Синій зошит

Втішайтеся, не чекаючи втішання

Після грози спів птиць у шатрах лип такий пронизливо-гострий, що, здається, сиплеться на плечі кришталевим градом. Аж щулишся мимоволі.

Відломив гілочку, щоб покласти у дзбанок. Білі-білі тверді студені квіти з ніжними торочками пелюстин. Такі шляхетні, погордливі. І не пахнуть. Ніскільки. Та воно й справедливо: доста з них і краси.

Яка ж мудро-справедлива природа!

Був у мене блаженної пам’яти приятель — дуже вчений чоловік. Нове річище прорубав у науці про земні породи. І залишилися по ньому двоє синів — сіренькі науковці. Все життя вони ревниво тягнуть на себе ковдру його слави. Саме слави, а не пам’яти. Та так ревно тягнуть кожен собі, що вже на клапті її подерли. Щоб прикрити голі гузиці своєї нікчемности.

На Колхіді працював я опліч із кахетинцем Отаром. Чоловік мав густе слово. Любив казати застольну здравицю: «Аби ви пояснювали, а не чекали пояснень, аби ви втішали, а не чекали втішання, аби ви любили, а не чекали любови, аби ви помагали, а не чекали помочи!»

Слухаю вечорами жабині скрекоти на озері — виразні, лункі, різної тональности й глибини. Не може бути, щоб се були пусті несвідомі звуки. Се — розмова.

Цвітіння. Є кілька днів у передлітті, коли все цвіте водночас: і трава, і дерева, і вода, і навіть воздух. Я се виджу, хоча більшість людей каже, що нічого такого не помічають. На те я їм кажу: «Воздух таки цвіте! Вірте! Крота ми теж не видимо, а він є».

Ліс навчив мене весь час щось шукати. І знаходити. Хоч уже і не в лісі.

Майже сім літ я вимушено мусив бути в хащах ловцем, аби вижити. А згодом теж немало полював для прожиття, і щоби бути ближче до жаданого лісу, як до матірної стихії. Майже щодня стикався я зі смертю… смертю звірини. Звірі, навіть мертві, і тут мені помагали: все менше страшила мене власна майбутня смерть.

Ми — пагін природи, і через нас, наш тлін проростає її невмирущість.

Світом я смачно походив, та, озираючись назад і зазираючи вперед, розумію: не просторовий світ я шукав, а — світ у собі.

На чужині ми певніші й спокійніші. Менше тратиш сил, бо за чуже так серце не болить. Ще й кріпить гадка, що завсігди можеш се покинути, не втративши много.

Чужина — се як перепочинок посеред дороги.

Свій народ, як і батька свого, люблять не за те, що найліпший за всіх, а за те, що він — твій.

Українці, як ніхто, вміють громадою, толокою зводити храми. Пишні і горді. Многоту храмів. Тому я вірю в боголюбний, плодоносний дух українців. Вірю, що прийде час — і вони купно й гордо розбудують підупалий храм своєї державности.

Коли не маєш слів утішання, а їх чекають, коли не можеш помогти дією, а її потребують, коли не можеш запалити надією, а на неї сподіваються, — бодай торкнися лагідною рукою волосся занепалого ближнього. І це вже якась зарада.

Наше серце сильніше й мудріше, ніж ми самі. Коли піддаємося лінощам тіла і душі, серце не припиняє роботу ані на мить. Протягом доби, кажуть, робить 100 тисяч ударів, перепомповує 10 тисяч літрів крові. Воно не сумнівається в потрібности, не хитається в служінні.

Працюй у спілці зі своїм серцем.

Що менше людина може сама, тим більше покладається на когось. Що менше вірить у себе, тим більшого чекає від когось. Можна лише здогадуватись, як тяжко було Ісусу, котрий ніс людям чудо любови, а вони жадали від нього корисливих чудес.

Витягую з пам’яти особливо солодкі спогадання… Як китаєць Чан Бао вчив мене стріляти на звук. Звірина в тайзі дуже чутка, серед дня рідко щось уполюєш — усе живе залягає в хащах. А вночі звірі самі полюють, бешкетують, шукають водопій. Тоді й настають справдешні лови: хто обережніший, терплячіший, спритніший, мудріший — людина чи животина?

Лісові насельники видять поночі ліпше, як ловці. До того ж, вони хазяї свого обшару. Зате з нами — розум, стрілецький хист і перевага наступу. Цілишся вухом у кождий звук і шерех, сам при сьому стаєш непорушною й невидимою тінню. Місяць, твій тайний спільник, підсвічує хащу срібною хвоєю, росяним листом і мохом, фосфоричними пнями. І раптом угадуєш шелест хутра, боязкий віддих, ледве чутний хруст суглобів — і б’єш туди кулею.

Я поціляв частіше, ніж мій навчитель, лісовик із колиски. І скоро він здогадався чому. З вузьких очей Чан Бао бризнув радісний смішок: «Ти хитра. Ти стріляй не лише вухо, але й ніс. Ніс — твоя око…» Це була правда, нюхом я більше чув, ніж вухом. І понад те, на запах я розрізняв породи звірів і навіть угадував, скілько їх, якого віку, зросту. Се давало мені можність точно прицілитися наосліп.

Звір мав розуміти мене: хтось когось мусить здолати. Такий закон Лісу.

Проте серед людей знаходилися й такі, що обурювалися: «Фі, ви вбиваєте живих тварин?!» — «А ви їсте м’ясо невбитих?» — питав своєю чергою я. Правда, одного дня я вирозумів, що стріляти більше не буду, і відмовився від того ремесла назавжди.

Спомин про мисливство «на чуття» нагадав мені одного німця-полоненця, з яким ми різали ліс під Бодайбо. Він розказував, що на войні окопи бували так близько до ворога, що вони стріляли й метали гранати на димок цигарки, на запах тютюну… Ще той зек-солдат запам’ятався мені висловом: «В окопах немає безбожників».