brought war to the Far East… surrender… unconditional surrender…[3]

Але Берінг і в третьому мирному десятиріччі мало що розумів мовою переможців, не більш ніж декілька команд і уривків пісень армійських ансамблів, тож їхав собі у повній ейфорії під вогняними букетами феєрверку назустріч яскраво освітленому, променистому Брандові і зовсім не знав, що в ті дні, коли він мандрував Кам'яним Морем, на острові, що зветься Хонсю, загинув цілий світ.

Нагоя. Сам на сам із жахом, який означало в останніх новинах це ім'я, Лілі далеко випереджала своїх супутників: кожному тайфунові своє ім'я, захлинався транзисторний голос, Нагоя стане віднині іменем найбільшого вогненного урагану в усій історії воєн. Японський імператор покинув палац і в супроводі своїх розбитих генералів прибув на облавок американського лінкора «Міссурі». Там він довго і мовчки вклонявся, а потім підписав безумовну капітуляцію. Понад двадцять років війни — і безумовна капітуляція!

Поки мул йшов риссю до перших будинків Бранду сталевим мостом, що був яскраво освітлений високими ліхтарями, радіосигнал став таким чистим, що Лілі зменшила гучність. Поміж повідомленнями про японську капітуляцію та уривками з гавкітливих промов армійські радіостанції передавали не лише марші та гімни, але частіше за все, уже багато годин поспіль, найновіший шлягер: Lay that pistol down, babe, lay that pistol down…

За мостом височіли приміщення складів, оперезані рухомими рядками різнобарвних неонових написів, а перед ними — довгі шеренги вантажівок. Лілі зупинила мула біля величезної машини, навантаженої котушками кабелів, і вперше за довгий час озирнулася — подивитися, де її супутники. Вони були далеко, ще на тому березі річки, яка чорним потоком шуміла попід вогнями мосту. Берінг бачив, що Лілі зупинилася, і помахав рукою. Вона ніяк не відповіла, але чекала. Тепер вона нарешті чекала на нього.

Машини! Trucks! Ніколи ще Берінг не бачив одразу так багато потужних автомобілів. Немовби ця блискуча низка великих вантажівок, самоскидів та сідельних тягачів вишикувалася уздовж складів виключно з нагоди його прибуття на рівнину; він проїхав мостом до автостоянки, поборюючи спокусу спішитися і як слід роздивитися кожну машину.

Батько сприйняв авта так само байдуже, як і феєрверк і свято, галас якого долітав аж до річки. У заграві по той бік складів тепер чітко було чути маршову музику; якийсь трасуючий снаряд із завиванням здійнявся понад гофрованими залізними дахами, але старий нічого не питав, узагалі не говорив ані слова і вже не тримався за сина, просто сидів на коні, опустивши руки — втомлений, нескінченно втомлений вершник. Лише одного разу він підвів голову, коли на тлі всього цього святкового галасу раптом різко брязнуло залізо: загримівши зчіпками, рушили з місць вагони, дзенькнули стрілки, заверещали гальма. А потім, ніби видиво забутих часів, повз склади протупотів локомотив і так швидко зник у темряві, що навіть у Берінга на мить проскочила думка: невже обман зору? Але ж сумніватися не доводилося. Поміж пакгаузами бігли блискучі рейки. За цими бараками був Брандський вокзал. Поїзди котилися з Бранду в світ широкий.

Лілі лише недбало кивнула, коли Берінг запитав: залізниця? — спитав як той, хто вчиться вимовляти нове слово. Вона вказала у темряву, де зник локомотив: уперед, вниз по схилові, далі через насип… вона знала коротку дорогу між запасними шляхами та централізаційними постами, що вела до центру міста, до казарм, до Великого лазарету. Хоча в її голосі вже не відчувалося тієї ненависті та презирства, які вона вихлюпнула на Берінга серед карстів, тепер вона лише віддавала розпорядження, накази: Вперед. Стій. Далі…

Перед тим як вершники ризикнули вибратися з безлюдної привокзальної території до тріумфуючого Бранду, Лілі дозволила Берінговій кобилі підійти зовсім близько до мула: Стій. Там, попереду, під ось цією навантажувальною платформою, Берінг має залишити свою зброю. Там, під присипаною вугільним пилом чавунною кришкою, була схованка, якою вона користувалася саме з цією метою. Якщо військовий патруль виявить у цивільного зброю, не допоможе ні перепустка, видана моорським секретаріатом, ні охоронна грамота Собачого Короля. Бранд — це не Моор. У Бранді королів нема. У Бранді панувала Армія. І стіни тут мали очі.

