Синій зошит

Промінь не має кінця

Зеки, з якими я «тягнув» по Сибірах свій рішенець, казали: «В гробі кишень немає». Добре казали, бо все, що зібрав у душі, — з тим і ляжеш. Ще один із того світу, де «не доходить світло», доповнював оту мудрацію: людина — як промінь: має початок, та не має кінця.

Навіть там, де смерть ходила тінню назирці, люди лягали і вставали з думою про невмирущість.

Ліс навчив мене протоптувати свої стежки, не сподіваючись на чужі. Ліс дерев навчив мене, що лише сам я можу знати, куди йду і задля чого. І ніхто инший. Ся наука згодилася і в «лісі людей». Ліс навчив мене многовимірному баченню: дерево виглядає по-різному збоку, згори, з гілки, з дупла. Ліс відкрив мені красу там, де не сподівався її знайти. І нести її самому в ті місця, де її ще не було. Дерева навчили мене науці, що ми міняємося: скидаємо листя і одягаємо його знову, грубіємо в корі і водночас викидаємо ніжні квіточки.

А головно — весь час ростемо, ростемо вгору.

Легко позбувайся речей, які не можна назвати корисними чи красивими. Лише в сьому цінність, а ціна — пусте. Видалення кождої речі, що стискає наш простір, дає нову крихту свободи. Слабі й боязкі звірі шукають собі тісні нори, сильні і вільні звірі за дім мають увесь обшир. Якщо робота чи обставини змушують бути в приміщенні, знаходь нагоду в кожну вільну часину вийти бодай коротко на простір, на повітря.

Ми — діти простору.

Нічого не роби «за компанію». Найчастіше «компанія» — се дуже різні люди, які не знають, куди себе діти. І в компаніях перевагом марнується найбільше часу і здоровля.

Не марнуй час на пусту роботу.Насправді лише п’ята частина нашої праці обертається результатом. Зайнята людина заспокоює себе, що не гайнує в роботі час, а насправді саме се вона й робить, розтягуючи трудові години. Ліпше б їх використала на себе, на те, що їй приємне й хосенне.

До слова: все ліпше, що я зробив за своє життя, зроблене в дозвільний час.

«Чому одні багаті, а инші бідні?»

«Багатство і бідність — не в кишені, а в голові. Бідний зчаста бідний у всьому. Хоча він весь час говорить про гроші, а багатий про се мовчить. Бідний ненавидить багатого, а багатий байдужий. У бідного всі винні, крім нього. В злидаря можуть бути зайві гроші, в багатого таких немає. Бідний купує за гроші, яких у нього немає, речі, які йому не потрібні. А багатий подвоює «таланти». Бідний хапає гроші поспіхом і жадібно, а гроші не люблять ні метушні, ні стиску. Багатий у бідняка вчиться, а бідар його не чує. Та, либонь, найголовніше в їх різности те, що багатий керує грошима, а бідним керують гроші…

Звісно, що мовиться тут не про скромну в статках людину і не про глитая та жмикрута, а про маєтного діятеля, чиє багатство «в Бозі» набуте, в злагоді зі світом і собою.

Зазвичай у злидні впадають від бездіяльности й безвідповідальности. І від зволікань, нерішучости, помисливости. Менше треба гарувати на когось, більше на себе. Чи не від слова «робота» походить давнє слово «роб», раб по-нинішньому? На твоїй могилі не напишуть: «Він дуже любив роботу». Ще варт пам’ятати, що гроші приходять до нас через инших. І про оточення: бідні нас тягнуть у бідність.

І насамкінець: більшу вартість мають не руки, а голова, себто діяльний розум.

«Чи вважаєте себе багатим?»

