У мене ніколи не було годинника. Час показують тіні дерева. Око вимірює їх ліктями — і одразу знаєш, скільки часу минуло від сонцестану. Якщо місцевість без дерев, то годину підкажуть згуки живого світу — птиць і комашні, що в різний час по-різному голосять. Коли мандруєш у пору безгоміння, то звертаєшся до неба, до трави, до каміння, до земного груддя… Однак усе те з ранньої моєї практики. Вже давна я чую час кістьми — він живе в мені. Рівно ж, як і шкірою читаю змінність погоди на низку днів уперед.
Все те прочитую на заплющених повіках, як зізнався якось маленькій дівчинці, котра допитувалася, як я виджу невидиме.
Злетіти високо можна лише одному. Та коли в тісній парі йдете по землі, ваші руки стають крилами.
Не втомлююся наголошувати: щастя — чин парний.
У всіх звуках живого світу вчуваю я музику. Лише людські слова звучать, як шум, що глушить оту музику.
«Діду, а в тебе є багатство?» — питає сусідське дівча.
«Звісно, є».
«Де воно?»
«А ось книжні ряди — мої брильянти самоцвітні».
…А сам міркую собі: гадаємо, що володіємо книгами, а насправді книги володіють нами.
Не нав’язуй себе людям — і тоді врозумієш: потрібен ти їм чи ні.
Чародійство, рівно ж як і мистецьке творення, — уділ самотніх. Від волхвів ще тягнеться.