І цю зброю викинути? Поховати в закіптюженій дірі під залізничним насипом безцінний пістолет майора Елліота, пістолет Собачого Короля, його пістолет? Ні, на це Охоронець не згоден. Хай навіть Лілі навіки його зненавидить, а Собачий Король не матиме в ньому потреби, нехай захищати і рятувати буде вже нічого, крім власної шкури, він більше ніколи не віддасть себе на поталу цього світу беззбройним, ніколи. Він носив зброю добре прихованою. Вона була секретом його непереможної сили: він міг атакувати, а не просто тікати, не просто боронитися. Він міг поранити. Міг паралізувати. Міг убити. Ні, він поїде озброєним і до Великого лазарету, і навіть до штаб-квартири Армії. Та і який військовий патруль надумає чіплятися до верхівця на селянській коняці, з купою клунків, до того ж зі старим, що втомлено сидить за спиною? Бранд святкує. А таких убогих вершників взагалі багато.

Багато? Лілі недбало махнула рукою назад, на рейки та автостоянку. Вершників багато лише там, де нема залізниці, доріг, шосе, автомобілів. Бранд — це не Моор… То Берінг не бажає ні на день розставатися зі своєю зброєю? Гаразд. Їдемо далі. Вона його попередила.

До Великого лазарету вони їхали немов через військовий табір, що святкує перемогу. У казанах похідних кухонь, біля яких юрмилися цивільні та солдати, парували гострі, пряні супи й пунш. Біля головних воріт Казарми імені Стелламура, казали в натовпі, роздають навіть безалкогольне баночне пиво.

На цих майданах, на цих вулицях кожен був переможцем. Деякі з них пропонували моорським вершникам склянку шнапсу або пуншу, а коли Лілі відкидала їхні запрошення, вигукували їм услід жарти і пили за здоров'я бідолашного мула, якому доводиться везти таку гордовиту дівчину. Далі. Берінг розумів, що ці горлопани ображають Лілі, але не робив нічого такого, що неодмінно зробив би в Моорі, якби там відбувалося подібне. Він не заступався за Лілі. Не погрожував горлопанам. Проїжджав повз них, ніби він всього-на-всього їхав за чужою жінкою, яка знає місто і показує йому дорогу.

У суєті цього народного свята озброєний чоловік, напевно, лишився б непоміченим, навіть якби він ховав свій пістолет не так ретельно, як Охоронець Собачого Короля. Лілі помилилась: тут були й інші вершники. Не тільки кінна військова поліція, перед якою натовп розступався, не перестаючи при цьому пити, базікати і сміятись, але ще й ціла валка — караван! — і коні, віслюки та мули в них споряджені нітрохи не легше, ніж у прибульців з Моору. Біженці?

Серед міського блиску Берінг швидко втратив караван з поля зору. Бранд — це стрімке мерехтіння картин: навіть коли феєрверк згас і лише поодинокі ракети здіймалися над дахами, всі вулиці, будинки й площі лишалися яскраво освітленими. Неонові написи бігли собі далі, хиталися над перехрестями світлофори, блимали кольоровими вогнями над натовпом, серед якого дрейфували прикрашені прапорцями джипи та лімузини — катери, що клаксонять у повільному потоці голів, плечей, облич. А високі ліхтарі на проспекті освітлювали навіть крони дерев, де самі тільки сонні птахи, лише світло марнується. Всюди електричне світло!

Бранд так необачно витрачав світло, що від нього навіть плями й діри у погляді Берінга ніби просвітліли й перетворилися на прості тіні, що переливалися з темноти в сірість і скраю вже прозорі. У Бранді навіть бензоколонка сяяла мов храм, і все багатство та заможність рівнини було виставлено у вітринах та промінні прожекторів: тут — освітлений фонтан, водомет, що бризкає іскрами; там — розсічений неоновими рисками фасад і всипані блималками щогли антен… А у величезній, немов сцена театру, вітрині універсального магазину, серед пірамід досі небачених фруктів, манекенів у блискучих піжамах, різнокольорового взуття, коробок з цукерками та посрібленої арматури, з хаосу пропонованих товарів виростала стіна світла, мерехтливий бастіон суцільних телеекранів! Стіна картин, що сяє світлом.

