Хвороба Кітахари

34. Пожежа в океані

Січневі пожежі у сельві були в'ялими і блукаючими, грози та зливи знов і знов, іноді протягом цілого дня, відбивали їхні атаки, а вони все одно переховувалися в нетрях, по згарищах, виповзали із засади, ідучи в новий наступ, і врешті, знесилені дощем та непереможною вологістю, гасли поміж зелених сутінків непролазних лісів. Більшою небезпекою, ніж сама ця плутана пожежа, для мисливця чи наглядача, були звірі, що в паніці втікали із зони вогню: отруйні змії, які кусали кожного ворога, що ненароком заступив їм дорогу до спасіння, а на Ілья-ду-Кан ще й ті дикі собаки, яким острів завдячував своїм іменем.

Муйра не могла сказати хазяйським гостям, протягом скількох років Собачий острів був тюрмою, забороненим місцем, яке охоронялося бійцівськими псами. Собаки, як розповідали в Пантану, однаково люто кидалися і на незваних прибульців, і на втікачів. Муйра ще зубрила у школі фазенди vitorias бразильської армії, коли сенат у Сан-Паулу постановив перевести тюрму на континент і там розширити. Чотири ряди кам'яних будівель з ґратами на вікнах, мол та обладнаний пляж знов тоді занурилися в джунглі. В'язні та їхні вартові вже давно були під брязкіт корабельних ланцюгів кудись вивезені, а рибалки все частіше чули на острові собачий гавкіт: декілька бестій, очевидно, лишилися там, покинуті, вигнані чи просто забуті. Хто може то тепер сказати напевно. Факт у тому, що кожне наступне покоління, нащадки тодішніх псів, усе більше дичавіло, боялося людей так само, як і їхня здобич: вони любили бути в тіні, вдень ховалися на узліссі, на берег виходили рідко; рибалки і птахолови, що ночували іноді поміж руїн тюрми, полювали на них з дробовиками, а то й з гарпунами.

Небезпечно? Чи небезпечно вирушити шлюпкою фазенди «Аурікана» до димучого Ілья-ду-Кан і зійти там на берег, чітко знаючи, що будь-коли можна повернутися на човен, який чекає на якорі в надійній бухті? На що здатні дикі собаки, налякані вогнем, Муйра також сказати не могла, але хто приїхав з Європи, той, безсумнівно, пережив багато чого гіршого.

«Може, там і рибалки-гарпунники є». У підводних гротах Ілья-ду-Кан шукали притулку найкрасивіші риби. Небезпеки нема.

У палючій полудневій спеці на Трьох царів кухонна прислуга з хазяйського дому завантажила на борт шлюпку спорядження, провіант на два-три дні й запас дизпалива в каністрах, мінімум на сто морських миль. Рано пополудні Муйра та гості патрона відчалили при слабкому вітрі. Човняр фазенди цього дня мав нести стяг у процесії до Санта-Фе-да-Педра-Дура, але Муйра його не потребувала. Кермо шлюпки, яка звалася «Раінья-ду-Мар», «Цариця моря», вона нікому не довірить, навіть цьому «пташиному» хлопцю.

Навіть якщо він багато тямить у дизельних двигунах — тут, серед острівного лабіринту, рифи дуже оманливі та підступні. Не над кожним зубцем застережно вирує пінний фонтан. Під найрівнішою, найси-нішою водою сховані грізні шпилі потонулих гір.

Під руками Муйри штурвал крутиться запросто. Морська мапа? їй не потрібна морська мапа, щоб знайти надійний фарватер. Влаштувавшись у тіні навісу, вона химерним курсом кермує в бік пожежі в океані. Димовий шлейф стелиться тепер прямо над лінією обрію і часом зникає між дрібних хвиль. Можливо, пожежа вже гасне.

