Арсен

Не поб’єшся — не потоваришуєш

Я вийшов на гребінь пагорба і завмер.

Довкола була нереальна краса. Ніби я потрапив до кадру з «Аватара». Всі барви природи були яскравими, мов їх підмалювали на комп'ютері. По сліпучо-синьому небу плив абсолютно білий караван хмар. Я зі щемом подумав, що мені доведеться прожити тут лише кілька тижнів. А може, й менше. І ці тижні варто використати сповна. Так, щоб відчути кожну мить.

А ще на мене накотило дивне відчуття, схоже на те, коли батько на ярмарку купив мені червоного півника на грубо обтесаному патичку. Таких півників я бачив уперше. Їх продавала старенька бабця в зеленій хустці. Вона здалася мені чарівницею з казки. Півник був великим і прозорим. Я лизнув його, і в роті розлився дивний смак — солодкий і водночас гіркуватий від трохи перепеченого цукру.

Я смоктав його — і періодично підносив до ока й дивився крізь нього, мов крізь червоне скло. І світ здавався мені таким же солодким і яскравим.

Тоді мені було років зо три. Але я досі пам'ятаю, яке це було щастя…

Отже, я стояв на пагорбі й оглядав долину. І задихався від захвату.

Село лежало серед розлогих садів, як низка необроблених коралів або… розсип цукерок у різнобарвних обгортках. У смарагдовому лісі спалахували золоті блискітки сонячного світла. Раніше я ніколи цього не помічав. Такі картинки виникали хіба на моніторі компа! Я подумав, що варто було приїхати сюди лише заради цього видовища. І пошкодував, що я не художник.

Раптом біля мене дзенькнув велосипед. Я оглянувся. На велику сидів той самий хлопець, який учора лякав мене лісом і Білою Дамою.

— Привіт! — сказав він і, не чекаючи на відповідь, додав: — Хочеш підзаробити?

Звісно, я хотів! Але відповів не одразу. Поважно сплюнув у пилюгу і спроквола промимрив:

— А що пропонуєш?

— Дві гривні за дві години! — сказав він.

— Тобто? — не зрозумів я.

— Я пасу худобу… — почав пояснювати хлопець. — Платять мені десять гривень на день. Дві з них — твої, якщо будеш щодня підміняти мене на пару годин.

— А ти що робитимеш у цей час?

— Не твоя справа! — вигукнув він і запитально наморщив носа: — Згода?

— Не згода. Спочатку скажи, що робитимеш, доки я паритимуся з твоїм стадом за таку дрібну ціну! — наполіг я.

— Більшої ціни тобі не дадуть! — похмуро відповів хлопець, злізаючи з велика й підходячи до мене впритул. — Ти ж міська цяця. На що ти здатен?! Ось хіба що коровам хвости крутити! То давай — крути! І не питай зайвого.

— А ти, певно, вже добряче накрутив? — єхидно відповів я. — На більше не здатен?

— Ось зараз побачимо, хто на що здатен! — загрозливо посміхнувся хлопець.

— Давай! — підбадьорив я його.

— Сам давай! — відказав він.

За мить ми вже покотилися з пагорба, зчепившись у смертельних обіймах. Щоправда, не таких уже й смертельних, адже котитися і битися водночас було доволі незручно.

На рівнині ми ще хвилин зо п’ять борюкалися у високій траві, аж доки наштовхнулися на якийсь рівчак і розкотилися в різні боки.

Обоє важко дихали.

Похмуро поглядаючи в мій бік, хлопець смикнув із землі листок подорожника, засунув до рота і почав жувати. Я з цікавістю спостерігав за ним. Хлопець вийняв з рота пожований листок і приліпив його до подряпин на коліні. Помітивши мій погляд, пояснив:

— Заживлює рани.

Я теж смикнув подорожник, пожував і так само причепив його на обідраний лікоть.

— Продовжувати будеш? — по-діловому запитав хлопець.

— А ти?

— Спекотно… — зітхнув він. — Тільки запаримося. У нас одна вагова категорія.

Я кивнув. Відверто кажучи, мені зовсім не хотілося битися.

— А ти нічого, — сказав хлопець. — Я думав — злякаєшся.

— Чого б це я лякався? — обурився я.

— Ну ви, міські, такі полохливі… — пояснив він. — М'язів не качаєте. Кволі якісь, бліді…

Я був змушений зігнути руку — показати м'язи. З півгодини ми мацали одне одного, змагаючись, чиї руки сильніші. Вирішили — нічия.

А потім ми потисли один одному руки.

До речі, у мене так і з Пашкою було: ми спочатку добряче побилися перед тим, як стати друзями нерозлийвода. Пашка так потім і сказав: не поб’єшся — не потоваришуєш по-справжньому, адже кожна справа має бути скріплена кров'ю!

Отже, хлопця звали Федір. А ті дві вільних години, за які він пропонував дві гривні, були потрібні йому для того, щоб навчитися приборкувати биків. А простіше кажучи, Федір хотів стати тореадором! Він просто був поведений на кориді.

Спершу все це видалося мені смішним. Якийсь дитячий садок — майже дорослий хлопець, а займається такою маячнею.

— Хочеш бути як «тореодори з Васюківки»? — пожартував я.