«Звісно. Свого часу я поставив собі запитання: в чому сенс мого тривку, чим би я хотів займатися, якби мав безмірно грошей? І щиро відповів собі. З того дня тим і займаюся, не оглядаючись на кількість грошей. Так, я багата людина, бо маю те, що хочу, що люблю. Грошам не поклоняюся, але вимушено спираюсяна них, позаяк вони є важіль сього світу. Ніхто б не пам’ятав про «доброго самарянина», якби в нього були лише добрі наміри. У нього також були й гроші.

Якщо вже покликалися на Святе письмо, то згадаймо слова: «Можна все не мати, та все посідати».

«За що нас любить Бог?»

«За те, що ми є. І в жодному разі не за те, що ми зробили чи не зробили».

«Які слова найголовніші?»

«Дякую», «перепрошую», «шкодую», «люблю», «вірю», «співчуваю», «пам’ятаю», «чекаю», «приймаю», «дарую», «зичу»… Се найголовніші слова. Всі инші — лише доповнення до них.

Правда, красні слова набирають ваги ділами.

«Вам поталанило — мали мудрих учителів».

«Найглибшу мудрість я зачерпнув від малописьменних людей. Найбільші вчинки спостеріг у «малих», звичайних людей. Ті люди не мали великих шкіл, не були видатними чином чи силою, вони дещо знали і вміли — і се змінювало їхні та чужі життя. Себто — служило».

«Що означає служити?»

«Створювати істинне майбутнє».

«А в чому істина?»

«Істина є путь».

«Путь куди?»

«До Бога».

Без підсумку немає звершення. Мене навчив сьому чоловік знатного розуму — травник Джеордже з Румунії. Лише те, що нами осмислено, насправді відбулося. Бодай короткий мислений (а ліпше занотований) підсумок трапунку, якогось з’явища, зустрічі, важливої розмови чи просто звершеного дня вчить нас вилущувати головне і відкидати зайвину, а отже — мудріше верстати завтрашній день, рівняти наступні кроки.

Ся добра звичка загострює не лише зір, але й ум.

«Диво стається позавтра», — любив казати безногий моряк. Не нині і не завтра. Либонь, найважче випробування — видержати паузу, коли нічого в житті не стається.

Вчімося бути господарями «порожніх» днів.

«Що посилає нам зустрічі, випадки, пригоди?»

«Може, се не щось, а хтось. Може, невидимі наші пращури ведуть нас по життю і зводять з иншими для вирішення своїх невирішених задумів. Ті, за котрих ми молимося до десятого коліна…»

Нитки, що ведуть у вічність

«Яка страва вам найбільше смакує?»

«Житній хліб із виноградом і молодими оріхами. Їм се після втомливої роботи. Дуже люблю печений буряк із печеною цибулею, присмачені оливою і винним оцтом. Колись се називали «стравою бідних». Але бідний той, хто не знає смаку тієї поживи. А яка смачна вечеря — горня квасного молока з ложкою мелених горіхів і ложкою насіння льону! Такому їстиву не лише черево, але й серце раде».

«Що таке Дім?»

«Се місце, де тебе люблять. Твій дім там, де спокійні твої думки».

Нитки, що ведуть у вічність.

Передусім, се любов, вічна, як трава.

Дружба, з якою не можна гратися.

М’яка і ясна правда життя.

Приязнь до кождої людини, в якої своя правда, своя історія.

Мир і тиша нашої душі.

Радість сьогочасся і сподівання будучности (радіймо планам так, як радіємо тому, що вже зробили).

Сродне ремесло — найбільша цінність наших рук.

Поради мудрих — передовсім для мудрих. Людина міняється сама, а не з волі і принуки инших. Сама вибирає і приймає прийнятне. Якщо достигла в ній ся потреба. Ми не зобов’язані поділяти чиїсь смаки, судження чи віру. І не зобов’язані пояснювати свої. А тим більше виправдовуватися, чому те чи инше споживаємо, те робимо, так виглядаємо, одягаємося, з тими живемо чи товаришуємо, маємо якісь дивні уподобання чи нахили… У Бога всього доволі. І се є «наше». Ми не змушені казати «так», коли щось не приймаємо, і вибачатися, коли не чуємо за собою вини. Самооцінка важніша, ніж оцінки збоку. Не конче, що ми праві й доброчесні, зате ми чесні із собою і світом.

