Синій зошит

Фарби серця

Давні слов’яни, лісовий народ, пізно почали займатися конярством. Коні були дорогі, їх було мало — мабуть, тому що слов’яни не любили кумис. Кінноту вперше пустив у брань Святослав, хоч і невдало. Коней він любив, держав велику стайню. Князь велів богомазам, аби замальовували його улюблених коней. Проте ті мальовидла йому не любилися. Нагодою запитав заїжджого маляра:

«Чому воно так мертво виходить?»

«Тому, що твої мистці занадто довіряють своїм очам».

«А ти сам спробуй, коли такий тямковитий».

Маляр той роками жив у конюшні, їв із кіньми і спав. А відтак десь ізслизся на десять років. Об’явився в печері, там малював. По пам’яті малював коней… Принесли ті образи до князя, і вельми вони його вразили. Оксамитом грали на полотні кінські крупи, шаленством роздувалися ніздрі, іскри сахтіли з-під копит. Наказав князь привести й живописця.

«У твоїх мальовидлах я не впізнав жодного свого скакуна, проте вони тішать око більше, ніж коли милуєшся живою худобиною. Звідки ти добув такі фарби?»

«З серця».

Князь винагородив його щедро. Правда, більшу нагороду той уже мав — зіркість внутрішнього ока.

Те, що люблю.

Люблю день за його теплу і світлу повноту. Вдень я росту з травою і малими деревами.

Люблю ніч за живлющі сутінки. Вночі я пливу рікою тиші.

Люблю сонце за його священний огень, що випалює цвіль світу. Купіль його ясноти вибілює кости й думки.

Люблю місяць за мовчання всевидящого ока. Нитками його променів піднімаються в небо мріяння-сни.

Люблю вітер за вчасне приношення змін. На його ситах я пересіваю свої сумніви і надії.

Люблю дороги, бо вони мощені камінням вічности. Я — збирач сього каміння. Я — збирач доріг.

«Та що ми годні зробити?» — бідкається ледве не кождий другий. Що? Можемо бути такою людиною, щоб світ став ліпшим, ніж був.

Споглядай світ очима, а не мозком. Без оцінки й судження споглядай. Тоді ясности більше буде. І в ясноті звичне постане незвичним. Таким, яким направду є. І до двох очей твого видження додасться третє.

Якщо ти йдеш комусь чи чомусь навстріч, ти — покликаний. Ти — надихнений творити поміч.

Ще раз про щастя. Ішов якось дорогою мудрець, милувався околицями, тішився життям. Запримітив чоловіка, що згорбився під тяжкою ношею.

— Чому ти завдаєш собі таких мук? — запитав мудрець.

— Я мучуся для щастя своїх дітей і внуків, — відповів чоловік. — Мій прадід ціле життя карався для щастя діда, дідо гарував для щастя мого вітця, отець — для мого щастя, і я готовий весь свій живіт мучитися, аби лишень мої діти і внуки стали щасливими.

— А чи був хоч хтось у твоїй родині щасливий? — спитав мудрагель.

— Ні, але мої діти і внуки неодмінно будуть щасливі, — відповів бідачина.

— Неписьменний не навчить читати, а кріт нігда не виховає орла! — сказав на те мандрівець. — Спершу навчися сам бути щасливим, тоді й зрозумієш, як зробити щасливими своїх дітей і внуків. І то буде найціннішим даром для них!

Сходження до малости. Першим учительством любомудрія в гімназійну пору став для мене гречин Сократ. Переже я знав одне головне слово — «Я». Після того, як зачерпнув я його науки самообмеження, ся формула змінилася на «Я і Сократ». Наступним щаблем стало «Сократ і я». А далі, опершись на твердь зрілости, залишив лише одне — «Сократ». Поки й те ім’я не заступило инше в своїй всепоглинаючій силі Духу — Ісус.

Так великість учителів вела мене до власної малости. Малости, яка підносить.

Бери дещо — давай щось. Хто не дає більше, ніж бере, той ніхто.

У нинішню добу впускай зі свого минулого лише те, що твоє і для тебе.

Люблю мандри. Бо се — гра з часом і простором. У мандрах живеш почасти ніби ще до себе, а почасти — після себе. Та головна засторога в мандрах — зберегти серце. Не вичовгати його, як підметки.

Призвичаюйся ходити босоніж. Навіть у обувці ходи так, ніби ходиш босака.

Високий чин уміщує слово «чинити». Весь час щось чини. Накопичуй учинки. Се комора твоїх нетлінних скарбів. І вищий чин служіння.

Пам’ять — не в пам’ятниках. Однак люди люблять їх ставити людям — ідоли в камені та металі. Якби моя воля, я б клав пам’ятники хіба що корові, бику, вівці, куриці, собаці, яблуку, сливі, винограду, помідорі, капусті, часнику… Тому, що приденно нам служить, що годує нас. Мені під смак мудрий гумор одного великого чоловіка, якому хотіли здвигнути пам’ятник у Римі ще за його тривку. «У скільки се обійдеться римлянам?» — поцікавився той. «У шістдесят золотих», — відповіли власті. «Дешевше вийде, якщо я постою на постаменті живим», — сказав великий римлянин. Його й досі пам’ятають і без пам’ятника.

Правдива пам’ять — нерукотворна.

Ще раз про довгожительство. Довго вчися — і будеш довго жити. І плекай звичку діяти. Дія мучить, але й учить. І освіжає, кріпить нас. Труди праведні подовжують дні, не дають пощезнути, як пустоцвіту. Мене один можновладець із Москви називав і так: «нещезновенний старик».

Розумний дурному толерує й благоволить. Дурень же ніколи не любитиме розумного.

Дві міри бажання. В бажаннях наших, як і в усьому, має бути розрахунок. Як у крамниці. Бажай лише стілько, за скілько зможеш розплатитися. Бажай стілько, скілько, в разі чого, зможеш покинути і не гризтися втратою. І так у всьому.