Синій зошит

Те, що нас оберігає

Я не златоуст. І тим більше — не письмовець. Та я знаю, що люди більше вірять написаному, ніж почутому. Через те й розподіляю свій віковий прожиток на гуртовий пожиток. Як та криниця, що всім дає пиття. Сам я не пишу, додержуючись засад нашого Вчителя, проте радо відкриваю свої надбання тому, котрий, як видиться мені, з легкої руки пустить се у світ, знайде йому оправу слова. І може, прийде година — і пилюга, якої я наївся на довгих дорогах земної ходи, обернеться на золотий порох досвідчення. І ляже на папір одкровеннями душевного звіту.

І прислужиться, як і я служив світови, рукою і мислю.

Маю час. Увесь огром мого знаття і незнаття, усі комори мудрощів і храмина стягненого духу кільчаться, як дуб у жолуді, у двох словах блаженної пам’яти мого діда: «Маю час». Йому казали: «Поспішай, чоловіче, — скоро вечір…», або «завтра дощ…», або «буде голод чи война…» А він одказував шелестом губ: «Маю час». Усі бігли, хапалися за роботу чи за клопіт, чи за новину, чи за якісь добра, хапалися… хляли й одступали. А він тягся неквапом десь іззаду — і встигав. І збирав на голому. І сіяв на твердому. Бо він «мав час». Другі вже бігли за другим, хапалися за нову годину, за нову журу— а дідо мій держався часу. Пускав час поперед себе. І йшов за ним, як за плугом, ведучи одну борозну, а не двоє-троє нараз — і встигав. І діставав своє. І мав тілько, кілько належиться мати. Бо мав головне — час.

«Маю час», — промовляв я вслід за дідом щоразу, коли доба насідала зі своїми шаленими темпами, примушуючи приймати хапливі рішення.

«Маю час», — безкровно шелестів я дідовими губами, коли в мене забирали все дотла… Ті, що забирали, давно вже десь ізслизли, і зотліли їхні добра, а я — в часі і з часом.

«Маю час», — кажу я, обходячи давно приготовлений гріб. Бо те, що я направду мав і маю свого на сьому світі, — мій час. І поспішати нам із ним нема куди. З ним і в ньому — я дома всюди і завсігди.

Спитай себе. Рабин із Біробіджана, якому я лікував хребет, розказував: «Коли мені було двадцять літ, умер батько. Вмираючи, він сказав: «Я відкрив тобі двері, далі йди сам». Я позбувся наставника, який рівняв мені путь у житті. Тогди я уявив себе ним, ніби мені п’ятдесят років, і подивився на себе з висоти чужого віку і досвіду. І запитував себе, як чинити в тому чи иншому випадку. І знаходив рішення, які боявся прийняти сам. У сорок літ уявляв себе шістдесятилітнім, а в шістдесят — столітнім. Життя моє спростилося, позбулося зайвини, набуло цілости. Я перестав боятися помилок і страхів невідомости. Бо чого можна боятися в сто літ?! Я зробився молодий тілом і мудрий духом. Бо спостиг: хитрість життя в тому, аби вмерти молодим, але щоб се сталося якомога пізніше».

Онучці моєї сестри, аби заплутати її в просьбах, говорили: «Се буде завтра». Завтра купимо тобі цукрового когутика, завтра підемо на базар до Мукачева, завтра буде празник… Щодня раненько вона пробуджалася і радісно викрикувала: «Настало завтра!» І чекала обіцяної маленької радости. Слово «завтра» мало для неї чарівне звучання. Доки не з’явився я. Не просто і не скоро мені вдалося притлумити гіркоту ошуканого дитячого чекання. І притулити чари до слова «нині». Найліпший день — нині. Се празник, який завсігди з тобою. І не варт його відкладати на завтра…

Мені довелося (діти слухають очима) витягти зі скрині мереживо її бабки і пояснити, що се — її життя, її дні. Нині, завтра і завжди. Дні, зіткані мудро і красиво.

Я — горянин. І характерність моя — горянська. Характерність простору і висоти: все, що виджу і скільки виджу, — моє. Се помогло мені вижити в чужому світі лісів, долин, степів і морів. Нашого на сій землі тілько, кілько ми забагнемо. Кілько можемо понести і принести до нашого останнього земного наділу під тином вічности.

«Розум — не головне», — казав мені один розумний чоловік. Із часом я серцем збагнув його примовку. По правді, розум може бути холодний і хибний, а от серце треба мати розумне.

Вір у те, що говориш, — і тобі теж віритимуть.

Вітай, плекай свої маленькі перемоги. Помітиш, що їх буде більше, якщо будеш за них дякувати, примовляючи: «Я дістаю більше, ніж очікую».

Дуже важливо для власної цілісности — дозволяти й иншим зокола бути собою.

Любити — з сього все починається. І цим звершується. Любити себе, любити людей, любити життя, любити Бога.

Кожен день відкриє щось нове, радісне й цікаве, якщо будеш його стрічати й проводжати з думкою: «Сьогодні чудесний день, а завтра буде ще ліпший».

Почувайся повсюдно і завжди в безпеці. Любов до себе і до Бога оберігає тебе.

Їж рибу — і пливтимеш довго. І запливеш далеко.

Не поривайся врятувати весь світ. Передусім рятуй одну голову — свою.

Ти господар своїх слів доти, поки їх не виповів. А коли виповів — то вже вони твої господарі. Міркуй добре!

Шаную тих, котрі завжди і на все мають свою відповідь. Коротку і однозначну. Може, вона не завжди вірна, не така глибока й мудра, зате — своя. То люди ясного взору. Не затуманеного помисливістю душі, болісними сумнівами і чужими віяннями. Таким людям простіше і легше живеться. І тим, хто біля них, — також.

Хоча іноді погляди й міняються, то є звична річ. Звісно, людина — не зяблик, що лише одну пісню знає.

Чомусь люди люблять поразницьку приповідку: «Добре там, де нас немає». Вір у те, що добре там, де ти є, — і так воно й буде.

А ще люди гадають, що «судити» — від слова «судьба». Мовляв, хтось чи щось судить нас чи, вірніше, — судить нам. І коли щось не виходить, ми кажемо: «Не судилося». Такий у нас забобонний розсудок.

Чиніть, як зранені звірі: зализуйте рани. Великі й малі. Не залишайте їх кровоточити й гнити. Зализуйте рани душі, обходячи й вириваючи з серця жала кривди, як тернини.

Тернини зловорожого світу.