Се перший крок до доброчесности, перша кляса великої школи життя.

«Як визначити, що людина справді нам близька?»

«Потрібність людей схожа на потрібність речей. Якщо протягом двох літ якась річ не дається нам до рук, то сміло мож позбуватися її. Якщо без якихось людей із нашого оточення легко обходимося більше місяця, то потреби в них не буде й поготів. Се ніякою мірою не нехтування людьми. Якщо ти зустрів справдешнього друга, то спроможися його вдержати, як би далеко ви одне від одного не знаходились. Але тут проситься заувага: як би сильно ти не любив людину, боячись її втратити, постарайся при тому не втратити себе.

Заувага друга. Жінці: знайди собі чоловіка, але зроби се так, ніби він знайшов тебе. Чоловікові: жінка буде тобі віддана і вірна, якщо твоя увага до неї завжди буде сталою.

Уважливість — старше слово, ніж кохання».

Життя наше — як біла сорочка. Яким шитвом ми її покриємо? Які нитки для сього спрядемо і як їх забарвимо? Мені найлюбіше, найшляхетніше вишиття — білим по білому.

Узори ясности і чистоти на полотні твого Путі.

Дивуються: «При вашому поважному віці серце так справно служить».

«Бо і я йому служу. Честую його, як незрадливого друга. І сам не зраджую. Очищаю його доброю водою. Напуваю спокоєм і молитвою. Упокорюю мирними помислами. Обновлюю нічним і полудневим сном. Підживлюю соками ягід, садовини, оріхів, насіння, підсилюю гойним зіллям. Не впускаю в нього марницю очікувань і руїну кривд, отруту заздрощів і цвіль гордині. Куди б мене не завіяла судьба, намагаюся поселитися чи бодай частіше бувати біля дубів — дерев «сердечних».

Серце справляє мені вірну службу, а я йому слуга.

«В чому сила слова?»

«В осмисленому доборі. Слова можуть будувати мости, а можуть спалювати їх».

Найбільша наша битва — битва за себе. Зайве чекати, що всі з нами будуть згоджуватися, схвалювати наші вчинки та рішення, вгадувати наші прагнення, любити й поважати нас… То чи не варт із подвійною снагою приймати самого себе, хвалити свої діла й плекати наміри, сміливо планувати, любити себе й шанувати?! Можна се назвати «самоцінністю», «зрілістю», «певністю в собі». Те, що дає нас спокій, скромність, простоту, втіху і мудрість серця. Тому важливо не порівнювати себе ні з ким, лише з собою — вчорашнім, нинішнім і завтрашнім. А порівнювати — означає бачити зміни, жадати змін.

І при сьому пам’ятати, що таку ж битву ведуть за себе й инші — не заважаймо їм.

«Що найбільше любите з неживої природи?»

«Немає неживої природи — вся жива! Правда, є безгомінна. Тут для мене першими є вода і каміння. Вода — се рух, живе джерельце всередині нас, що возз’єднує нас із великою рікою Буття. А камінь… Із каменів громадяться гори — світ Піднебесний.

Камінь — ще й вічна дорога, з якої ніхто не вертається таким, яким був раніше».

«Чи міняється людина?»

«Хто як. Хто в ущерб, а хто в додачу. Розумний стає розумнішим, дурний — дурнішим, люблячий — благословенним, терплячий — спасенним. Так само з лінивим, лихим та лукавим. Лайно, що висохне в кізяк і перестане смердіти, залишається лайном…»

«Ви все знаєте, все розумієте…»

«Все знають і все розуміють лише дурні. Тому в дурнів і щастя дурне. Люди так кажуть».