Виявилося, що Федір цієї книжки не знає. Проте знає, що таке справжня корида — і не з книжок! Для нього це все зовсім не маячня! А, можна сказати, справа всього життя.

— Я хочу бути, як великий Манолете! — гордо відказав він.

— Хто?

— Манолете — найвідоміший тореро в Іспанії! Його повне ім’я Мануель Лауреано Родріґес. Він загинув на арені в 1947 році. А знаєш, як? У боротьбі з непереможним Іслеро з Міурі!

Правду кажучи, я був спантеличений навалою нових і незрозумілих імен.

— А хто такі Іслеро і Міурі? — запитав я.

— Іслеро — бик! Найжахливіший бик тих часів. А Міурою називалася ферма в Іспанії, на якій він виріс. Іслеро єдиний, хто міг гідно станцювати з Манолете танець смерті!

— Який танець? — знову не зрозумів я, про що йдеться.

— «Танець смерті»! Так в Іспанії називали кориду! Для справжнього тореро немає більшої честі, ніж загинути в бою.

— Ну й перспектива… — з сумнівом знизав плечима я. — І ти теж цього хочеш?

— Авжеж! — підтвердив Федір. — А знаєш, як було з Іслеро і Манолете? Лише уяви: вони — і бик, і тореро — загнули одночасно, коли Манолете всадив кинджал під правий ріг, а Іслеро пронизав його лівим. Вони на мить стали єдиним цілим! І вся Іспанія пишалася ними.

— Чим же тут пишатися? — знизав плечима я.

— Красою фіналу!!! — впевнено сказав Федір. — Усі на трибунах підвелися й аплодували непереможеним бійцям!

— Маячня. Як на мене, це все жахливо.

— Для таких як ти, — відказав хлопець. — А для справжніх тореро — це честь.

— А звідки ти знаєш? — хитро примружим око я.

— Знаю!

— Звідки? — не вгавав я.

Федір насупився, помовчав, певно, міркуючи, чи варто продовжувати розмову. І все ж продовжив таємничим голосом:

— Мій прадід — іспанець.

— Не може бути! — вигукнув я, думаючи про те, що натрапив на ще одного фантазера на кшталт моєї зведеної сестри. Тільки та вигадала Барбідонію, а цей — іспанського предка. А ще ж є Айрес, яка вважає себе донькою аргентинців. Село якихось невгамовних фантазерів!

— Може, — спокійно пояснив Федір. — Під час Другої світової війни мого прадіда привезли на виховання сюди. Він тут так і залишився. І багато чого розповідав.

— Не брешеш? — підозріло запитав я.

— Зуб даю! — сказав Федір.

І розповів дивовижну історію, від якої у мене щелепа відвисла: ось де справжнє життя, пригоди, небезпека!

— Мої предки з давніх часів займалися розведенням бойових биків для кориди. Це була особлива порода, яку називали «кельтська».

— А чим вона така особлива?

— А тим, що в їхніх жилах текла кров прадавніх биків, які водилися ще до нашої ери. Цінувалися такі бики на вагу золота. Тому що у них був особливий характер!

— Хіба у биків буває характер? — засумнівався я.

— Ще який! Ці «кельтські» бички вирізнялися особливим благородством, хитрістю і відчайдушністю. Вони були мов справжні воїни. Мої предки вирощували і торгували такими биками по усіх світах. Останнім з родини цим займався батько мого прадіда. Аж доки не розпочалася війна. І тоді родина розпалася. Але до того вони всі жили в іспанській провінції під містом Толедо і тримали величезні коралі.

— Що тримали? Коралі — це ж намисто! — не зрозумів я.

— Це у нас — намисто! А в Іспанії так називалися спеціальні загони для тварин. Там жили і виховувалися молоді бички. Батько мого прадіда хотів зберегти чистоту породи. Її цінували у всьому світі. Покупці биків приїздили до нього під покровом ночі й мали суворо зберігати таємницю про те, звідки на аренах світу з'являються такі непереможні бійці. Платили за них чималі гроші! Але перед тим, як продати бичків, їх випробовували на місці, в селі.

— Як же їх випробовували?

— Просто: влаштовували таку собі маленьку кориду для селян. Щоправда, це була не справжня корида, а щось на зразок «боїв без правил». На таких змаганнях із биком міг поборотися будь-хто з мешканців. Уявляєш, якби такі свята запровадити тут, у нас! Кожен би міг показати, на що здатен!

— У нас і своїх свят вистачає, — впевнено сказав я. — А корида — жорстока розвага. Мені шкода тварин.

— А мій батько каже, що це — мистецтво! — суворо заперечив Федір і додав: — Скоро він буде розводити тут таких же биків і коней. І продавати їх. Мій батько — фермер. Отже, ти згоден почергувати за мене пару годин?

Тепер я не міг відмовити. Адже мені стало цікаво — що воно таке, ця корида, і чи правду каже хлопець.

Я подав йому руку на знак згоди. Федір міцно потис її. Мені було приємно, що маю справу зі справжнім нащадком тореадора!

— Гайда на лан! Покажу тобі своє господарство! — весело сказав Федір.

І ми пішли на лан.

По дорозі я думав про те, що кожна родина має свої чудасії. І що я не помилився, коли вирішив розвідати й про свою. Адже і в нашому роду вистачає загадок і таємниць.