Так ніби сама тільки назва та історія острова виманили його із затемненої кімнати, Собачий Король сидить на палубі в тій самій позі, в якій Берінг протягом багатьох годин бачив його на веранді вілли «Флора»: схрестивши на грудях руки, схиливши голову набік, погляд спрямований на воду. Він чує, що йому каже Лілі? Вона роздивляється крізь бінокль, берег за берегом, архіпелаг і лише зрідка знаходить будинки, глинобитні хатки, дахи, які немов висять у повітрі по той бік прибою. Більшість цих островів безлюдні. Безлюдні, як ось цей, багатий урвищами, великий мов гора, що помалу встає перед ним з моря. Диму тепер взагалі не видно.

На цьому морі, під цим громаддям яскраво-білих хмар, Берінг хотів би лишитися з Муйрою сам на сам. Німа близькість хазяїна, і вдивляння, пошуки, розмови Лілі, і все, що стоїть на заваді цьому «сам на сам», не дає йому спокою. Бісить. То він спрямовує погляд назад, понад танцюючим кільватером «Цариці моря», на гірське узбережжя, то стоїть на носі, немов зачарований островом, що здіймається все вище і вище, і задовго до того, як якір «Раінья-ду-Мар» розбиває в клоччя світло-зелене дзеркало бухти, спускається в трюм, до спорядження. Там лежать намети, гамаки й ретельно скручена мотузка, москітні сітки, сокири ручної ковки, а на залізному ящику, повному пляшок та колотої криги — карабін з хазяйського арсеналу. Муйра подумала про все, у тому числі про знавіснілих собак; втім, скоріше за все, острівні собаки й цього разу не з'являться, у попередні відвідини траплялися тільки сліди лап, послід, вночі деколи чути було далекий гавкіт і жалібне виття, схоже на шакаляче.

— Хто візьме зброю? — питає Муйра, коли вони навантажують шлюпку для висадки на берег. Біля проломленого коренями завтовшки з руку і розбитого хвилями молу вже давно не швартується жодне судно.

— Зброю? Та от він, — говорить Лілі, ніби це вона тут віддає накази. Але вона не має права розпоряджатися. Вже не має, тим більше тут. Але гвинтівку з рук Муйри Берінг все ж бере.

Амбрас з опущеними руками стоїть по коліна у воді й спостерігає, як жінки з Охоронцем витягують шлюпку на пісок, у пролом берегового укріплення. Він не може їм допомогти. Вони поки не вирішили, як довго тут пробудуть. Може, до вечора. Може, одну ніч. Може бути, попливуть далі, до Кабу-ду-Бон-Жезус або ще кудись. Муйра показує на єдиний із затонулих поміж хащами тюремних бараків, який ще має дах. Там кострища рибалок. Там і вони можуть отаборитися.

Але потім, під тінню скель, яка немов величезна долоня охоплює просторе поле руїн, кожен раптом лишається на самоті. Онімілі, як при першому погляді на щойно відкритий край, прибульці пробираються поміж завалів та решток стін, тут нагинаються за уламком, там — за побитим іржею, врослим у дерево ланцюгом, прориваються крізь хащі, губляться серед диких зарослів, які поглинають покинуті людьми місця не так, як у Моорі — обережно й нерішуче, ні, вони жадібно кидаються на все покинуте, вдираються до будинків крізь вікна й тріщини в стінах, аби по про-гнилих долівках, через обвалені сходи й дахи знову рвонути геть, обплутуючи, здавлюючи, розриваючи і пожираючи все, що є на шляху, доки їх самих не зжирає тлін або бродяча пожежа.

Пожежа. Її запах відчувався всюди. Навіть аромат квітів і важкий запах гнилих балок і колод не глушили його для прибульців. Пожежа зараз така затаєна, як і кожен із них. Але вона тут. Вона десь тут живиться. Чекає. Хоча не видно жодного язика вогню. Жодної цівки диму.

Амбрас подряпав руки об спіраль колючого дроту, густо порослу гібіскусом. Він відчуває запах печей. Мерців. Ці непролазні хащі, певно, є колишнім шику-вальним плацом. На таборовій дорозі, між кам'яних вартових вишок, у бараках — вогонь присутній всюди, але беззвучний та непомітний. Недостатньо гучно викрикнеш на ранковому зборі свій номер — і вже ввечері можеш горіти, звіятись димом, відлетіти в ніч, а в холоді наступного ранку знову повернешся до табору, випадеш попелом, чорним пилом на робітничі колони, що бредуть до кар'єру, смородом проникнеш у їхні ніздрі, у їхні легені, ув очі, вуха та сни.

