Синій зошит

Лелітки світла

Найди змогу пожити в селі. Бодай зрідка. А добре — хоча би два дні в тижні. Усі ми родом давнім із села. Усі міста бережуть у серці пам’ять про село. А хтось про се сказав руба: село сотворене Господом, город — дияволом. В селі земля і людина — в цілісній спілці. Дві природи зближуються наживо, відкриваючи обнадію завтрашнього дня. Бо се заховано в самовоскресній силі землі. Якщо город живе споживанням і поглинанням, то село — зрощуванням і наповнюванням. У селі не заглушений простір, а час не має такої ціни. Село живе однаково як днем, так і роком: день довгий, як рік, а рік повторюваний, як день. І день тут довший і повніший, а ніч — тихіша і добріша.

«Село — і серце спочиває», — як у великого нашого Кобзаря.

Запам’ятай моменти, коли на тебе дивилися люблячими очима. Збери їх і збережи в серці. І вони будуть з тобою, лелітками світла гратимуть у твоїх очах. І притягатимуть нове світло любови.

Запам’ятай також способи, які спороджують люблячі погляди.

Благословення приховане в кождому змаганні, в кождій боротьбі. Та не всі годні се побачити й прийняти. Треба відкрити серце і розум, відкрити себе силі, яка веде. Се клопітно, многотрудно, жертовно і зчаста боляче. Але ж рани — місце, де входить у нас світло. Будуть шрами. Та боятися їх не слід. Рубці означають, що болю вже немає, рана затягнулася. Рубці — ознака сили, знак поступу.

Варто лише пам’ятати, що змагання — не перепони на путі, а сам путь. Кроки вперед.

«Що найрадісніше в сьому світі?» — ставлять деколи й таке питання, не здогадуючись, що воно головне.

«Найрадісніше — відчувати, що ти ЖИВИЙ!» — радісно відповідаю я.

Є два простори: просторінь світу околишнього і простір нашої одинокости. Остатній — важніший, але ще важніше — співмірити сі простори і полагіднити, як руку з рукавицею. В одинокости ти цар сам собі, в просторі світовому — слуга. Бери повними пригорщами зароблені скарби й неси у своє маленьке царство. А відтак подячно вертай процентом у світ.

Тоді два простори твої будуть у животворній, благосній змичці.

«Що найліпше заспокоює душу?»

«Любов — єдині ліки від одинокости, страху, сорому і печалі».

«Чому слід навчитися в першу чергу?»

«Вільному чуттю, вільному вибору: що необхідно нам зараз, у сей момент».

Як будувати супружжя? Хибно одружуватися — для щастя. Се веде до розриву і ще більшого нещастя. Щасливі в шлюбі шукали зовсім инше, вірніше — будували його. Двоє людей єднаються назавжди для того, аби щодня відмовлятися від свого «я». Себто тієї частини нас, яка охороняє серце. І той облудний «захист» вибудовує стіни, цілу фортецю з ровами і гарматами. Нам здається, що там ми у сховку, спокійні, єдино праві й благочестиві. А від тих, хто сього не поділяє, ми ще надійніше відгороджуємось і пострілюємо в їх бік гарматами гордощів, сливе гордині. Ми навіть Бога кличемо собі в спільники — бога влади, суду, строгости і вигоди. Не розуміючи сліпо, що істинний Бог — Бог, що живе в сокрушенному серці, з тими, хто на узбіччі, а не у фортецях, Той, хто не розмежовує, а з’єднує і примирює…

І ось має з’явитися друга твоя половина, і ти маєш впустити її у свою твердиню. Впустити не через вузьку браму, а — розібравши стіни загороди серця. Щоразу по цеглині, звільняючи серце для рятівного поєднання з другим серцем. І її чекає такий же труд — розгородження простору любови. Бо з’єднуєтесь ви не для того, щоб жити вкупі вічно і вмерти в один день. А для того, щоб умирати щодня, розбираючи стіни своїх «я» назустріч одне одному. І в непростій сій, тривалій, болісній, проте радісній роботі прийде час, коли всі перепони вже зметено і серця зливаються, як зливалися переже тіла в цілковитій свободі сласного піднесення. Лишень у зляганні тіл се триває момент, а в поєднанні сердець — усе життя.

Тоді тлінна краса плоті поступається красі жертовности, а перемінна хіть обертається у сталу вірність. Тоді серце зрікається сили і боротьби, розвіюється страх утрат. Бо немає що ховати і за чим ховатися. Немає стін. А над вами лише Бог.

У зрідненні двох половинок головне не їх нероздільність, а вірність одна одній.

Ще раз про те — пити чи не пити? Мій познаймий рабин із Біробіджана одказував при сьому коротко: «Вино в тебе — тайна з тебе». Отже, міркуйте собі.

В суперечці стійкі не перемагають. Перемагає той, хто обриває суперечку: або згоджується, або не згоджується. Ліпше — згоджуватися.

Газда не буде доводити свині, що вона смердить.

Хтось усе життя чекає щастя. А я його маю щодня — моя годинна прогулька.

«В якому віці закінчується дитинство?» — питають мене.

«Се залежить не від віку, а від нас. Воно може й не закінчуватися — щасливе дитинство. Ми не такі вже й серйозні, як нам здається».

Чудо триває три дні. Біда теж тягнеться не безконечно. При найбільшій утраті подумай, чи буде се для тебе важливо через п’ять літ.

Нічого не відкладай про чорний день. Облудна скупість — гадати, що «колись придасться». Все ліпше споживай уже — щоб текучий день був світлішим. А не до «чорного» ладитися…

День твій немарний, якщо залишив у ньому крихту добра. Для когось, і неодмінно — безкорисно. Просто запитай себе: чи пішло комусь на хосен, як ти прожив день? І не слід пориватися до рясноти доброділля, до гучности діл. Доста одну мізерну службу послужити. Але щодня. Доста одної відмови від зла. Але щодня. Доста, аби з тисячі ступнів один крок був до Бога. Але щодня. За кождим кроком слідує другий.

В щоденній ході моститься Путь.