31. Вперед і подалі звідси

— А вона?

— Хто?

— Лілі.

— А що з нею?

— Вона теж поїде?

— По-твоєму, вона тижнями стирчить у Бранді й заговорює зуби дюжині офіцерів, аби дивитися, як ми двоє від'їжджаємо до Бразилії?

— Отже, вона теж їде з нами?

— У неї давно і паспорт, і решта документів готові, їй відома навіть назва корабля. Вона вже почала продавати свої штучки, продавати, розумієш? За гроші. Вона більше не міняється. Звісно, вона поїде з нами.

— Де розташований тамтешній кар'єр?

— Біля моря.

— А місце… місце як називається?

— От що тобі відомо про Бразилію? Лілі спитай. Ця діра розташована десь на шосе з Ріо до Сантуса.

— А ми надовго туди?.. Ми повернемося?

— Куди? На стрільбище? Доставимо машини до Бразилії, встановимо їх у каменоломні, яка ще заслуговує такої назви, — це наша робота, а далі — хтозна… Може, потім Армія переведе нас до зони Бранд або до району ще якихось териконів…

Уперше за багато днів Собачий Король та Охоронець розмовляли одне з одним. Їхали у капітанському джипі крізь ніч.

— Тебе ніхто не силує виїжджати, — сказав Амбрас. — Можеш лишитися на озері доглядачем армійського майна, або йди санітаром до Великого лазарету. Або водієм, як наш друг… — Він ляснув по плечах водія джипа. Цей чоловік, колишній шліфувальник каменю родом з Бранда, віз їх за наказом капітана додому, до вілли «Флора». Він оскалився в усмішці у дзеркальці заднього виду й відсалютував. Берінг подолав свою нетерплячку й замовк: цей ідіот пер прямо по вибоїнах та калюжах, а фонтани грязюки, що високо били з-під коліс, схоже, його тішили. Це не їзда, не ковзання та коливання, як на «Вороні». Вони гуркотіли уздовж чорного шурхотливого очерету. Йшов сніг з дощем, прокреслюючи горизонтальними штрихами освітлену фарами темряву.

— Лишитися? — сказав Берінг. — Тут? Нізащо.

Його ноги та руки закоцюбли. Понад три години він чекав на Амбраса на сходах секретаріату, чекав, коли скінчаться ці прокляті збори, і мало не заснув, притулившись до нерухомого дога, як раптом один з агентів, уродженець Айзенау, вивалився з освітленої прочілі у темряву сходів і, сміючись, кинув: поїдеш за океан, поїдеш до Бразилії, а потім, більше собі, ніж засліпленому яскравим світлом Берінгу: «До Бразилії поїдуть… собаки, а ми — на рівнину». Берінг мусив стримувати дога і збагнув тільки, що цей айзенауець геть п'яний.

Лише в джипі, коли поодинокі вогники Моору зникли позаду, мокрий сніг бив по вітровому склу і водій теж раптом заговорив про Бразилію, про остаточну перемогу в Японії, про новий порядок на завойованих територіях та поділ усіх трофеїв, Берінг почав розуміти, що Бразилія — не просто слово на мапі у вежі Лілі, не просто ім'я пристрасним пориванням і не тільки назва країни по той бік досяжності, а ціль, пункт призначення, і що шлях туди — теж лише маршрут, від одного місця до наступного, на зразок сполучення через озеро зі Сліпим берегом, не щось відмінне від дороги до Бранда.

Через п'ять днів після наради від'їзд до Бразилії став реальністю і виглядав точно так як той караван танків і важких транспортників, що виникав перед очима Берінга, коли він слухав батькові розповіді про війну: армійська колона кольору камуфляжної фарби, що скрипить під вантажем сталі та вкритих плямами іржі балок, рушила рано-вранці в дорогу, лишаючи позаду холодну оазу в пустелі, холодні будинки, шпалери замерзлих роззяв, нерухоме холодне озеро, на якому далеко в розривах туману спочивала, ніби на якорі, «Спляча грекиня». Глетчери та піки Кам'яного Моря були невидимі крізь свинцево-сіре небо, як і далекі сходи каменоломні, і Сліпий берег.