Де ворота? Де огорожа? Десь тут, поміж двома розваленими бараками, мають бути ворота табору. А ліворуч і праворуч від них — вал і на ньому електрична огорожа. Високо в небо здіймається перед Амбрасом скелясте урвище, обвішане мереживом квітучих ліан, жилавих повітряних коренів, папороті. Дріт протягнуто крізь білі квіти, білі порцелянові ізолятори. Там само і сходи, що ведуть угору, до валу та вартової вишки, звідки щоночі спадають світлові конуси. Хто стає на ці сходи, довший час потім рухається в секторі обстрілу. Сходинка за сходинкою Амбрас піднімається вгору. Він такий змучений. Він уже мусить бути близько від гребеня валу. Притлумлене завісою з ліан, глибоко під ним мерехтливо виблискує море. Зараз, цієї миті, він потрапить у світловий конус. Завмерти, глибоко вдихнути. Я здоровий. У мене все добре. Вже стріляють? Цей постріл, який він чує — по ньому? Страху нема. Адже він шукає свою любов та все, чого йому так довго бракувало, шукає там, де трапляється стільки втраченого. Іде до огорожі.

Дивовижно, яким крихким може стати залізо: голими руками Берінг ламає ґрати, які зробила тоншими іржа, з'їдаючи шар за шаром. Так само й залізні поручні, що ведуть до підвалу, ламаються в нього у кулаці.

Там унизу, між уламків, попід мокрим листям, яке нападало крізь світляні шахти та провали в підлозі, він знаходить залізні засови і стрічки, рештки залізних койок та іржаві згустки невідомого походження, знаходить у стінах камер залізні кільця й запросто висмикує їх із муру. Дерев'яне руків'я багнета на брудній підлозі із кам'яних плит — просто жменька гнилі поряд із проржавілим лезом.

Цьому залізному саду не зарадять ані напилок, ані масляна ванна, ані вогонь. А пожежа, чий запах проривається і в цей підвал, не стосується яскраво-червоного ковальського жару, який розпалюється від одного подуву міхів. Тихо тут. Так тихо, як у підземеллі форту на Крижаному перевалі, і, як тоді, Берінг чує дзвін власної крові у голові. Але під цим дзвоном є щось іще, тихий, монотонний шерех. Це дощ. Берінг схоплюється: як довго він тиняється цими підземними казематами?

По крутій купі уламків Берінг вибирається нагору, в рослинну гущавину, і бачить довгі, вузькі дощові смуги, що набігають з океану, на поверхні якого тиснуть одна на одну тіні хмар та сонячні відблиски, неспокійні, іскристі острівці світла.

Дощ? Тепер скаженіє Лілі. Куди її занесло? Що тут таке? Моорський курорт? Вона стоїть поміж тюремних руїн, під дощем, у руїнах курорту, між уламків «Бельвю». Хоче потрапити до Сантуса, а стоїть посеред Моору! Прибережні дороги давно розчищені, але вона стоїть у Моорі, у просякнутих вологою хащах, що смердять холодним попелом. Де всі решта? Вона має забиратися звідси. Назад. І автопоїзда з Ріо чекати не стане. Прощання і так вже триває не один день. Кожного ранку, казала Муйра, ходить автобус на Сантус. Кожного ранку.

На яскравій зелені бухти колишеться чужий човен. Рибалки з Пантану. Гарпунники. Муйра стоїть у воді, однією рукою тримаючись за облавок, а іншою бере дві зв'язані між собою рибини, і коли бачить Лілі, що прямує до неї, сміючись, піднімає їх вгору.

— Я купила рибу! Гаропів.