Далі!

Ні, зараз Берінг мусить постояти. Підштовхнув батька. Дивись. Але старий був надто виснаженим. Навіть голови не підвів. Не чув його.

Дивись. На всіх екранах цієї стіни — а їх налічувалося тридцять або й більше — було святкове місто: всі будинки у прапорах. Вулиці та провулки прикрашені лампіонами. Пагоди. Сади. Дерев'яні храми. Потім — люди біля конвеєрів. Люди у величезних цехах. Фабрики. Порт — крани, елеватори, маяк, військові кораблі, хвилерізи. Гребені прибою.

З цілої батареї динаміків біля краю вітрини репетував той самий голос, який Берінг уже чув з транзистора Лілі; гримів над головами гамірливої публіки, яка потроху збиралася попід вітриною, привернута базіканням диктора та картинками.

Рушаймо далі.

І раптом святкове місто і порт зникли під сонцем, яке зійшло і в ту ж мить знову потонуло у хмарному стовпі, потонуло у здоровенному грибі, який стрімко виростав з надр землі до неба, розідрав це небо і, здавалося, здіймався вже в чорноту космосу… Стіна потьмяніла, а коли замерехтіла знову, показувала море у вогні, обвуглене узбережжя: пні дерев, що тліли — і жодних руїн, лише фундаментні стіни, фундаменти аж до обрію. Чорні руки кранів, відламані лопаті вітряка, а можливо, турбіни, металева статуя — чи то божество, чи то полководець, — оплавлена, мало не наполовину перетворена на чорну ожарину. Людей нема. Ніде.

А далі, під оплески глядачів коло вітрини, яким ця картинка явно була давно знайома, корабельним трапом піднявся на облавок маленький сутулий чоловік у чорному фраці, оточений військовими в орденах, сів за ломберний столик і щось написав у якійсь книзі. Публіка загула. Потім сутулий чоловік у фраці згас, і під звуки американського гімну ще раз спалахнуло світло Нагої — блискавка, що стала зіркою, яка, стрімко розгоряючись, перетворилася на сліпучо-білу нову й на максимумі блиску застигла у стоп-кадрі.

їдьмо! Берінг ледь відірвався від цього світла, яке пронизало і осяяло навіть діри в його погляді. Як це бувало в кузні, коли він витріщався на електричну дугу зварювального апарата, в пронизливе, болісне сяйво, і навіть крізь заплющені повіки міг розрізнити контури якоїсь деталі чи власної руки. Лише коли образ вибухового сонця став просто-напросто тлом, кулісою для диктора у військовій формі, що читав новини мовою переможців, Берінг відвернувся, пошукав очима Лілі й побачив її далеко попереду, майже в самому кінці вулиці, перед освітленою аркою, над якою горів червоний неоновий хрест. Великий лазарет. Вони були біля цілі.

Натовп біля вітрини став розходитися. Диктор зачитував імена та цифри, які давно вже не були новиною у Бранді. Енергія бомби у мегатоннах. Приблизне число вбитих. Кількість будинків, що розлетілися в пил. Температура обвугленої землі… Зовсім нічого нового.

Лише він, цей наївний вершник, прямуючи до червоного неонового хреста і вже лишивши позаду мерехтливу стіну у вітрині, помалу став щось розуміти, і, нахилившись із сідла до продавця лотерейних квитків, що стояв у нього на дорозі, запитав про сліпуче світло, і про місто, і про імена, які й вимовити ледь умів.

На…го…я? Лотерейник не має часу на якогось цигана, скотаря, конюха чи як його там, та й питання він, схоже, не зовсім розумів. Нагоя? Це відомо кожному. В якій дірі він допіру стирчав? Чи поглух? І осліпнув? Бомба. Два дні тому. Імператор. Капітуляція!

Лотерейник кидав незнайці на коні уривки застарілих новин, наче лозунги, і зареготав, бачачи, що вершник все ще ніяк не второпає:

— Ти звалився з Місяця? Це мир, прибульцю. Вони всіх розбили. Це — мир з Японією. Вони перемогли!