Колона повільно набирала швидкість; солдати з ґумовими кийками крокували поруч з важкими машинами, слідкуючи, аби волоцюги з числа роззяв не вскочили покататися зайцем на котромусь із тягачів. Поки не завершиться звільнення будинків та перевірка переселенців, чинними лишаються зональні межі та заборони на в'їзд. Сільським доведеться чекати на евакуацію, на власний від'їзд ще тиждень або два.

На вантажних платформах та підніжках стояли озброєні охоронці, які лише поступово відвернулися від вервечки роззяв і стали дивитися в напрямку руху. Чорні стіни «Бельвю», останні будинки Моору лишилися позаду, у дизельній кіптяві вихлопів. Ані камінь, ані кулак, ані втікач не завадили моменту прощання. Тільки декілька собак зі зграї вілли «Флора», на чолі з сірим догом, звільнених від своїх ланцюгів і нашийників, переслідували колону, шукаючи свого Короля, з гавкотом бігли біля гусениць та коліс, грузнучи в глибокій розбитій колії. Але їх Король був усього-на-всього тінню; мовчазний, ледь помітний за брудним склом, він засідав на недосяжній висоті над здоровенними колесами і не подавав жодних знаків. Берінг, сидячи поруч із хазяїном у кабіні сідельного тягача, який віз величезну конусну дробарку, не міг відвести погляду від захеканих, гавкітливих собак: поступово вони вибивалися з сил, сповільнювались, відставали.

«Що буде з собаками?» — запитав він Амбраса вчора ввечері. Вони сиділи за кухонним столом мовчки, ніби за ніччю, що насувалася, буде звичайнісінький день, а не прощання з Моором. На збори в кожного пішло не більше півгодини. Що їм пакувати? Зачохлений рояль з музичного салону, програвач платівок, інкрустовану птахами шафу? Хто від'їжджає не просто на якийсь час, а назавжди, не потребує жодної важкої поклажі. Фотографії розсміяної жінки та втрачених братів заховані серед одягу, шкіряний мішечок з каменями з ватних гнізд пташиної шафи, смарагди, рожеві кварци, переливчасті опали, пістолет, сталевий кіготь, біноклі, Амбрасів речовий мішок, перехоплена мотузками фіброва валіза Берінга — от і все. Книжки, предмети домашнього вжитку, колекція вінілів та решта всього, що завжди становило хоч якусь цінність у житті вілли «Флора», лежало тепер у темряві за замкненими віконницями музичного салону.

«А собаки? Що буде з собаками?»

«Залишаться тут. Як були тут задовго до нас, — відповів Амбрас. — Собакам ми не потрібні. Зніми з них нашийники».

На моорському перехресті колона звернула з багнистої стежки, що вела вздовж зарослого насипу, на старий гірський шлях і поповзла першими крутими горбами назустріч тунелям, завішеним плющем та в'юнкими травами; втім, армійська техніка ще кілька тижнів тому зірвала ці штори. З хащів, що ховали рештки залізничних стрілок, спурхнули куріпки. Тепер і останні собаки зграї відстали від каравану, заскочивши до гущавини. Тільки сірий дог завмер на розгрузлій колії, не побіг навздогін за машинами далі в гори, не переслідував більше нічого, просто сидів, захеканий, спостерігаючи, як транспорт за транспортом зникає в чорній пащі тунелю.

Лілі їхала разом з білявим капітаном та чотирма солдатами у головному панцернику колони і сміхом запротестувала проти раптової темряви. Вона тримала на колінах транзистор і шукала музику, марно намагаючись знайти хвилю без перешкод. Тут, у глибині гір, ламані-переламані звуки ефіру, схожі на крики тріумфу та завивання електрогітар, подрібнювались, перетворювалися на невиразний шурхіт. Музика! В Бранді або ще на котрійсь із зупинок на шляху до моря вона постарається купити новий приймач, з тих грошей, що виручила за кобилу й мула в переселенця, який тепер володів і її білим лабрадором.

Новий радіоприймач. Може, такий маленький, невагомий, як у солдатів у Бранді: вони чіпляли його за пояс, або, засунувши до кишені френча, тягали його із собою всюди, лишаючись таким чином глибоко у своїй музиці. Рок-н-рол з крихітних навушників, так гучно й потужно, ніби там, у долині летовища. Не буде більше ані тріскотливої коробки на шиї мула, ані перешкод в ефірі! І духової музики з динаміків на плацу не буде, і голомозих, і вигорілих руїн. Усе це в минулому.