— Я хочу повернутися, — говорить Лілі. — Ви пливете до Пантану? Візьмете мене з собою? — намагається вона спитати рибалок новою для себе мовою, але Муйра мусить їй допомагати в цьому. Рибалки вже простягають руки назустріч незнайомці, яка гостює в патрона, але їй треба ще раз на берег. До шлюпки «Цариці моря», за рюкзаком. І, рвучко крокуючи назад до рибальського човна, вона риється в цьому армійському рюкзаку в пошуках якогось подарунку. Найкраще з того, що вона знаходить, — це плащ-дощовик із запасів американської армії, простора накидка з каптуром, камуфляж морської піхоти. Цю пелерину Лілі носила на багатьох своїх шляхах крізь Кам'яне Море. Під нею завжди було сухо й тепло.

Один із рибалок плескає в долоні: цей плащ йому також сподобався. Але Лілі обіймає Муйру, накидає дощовик на її плечі, одягає на голову каптур, як дитині, аби та не змокла. Потім жестом указує на берег, на руїни, де зникли Собачий Король та Охоронець, і говорить:

— Я більше не можу лишатися тут. Скажи їм, що я більше не можу лишатися. Скажи їм, що я поїхала до Сантуса.

Муйра стоїть, і низ плаща танцює на легких хвильках вгору-вниз. Вона розмахує блискучими рибинами вслід човну, який стає все меншим і меншим. Сантус. Колись вона теж поїде туди, але не для того, щоб закінчити мандрівку, а щоб почати найбільшу подорож у своєму житті: з гавані Сантуса до Сальвадору, Форталези та Сан-Луїсу, до Велену та Манаусу, все далі й далі.

Муйра іде крізь дощ по теплому піску, до самої межі пляжу — бар'єра з гладко відшліфованих скель, де вибігає назустріч океану прісний потічок. Там, попід повітряними коренями та паростками, вона сідає навпочіпки біля води, яка прохолодніша за океан, і патрає рибу, зчищаючи ножем луску, перламутрову, велику як монети, промиває її порожнє черево — і тут гуркіт удару, який б'є її зі спини, рве нову накидку, шкіру, серце. Вона сиділа, нахилившись вперед, і тепер падає ниць у воду. Нічого ніби не відбулося. Але, намагаючись підвестися, вона бачить, як з її грудей струменить кров, тече прямо на одну з рибин. Ні, цього вона вже не бачить. Залита кров'ю рибина якийсь час лежить у піщаному руслі потічка, а далі вода, запруджена мертвою жінкою, перехльостує через труп, підхоплює рибину і відносить назад у море.

Муйра. Берінг хоче покликати її. Пляж безлюдний. У руїнах — жодного знаку чи звуку. Кричати доведеться гучно, перекриваючи шум дощу, а тоді Собачий Король і Лілі також почують, що він шукає бразилійку. Цього він не хоче.

Муйра спокійно покинула під дощем шлюпку з усім спорядженням, гамаки, мотузку, гвинтівку. А в них же є брезент. Муйра теж заблукала поміж руїн, як інші? Ні, Лілі вже повернулася. Ось вона сидить коло потічка у своєму армійському плащі. Камуфляжні плями роблять її майже непомітною під навислими гілками. Вона повертається до нього спиною, набирає воду. Або шукає камені? В Пантану Муйра вже показувала йому шукачів, що намивали золото в гирлі річки. Але якщо він зараз крикне в бік руїн ім'я Муйри, Лілі перша почує його і озирнеться. Вона завжди там, де має бути Муйра. Чому вона не поїхала, їй давно треба бути в Сантусі. Навіщо вона чекає автопоїзда із залізом — це ж вантажівки! — коли цілком досить одного-єдиного місця в рейсовому автобусі. Їй давно час зникнути.

