Синій зошит

Спочутливість — перша правда

Правда понад жалість — так кажуть тверді правдолюбці. Либонь, тому й тверді, що затверділи серцем. А я вважаю, що спочутливість — понад усе. З неї й починається перша правда світу. Її більше в милосерді, ніж у справедливости.

Людям треба мирволити (є таке давнє, повноваге слово), себто — давати мир і волю їх бентежним душам.

Для малодухих маю ще один пам’ятний відбиток зі своєї планиди. У поліклініці, де я склив вікна, служив немолодий уже масажист. Золоті руки мав той чоловік, я б сказав — зрячі. Бо кожду кісточку, кождий суглобик, кождий нерв хворого ті руки неначе виділи. І чинили дива. «Масаж, — казав він, — се заклинання тіла, поступове вигнання з організму зайвої, хворої речовини, переливання одної енергії в иншу. Се доторк двох кресал, що викрешують іскру життя. Ворожба рук!»

Дійство своє він починав із пальців ніг. Один палець масажував п’ятьма способами, кожду ділянку по-иншому. Десь — подушечками пальців, десь — кісточками, а десь — нігтями. Легко, вкрадливо оброблялися глибинні життєві точки, замуровані солями. І коли той панцир нарешті розтрощений — радісний біль народження пробігав нервами. Пальці його в глибинах плоті невтомно добиралися до криниць нервової сили. І ними, наче струм електричними дротами, починала колобродити обнова життя. Життя, що струменить від трепетного клубка в грудях, який ми називаємо душею.

Загад масажиста — розчистити сі животворні проходи, захаращені всяким мотлохом нашого тривку, брудом довколишнього світу і брудом власних думок. Масаж той був — як вино. Спочатку збуджував, відтак п’янив, затим розморював. Я теж, припрошений приязним масажистом, спізнав того частунку. Якщо за перших сеансів кривишся від болю і напруження, то після п’ятого ледве здержуєшся, аби не заснути під гойними руками.

Вельми поважні люди записувалися на масаж за місяці вперед. Такі знатні були в нього руки! Усе слава Богу, якби не одна дрібничка: на кистях чоловік мав лише по два пальці. У войну служив сапером — там і лишив инші свої шість пальців. Я насмілився його спитати:

«Як же тобі вдалося дійти такого чину?»

«Після лікування добрий доктор-полковник хотів мені, каліці, помогти, дати якусь роботу в шпиталі: «Ким би ти хотів бути, хлопче? Лише не кажи, що масажистом». Усі довкола так зареготали, що я твердо вимовив: «Хочу бути масажистом». І ось я тут…»

Отже, солодкі мої,думаймо про те, чого хочемо, а не про те, чого не хочемо.

«Ти перейшов світ — і зберігся, — дивуються декотрі. — Як се тобі далося?»

«Бо я світом ішов, а був понад світом».

«Як се розуміти?»

«Дивився на світ ніби Згори — світлим взором. Так, як Господь раяв: світло твого тіла — очи».

Ми є такими, якими видимо світ. Яким би світ не був, не забуваймо, що він — Божий.

«Ти походив немало чужиною, — допитуються инші, — та все-таки вернувся домів. Чому?»

«Потяг далини солодкий. Мандри дають знаття і досвід, але правдиві знахідки мудрости і радости — дома».

Хвороби не бійся. Стрічай її, як дощ, котрий має щось промити; як спеку, яка має щось випалити; як вітер, що має дещо розвіяти. Наша природа, як і природа велика, має споріднені закони.

Дні нездоровля можуть стати великими днями нашого життя.

Де б я не був, завжди дещо залишав. Хтось щось брав і тягнув за собою, обтяжуючи собі ходу. А я йшов легко, порожнем. Та ще й відщипував зі свого багажу. Як мисливець у тайгових обродах, залишав по собі дрібку соли, сірничину, жменьку крупи. А можна й по-иншому сказати: сіль правди, огниво мислі, хлібець добра… І що я спізнав при сьому — наповнення. Все, що залишав по собі за сто літ, тепер зі мною, в мені — складене, наче в стільниках бездонного вулія.

Золотий мед віку.

А ще я ніколи не затоптував чужих слідів. На болотах чужий слід — порятунок. Та й на житейських дорогах, якщо добре розмислити, теж хтось уже ступав перед тобою. І коли не погордуєш схилитися, матимеш велику поміч. Пригадую, як на Криті море бавилося моїми слідами на піску. Велике вічне море мало до них увагу — і мене се невимовно втішало, як дитину.

Міркуймо, які залишаємо сліди.