— Гей! — Лілі підштовхнула капітана ліктем, ніби аж тепер, у темряві, усвідомила, що з кожною секундою все більше незворотно віддаляється від Моору. — Гей! Ми їдемо. Бразиліє! Ми в дорозі.

По стінах тунелю, по грубому каменю, на якому в променях фар зблискували і знову гасли вкраплення слюдяного сланцю й уламки кристалів, повзли чорні струмки вологи.

Світло.

Колона виринула в сіре світло ущелини — і зникла в наступному тунелі.

Темрява.

Берінг тихо відіпхнув хазяїна: Амбрас боровся зі сном і все ж знов і знов хилив голову на Берінгове плече. Водій тягача, солдат, якого усі його пасажири хвилювали не більше ніж періодичний гуркіт та брязкіт вантажу за спиною, насвистував якусь нечутну за гуркотом і деренчанням їзди мелодійку. Другий тунель здавався нескінченним. Берінг ніби відчував, що крізь тепло Амбрасового сусідства на нього навалюється важкість гір, холод неймовірної маси, що громадиться на сотні й тисячі метрів над ними. Десь у надрах цього гірського хребта, назавжди вмурований у камінь, немов мільйоннорічна комашка в бурштині або кришталики піриту та газові бабки всередині смарагдів, що сховані в Амбраса у шкіряному мішечкові, десь там зависав труп крадія курей. Можливо, саме зараз, цієї миті вони проїжджали глибоко під вапняковим цвинтарем, що зберігав колону замерзлих біженців, і гвинтівку Лілі, і засипаного кривавим пір'ям голомозого.

Сніжне світло. Гори випльовували їх з тунелів — до ущелини, повної водяного пилу, до покинутих долин, що плавно котилися до рівнини. Не зупиняючись, колона йшла повз руїни стаєнь та пастуших осель, повз кам'яні стіни, що обрамляли зарослі альпійські пасовища, які майже неможливо було відрізнити від оброслих мохом скель. Кам'яні ріки осипів стікали з білих верховин. Піки та хребти вже лежали в снігах. Двічі або тричі Берінг ніби запримітив біля самої межі лісів дим таборових багать, крихкі, розпливчасті удалині стовпи диму, — дірявий погляд більше не ховав від нього навколишнього світу. Сліпі його плями пливли в безлюдді, бліді та прозорі для світла. Над карами і скелястими схилами ковзали тіні хмар.

Хоча дні були вже по-зимовому короткими, колона ще до настання ночі дісталася сортувальних колій та платформ Брандського вокзалу. Місто лишалося невидимим за чорними від кіптяви павільйонами та пакгаузами — світляне склепіння, що виростає із сутінок. Поруч із тьмяно освітленими поїздами кишіли людські натовпи, а між ними Берінг помітив скелети вагонів, з прострілених або просто проіржавілих дахів яких проростали кущі та тоненькі берізки…

На широкій жорствяній дорозі, обрамленій високими щоглами ліхтарів, рух різко сповільнився. Солдати з похідною викладкою та цивільні з вузлами, ящиками, валізами та клітками для птахів, напираючи одне на одного, поспішали до платформ на посадку, і їхати можна було лише зі швидкістю їхніх кроків.

— Біженці? — спитав Берінг.

— Переселенці, — відповів Амбрас. Водій тягача тиснув на клаксон, і гучні гудки розбудили Собачого Короля. — Армія обіцяла їм цілинні землі.

Північноморський експрес стояв у тупику на запасній колії — здавалося, сюди як попало зібрали весь рухомий склад, який в роки Оранієнбурзького миру був реквізований, визнаний непридатним або кинутий на розбомблених вузлових станціях, відданий іржі, мародерам, збирачам брухту: вантажні платформи, товарні вагони, телятники впритул сусідять з пасажирськими першого класу з вибитими шибками, цистернами, вагонами з відкидними кузовами, СВ та люкси — все змішане, зчеплене між собою за випадковим принципом і напаковане вантажем, худобою та людьми.