Притулившись до облавку шлюпки, Берінг сидить на піску, чекає на Муйру. Цей карабін — цікаво, важчий чи легший за ту гвинтівку, яку Лілі швиргонула до прірви? Він зважує карабін у руках, оцінює відстань до сидячої фігурки. Метрів п'ятдесят? Тут менше. Не те що б він цілиться в цю закамуфльовану постать. Просто, дивлячись крізь приціл, оцінює відстань. Бачить, як танцюють у перехресті плями камуфляжу. Плями. Там, де Лілі, завжди є плями. Камуфляжні плями, сліпі плями — завжди щось таке, що нагадує про Моор і про те, що він там пережив. П'ятдесят метрів. Він ніколи не зможе вистрілити в людину, яка є настільки беззахисною. Хоча… Там нагорі, серед карстів, це виявилося дуже легким. І там теж була вона, вона рвонула його за волосся. Ні, він не цілиться в Лілі. Він лише розглядає ці кляті плями крізь приціл. А що карабін в його руках раптом смикається вгору, так-так, реально б'є його в обличчя… і що цей гуркіт, що одного разу його оглушив і глушить знов і знов, відлунює в руїнах, відбивається від стіни скель… усе це його не стосується. Він тут ні при чому. Він не натискав на гачок. Карабін сам ударив його, розбив йому лоб. І кидати цю зброю не треба. Вона сама вискакує з рук. А Берінг нічого такого не робив.

Але плямиста фігурка там, не далі ніж за п'ятдесят метрів від нього, стала ще меншою. Щось звалилося на неї із гущавини гілок і зробило зовсім згорбленою і маленькою. Нерухомий згорток у камуфляжі, лежить вона у неспокійному мілководді.

Це не він зараз говорить: Мати Божа. Пресвята Діво! Допоможи. Я убив її. Не він також говорить: Розраднице скорботних. Заступнице недужих. Прихистку грішників; Ціла літанія вимовляється сама собою, а потім він нарешті робить те, в чому щойно собі відмовляв: Муйро! — кричить він. Муйро! Кричить він так гучно і з таким жахом, що чаплі, сполохані пострілом, які вже повернулися були на дерева, знову здіймаються і летять.

Що він наробив. Він убив Лілі. Убив Лілі. Що тепер йому робити.

Муйра має йому допомогти. Вона єдина, хто може йому допомогти. Він не піде туди, до цього згортка. Він не сміє туди йти. Йому зимно. Туди піде Муйра, разом з ним, і скаже, що він нічого не зробив.

Пляж порожній. Руїни також. Неторканий човен на піску. Зостається тільки один шлях — уздовж урвища. Муйра неодмінно мала пройти там. За ясної погоди, казала вона, нема кращого вигляду на континент, на берегові гори, ніж звідти. Нам знадобиться мотузка, сказала вона. Він робить тільки те, що говорила вона. Закидає собі на плече змотану мотузку.

Залізні сходи, що ведуть по стіні до вежі маяка, який давно вже без світла й без даху, наскрізь проіржавіли, кам'яні сходинки осипалися. Задихаючись, захлинаючись риданням, Берінг дереться вгору. Він же завжди все робив. Скажи Муйра зараз, що треба йти до Монте-Небліни, крізь туманний ліс, проти течії річки, за слідами димів і далі, в безлюдний світ, — він піде з нею, зробить і це. Але перед цим, один-єдиний раз, Муйра мусить піти з ним. Всього-на-всього до потічка, до цього згортка, якого вже не видно попід гіллям.

Допоможи мені. Літанія знову вимовляється сама собою. Тихіше, хрипить він, заспокойся нарешті: тихо будь, тихо, — поки не бачить прямо попереду Собачого Короля. Про нього він зовсім забув. А той раптом стоїть на шляху. Хай забирається геть. Він має знайти Муйру і кричить: Іди геть! Зникни! Зараз він готовий убити кожного, хто заступає йому шлях до Муйри. Забирайся!

А далі він усвідомлює, що Собачий Король уже не в змозі ані чути його, ані розуміти. Амбрас дивиться на нього так навіжено, ні, так оніміло, настільки безпорадно і так відчужено, ніби з невідомої далини, що Берінг прокидається від власної безпорадності, власного жаху: Собачий Король не просто стоїть там, він не може рушити далі. Відрізок шляху перед ним, підмуровані раніше до скелі сходи давно завалилися у безодню. Вціліла лише вузенька смужка сходів і вбите в кам'яну стіну кріплення згризених іржею залізних поручнів.

