Синій зошит

Сова, яка мовчала

Чудесне зцілення дорогою не підлягає для мене сумніву. Видів не раз, як дорога вертала смак життя і саме життя, коли вже й доктори відреклися від хворого.

Дорога — то рівномірний рух, освіжаюча змінність простору, втеча від часу, приволля воздухів, новизна стріч.

Ворона — хитра і сторожка птиця. Добуваючи поживу, щохвилі скидає голову, озирається. Хитра, а не розумна: коли хочеш бути непримітним — се кидається в очи.

Не бійся просити — інакше як будеш дякувати?!

Корова носить два запахи — молока і гною. Годувальниця, що годує людину і землю.

Навіть жебраки похваляються своїм інструментом. Що більше палиця погризена псами, — тим більше старець виходив світу.

В минулому житті кождий був якоюсь звіркою чи птицею. Так казали голди, з якими я промишляв у ломах Уссурійського краю. І мене розпитували. Я одказував, що, либонь, був качкою… Дуже вже воду честую. А ще, за малолітства, дуже шкодував сю птицю взимі. «Чому, солодкий, ревеш?» — журилася, бувало, мамка. «Бо качечкам студено в лапки…»

Хтось був левом, хтось орлом чи лебедем, а я — качкою. Мене розуміли, бо птиць у тайзі шанували. Коли хтось умирав, голди казали: «Птиця душі його врешті вирвалася з клітки і врадувано полетіла на волю, до райських озер».

Ліс і тепер зо мною. Правда, більше в провидінні спогадів. Незбагненно файний ліс уночи, в священнодійстві трьох чародіїв: місяця, воздуха і земного віддиху. Краса животворна. Княжа вотчина.

Хоча ліс, один лише ліс, — без князів.

Приказка про сову. Її почув я від познаймого німця в таборі. «Жила-була стара сова. Що більше вона жила — тим більше вона знала. Чим більше вона знала — тим більше вона мовчала. І чим більше вона мовчала — тим більше вона знала».

Се направду мудро. Чоловік говорить — час сміється.

Ще про мовчання. Зерно зроджує хліб. Дощ зроджує траву. Камінь зроджує дім. А слова родять слова…

Сорок тисяч літ мовчать мертві. А ми все говоримо, говоримо…

Бійся звикання. Не допускай у звичку нещастя.

Поспішай устигнути. «Завтра» прийде раніше, ніж мине «сьогодні».

Уникай переситу. Лише голодний знає розкіш смаку хліба.

«Діду, Бог є?» — питає моє доскіпливе дівчатко.

«Є, дитино, є».

«Де є?»

«А повсюдно, де не обернешся…»

«А чому Його не видно?»

«Ти молоко п’єш?»

«П’ю».

«А масло в ньому видиш?»

«Ні».

«Так і Бог розсіяний по всьому життю…»

«Діду, чому у вас сумні очи?»

«Я видів надто много людей. Більше, ніж дерев».

Ще дечому навчив мене Ліс. Ловець грізний і без стрільби. Тиша — грізна зброя. Тиша і холодна кров. Так і в нелісовому житті.

Не обтяжуйте себе всякою марницею. Не стриножуйте вільну ходу. Легке й вітер несе.

Віщую я проминуле в будучному. З-помежи іншого нерідко питають:

«І що буде в кінці?»

«Світло. Правда, чорне…»

«Звідки знаєте?»

«Пам’ятаю, що було на початку…»

Довіряй собі на кожному кроці. Не смієш не довіряти дарованим Богом силам. І смієш замість Нього судити себе.

Розповідати — пусте. Инше діло — розказувати так, щоб кликати.

Всі наші слова головні — або поклик, або розрада.

Два рушії потуги в рятівній рівновазі штовхають нас уперед. Се думки: «Хтось живе ліпше, ніж я» і «комусь гірше, ніж мені». Однакової сили потуги розвитку і самозбереження, бо в строкатому світі людей завжди знаходиться приклад захоплення і приклад самовтішання. Так і виживаємо, так і підносимося над собою.

Залізна сокира не рубала б дерево, якби дерев’яне руків’я не підштовхувало її в зад.

Коли мовчкуватий Чан Бао не знаходив слів, аби мені щось роз’яснити, казав: «Нехай твоя думка стрінеться з моєю думкою — і стануть посестрами…»

Що довше ми були з ним разом, то більше розумілися без слів.

«Коли нема тобі відповіді — сідай на камінь, — радив Кукумир, сам порослий мохом, як давній камінь. — Камінь мовчить — і ти мовчи. Камінь слухає — і ти слухай. Камінь знає більше. Камінь вічний».