Але Берінгу в цьому розтягнутому на сотні метрів експресі з його двома гігантськими тендер-локомотивами забринів нечіткий образ потяга свободи, рештки якого заростали кущами серед руїн моорського вокзалу. Його здатність згадувати була недостатньо глибокою, аби витягнути у власну свідомість далекий холодний день раннього дитинства, коли цей поїзд під хмарою кіптяви дохекав шлях йому назустріч і привіз з пустелі батька, чужинця з багряним шрамом на чолі. Проте тепер, уперше в житті увійшовши вслід за Лілі та Амбрасом до готового відправлятись вагона, і не якогось, а вагона-люксу, до котрого їх супроводжували капітан та двоє військових поліцейських, він відчув, як у ньому закипає щось на зразок панічного квоктання, яке того давнього дня стрясало його єство, коли чужинець підхопив його на руки — і впустив.

Вагон-люкс, релікт майже забутих часів, коли найбагатші гості «Ґранд-готелю» чи «Бельвю» мандрували в таких рухомих апартаментах через Кам'яне Море до Моорського озера, був причеплений до навантаженої грубою деревиною платформи і переповнений солдатами, які поверталися додому, до Америки: сиділи на роздовбаних, прикручених до підлоги кріслах, спали на потертих плюшевих диванах, грали в карти на столиках з червоного дерева. Деякі з них при появі Лілі захоплено загуділи.

Капітан зігнав двох «бабаків» з їхніх диванів, розчистив для своїх цивільних місце у вагоні, відведеному для морських піхотинців. Лілі дістала з дорожньої сумки пляшку коньяку, виставила її на найбільший стіл і з усмішкою спитала мовою Армії, чи можна зачинити вікно чи marines у цій холоднечі тренуються на виживання. Четверо солдатів одночасно схопились допомагати приятельці капітана.

Вона — його подружка? — прошепотів один з картярів. Цей білобрисий гном — і така гаряча штучка? Що ж він тоді зник разом зі своїми горилами і навіть не поцілував її на прощання, тільки козирнув усім трьом — їй і цим двом селюкам. Діряві штори майоріли блакитним оксамитом на протязі. Двері вагона з гуркотом зачинилися за капітаном та його гвардійцями. Ніч заповідалася штормова.

Коли моорське залізо, перев'язане ланцюгами й сталевими тросами, колихалося на стрілах підйомних кранів над навантажувальною платформою, з маховиків та барабанних просіювачів здувало на сортувальні колії пил Сліпого берега. Не одну годину важкий дрож та грім навантажувальних робіт відлунював у залізних стійках, оббивці, червоному дереві, кістках та м'язах, і пасажири, що намагалися до відправлення подрімати на плюшевих диванах, на холодній дощаній підлозі або на соломі в телятниках, лежали без сну. Відправлення? На вокзалах на зразок цього пасажир розшукував свій поїзд, відвойовував там своє місце, а потім годинами (і деколи — безнадійно) чекав, аби місце, яке йому так хотілося покинути, нарешті зникло з вікон купе.

Було вже далеко за північ, коли поїзд так несподівано рушив, що один із солдатів, піднявшись з-за картярського столу і потягнувшись до багажної сітки, втратив рівновагу і з прокльонами впав до рук свого партнера за грою.

Мандрівка від краю Кам'яного Моря до узбережжя Атлантичного океану тривала всю цю ніч, і ще дві холодні ночі, і три холодні дні. Першого ж дня Берінг з порожньої каністри з-під палива та двох жерстяних відер, знайдених у закамарку салон-вагона, зробив пічку, щоправда, палилася вона по-чорному — дим міг виходити тільки через двері та вікна. У вагонах переселенців горіли багаття. Зима цьогоріч прийшла рано.

Поїзд стукотів крізь туман, дощ та снігову круговерть, іноді годинами стоячи біля зональних кордонів та checkpoints[4], а часом і без жодної видимої причини — серед чистого поля. Торгівці-несуни, що тоді виникали ніби з нізвідки й із зазивними криками пробігали вздовж вагонів, з лотками, кошиками та двоколісними візочками, пропонували лиш овечий сир, хліб, прянощі, сидр і льодяники на шнурках.

Новий радіоприймач? Де серед цього безлюддя Лілі мала купувати новий радіоприймач? Північноморський експрес перетинав захурделені степи, і за всі дні поїздки лише двічі промайнули високі освітлені будинки, оази, дзеркально-скляні вежі, схожі на палаци Бранда. Але здебільшого за вікнами купе годинами котилися пласкі хвилі ледь припорошених снігом голих пустирищ, руїни покинутих селищ, заболочені луки, де поїзд розлякував сотні диких кроликів, що в паніці кидались навтьоки. Нюрнберг — прочитав Берінг на зарослому чорними кущами будиночку централізаційного поста, за яким не було ні вокзалу, ні міста, сам тільки степ.