Нам знадобиться мотузка. Берінг робить лиш те, про що говорила Муйра. Знімає з плеча мотузку і один її кінець обв'язує довкола пояса, щоб руки лишилися вільними. Муйра точно пройшла тут без мотузки. Він хоче бути їй опорою на зворотному шляху до моря.

Чи здатен Амбрас його зрозуміти? Берінг протискується повз його німу постать. Амбрасу не доведеться страхувати його і підтримувати, у Кам'яному Морі Берінг часто і самотою проходив схожий шлях. Справа Амбраса — просто пропускати мотузку через свої руки і слідкувати, щоб її петлі не переплуталися, не зав'язувалися вузлом, коли Охоронець буде крок за кроком іти краєчком сходів, натягуючи уздовж скелі нові поручні. Собачий Король бере мотузку. Невідривно дивиться на Берінга. Не каже ні слова.

Берінг тепер зовсім спокійний і вже починає знову забувати про свого хазяїна. Половину шляху до наступної міцної опори він уже подолав, і тут йому здається, що він бачить на битих мушлях, занесених сюди чайками, слід Муйри. І раптом щось смикає його, смикає з такою силою, що він падає, не встигнувши навіть подумати, за що можна зачепитися. Жменя листя та білих квітів — ось і все, що на льоту залишається у нього в руках, потім завіса ліан, з якої спурхують птахи, розривається. Це чайки? Крила, пера ковзають по ньому. А ця темна синява — небо чи море? Гребінці хвиль зовсім поруч. Чи це хмарки? Так-так, це хмарки. Мають бути хмарки. Виходить, він, летун серед птахів, падає у звихрене небо.

Лілі уже далеко в морі, коли з острова долітає звук пострілу. Отже, собаки таки виходять до берега? Обидва рибалки ствердно кивають і усміхаються. Собаки, звісно. Собаки. Потім надовго залягає тиша. Лілі сидить між кошиками й залізними ящиками, повними риби, і бачить, як острів маліє, стає крихітним, немов далекий корабель. Пароплав. І дим знову здійнявся. Чорний шлейф над кам'яним димарем. «Спляча грекиня», пароплав для прогулянок, пливе собі хмарним, але цілком погідним літнім днем.

Димний султан. Тепер Амбрас нарешті бачить вогонь, що так довго палав потайки. Він озирнувся на переслідувача, який доганяє його на крутому шляху до гребеня валу: а, це один із тих, що в каменоломні луплять сталевими прутами. Та йому тепер більше не страшно. Але у безодні, що розверзлася за переслідувачем, у глибині, сірий та невиразний, видніється табір — і вогонь поміж бараками. Язики полум'я повільно та невідворотно повзуть до плацу. Як довго вогонь горів приховано, у пічках за лікарняним бараком. Тепер він на свободі. Його переслідувач не бачить вогню. Бачить тільки його. Кричить на нього. Тримає в руках мотузку. Хоче повернути його до табору? Хоче ще раз його зв'язати і підвісити на «гойдалку», щоб усі ще раз подивилися, як він теліпається?

І от переслідувач його наздогнав. Дивно, він не вдарив. Не стріляє. Не зв'язує. Підходить близько-близько — Амбрас відчуває його подих на своєму обличчі — і дарує йому мотузку. А потім іде далі, проходить повз. Залишає його позаду. Залишає йому свободу дій, життя.

І Амбрас нарешті стоїть поруч з огорожею, поряд з колючим дротом, біля білої порцеляни високовольтних ізоляторів. І робить крок вперед, і все ж не відчуває удару, не відчуває болю. Як і зливи іскор не бачить. Він просто робить крок у порожнечу.

Яким легким стає все в порожнечі. Дивовижно легким. Палаючі плечі, руки — вони знову такі легкі, що він нарешті може підвести їх угору, високо над головою. І поки мотузка, трос, шнур виписує у повітрі кільця, петлі, спіралі, все, що пригнічувало його й мучило, втрачає тепер вагомість. Стіна скель пропливає повз нього. А потім, звільнений від усіх блоків та каменів, увесь світ стає легшим і легшим, починає здійматися у височінь, м'яко тягне канат з його рук і відлітає геть, разом із хмарами диму.