Там, на нічийній землі поміж зонами, сказав гальмівний кондуктор (Берінг зустрів його на одній з платформ під час свого рейду вздовж вагонів), там природа певною мірою відпочила від людей, там знову є види птахів, які давно вважалися вимерлими: соколи-балобани, степові орли, кречети, білі куріпки. Але найперше — квіти! Зозулині черевички та інші орхідеї, ніхто тепер навіть не знає, як вони називаються, — рай… Гамбург? Складно сказати, сказав кондуктор, тимчасом як Берінг уже перебирався через буфер та зчеплення до наступного вагона, може, годин двадцять, а може, й усі тридцять.

Серед вагонів Північноморського експреса лише кілька поєднувались між собою містками-переходами. Той, хто хотів дістатися від локомотивів до хвоста поїзда, мусив використовувати ділянки з повільним рухом, і дертися через буфери та зчеплення, як Берінг, або зістрибувати під час стоянки й через два-три вагони знову хапатися за хисткі залізні сходинки, не маючи жодної певності в тому, що під час таких перебіжок експрес не почне знову рухатися.

Деколи, після багатогодинних затримок у чистім полі, в тумані та під дощем, здавалося, що ця дорога так нікуди й не приведе, але тяга, яка підхопила пасажирів та несла їх до морського узбережжя, була сильнішою за всі перепони. Вони їхали туди, все далі й далі; навіть під час зупинок вони продовжували шлях у своїх розмовах та мріях, а мрії в усіх були різними: солдати мріяли про танцбари й вечірки з шашликами у власному саду, про полювання та ловлю лосося в лісових річках Америки; переселенці — про обіцяні пасовиська та болота на півночі, про покинуті ферми, які мусять бути відремонтовані, про заховані у смузі припливів пташині острови, про кращу долю під небом, не стиснутим горами… Але про Бразилію мріяла тільки подружка капітана. Цей рай належав лише трьом цивільним з Моору.

Тимчасом як пейзаж, відбігаючи назад, до Бранда та в минуле, ставав усе пласкішим і зникав серед снігу та дощових потоків, Лілі розгортала на столі мапу, паралель за паралеллю, місцями порвану, у плямах плісняви (з її згинів ще сипався тиньк метеовежі) і показувала декому з солдатів, а заодно й Берінгові, де саме на узбережжі Бразилії розташована та каменоломня, ця діра, це Лантану. На мапі її не було, але Лілі олівцем накреслила коло на темній зелені узбережжя, де не було слідів ані шосейних доріг, ані залізниці. Десь там. Але її ціль — не Пантану. Каменоломня, в якій навіть граніт був кольору дощового лісу, була розташована на шляху до Сантуса. Мати Лілі, стоячи біля мольберта, перед портретом свого чоловіка, перед писаними олійними фарбами вітрильниками та палаючими заходами сонця, мріяла про Сантус, про захмарні гори, що здіймалися на березі просторої затоки. До Сантуса рушили ті переселенці, які тоді бачили в Моорі повішеного на вишці для стрибків у воду. Сантус. Тепер Лілі нарешті продовжила втечу, що перервалася на заливних луках Моору.

Коли за своїм столом у салон-вагоні вона говорила з Амбрасом про Бразилію і читала йому слова з пошарпаного словника, Берінг теж іноді ставив короткі, несподівані запитання, і вона теж не мовчала, не дивилася на нього як на порожнє місце, як бувало, коли вони сиділи самі одне навпроти одного, а називала йому португальські слова, що означають хліб, спрага або сон, і Охоронець легко їх повторював.

— Пантану, — прочитала Лілі одного разу по обіді, коли поїзд годину за годиною стояв біля сталевого мосту на зональному кордоні, і простягнула книжку Амбрасові. — Pantano. Тут написано. Означає болото, болотяні джунглі, район вологості.

Амбрас узяв у Лілі розкриту книжку, навіть не поглянувши на той рядок, який вона йому показувала, він дивився повз Лілі, у простір зимового пейзажу, і сказав:

— Моор.

Загрузка...